Роман Олегович Пономаренко Бойова група «Байєрсдорф»

Роман Олегович Пономаренко

 

Бойова група «Байєрсдорф»

Невідома Україна мілітарна  

Передмова

14‑та добровольча дивізія військ СС «Галичина» була німецькою військовою частиною, сформованою з українців в роки Другої світової війни. ЇЇ створення не було якимось унікальним явищем, оскільки подібні добровольчі дивізії та інші частини німці формували з представників майже всіх окупованих і союзних їм європейських країн. Для українських державницьких кіл дивізія, сформована як складова частина військ СС, була головною надією на формування професійної української армії, на відміну від партизанської УПА. Як підкреслював голова Українського центрального комітету В. Кубійович: «Через створення СС Дивізії українство Галичини дістало можливість перейти найкращу німецьку військову школу. І в рамках збройних сил Великонімеччини оформити, по–сучасному оформити, свою окрему військову одиницю»[1].

Один із плакатів, що закликав галицьку молодь записуватися в добровольчу дивізію «Галичина»

На жаль, у сучасній Україні ми і досі спостерігаємо відверте спотворення історії дивізії «Галичина». Це нерідко робиться через дрібні кон'юнктурні міркування, через намагання відмежувати українську дивізію від інших формацій військ СС, створити міф про особливе існування дивізії як цілком окремого формування, підпорядкованого лише власним українським інтересам, або й зовсім замовчати її існування. Проте такий стан справ не сприяє відновленню історичної правди та є відверто неприпустимим, особливо тоді, коли одним з найважливіших завдань для української нації є відновлення власної правдивої історії та очищення її від поширених досі фальсифікацій, що впливають на громадську думку в самій Україні та на імідж України за кордоном.

Дивізія військ СС «Галичина» була створена 28 квітня 1943 року. Українці у військах СС користувались усіма правами і пільгами німецьких вояків, жодних утисків не було. Вояки носили німецьку уніформу, однак для них було розроблено спеціальну систему відзнак. Українці зазвичай не носили есесівські руни на своїх петлицях. Річ у тім, що для всіх іноземних добровольців німецьке командування свідомо розробляло особливі, національні знаки відмінності. Це підкреслювало, що вони б'ються за власні національні інтереси, які збігаються з німецькими. І саме тому ці добровольці (в жодному випадку – не найманці!) і перебувають на військовій службі у лавах німецьких збройних сил, а конкретно – у військах СС[2]. Тому вони носили на лівому рукаві есесівського орла, а на головних уборах – есесівську кокарду. Про національну належність українців свідчив нарукавний щиток із галицьким левом і трьома коронами, що його нашивали на рукав під орлом СС, а на комір замість петлиці з рунами нашивали петлицю з «левиком».

Оскільки дивізія була добровольчим формуванням з іноземців, то до її вояків була застосована система «добровольчих» звань військ СС. Тут треба зазначити, що як такими членами організації СС дивізійники не були і не могли бути (до речі, навіть багато хто з німців – солдатів військ СС – формально не були членами організації СС як такої, що не заважало їм носити есесівську уніформу та військові звання). Тому до військових звань українців додавали приставку «Ваффен», а назву СС не вказували. Наприклад, німецький офіцер СС у дивізії в ранзі лейтенанта носив звання «унтерштурмфюрер СС», а українець у цьому самому званні – «ваффен–унтерштурмфюрер». Саме такими званнями ми будемо послуговуватися в тексті.

У лютому 1944 року із представників різних частин і підрозділів української дивізії була утворена бойова група «Байєрсдорф». ЇЇ головною метою була боротьба з радянськими партизанами, які в цей час вторглися на територію дистрикту Галичина та польського Генерал‑Губернаторства. Ця бойова група стала для українських добровольців першою спробою пройти випробування боєм та заявити про себе як про справжніх вояків. У цьому полягало її значення для історії української дивізії та української військової історії.

Зазвичай історики згадують про бойову групу «Байєрсдорф» дуже коротко. Так, навіть у докладніших наукових працях з історії дивізії бойовій групі присвячені лише коротенькі розділи, з неглибоким екскурсом в її історію. Найбільшу цікавість щодо означеної теми становлять роботи діаспорних істориків М. Мельника та М. Логуша, які спираються на свідчення ветеранів і документи (але і не без деяких помилок, особливо у М. Логуша). Багато інших «історичних екскурсів» ґрунтуються на недостовірних або тенденційних джерелах, і тому більше вводять в оману, ніж допомагають виявленню правди. Отже, докладне наукове дослідження бойового шляху групи «Байєрсдорф» відсутнє.

Важливе місце в дослідженні історії бойової групи «Байєрсдорф» займають спогади її безпосередніх учасників. Серед українських офіцерів доволі розлогі спогади залишили ваффен–гауптштурмфюрер Роман Долинський та ваффен–оберштурмфюрер Михайло Длябога. Саме їх обидвох найбільше цитують, але, на жаль, дослідники зазвичай посилаються на них у своїх розробках, не вдаючись до докладного аналізу. Однак, згідно з дослідженнями, спогади Долинського відверто необ'єктивні, тенденційні та неакуратні в деталях. Зазвичай він усіляко принижує німецький командний склад та протиставляє його українському, який, на його думку, був значно компетентніший, та скаржиться на міфічні утиски українців з боку німців. Щодо дій бойової групи, то спогади Долинського вирізняються багатьма неточностями та помилками, тому ми можемо порадити дуже обережно й уважно підходити до їх використання. І навпаки, спомини М. Длябога набагато об'єктивніші й точніші в деталях, і саме тому ми їх і рекомендуємо для вивчення.

Крім офіцерів, свої спогади залишили і рядові бійці бойової групи. Це – Лев Стеткевич, Ярослав Овад, Володимир Кецун та Роман Припхан. Однак спомини простих стрільців показують нам лише найнижчий прошарок дій бойової групи, бо зазвичай вони розповідають про особисті переживання та дають змогу подивитися на події очима звичайного вояка. Як зазначав Ярослав Овад, «участь у «бойовій групі Байєрсдорф» у ролі звичайного стрільця… не дає мені жодної інформації про структуру, бойові дії та підсумки всієї кампанії»[3]. З другого боку, це і зрозуміло, бо важко чекати від простого піхотинця стовідсоткової точності, великого тактичного аналізу чи якихось стратегічних викладок. Від них цього і не вимагається, а помилки цілком зрозумілі. Попри те, для загального огляду та розуміння подій ці спогади надзвичайно важливі.

Таким чином, недостатній рівень дослідження історії як дивізії «Галичина», так і бойової групи «Байєрсдорф», разом з певною вузькістю джерельної бази, зумовлюють актуальність обраної нами теми.

Варто зауважити, що до моменту формування бойової групи дивізійники брали участь в антипартизанських діях лише випадково. Про один із таких випадків відомо зі спогадів унтерштурмфюрера СС Яна Ґвіздалли, з 8‑го навчально–запасного кавалерійського батальйону СС. У 1943 році він отримав наказ доставити кілька рекрутів–новобранців із Варшави у Кільце. На південь від Радома потяг зупинився, оскільки партизани підірвали колію. Невеличкий загін армійських піхотинців‑15 вояків – пішов на прочісування лісу і не повернувся. Після цього ніхто не знав, що робити, а Ґвіздалла виявився старшим за званням військовим серед пасажирів потяга. Ніхто не знав, що робити, а підпорядковані йому люди не мали ні досвіду, ні озброєння. Разом з іншими пасажирами в потязі перебували дві дюжини «людей в уніформі СС. Їх вимова видала, що вони були з України. Це були добровольці галицької дивізії СС, що прямували в навчальний табір Гайделяґер. У них не було ентузіазму, коли я підпорядкував їх собі». Есесівці зібрали все озброєння та боєприпаси, які знайшли в потязі, і рушили на пошук зниклого армійського загону. Вони швидко дійшли до невеличкого села, мешканці якого навіть не намагалися чинити опору озброєним воякам. Неподалік були знайдені тіла зниклих солдатів – партизани захопили їх у полон та холоднокровно вбили. При обшуку в кількох хатах були знайдені речі загиблих німців. Після цього Ґвіздалла наказав зігнати всіх мешканців села на ринкову площу та публічно стратили тих, у кого знайшли речові докази їх підтримки партизанів[4]. Це була одна з типових випадкових антипартизанських акцій, до якої залучили українських добровольців. А формування групи «Байєрсдорф» мало на меті більш організовано та впорядковано залучити дивізію до очищення німецьких тилів від партизанської загрози.

Робота виконана в рамках організованого нами загального суспільного проекту: «Судьбы России, Украины и Европы в первой половине XX века»[5].

Автор щиро дякує Андрієві Буцяку, Андрієві Жукевичу, Майклу Мельнику, Бегляру Новрузову, Костянтинові Семенову та Андрієві Усачу за допомогу в роботі над книгою. Окремі слова вдячності висловлюю Людмилі Поліщук за підтримку та натхнення.

Розділ перший. Формування бойової групи

Наприкінці січня 1944 року 14‑та добровольча дивізія військ СС «Галичина» проходила навчання і тренування в навчальному таборі Гайделяґер, поблизу міста Дембіца. На цей момент у її лавах налічувалося близько 12 634 військовослужбовців[6], з яких 10 000 в усіх рангах були українцями. У вказаний час молоді добровольці загалом уже отримали загальний військовий вишкіл, ті з них, хто був відібраний для навчання окремих військових спеціальностей, поверталися з фахового вишколу, а унтер–офіцери й офіцери – з перевишколу. Однак навчання вояків окремих військових спеціальностей та підготовка технічних спеціалістів ще тривала. Частини та підрозділи дивізії перебували на початковій стадії формування.

В останній тиждень січня 1944 року командир дивізії оберфюрер СС Фріц Фрайтаґ[7] був скерований на навчання на 9‑й набір курсів командирів дивізій у Гіршберґу, в Сілезії[8]. Тут він навчався із 3 лютого по 1 березня 1944 року[9]. На період його відсутності обов'язки командира дивізії виконував оберштурмбаннфюрер СС Фрідріх Байєрсдорф, командир 14‑го добровольчого артилерійського полку СС, який на той момент був найстаршим командиром полку в дивізії. Під його керівництвом дивізія мала продовжувати вишкіл та формування. Хоча Байєрсдорф перебував у дивізії лише шість тижнів, але вже встиг показати себе досвідченим фахівцем з підготовки артилеристів.

Тим часом, на старих польських кордонах значно активізувалися радянські партизани. Ще влітку та восени 1943 року партизанське з'єднання під командуванням С. Ковпака пройшло рейдом майже всю територію Західної України. Через кілька місяців, 5 січня 1944 року, в Західний рейд (або, як його ще називали – Львівсько‑Варшавський рейд) виступила «Перша українська партизанська дивізія імені Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака», під командуванням підполковника П. Вершигори, давнього соратника Ковпака. Основною метою рейду було проведення диверсійних та терористичних актів у східній Польщі та в північно–західній Україні: руйнування шосейних та залізничних мостів, переривання армійських ліній постачання та зв'язку, нищення невеличких німецьких гарнізонів. Іншим завданням було збирання розвідувальної інформації для Червоної армії щодо пересування німецьких військ у цьому регіоні та настроїв місцевого населення перед потенційним поверненням сюди радянської влади.

Партизанська дивізія вирушила в рейд у зимові холоди та по важких теренах, але, незважаючи на це, її рух був доволі стрімким, і вже 20 січня загони Вершигори розпочали диверсійну діяльність у районі Володимир‑Волинського залізничного вузла, створивши загрозу на кордонах польського Генерал‑Губернаторства. До того ж, на початку лютого в цей район вийшло партизанське з'єднання генерала М. Наумова. Обидва партизанські командири домовилися діяти спільно, а 9 лютого партизанські загони Вершигори ввійшли у Львівську область[10].

Така ситуація викликала велике занепокоєння німецької влади. Виший фюрер СС і поліції у Генерал‑Губернаторстві[11] обергруппенфюрер СС Вільгельм Коппе зустрівся з рейхсфюрером СС Гіммлером, щоб обговорити питання протидії партизанській загрозі. Гіммлер наголосив, що партизанів треба знищити «будь–яким засобом»[12]. У розмові рейхсфюрер СС згадав, що в Гайделяґері якраз формується галицька дивізія військ СС і припустив можливість створення на її базі бойової групи для боротьби з радянськими партизанами. Швидкий на дію Коппе, для якого партизанська загроза в цей момент була дуже актуальною і серйозною проблемою, тут же ухопився за це припущення рейхсфюрера СС і почав діяти, оформивши цей натяк у наказ, нібито від імені Гіммлера.

Ввечері 9 лютого 1944 року Коппе зателефонував комендантові навчального табору Гайделяґер бригадефюреру СС Бернгарду Фоссу, щоб він передав у штаб дивізії «Галичина» наказ – за 24 години створити бойову групу для участі в антипартизанській акції. Сам наказ був нібито за підписом рейхсфюрера СС Гіммлера: «Дивізія негайно сформує бойову групу з метою поборення партизанських загонів генерала Ковпака, які пробилися на територію Генерал‑Губернаторства. Сила бойової групи: один піхотний полк, підсилений дивізіоном легкої артилерії та саперними і протитанковими відділами. Бойова група буде підпорядкована Вищому фюреру СС і поліції в Генерал‑Губернаторстві»[13].

Майже відразу бригадефюрер СС Фосс зв'язався по радіо з Головним оперативним управлінням СС у Берліні із запитанням: чи є офіційний наказ Гіммлера на формування бойової групи з дивізії «Галичина», чи ні. Звідти відповіли, що такого наказу нема. З цього приводу Фосс писав у своєму звіті від 16 березня 1944 року: «Наказ для формування бойової групи був відданий по телефону обергруппенфюрером СС Коппе, який у цьому питанні був повністю підтриманий Головним оперативним управлінням СС. Я передав цей наказ у штаб 14‑ї дивізії. Усі подальші зносини відбувалися напряму між Коппе та 14‑ю дивізією. На вимогу обергруппенфюрера СС Коппе я по телефону обіцяв йому посилити бойову групу чотирма штурмовими гарматами. Жодне письмове підтвердження з цієї справи відсутнє»[14]. Такими були передумови створення бойової групи.

Офіцери штабу дивізії сприйняли цей наказ у штики. Байєрсдорф відразу повідомив штаб Коппе у Кракові, що дивізія не може створити таку бойову групу, оскільки особовий склад ще остаточно ненавчений, готових з'єднань нема, а необхідні зброя і транспорт для забезпечення мобільності такої кількості вояків – відсутні[15]. Однак Коппе швидко відхилив усі заперечення, наголосивши, що це розпорядження надійшло особисто від Гіммлера. Після цього сперечатися вже не було сенсу – наказ потрібно було виконувати.

До формування групи штаб дивізії приступив цієї самої ночі на 10 лютого 1944 року. Здебільшого це проходило на папері – розписувалася структура підрозділів, ішло обговорення яких офіцерів до них відправити, яке спорядження та озброєння виділити. Кілька годин пішло на наради з командирами частин, після чого Байєрсдорф доповів у Краків, що зможе виставити значно «полегшену» бойову групу, ніж та, що вимагав Коппе. Дивізія мала технічну можливість виставити лише один збірний піхотний батальйон, підсилений однією батареєю легкої артилерії, однак оскільки командний склад батальйону треба було призначати з нуля, то бойова група може бути готова до маршу не через зазначені 24 години, а через 48 годин. При цьому Байєрсдорф чітко зазначив, що жодної бойової вартості ця група не матиме, необхідного транспорту нема, тому командуванню не треба мати жодних ілюзій з її приводу і що особисто він не може нести відповідальність за її дії. Всю відповідальність за формування бойової групи має нести вище керівництво.

Після цього Коппе пішов на компроміс – з ранку з його штабу в Кракові прийшло повідомлення, що дивізії дається трохи більше часу на формування бойової групи[16], поки не будуть вжиті всі необхідні заходи, підібраний персонал і не владнані труднощі з транспортом, хоча і зазначалося, що бойова група повинна бути готова в найближчий час. Після цієї звістки настрій у штабі дивізії значно поліпшився – всі думали, що минулося. Судячи з подальших подій, у цей проміжок часу дивізія отримувала потрібне їй озброєння, спорядження та амуніцію.

Минуло кілька днів, і 15 лютого у штаб Байєрсдорфа прийшов новий наказ від Коппе (і знову нібито за дорученням рейхсфюрера СС Гіммлера): сформувати бойову групу, підпорядковану Коппе, і впродовж 24 годин відправити її в район на північний захід від Львова для боротьби з партизанами[17]. Так що всі попередні застереження штабу дивізії щодо небоєздатності дивізійної бойової групи не були взяті до уваги.

15 лютого о 22:00 ваффен–штурмбаннфюрер Микола Палієнко, командир 4‑го артилерійського дивізіону 14‑го артилерійського полку СС, разом з ваффен–унтерштурмфюрерами Михайлом Длябогою, Сергієм Росликом та Василем Крайчиком були викликані у штаб дивізії до Байєрсдорфа. Там Палієнко дізнався, що формується бойова група під командуванням самого Байєрсдорфа, в який він та його офіцери візьмуть участь. Артилеристи отримали чіткий наказ до 12:00 16 лютого створити артилерійську батарею із 6 гармат. При цьому Байєрсдорф заборонив будити вояків, а готувати батарею до маршу повинні були лише офіцери та унтер–офіцери.

На прикладі формування артилерійської батареї ми можемо проаналізувати, як створювалася бойова група. За спогадами Михайла Длябога[18], завдання це було не легке, бо в той момент 14‑й артилерійський полк СС ще перебував у стадії формування, а його вояки почали тренуватись як екіпажі гармат лише з кінця 1943 року, а до того проходили базовий вишкіл. До того ж, на той момент полк не мав достатньої кількості возів та коней для транспортування гармат. Усе це вони мали терміново отримати та утворити збірну батарею за 14 годин. У наявності був тільки особовий склад, однак вояки, каноніри та їздові майже не мали ніякого вишколу. Варто зазначити, що забезпечення під час формування бойової групи було на високому рівні, бо все необхідне – зброю, упряж та амуніцію – артилеристи отримали ще до ранку, з дивізійного батальйону постачання. Найважчим завданням було складання упряжі, бо виявилося, що ніхто того робити не вмів, і ваффен–унтерштурмфюрер Длябога особисто був змушений складати упряж на коні за допомогою навчального малюнка. Ця деталь свідчить про те, що підготовка особового складу артилерійського полку була на дуже низькому рівні, і тому керівництво дивізії мало рацію, коли постійно про це наголошувало.

Вранці, коли рядові вояки прокинулися, Длябога, як старший батарейний офіцер, вишукував солдатів і розподілив між ними службові обов'язки. До 11 години ранку артилерійська батарея була готова до маршу, але її боєздатність була під великим питанням. Між їздовими і візниками виявилися такі вояки, що не мали жодного вишколу, а працювати з кіньми розпочали нещодавно, добре що хоч знали, з якого боку до коня підходити. Деякі з вояків навіть не пройшли ще стрілецької підготовки. Тому до їздових було переведено кілька українських унтер–офіцерів, які пройшли вишколи. Понад те, коні, які були прикріплені для батареї, виявилися неїждженими. Коли батарея вирушила на станцію Дембіца для завантаження у потяг, постала доволі сумна картина: «Їздові сидять перший раз на коні, одні коні тягнуть вперед, а другі назад, одні скачуть, а другі лягають на землю. З такими кіньми треба їхати на фронт!»[19] Якщо в такій ситуації опинилися артилеристи, то що вже казати про інші підрозділи бойової групи?

Незважаючи на всі свої попередні заяви та застереження, командування бойовою групою (і водночас відповідальність за її дії) взяв на себе оберштурмбаннфюрер СС Байєрсдорф. Це показовий факт, бо Байєрсдорф міг би призначити на посаду командира кого завгодно з інших командирів полків, але вирішив особисто очолити це формування. Тому, за німецькою традицією, бойова група отримала назву за його іменем – бойова група «Байєрсдорф». Кого він залишив замість себе тимчасово командувати дивізією, точно невідомо, але, найімовірніше, це був начальник оперативного відділу штурмбаннфюрер СС Вольф‑Дітріх Гайке[20].

Бойова група «Байєрсдорф» складалася з таких частин (зауважимо, що інформацію стосовно чисельності підрозділів узято нами зі спогадів Романа Долинського[21], однак вона може бути не зовсім точною):

Штаб групи.  Начальником штабу групи був 43‑річний гауптштурмфюрер СС Йоханнес Кляйнов, один із найздібніших німецьких офіцерів в українській дивізії. Інші штабові посади займали українці: начальник розвідки (прізвище невідоме), ад'ютант – ваффен–оберштурмфюрер Михайло Качмар[22], капелан – ваффен–унтерштурмфюрер доктор Іван‑Всеволод Дурбак. Офіцером зв'язку, що координував взаємозв'язки між штабом дивізії та штабом бойової групи, був ваффен–гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв, який добровільно зголосився на цю посаду[23]. Особистим перекладачем Байєрсдорфа був український стрілець Юліан Чорний із підрозділу охорони штабу, який знав німецьку та польську мови. Також при штабі знаходився воєнний кореспондент Роман Тилявський. Загальна чисельність персоналу штабу з почетом та охороною сягала 50 осіб.

Піхотний батальйон.  Складався з чотирьох рот, одна з яких була важкою (взводи легких і важких кулеметів, мінометний та саперний взводи). До складу батальйону також входив господарчий відділ для постачання харчів і перевезення солдатського реманенту. Загальна чисельність батальйону сягала близько 500 осіб. Командир – 29‑річний гауптштурмфюрер СС Карл Бріштот. Він був одним із найдосвідченіших німецьких офіцерів дивізії, відзначений Германським хрестом у золоті за бої проти Червоної армії на Ленінградському фронті. Командиром 2‑ї роти був ваффен–гауптштурмфюрер Богдан Соболевський, а важкої роти – 32‑річний оберштурмфюрер СС Герберт Шнеллер, який раніше служив в полку СС «Вестланд», а зараз був командиром 12‑ї роти 30‑го добровольчого полку СС. Пост офіцера для спеціальних доручень посідав 22‑річний унтерштурмфюрер СС Отто Беккер. Як згадував вояк протитанкового взводу Лев Стеткевич: «Він уособлював зарозумілий тип німця «юберменша». Легковажив всіх не–німців, а навіть старшин. Дуже часто сотник Бріштот мусів його вгамовувати»[24]. За непідтвердженими даними ад'ютантом батальйону був ваффен–унтерштурмфюрер Богдан Підгайний, а серед інших офіцерів батальйону – ваффен–оберштурмфюрер Остап Чучкевич.

Легка артилерійська батарея  з шести 105‑мм легких польових гаубиць leFH 18/40 на кінній тязі. Батарея складалася із двох взводів, по три гармати у кожному. Командиром батареї був 48‑річний ваффен–штурмбаннфюрер Микола Палієнко. Це був один з найдосвідченіших українських офіцерів військ СС, ветеран Російської імператорської армії, в лавах якої воював у Першу світову війну, армії УНР та Війська Польського, де в 1934 році закінчив академію Генерального штабу. Михайло Длябога обійняв посаду вогневого офіцера, а Сергій Рослик та Василь Крайчик очолили взводи. Пізніше, коли бойова група прибула у Любачів, Палієнко фактично перейшов до її штабу, а функції командира батареї перебрав на себе Длябога. Загальна чисельність особового складу батареї сягала близько 300 осіб, з яких майже всі були українці – лише один унтер–офіцер був німцем[25].

Протитанковий взвод  мав дві гармати. Командир – ваффен–унтерштурмфюрер Іван Тарнавський (41 рік).

Саперна рота  під командуванням 47‑річного ваффен–гауптштурмфюрера Івана Ремболовича, колишнього царського офіцера та учасника Визвольних змагань 1917–1920 років. Загальна чисельність роти сягала близько 250 вояків. Серед офіцерів роти був 37‑річний ваффен–оберштурмфюрер Юрій Черкашин.

Кавалерійський розвідувальний підрозділ  чисельністю 120 вояків, під командуванням 43‑річного ваффен–гауптштурмфюрера Романа Долинського[26]. За спогадами Длябога, цей підрозділ був приділений до артилерійської батареї, однак, судячи зі споминів самого Долинського, існував він окремо.

Телефонний взвод  зв'язку чисельністю 35 осіб під командуванням ваффен–унтерштурмфюрера Адріана Демчука.

Польовий санітарний взвод  чисельністю 35 осіб.

Ветеринарне відділення  чисельністю 15 осіб під командуванням 38‑річного ваффен–унтерштурмфюрера доктора Володимира Кішка.

Господарська рота постачання та забезпечення  чисельністю близько 100 осіб під командуванням ваффен–оберштурмфюрера Остапа Поляківа‑Сквірського (41 рік).

За деякими даними, групі були надані чотири штурмові самохідні гармати, які були на оснащенні табору Гайделяґер. Найімовірніше, це були самохідки Stug‑III старих модифікацій, що їх використовували для навчальних цілей. Цікаво, що Роман Долинський згадує про танки, які були надані бойовій групі, називаючи їх «Тиграми», хоча зрозуміло, що ніяких «Тигрів» там і близько не було, як і танків інших сучасних типів – на той момент вони були конче потрібні на фронті. Вочевидь, що за «Тигри» Долинський прийняв саме ці штурмові гармати. Жодних відомостей про те, хто командував цим штурмовим відділом, нема, але за свідченнями самохідки зазвичай перебували при штабі бойової групи та надавалися на підсилення піхотних рот.

Зауважимо, що в українській історіографії вважають, що до складу бойової групи було введено два батальйони замість одного і що цим другим батальйоном командував Іван Ремболович. Ця інформація поширилася ще з ветеранських спогадів. Однак насправді батальйон у групі був лише один, а також окремо існували саперна рота та протитанковий взвод, які помилково «об'єднали» в окремий батальйон українські ветерани.

Гюнтер Бауэр Смерть сквозь оптический прицел Новые мемуары немецкого снайпера

Гюнтер Бауэр

 

Смерть сквозь оптический прицел

 

Новые мемуары немецкого снайпера

Глава первая

Призывная повестка

Сентябрь, 1937

В тот день я, как всегда, был в булочной, принадлежавшей нашей семье. Вместе со мною там работали моя мать Анна и моя беременная жена Ингрид. Нам с Ингрид было обоим по восемнадцать лет. Мы поженились всего двумя месяцами раньше.

Я помогал моей матери вести дела в булочной уже несколько лет, и, когда я повзрослел, это стало нашим общим семейным бизнесом. Мать была рада, что часть ее забот я переложил на свои плечи.

В булочную вошли две пожилые женщины. Они долго рассматривали разные пирожные и печенье, тихо обсуждая между собой, что им лучше купить. В конце концов они определились с выбором и сделали покупку. На выходе им услужливо придержал дверь почтальон, направлявшийся к нам.

– Я принес тебе призывную повестку, Гюнтер, – сказал он войдя.

Услышав эти слова, я почувствовал, что в один миг моя жизнь круто переменилась. Я знал, что еще два года назад в Германии была восстановлена всеобщая воинская обязанность, но относился к этому как‑то отстраненно, не представляя, что это коснется меня самого.

Почтальон протянул мне маленький желтый конверт, на котором было напечатано мое имя и адрес.

– Спасибо, Вальтер, – сказал я и протянул ему пирожное. – Угощайся.

Взяв пирожное, почтальон улыбнулся:

– Спасибо, Гюнтер, – приподняв шляпу, он раскланялся с моей матерью и Ингрид и вышел из булочной.

Лицо моей матери сразу стало очень озабоченным, она посмотрела на меня с тревогой.

– Мама, все будет хорошо, – я попытался успокоить ее и заставил себя улыбнуться.

– Твой отец погиб на войне, – вздохнула она.

– Но мы сейчас ни с кем не воюем, – возразил я.

Раскрыв конверт, я начал читать повестку. В ней сообщалось, что в трехдневный срок я должен явиться на призывной пункт и что, если я не сделаю этого, меня ждет арест. Кроме того, в повестке был указан адрес моего призывного пункта, который, как оказалось, находился в нескольких километрах от нашей булочной.

Три следующих дня пролетели очень быстро. Все это время мать без конца давала мне разнообразные советы, которые, как думала она, могли помочь мне избежать армейской службы:

– Скажи им, что ты только что женился. Скажи им, что у тебя вот‑вот родится ребенок…

Впрочем, сама она очень боялась, что ни один из этих доводов ничего не изменит. И мать несколько раз за эти три дня повторяла мне:

– Гюнтер, умоляю тебя, не пытайся строить из себя смельчака, если когда‑нибудь окажешься на войне. Твой отец был храбрецом, и его нет с нами. А ты должен вернуться домой целым и невредимым.

Ингрид передались тревоги моей матери. Однажды вечером, когда мы были вдвоем, ее лицо стало очень серьезным и грустным. Она сказала, едва сдерживая слезы:

– Пообещай мне, что ты вернешься, Гюнтер.

– Конечно, вернусь! – ответил я с напускной веселостью. – Но тогда уж и ты тоже пообещай, что будешь меня ждать.

Она пообещала и поднесла мою руку к своему животу:

– Скажи нашему ребенку, что ты обязательно вернешься.

Я поцеловал Ингрид в живот и улыбнувшись произнес, обращаясь к тому, кто был внутри:

– Малыш, это говорит тебе твой папа. Я обещаю вам с мамой, что я вернусь. Мы снова будем вместе, и все у нас будет хорошо!

Ингрид провожала меня до самого призывного пункта. Когда я подошел туда, я увидел длинную очередь из молодых людей. Некоторые из них стояли со своими женами, подружками и матерями. В толпе было даже несколько маленьких детей, которых привели проводить отцов.

Я встал в очередь. Ингрид не хотела уходить и сжимала мою руку.

– Не волнуйся, нас, скорее всего, просто отправят охранять границу, – оказал я, не веря до конца в правдивость своих слов.

В те дни многие предчувствовали, что Германию ждут тяжелые испытания. Жизнь в стране круто переменилась всего за несколько последних лет. С приходом Гитлера к власти в 1933 году началось насаждение нацистской идеологии. Несогласие с правящим режимом постепенно подавлялось все жестче и жестче. В конце концов дошло до того, что даже невинная шутка о Гитлере или его партии могла привести к аресту. Впрочем, я сам был слишком молод тогда, чтобы задумываться о таких вещах. Единственное, мне бросилось в глаза, что примерно за два года до того, как я получил призывную повестку, нашу булочную перестали посещать несколько евреев, которые прежде были постоянными клиентами. Но в ту пору я не придал этому особого значения. Возможно, этим людям удалось сбежать из страны, либо же их постигла гораздо худшая судьба.

Я сам никогда не был нацистом. Но хорошо помню, что к середине тридцатых годов германский народ разделился на их сторонников и тех, кому оставалось только молчать и бояться. Нацисты были везде. Даже около призывного пункта несколько из них прохаживались в черных рубашках со свастикой на рукаве и раздавали пропагандистские листовки. Когда одну из них протянули мне, я взял ее, вежливо улыбнувшись. Мне были не нужны лишние проблемы.

Вскоре подошла моя очередь. Я крепко обнял жену:

– Ингрид, все будет хорошо! Я скоро вернусь, верь мне!

Она едва не расплакалась и в который раз сказала, что очень любит меня и будет ждать. Мы поцеловались, и я вошел в коридор призывного пункта. Ингрид смотрела мне вслед, но дверь была на пружине и захлопнулась сразу, как только я вошел.

В коридоре тоже была очередь, которая вела к массивному столу. Над столом возвышался тучный сержант. Он забирал у призывников повестки и задавал каждому из них ряд формальных вопросов.

Когда я наконец оказался возле стола, сержант спросил у меня мое имя, адрес, возраст, вес и тому подобное. Задавая вопросы, он не делал пауз. Его голос звучал монотонно, а лицо ничего не выражало. Он даже показался мне не человеком, а некой машиной.

Все происходившее дальше также напоминало конвейер. В следующей огромной комнате мы прошли медкомиссию, по очереди переходя от одного врача к другому. После этого еще один сержант протянул мне на подпись документ, согласно которому я призывался в армию на четыре года. Мне ничего не оставалось, кроме как поставить свою подпись.

Вскоре после этого каждому из нас были выданы личные солдатские книжки, которые мы должны были постоянно носить с собой. Кроме того, мы получили специальные бланки, в которых каждый из нас должен был указать имена и адреса ближайших родственников, а также написать, чем он занимался в предыдущие годы и какими навыками владеет. Исходя из этого впоследствии определялась наша воинская специальность.

Мне не пришло в голову ничего лучше, кроме как написать, что я работал в булочной, а также что я владею навыками меткой стрельбы. Стрелять из винтовки я научился еще в школьном кружке. Преподаватель говорил, что я самый меткий мальчик из всех, с кем ему приходилось заниматься. И это действительно было так.

Когда мы заполнили все бумаги, нас выстроили во дворе позади призывного пункта. Там уже стояли армейские грузовики. Мы погрузились в них, и нас отвезли на вокзал. Вскоре мы уже сидели в поезде, который увозил нас прочь от родного Гамбурга. Впрочем, наш путь продолжался всего несколько часов. А потом мы выгрузились на станции, где нас снова ждали армейские грузовики.

Уже начинало темнеть, когда мы приехали в тренировочный лагерь. Нас выстроили на плацу перед казармами. Сержант Краусс, который в дальнейшем отвечал за нашу подготовку, произнес речь, общий смысл которой сводился к тому, что он сделает из нас настоящих бойцов, которые будут стоять на страже интересов Германии, фюрера и народа. После этого нас разместили в казармах, где нам предстояло жить в течение последующих трех месяцев.

…На следующий день нам выдали униформу. В нее входила серо‑зеленая полевая куртка, серые штаны, высокие, доходившие до колен, сапоги и овальный солдатский медальон, состоявший из двух половинок. Медальон нужно было носить на цепочке на шее. Кроме того, мы получили ремни и каски.

Погоны на моей полевой куртке были чистыми, без нашивок, как и положено у рядовых. На куртке было два наружных кармана и один внутренний, сделанный специально, чтобы каждый из нас мог положить в него свою личную солдатскую книжку, что я сразу и сделал.

Надпись на бляхе моего ремня гласила: «С нами Бог!» Помимо этого на ремне размещалось три патронных сумки, в каждую из которых вмещалось по десять патронов. Также на ремне я должен был носить со стороны спины слева выданную мне складную пехотную лопатку. Еще мне выдали вещмешок, фляжку и жестяную кружку. В общем, все как и полагается. Но было среди вещей и то, что сначала показалось мне совершенно бесполезным, – противогаз, фильтры к нему и таблетки, которые нужно было принимать в случае газовой атаки. Зачем все это нужно в мирное время? На секунду мне вспомнились опасения моей матери. Но еще через несколько мгновений все дурные мысли вылетели у меня из головы. Молодость есть молодость.

Вот что мне не понравилось по‑настоящему, так это армейская стрижка. Я, конечно, и сам любил постричься коротко. Но нас, новобранцев, постригли практически совсем наголо.

Дальнейшая моя жизнь в тренировочном лагере состояла из бесконечных марш‑бросков на значительные расстояния, в том числе и с полной выкладкой, разнообразных физических упражнений, теоретической подготовки и занятий на стрельбище.

Наш сержант практически сразу заметил, что я стреляю очень метко, и через некоторое время он сказал мне, что после базовой подготовки меня направят в снайперскую школу.

В нашем взводе оказались двое парней, вместе с которыми я учился в начальной школе. Это были Антон Келлер и Михаэль Гауе. В школе мы не особо дружили, но в тренировочном лагере сразу стали друзьями.

Михаэль, как и я, сразу зарекомендовал себя очень метким стрелком. Подобно мне, он был среднего телосложения, выносливым, быстрым. Его взгляд всегда был сосредоточенным и серьезным.

Антон выглядел его полной противоположностью – голубоглазый блондин, двухметровый здоровяк, занимавшийся до армии борьбой и боксом. Улыбка никогда не сходила с его лица, он очень любил посмеяться, для этого ему достаточно было услышать малейшую шутку. Точно так же, шутя, он совершал изнурительные марши с полной выкладкой и выполнял тяжелейшие физические упражнения.

Конечно, Антон стрелял гораздо хуже нас. Но нам с Михаэлем очень хотелось, чтобы его тоже зачислили в снайперскую школу, и мы всячески старались помочь ему овладеть умением меткой стрельбы. В конце концов через несколько недель результат был достигнут. Антон попадал в цели по‑прежнему хуже, чем мы с Михаэлем, но гораздо лучше, чем остальные. И сержант сказал, что Антон тоже будет зачислен в снайперскую школу.

В ходе базовой подготовки нас учили ориентированию на местности, применению различных типов оружия, а также тому, как правильно рыть окопы, противостоять танкам и что делать в случае газовой атаки.

За время подготовки мы учились бросать гранаты, стрелять из карабина К98к, винтовочного гранатомета, 80‑миллиметрового миномета.

Карабин «Mauser К98» был достаточно тяжел. Он весил около четырех килограммов. Нам, новобранцам, после многокилометровых маршей казалось, что на плече у каждого из нас висит просто невообразимая тяжесть. Зато этот карабин был оснащен магазином на 5 патронов. Он был очень удобен для стрельбы. При закрытии затвора пустая обойма автоматически выбрасывалась из пазов. Прицельные приспособления включали в себя мушку и V‑образный целик, регулируемый по дальности в диапазоне от 100 до 2000 метров. Причем мушка устанавливалась на основании в дульной части ствола в поперечном пазу, и она могла перемещаться влево и вправо для смещения средней точки попадания. Благодаря этому можно было добиться очень хорошей точности стрельбы на значительные расстояния.

А вот винтовочные гранатометы, конечно, нельзя было назвать последним словом техники. Этот тип гранатометов применялся немецкой армией еще в Первую мировую войну. Конечно, у нас были гораздо более совершенные образцы подобного оружия. Но впоследствии мне стал ясен главный недостаток всех дульных гранатометов. Дело в том, что, подготовив гранату для выстрела, ты уже не можешь выстрелить из винтовки обычным патроном, пока не выстрелишь или не снимешь со ствола гранату. Зато винтовочные гранатометы очень мало весили и были действительно эффективными в боях.

80‑миллиметровые минометы сразу показались нам очень грозным оружием. В дуло их ствола пролезал кулак. Они могли стрелять минами весом более трех килограммов на расстояние более двух километров. Я сам тогда с ужасом представил, что будет, если я когда‑нибудь окажусь в зоне огня подобного оружия. Впрочем, впоследствии мне пришлось пережить на войне и гораздо более страшные вещи.

Однако во время базовой подготовки мы все были еще достаточно беззаботны. Некоторые из нас, которых сержант счел подходящими для этого, осваивали особые виды оружия, такие как огнеметы и пулемет MG‑34.

MG‑34 был первым в истории единым пулеметом, который вплоть до 1942 года официально являлся основным пулеметом не только пехоты, но и танковых войск Вермахта. MG‑34 мог использоваться как в качестве ручного пулемета на уровне пехотного взвода пехоты, так и в качестве станкового на уровне батальона. При этом данный пулемет стрелял такими же 7,92‑миллиметровыми патронами, что и карабин К98к.

Помимо всего этого нас также учили, как сражаться в рукопашном бою с помощью винтовочных прикладов и саперных лопаток.

Когда три месяца базовой подготовки подошли к концу, я вместе с Антоном и Михаэлем был направлен в снайперскую школу. Там мы провели еще полтора месяца. Здесь наши тренировки состояли преимущественно из стрельбы. Мы учились вести прицельный огонь со значительных расстояний, пользуясь оптическим прицелом.

Кроме того, нас обучали выбору приоритетных целей. Прежде всего мы должны были поражать вражеских снайперов. Затем артиллерийских наводчиков и офицеров. Следующей нашей целью должны были становиться артиллеристы, минометчики и пулеметчики. А уж в самую последнюю очередь от нас требовалось стрелять по обычным солдатам‑пехотинцам.

Помимо этого нас учили маскироваться на местности, используя естественные средства, такие как ветки, листья и даже грязь. Но, честно говоря, последующее участие в войне научило меня способам маскировки гораздо лучше, чем обучение в снайперской школе.

Но что самое ценное – инструктор научил нас незыблемому правилу, от которого зависит выживание снайпера, хотя оно и не всегда применимо в боевых условиях.

– Запомните, – повторял он без конца. – Если вы сделали выстрел, то должны тут же сменить позицию. В противном случае любой из вас тут же превратится в легкую мишень для снайпера противника.

После завершения снайперского обучения я получил свой первый отпуск. Это позволило мне на две недели вернуться домой.

Мать и Ингрид были ужасно рады моему приезду. А я был горд собой, ведь над левым локтем у меня красовался шеврон из серебристого галуна на темно‑зеленом треугольном клапане. Дело в том, что после окончания снайперской школы мне было присвоено звание – ефрейтор. Более того, поскольку армейская служба оплачивалась, то я вернулся домой с некоторой суммой денег. Большую часть из них я отдал Ингрид, оставив лишь немного себе на пиво.

Двухнедельный отпуск прошел головокружительно быстро. И я снова прощался с матерью и Ингрид, снова садился на очередной поезд. На этот раз местом моего назначения была военная база под Берлином. Там я и провел несколько последующих месяцев.

Ингрид родила сына в июне. Как я и хотел, она назвала его Куртом. Ему не успел еще исполниться месяц, как я получил второй отпуск. Сначала я даже немного боялся подойти к нашему крохе, лежавшему в люльке, таким маленьким он мне казался, хотя и весил почти четыре килограмма. Но, безусловно, я был очень рад, что у меня родился сын, что у меня есть любящая жена, что моя мама стала бабушкой… Но отпуск заканчивался, мне пора было возвращаться в строй.

Успокаивая мать и Ингрид, я сказал им, что еду просто охранять Берлин. Наверное, я и сам верил в это тогда. Я не знал, что история неумолимо движется к грандиозным и страшным событиям, одним из участников которых мне суждено было стать.

Глава вторая

Аннексия Судет

 

Сентябрь, 1938

После Первой мировой войны Судетская область входила в состав Чехословакии и составляла едва ли не треть всей площади страны. На территории этой области проживало 3,5 миллиона этнических немцев. Уже в начале 1938 года Гитлер постоянно заявлял в своих речах о том, что немцев в Чехословакии всячески притесняют. В те дни я не раз слышал по радио и читал в газетах о том, что судетские немцы живут в невероятной бедности и подвергаются гонениям со стороны чехов, а также что именно в Судетской области самый высокий во всей Европе процент не только по числу самоубийств, но и по детской смертности.

Вскоре после того, как в марте 1938 года Австрия без единого выстрела была присоединена к Германии, немцы, жившие в Судетской области, стали требовать провести референдум, на котором население Судет смогло бы решить само, оставаться ли этой области в составе Чехословакии или войти в состав Германии. Однако референдум так и не был проведен. Более того, правительство Чехословакии вскоре ввело войска в населенные немцами районы и объявило военное положение на их территориях.

Живя в Германии, мы постоянно слышали в те дни пропаганду о том, что Гитлер это так не оставит и сделает все, чтобы судетские немцы перестали терпеть бесчинства чехов и снова жили «в одном доме с нацией». И действительно, 29 сентября 1938 года в Мюнхене было составлено соглашение, подписанное на следующий день премьер‑министром Великобритании Невиллом Чемберленом, премьер‑министром Франции Эдуардом Даладье, премьер‑министром Италии Бенито Муссолини и самим Адольфом Гитлером. С этого момента Судетская область была формально передана в состав Германии.

Я оказался в составе войск, которые должны были войти на территорию Судет. В одном грузовике со мною ехали Антон, Михаэль и еще семнадцать других снайперов. Все вместе мы составляли особый снайперский взвод.

Наш грузовик двигался позади колонны легких танков. Каждый из нас не выпускал из рук свой карабин. У нас были обычные армейские карабины К98к, дополненные штык‑ножами и оптическими прицелами. Впрочем, наши оптические прицелы лишь с большой натяжкой можно было назвать подходящими для снайперов. Эти прицелы давали только 2,5‑кратное увеличение, чего было явно недостаточно для прицельной стрельбы со значительных расстояний.

Некоторые из моих сослуживцев пытались разговаривать друг с другом и даже шутить. Но это плохо получалось. Сказывалось нервное напряжение. Командовавший нашим взводом сержант Бергер заранее предупредил нас, что если в операции возникнут осложнения, то самая непростая работа будет возложена именно на нас. Сначала все мы восприняли это с юношеской бравадой. Но чем дольше продолжался путь, тем сильнее нас охватывали неприятные предчувствия. Я сам очень боялся, что меня могут ранить. А вдруг меня ранят так, что врачам придется отрезать мне руку или ногу? Как я тогда смогу помогать матери и Ингрид, вернувшись домой? О том, что кого‑то из нас могут убить, у меня – да, скорее всего, и у всех остальных – даже мысли не было. Мы ведь еще ни одного боя не видели, не понимали, что на войне убивают по‑настоящему. Тем не менее неприятно было на душе. Мои друзья Антон и Михаэль тоже молчали, глядя в пол.

Сержант Бергер ехал верхом на лошади позади нашего грузовика. Он был родом из Австрии, ему было уже за сорок. Он успел еще в Первой мировой поучаствовать. Его лицо казалось очень спокойным, и это вселяло в нас уверенность в подобной ситуации.

Через некоторое время наш грузовик неожиданно остановился. Я высунулся из кузова и увидел, что сержант Бергер подъехал к кабине водителя, чтобы выяснить причину остановки.

Примерно через минуту я понял, в чем было дело. Наш грузовик начал объезжать заглохший посреди дороги танк. В течение следующих двух часов пути, выглядывая из кузова, я насчитал еще около десяти сломавшихся немецких танков, которые не могли продолжать движение. А ведь это были новейшие машины наших конструкторов! Увиденное неприятно поразило меня. Что будет, если подобное случится во время боя? Впрочем, я держал свои мысли при себе.

Прошло еще несколько часов, и мы пересекли границу Чехословакии. Когда мы въехали на территорию Судетской области, я ожидал, что нас будут встречать с цветами. Во всяком случае, до этого нам не раз рассказывали о том, что именно так встречали немецкие войска, входившие в Австрию.

Однако в Судетах жители не бросали цветы немецким солдатам. Конечно, многие местные немцы с радостью встречали нашу войсковую колонну. Но периодически мы замечали и хмурые, недовольные взгляды.

Причем так на нас смотрели не только чехи, но иногда и судетские немцы. Это заставило меня задуматься. Нам ведь говорили, что все немцы в Судетской области ждут нас как избавителей. В действительности оказалось, что многим из них в Чехословакии жилось вовсе не так плохо, как описывал Гитлер. Я окончательно убедился в этом за то время, пока находился в Судетской области в составе оккупационных войск. При этом, конечно, многие судетские немцы на самом деле хотели, чтобы их территории снова вошли в состав Германии, но обусловлено это в большинстве случаев было скорее идеологическими мотивами, чем пресловутыми притеснениями со стороны чехов.

Естественно, тогда, в молодости, я сформулировал все это для себя вовсе не так четко. Но мне было ясно, что между действительностью и словами властей есть значительная разница. Однако я не говорил об этом даже Антону и Михаэлю. Я не был борцом по натуре, не был оппозиционером. Я был обычным, нормальным человеком, и мне были не нужны неприятности.

Вопреки нашим дурным предчувствиям в Чехословакии мы не встретили никакого вооруженного сопротивления. Более того, за время моего нахождения там в составе оккупационных войск также не произошло никаких инцидентов.

За этот период я получил даже короткий отпуск домой. Впрочем, даже дома я очень осторожно рассказывал об увиденном. И дело не в том, что я не доверял матери и Ингрид. Но они невольно могли сболтнуть лишнее, а это навлекло бы беду не только на меня, но и на них. Единственное, я как‑то раз между делом обмолвился о том, что прицелы на наших карабинах мало пригодны для снайперской стрельбы. И, что самое удивительное, мои близкие помогли мне решить эту проблему.

В последний день перед возвращением в армию я получил два подарка от матери и Ингрид. Первый из них представлял собой небольшой медальон, в котором было две фотографии – Ингрид и нашего ребенка. А вот второй подарок заставил меня буквально открыть рот от удивления. Это был цейсовский оптический прицел шестикратного увеличения. В то время подобные прицелы еще не производились для штатного армейского стрелкового оружия. Но мать посоветовалась с боевым другом моего отца, и тот помог ей выбрать такой оптический прицел для охотничьих карабинов, чтобы его можно было без проблем установить на мой карабин К98к. Впоследствии оказалось, что этот оптический прицел действительно идеально подходил для снайперской работы. Боюсь, что моей бедной матери пришлось истратить на него значительную часть своих сбережений. Но она действительно очень любила меня, как и я ее.

С мыслями о доме мне было нелегко возвращаться в строй. Тем не менее присяга обязывала меня, и через несколько дней я уже был на нашей военной базе в Судетах. Там я получил обратно свой карабин. Мне потребовалось совсем немного времени, чтобы закрепить на него новый прицел. Я установил его достаточно высоко, чтобы иметь возможность в случае необходимости вести огонь, не пользуясь оптикой. После этого я решил пристрелять свой карабин. Выяснилось, что с новым прицелом я могу без труда поражать мишени на расстоянии более трехсот метров, а то и гораздо дальше. Это привело меня в восторг, хотя я еще до конца не представлял, насколько ценным окажется подобный прицел в боевых условиях.

В Судетской области я пробыл еще несколько месяцев. А 15 марта 1939 года я снова оказался вместе со своим взводом в кузове армейского грузовика. Гитлер решил подчинить себе основную часть территории Чехословакии. Немецкие войска вошли в Прагу огромными колоннами, состоявшими из танков, бронетранспортеров, грузовиков и другой техники.

На этот раз наш боевой дух был предельно высок. Мы были уверены, что все пройдет без сучка без задоринки, поскольку знали: чехи – не бойцы! Однако увиденное превзошло даже наши самые смелые ожидания. Чехи встречали нас в Праге, вскидывая руки в германском армейском салюте и крича: «Хайль Гитлер!» Меня это крайне поразило. Я не верил, что все здесь чисто. И я оказался прав. У Михаэля был друг, который служил в войсках СС. Так тот за рюмочкой шнапса вскоре проболтался Михаэлю. Мол, чехи были предупреждены, и если бы они не салютовали так яростно, то их бы ждала очень незавидная судьба. Думаю, как раз эсэсовцы тогда бы и приняли самое активное участие в расправе над чехами.

Надо сказать, войска СС в Германии считались элитными. По большому счету они действительно были таковыми. За последующие годы войны я не раз убеждался, что ребята из СС могут сделать невозможное там, где войска Вермахта оказываются бессильны. Как солдаты эсэсовцы были почти безупречны, и за это их нельзя было не уважать. Но был еще один строгий критерий отбора в эти войска – беззаветная преданность Гитлеру и соответствующим идеалам. Лично я от этих идеалов всегда был далек, хотя мое отношение к Гитлеру и изменилось через некоторое время в лучшую сторону, но без фанатизма. Наверное, этим и объясняется, что за всю войну я так и не сошелся близко ни с кем из эсэсовцев.

Подобно Судетской области, столица Чехословакии сдалась нам без кровопролития. Что удивительно, впоследствии я узнал, что у чехов была неплохо развита военная промышленность. Однако после происшедшего все их заводы, производившие вооружение, перешли в руки немцев.

Мне до сих пор непонятен и удивителен тот факт, что чехи, обладавшие танками, артиллерией, противотанковыми орудиями и разнообразным стрелковым оружием, не оказали нам никакого сопротивления. В результате все их вооружение также перешло к Вермахту. Впрочем, нас, солдат, подобный исход более чем устраивал. У нас ведь и потерь не было, и героями себя ощущали: как‑никак даже без боя нам враг сдается.

В Праге я пробыл еще пять с половиной месяцев. Все это время я писал домой по несколько раз в неделю. Я очень скучал по своей семье и переживал, что первый год жизни моего сына не проходит у меня на глазах. Однако я утешал себя тем, что моя служба идет более чем спокойно. Прага в те дни была вполне приветливым для нас городом. А когда нас отпускали в увольнения, мы могли даже позволить себе пофлиртовать с прекрасными пражанками. Впрочем, я любил свою жену, и поэтому у меня лично дальше флирта дело не заходило. Но, так или иначе, я надеялся, что остальной срок моей службы пройдет столь же легко.

Надо сказать, для подобных надежд у меня были все основания. В мае 1939‑го Гитлер подписал соглашение с Италией, в результате чего эта страна стала официальным союзником Германии. Немного позднее, 23 августа 1939 года, был заключен пакт о ненападении между Германией и Россией. Через несколько дней после этого я узнал, что наша дивизия окажется в числе войск, которые войдут в Польшу. Это не вызвало у меня никаких опасений. Я был уверен, что там повторится то же самое, что было в Чехословакии. Единственным неудобством был приказ, запрещавший говорить кому бы то ни было о предстоящей операции.

Соответственно, мне очень сложно было написать последнее перед этой кампанией письмо домой. Я написал его в общих словах. Сказал, что служба моя идет так же хорошо, как и прежде, и что я очень скучаю по матери, Ингрид и нашему маленькому ребенку.

Ночью 1 сентября 1939 года я находился в грузовике, который ехал по территории Чехословакии, но неумолимо приближался к польской границе. До рассвета оставалось еще несколько часов.

Віктор Авдєєнко Київський патерик 17 непростих питань української історії

Друзі не залишать!

Віктор Авдєєнко

Київський патерик

17 непростих питань української історії

Моїй дружині Каті

Замість передмови

Книга далася мені досить важко. Писалася довго. Ба більше, через останні події в Україні дещо з написаного раніше довелося переробити або викинути зовсім, як таке, що втратило актуальність. Проте, я постарався – наскільки це можливо – утриматися від політизації тексту, хоча повністю неупередженим до того, що відбувається, звісно, залишитися не зміг.

        Автор      

Вступ

Історія цікавила мене завжди, однак дитяче захоплення не переросло в щось більше, я обрав іншу професію, про що зовсім не шкодую.

Але інтерес до «переказів сивої давнини» залишився.

Дилетантські дослідження не раз змушували мене замислитися про те, наскільки ті чи інші події трактуються неоднозначно, спірно, а інколи й просто суперечливо. Крім того, я все частіше стикався з тим, що історична наука нерідко грішить тенденційністю, ангажованістю і відвертою міфотворчістю. Тобто тим, з чим, за логікою, повинна боротися.

Хоча, якщо вдуматися, нічого дивного в цьому немає – як відомо, історію пишуть переможці. Лише роки і навіть століття поспіль стають відомими факти, про які причетні особи воліли б промовчати.

Але, навіть попри появу нових подробиць, історичні версії, що утвердилися як загальноприйняті, рідко підлягають коригуванню. Так і мандрують вони в часі в своєму спотвореному вигляді, а люди поколіннями вже навіть не замислюються над тим, що ж насправді відбувалося в ті далекі часи, приймають на віру все, про що розповідають їм історики.

Вивчаючи вітчизняну історію, я нерідко помічав очевидну спірність, а іноді й помилковість висновків учених, у тому числі дуже іменитих. Мені страшенно незручно від того, що я ставлю під сумнів авторитет визнаних фахівців. Нижче я розповім, що саме викликало мої сумніви, і нехай читач сам розсудить, хто правий.

Також в цій книзі я взяв на себе сміливість описати деякі сценарії, за якими могли б розвиватися події, якби на найбільш драматичних роздоріжжях української історії обставини склалися б інакше, ніж у реальності.

Останнім часом з’явилося багато книг з так званої «альтернативної» історії. Що ж, хтось, можливо, звинуватить і мене в створенні хибних сенсацій. Можу лише сказати, що свої дослідження я засновую виключно на перевірених фактах, почерпнутих, у тому числі, у авторів, чий авторитет я тим чи іншим чином поставив під сумнів.

Звідки, кажете, походить Руська земля?

Так от: все почалося десь у XV столітті до нашої ери – коли, на думку авторитетних людей, предки слов’ян відбрунькувалися від своїх індоєвропейських побратимів. Може, це було і не в XV столітті, але зараз перевірити вже не вийде.

Чому слов’яни? Ну, загалом, ми, в більшості своїй, від них походимо. Можна сказати, ними навіть є. Здебільшого.

Наші доблесні (чи доблесні?) предки покинули дружну індоєвропейську сім’ю практично останніми – власне, на той момент вже і залишати було нікого – залишилися тільки ми і балти – прибалти з’явилися пізніше, в СРСР. Так що, фактично, розлучилися ми тоді тільки з цими балтами, і наші шляхи‑доріжки, як то кажуть, розійшлися. Як з’ясувалося – недалеко.

Оскільки всі пристойні землі були вже зайняті більш моторними родичами, довелося слов’янам вдовольнятися тим, що залишилося. А залишилося далеко не найкраще – те, де ми живемо зараз.

Поки слов’яни були зайняті своїми справами, у них, можна сказати, під носом йшло Велике переселення народів – з Уралу до Європи, практично за нинішнім маршрутом Уренгой – Помари – Ужгород.

І в якийсь момент захотілося слов’янам до цього процесу долучитися. І сталося це зовсім скоро – в V столітті, тільки вже нашої ери.

І називали їх тоді зовсім не слов’янами, а антами і склавинами. Були вони дуже між собою схожі, але все‑таки трішки різнилися. Чим саме – історія замовчує, крім того, що перші жили дещо на південний схід, а другі – на північний захід.

Але візантійці якимось чином розрізняли їх і, кляті, нерідко налаштовували одних проти інших, як дурненьких дітей.

Про антів незабаром перестали згадувати, про склавинів пам’ять збереглася довше. Наприклад, в новгородських словенів. До них же, напевно, варто зарахувати і в’ятичів з радимичами. «Були адже два брата у ляхів (поляків) – Радим, а другий – В’ятко; і, прийшовши, сіли вони: Радим на Сожі, і від нього прозвалися радимичі, а В’ятко сів з родом своїм по Оці, від нього отримали свою назву в’ятичі», – повідомляє літопис (говорячи сучасною мовою). Можливо, це просто легенда, але раптом дійсно все так і було?

У школі на уроках історії до дошки кріпилася велетенська мапа, на якій, як правило, штрихуванням позначалося, «звідки пішла Руська земля». На карті були різні назви – вже згадані словени, радимичі і в’ятичі, а також дреговичі, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, іноді – бужани, волиняни і звичайно ж поляни.

З дитинства нам втовкмачували, що поляни були головними серед слов’ян. Східних, звісно.

Михайло Грушевський у своєму «Нарисі історії українського народу» тонко підмітив, що «Київ розташований на кордоні Полянської землі, на вузькому клині між землями древлян і сіверян». Грушевського – і не лише його – чомусь не насторожило, що ті, кого призначили гегемонами східнослов’янського світу, тулилися на крихітному клаптику землі, в той час як їх «менші браття» – древляни, сіверяни, в’ятичі – шикували на величезних навіть за теперішніми мірками територіях. Що ще цікаво – ті, кого прийнято називати полянами, не залишили після себе однорідної археологічної культури, тобто вони мешкали на стику декількох культур.

Звідки взагалі взялася ця назва – «поляни»? Між іншим, вона ніде не зустрічається, крім наших літописів і декількох джерел, що до них висходять. На перший погляд, походження назви абсолютно зрозуміле – слово «поле»: «занеже в поле седяху». А назви «древляни» – від слова «дерево». Тільки от навколо Києва лісів не менше, ніж біля міст древлянських – «и бяше около города лесъ и боръ великъ». Це про Київ сказано.

А найбільш приємна версія та, що назва «поляни» походить від грецького слова «поліс» – місто. Мовляв, міські вони. А «древляни», або, як їх ще називали, «деревляни», – сільські, чи що?

З’ясовується, що поляни були тихим і скромним народом – «…обычаи имяху тихъ и кротокъ», а от «Деревляни живяху зверьскымъ образомъ, жівуще скотьскы и оубиваху другъ друга». Але, виявляється, і інші – «радимичи и вятичи и северо одинъ обычаи имяху: живяху в лесе яко же всякыи звер».

Не дивно, що такі лагідні й миролюбні поляни «…быша обидими Деревляны». Дивнує те, що вони, коли хозари зажадали з них данину, зібрали її мечами, а ті відзначили, що, на відміну від їх шабель, гострих з одного боку, мечі полян були обоюдогострі, і «мечи си имуть имати и на нас дань и на инехъ странахъ».

А от археологічні розкопки показали, що саме древляни були мирними і культурними.

У їхніх могилах не знаходили зброї, зате там було повно всякого начиння з кераміки і заліза, всіляких тканин, шкіри, скла, бронзи, срібла. Були вони, виявляється, і орачами, і скотарями, і ремісниками, і торговцями, і зовсім не «живяху зверьскымъ образомъ». Так що, виходить, хтось їх дуже сильно «підставив».

Можна ще довго шукати аргументи як «за», так і «проти», але мені здається, що ніяких полян насправді взагалі не було.

З чим ще плутанина, так це з Руссю. Основна суперечка: Русь – це варяги чи слов’яни?

У літописі русь розміщена спершу поруч з чуддю, віссю та іншими народами півночі. В іншому місці – між готами і англійцями, і слід припустити, що це все ж варяги.

Але в літописі чомусь море «Варязьке» – це Балтійське море, а «Руське» – Чорне.

Під 852 роком в літописі повідомляється, що зі сходженням на візантійський престол Михайла III наша країна «…нача ся прозывати Руская земля», і вже тоді, виявляється, Русь ходила війною на Візантію. Тобто, якщо вірити «Повісті временних літ», візантійці вже знали жителів Подніпров’я під іменем «руси» – як мінімум, за 40 років до приходу варягів до Києва на чолі з Олегом. Але нижче написано, що «…от техъ Варягъ прозвася Руская земля». Так від варяг чи ні?

Вінцем епопеї під назвою «Русь» є фраза, яку в оригіналі просто страшно читати.

Її переклад на сучасну мову не набагато кращий: «А слов’янська мова і російська – одна; бо від варягів прозвали їх Руссю. А спершу були слов’янами. Хоча й полянами звалися, та слов’янська мова була. Полянами ж прозвали, бо в полі сиділи. Мова слов’янська була у них тільки». Без коментарів.

Зрозуміло одне – літописець намагається, досить кострубато, прив’язати «русь» до варягів. Але оскільки це зовсім не так, все виходить тяп‑ляп. Перекручено з ніг на голову. Причина та наслідок поміняні місцями.

«Поляне, яже ныне зовомая Русь», говориться в літописі, а мені здається, що з самого початку вона «зовомая» Русь, а точніше, виключно Русь.

Слово «русь» – загадкове слово. В тому сенсі, що ніхто гаразд не знає, звідки воно взялося. Не знаю і я. Можу тільки здогадуватися. Словацький лінгвіст XIX століття Павел Шафранек стверджував, що в праслов’янській мові річка називалася «руса». Нібито звідси походить сучасне слово «русло». Цілком переконливо, але чи воно так – хтозна.

Від себе додам, що в українській мові є слово «рух» (в непрямому відмінку «русі»), що означає динаміку, і відповідне дієслово «рушити», а в російській є однокореневі їм слова «разруха», «нарушить». Течія річки, як відомо, і означає рух. Але, щоправда, може бути й таке, що «рух» жодного стосунку до «русі» не має.

Все ж на користь цієї версії говорить те, що раніше багато річок в нашій місцевості дійсно називалися Рось або Русь. Наприклад, Німан. А сьогодні у Німана є притока Россь (Рось). Найвідомішою Россю звичайно ж є притока Дніпра. А у неї самої є притока Росава.

Дуже може бути, що Россю або Руссю прозвали народ, який жив біля річок.

А от що це був за народ – тут складніше.

Всі ті нісенітниці, які пов’язані з Руссю в літописах, залишають відчуття того, що Русь і слов’яни – це майже одне і те саме, але все‑таки не до кінця.

Іноземні автори, зокрема східні, також зближували русів і слов’ян, але повністю не ототожнювали. «…Що ж стосується руських купців, то вони суть вид слов’ян…» – писав мусульманський історик IX століття Ібн‑Хордадбех (цитується за книгою Б. О. Рибакова «Київська Русь і російські князівства XII–XIII ст.»).

У своїй книзі Рибаков наводить карту з географічного трактату 982 року невідомого автора з назвою «Худуд ал‑Алам». В ній Русь розміщена всередині землі слов’ян. Якщо слідувати із заходу на схід, то спочатку розташовуються слов’яни західні, потім – Русь, а потім – знову слов’яни, на цей раз в’ятичі.

Отже, на території літописних полян, яких, швидше за все, не було, а також цілком реальних древлян і сіверян перебувала справжнісінька Русь. Значно пізніше, коли вже були не племена, а князівства – новгородці, смоляни, рязанці, суздальці – всі вони ходили «на Русь», маючи на увазі Київ, Чернігів і Переяслав. Та й коли князі власними силами впоратися з суперниками не могли, вони закликали варягів, а не русь.

Досить загадковою є «четвірка» в особі Аскольда, Діра, Олега та Ігоря (цих, на відміну від Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, дійсно четверо). Аскольд і Дір начеб варяги. Ім’я Дір, може, і не дуже варязьке за звучанням, але Аскольд – тут уже сумнівів немає. В Іпатіївському літописі, найдавнішому з усіх, що до нас дійшли, Дір в декількох місцях записаний як Дірда. Літописець, напевно, вирішив ліквідувати «накладочку» і додав літеру «д» туди, де вона цілковито не потрібна. А може, і в імені Аскольда ця кінцева «д» зайва? Що буде, якщо її прибрати? Спершу потрібно позбутися м’якого знака, оскільки в літописі написано «Асколд». Вийде в підсумку Аскол. В одному місці Аскольд написаний як Оскольд. Прибираємо кінцеву «д» і отримуємо назву річки Оскол, яка тече по Курській, Бєлгородській та Харківській областях. Відразу вся «варязькість» зникає.

Ще два варяга – Олег і Ігор. Теж начебто все ясно. Для вчених Олег – це варязький Хельгу, а Ігор – варязький Інгвар. Тільки дивно, що Олег не названий у такому випадку Хельгу. От Рюрик названий Рюриком. І брати його Синеус і Трувор правильно названі. Щоправда, ніякі вони не брати – зокрема, і у Б. О. Рибакова, і у Л. М. Гумільова чітко сказано, що Синеус – це sine hus, що означає «свій рід», а Трувор – tru var – «вірна дружина». Але написані обидва слова правильно (тобто літописець правильно передав написання цих слів, не розуміючи їх значення). Також правильно записані інші варязькі імена: Инегелдъ, Фарлофъ, Веремудъ, Рулавъ, Лидульфостъ (так у літописі). А імена Олега і Ігоря – чомусь неправильно. Ім’я Олега кілька разів у літописі фігурує як Олг. Тюркською (протоболгарською) мовою це означає «великий» (насправді «олгу»). На Русі ім’я Інгвар (Інгварь) було відоме, але використовувалося рідко. Було лише кілька князів з таким ім’ям, та й те десь в столітті XIII. Причому, один з них був Інгвар Ігоревич, і це може бути доказом того, що для його сучасників це були два різних імені.

Звідки у «варяга» Олега болгарське ім’я? «Откуда у парня болгарская грусть?»

А до чого тут узагалі болгари?

Предки їхні прийшли з Сибіру, деякий час вони пожили в Середній Азії і нарешті осіли в Причорномор’ї. Древніх болгар, або булгар, – щоб відрізняти від жителів сучасної Болгарії – часто плутали з гунами, тому простіше погодитися, що це – суть одне і те саме.

У VII столітті нашої ери хану Кубрату, яких походив з тюркської династії Дуло, в протистоянні з войовничими аварами вдалося об’єднати кілька орд в Велику Болгарію. Після смерті Кубрата п’ять його синів, не послухавшись батька, не зберегли єдність, і Велика Болгарія потрапила в залежність від Хозарії.

Частина болгар пішла на Волгу, давши початок Волзькій Болгарії, інша, під проводом хана Аспаруха, перемістилася на Балкани, туди, де сьогодні існує сучасна Болгарія. Наймолодший син Кубрата, Альцек, повів своїх одноплемінників в далеку Італію, де вони ще деякий час зберігали мову і звичаї.

Даних про перебування болгар в середньому Подніпров’ї ми не маємо, але ризикнемо припустити, що жили там слов’янські племена, котрі перебували від них у залежності, як згодом від хозар. У VII столітті на захід від Дніпра жило плем’я дулібів, які зазнали нашестя аварів (обрів), що прийшли, як і багато інших загарбників, з‑за Волги: «Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы сущая Словены».

Василь Ключевський («Курс російської історії», лекція VII) дивувався, чому в період воєн слов’ян з аварами згадуються тільки дуліби: «Де були під час цієї навали поляни?» І сам відповідав на поставлене питання: «Тоді дуліби панували над усіма східними слов’янами і покривали їх своїм ім’ям».

Вважається, що дуліби жили на Волині, тобто суттєво західніше ареалу літописних полян. При цьому дулібів фіксують ще західніше – в Чехії і на території сучасної Угорщини біля озера Балатон. Але географія дулібів, виявляється, набагато ширша. Так, місто Болхов в Орловській губернії Росії мав образливе на прізвисько «Дулеб», а в Рязані «дулебий» означає «косоокий, з різними очима».

Ну і, нарешті, на карті сучасного Києва можна знайти Долобський (Дулебський) острів. Київські князі проводили на ньому свої ради (сьогодні там засмагають нудисти).

Тому нічого дивного, що з усіх слов’янських племен тоді відомими були тільки дуліби. Та чи слов’янськими вони було насправді?

«Повість временних літ» начебто однозначно дає зрозуміти, що так: «Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы сущая Словены». Але бентежить уточнення, що вони «сущая Словены». Сумний досвід розкодування взаємин слов’ян і Русі змушує в цьому засумніватися.

Прийнято вважати, що слово «дуліби» має германське походження. Однак у ньому вельми прозоро читається назва династії Дуло, до якої належав хан Кубрат. Тому цілком можливо, що дуліби були якщо і не повноцінною болгарською ордою, то, принаймні, слов’янським плем’ям, керованим ставлеником Великої Болгарії.

Слід також врахувати, що могилу хана Кубрата виявлено в Полтавській області, а Аспарух похований на території сучасного Запоріжжя (обидва факти є безперечними, але альтернативних все одно немає).

Болгарське правління у слов’ян з центром в Києві цілком могло зберегтися до часів Аскольда і Діра.

Ім’я Аскольд, як я вже відмітив, дуже нагадує назву річки Оскол. Крім того, грецький монах‑літописець повідомляє, що в 563 році до Візантії прибуло посольство від царя тюрків Аскела, ім’я якого також іноді писалося як Аскельт, Асцельт. Звичайно, це не міг бути наш Аскольд, хоча б тому, що київський правитель жив на три століття пізніше. Набагато важливішим є те, що тут простежується чіткий зв’язок імені Аскольда з тюрками.

Незадовго до подій, пов’язаних із тим, що Олег захопив Київ, у Хозарському каганаті відбулося повстання трьох родів, котрі об’єднують під загальною назвою «кавари». Повстання було придушене, і кавари приєдналися до семи мадярських племен, які також підкорялися хозарам. Разом з мадярами ці кавари, покочувавши деякий час неосяжними просторами України, переселились в нинішню Угорщину. Їх назва має невідоме походження (версії є, але жодна з них не превалює). Мені здається, що воно може бути пов’язане з ім’ям племені «савір», які у певний час були дуже впливовою силою на просторах між Доном і Дунаєм, однак потім були підкорені хозарами і ними ж згодом асимілювалися.

Характерно, що Костянтин Багрянородний – візантійський імператор і, за сумісництвом, історик, називав мадярів «савартою». Разом із цією «савартою» згадує він і якийсь народ «ескел», таким чином, відносини мадяр з «Аскольдом» можуть мати дуже довгу історію. І, що важливо зазначити, ескели, або аскели, належали до так званих десятистрільних тюрків, які складалися з п’яти племен роду Нушибі і п’яти племен роду Дулу (ескели належали до Нушибі).

Від «савір», з іменем яких цілком резонно пов’язують назву «Сибір» (у переказах сибірських татар фігурує народ савир, або сабир), напевно, походять східнослов’янські сіверяни (до географічної півночі, російською – север, ця назва не має жодного відношення). Якщо кавари – це дійсно повсталі проти Хозарського каганату савіри, тоді все більш‑менш стає на свої місця.

У Києві та в околицях приблизно з середини VII сто‑річчя правила династія, пов’язана з правителями Великої Болгарії (система престолонаслідування, що утвердилась у Київській Русі – не від батька до сина, а від старшого брата до молодшого – бере початок в Тюркському каганаті). Народонаселення, переважно слов’янське, проте, іменувалося в честь своїх правителів з династії Дуло – дулібами. Деякий час їм довелося боротися з загарбниками‑аварами, і ця боротьба була для дулібів важкою, але врешті‑решт їм, швидше за все, вдалося, завдяки допомозі сюзерена, позбутися аварського ярма.

У середині IX століття в Хозарському каганаті спалахнуло повстання колись войовничих, але з часом упокорених савір, яких стали називати каварами. Вони покинули межі каганату, приєднавшись до конфедерації семи мадярських племен. Ці мадяри під натиском нового ворога – печенігів – переселилися в українські степи, де затрималися на деякий час, займаючись війною, розбоєм та іншими заняттями.

Приблизно в 882 році мадяри разом з каварами вирішили захопити Київ. У цьому їм допомогли варяги – такі ж розбійники з великої дороги, тільки з півночі. Чи були варяги спеціально запрошені, чи брали участь у цій кампанії з власної волі – невідомо і не так уже й важливо.

Те, що Київ був добре укріпленою фортецею, практично неприступною, випливає з літопису, в якому йдеться, що Аскольд і Дір були захоплені за допомогою обману, оскільки посли Олега сказали, що вони – купці, які йдуть до Візантії. Не виключено, що послані були саме варяги, бо хто такі мадяри – в Києві і, особливо, в околицях, знали добре.

Аскольд і Дір повірили у обман, за що наклали головою. Так Київ перейшов під владу такого собі хакана Олега (або, точніше, Олга, дружину якого складали найманці‑варяги).

Відомо, що мадяри не затрималися в Києві і пішли далі на захід. Про це існує запис і в «Повісті временних літ»: «Їдоша Оугре мимо Києвъ горою яже ся зоветь ныне Оугорьскоє. Пришєдшє къ Днепру, сташа вежами… и пришєдшє от въстока и оустремишася чересъ горы великыя иже прозвашася горы Оугорьскыя». У літописі йдеться про 898 рік, але це, безумовно, помилка, оскільки мадяри перейшли Карпати ще в 896 році. Відповідно, описувані події мають стосуватися саме часу убивства Аскольда і Діра, оскільки важко собі уявити, щоб відомі своєю войовничістю мадяри, про яких розповідає і автор «Повісті временних літ» – «почаша воєвати на живущая тут… Словене и Волохове», – просто постояли табором (типу пікніка) біля Києва, не зробивши жодних дій.

При цьому в епізоді літописі про вбивство Аскольда чітко говориться, що він був похований там, де був розташований Ольмин двір. Чомусь більшість істориків категорично не хочуть визнавати в Ольмі угорського вождя Альмоша. Очевидно, що люди Олега‑Олга привели Аскольда в ставку Альмоша, де він і був згодом убитий.

Анонімна угорська середньовічна хроніка описує схожий епізод. У ній говориться, що мадяри на своєму шляху на захід «захотіли підпорядкувати собі королівство русів» (цитата за книгою Андрія Сахарова «Ми від народу руського…». Народження російської дипломатії. Розділ 5). У хроніці не називається ім’я київського правителя, зате говориться, що вождя угорців звали Альмош. Угорці розбили київське військо, та місто взяти штурмом не змогли. Справа нібито закінчилася укладанням миру, за яким Київ повинен був виплачувати данину, і про жодне вбивство правителя тут не йдеться.

Відомо, що на місці загибелі Аскольда була споруджена церква Святого Миколая, і це може свідчити про те, що він був християнином. До того ж, хрещеним за латинським обрядом, оскільки Аскольд, швидше за все, прийняв ім’я Микола на честь Папи Римського Миколи I (858–867). У той час, коли Аскольд приймав християнство, болгарський цар Борис, що хрестився від Візантії, через суперечності з патріархом підпорядкував свою церкву папі Миколі I, хоча в кінцевому підсумку повернувся під омофор Константинополя.

Дір був похований в іншому місці. Можливо, це пов’язано з тим, що він не був християнином. Дуумвірат як форма правління був поширений в багатьох народів, у тому числі у хозар і мадярів. За традицією один із співправителів був воєначальником, інший – духовним лідером. Ця остання роль більше підходить Діру, що і пояснює його (можливу) відданість культу предків.

Отже, мадяри під проводом Альмоша покинули Київ, залишивши в ньому Олега з Ігорем і варягами.

Олег і Ігор, які також цілком могли бути співправителями (Ігор міг бути, наприклад, сином або молодшим родичем Олега), ймовірно, належали до племені каварів. Відомо, що кавари пішли за мадярами, але це не означає, що пішли вони в повному складі.

Взагалі в той час народи переміщалися на досить великі відстані, часто не повністю, а окремими групами. Болгари розселилися на просторах від Волги до Дунаю, а деякі, як відомо, дісталися до Італії. Гуни з’являлися то на Кавказі, то в Причорномор’ї, то в Західній Європі, то знову на Кавказі. Серед слов’янських племен були відомі хорвати в Карпатах і хорвати на Балканах, поляни польські та літописні поляни на Дніпрі (хоча в існування полян на Дніпрі я не вірю), севери в Болгарії та сіверяни біля Чернігова.

Кавари, яких я ризикнув назвати савірами, перетворилися на сіверян. Саме вони тепер стали головним племенем Русі, яким до цього були дуліби. Оскільки сіверян безпосередньо не пов’язують з Києвом – їх головним містом був Чернігів, – то можна припустити, що жителі Києва та околиць у складі слов’ян, савір і варягів відділилися у відокремлену спільноту (все, як і сьогодні – ще донедавна дніпропетровські, донецькі, львівські, харківські, навіть московські – всі досить швидко стають київськими. Аура якась особлива, чи що?).

Тільки це може ще якось реабілітувати полян: тоді етимологію їх назви від слова «поле» можна пояснити – це кочівники, що прийшли зі степу. «Їдоша Оугре мимо Києвъ… и пришєдшє къ Днепру, сташа вежами, беша бо ходяще яко и Половци» – напевно, не випадково тут згадуються половці, які з’явилися на Русі значно пізніше (назву «половці» частіше за все пов’язують зі словом «поле»).

Тепер саме час згадати наведену мною вище неперекладну фразу з літопису, що описує всю складність взаємовідносин варягів, полян і русів. «А слов’янська мова і російська – одна; бо від варягів прозвали їх Руссю. А спершу були слов’янами. Хоча і полянами звалися, але слов’янська мова була. Полянами ж прозвали, бо в полі сиділи. Мова слов’янська була у них тільки». Простіше, напевно, можна було сказати, але нехай хоча б так.

Іншу, більш просту фразу «Поляне, яже ныне зовомая Русь» слід розуміти так, що, попри низку завойовників, народ зберіг свою споконвічну назву – Русь: люди, що живуть біля річки.

Згідно з «Повістю временних літ», варяги до приходу в Київ отримували данину з чуді, мері, словен, тобто новгородців, а також кривичів. Кривичі населяли сучасну Псковську область, а також територію Білорусі. Швидше за все, варяги брали данину з псковських кривичів.

Збирання данини в ті часи було найбільш поширеним видом «міждержавних» відносин. Причому данина стягувалася не обов’язково з васалів – Візантія дуже часто платила данину варварам, аби не наражатися на їхні напади (відступне).

Хозари теж стягували данину зі слов’янських племен. Їм були підвладні в’ятичі, сіверяни, літописні поляни, радимичі. Схоже, що древляни не платили данину хозарам – згадок про це немає. Це й не дивно, оскільки вони, напевно, нащадки могутніх дулібів, які до цього часу, ймовірно, вже втратили ім’я, пов’язане з династією Дуло.

Хозари брали «з диму» (або з рала, що не принципово, оскільки і те й інше означає одне домогосподарство) «по білі», або вевериці. Також в якості такси для виплати хозарської данини фігурує певна монета щеляг – або щляг. Яким був її номінал – невідомо, оскільки історики досі не можуть прийти до єдиної думки, що це за монета. Одні вважають, що це шилінг, інші – що шекель. З огляду на те, що данину платили хозарам, які в той час вже прийняли іудаїзм, то логічніше припустити, що мова йде про шекель. Хозари вели торгівлю зі слов’янами за шекелі, а потім їх же збирали у вигляді данини. Оскільки одні й ті самі племена платили хозарам веверицями і щелягами, то, швидше за все, ці дві монети були одного або близького номіналу.

Коли Олег почав встановлювати свою владу над племенами, він почав брати з них ту ж данину, що до цього брали хозари: «…Посла Олегъ к Радимичем ркя, кому дань даєте. Они же реша Козаром. И речимъ Олегъ: не даваите Козаромъ но мне даваитє. И Вдаша Олгови по щелягу, яко же и Козаромъ даяху».

Згідно з літописом, Олег брав данину з сіверян, але «възложи на нихъ дань легъку». Сумнівно, що він взагалі з них брав данину, адже Олег, ймовірно, сам був з племені сіверян.

В’ятичі продовжували платити данину хозарам – як і належить, по щелягу з диму. Так тривало до походу на хозар князя Святослава, сина Ігоря.

Найважчу данину Олег наклав на древлян, як на переможених, – по куні з рала.

Одна куна складала 1/25 гривні, тоді як вевериця дорівнювала приблизно чверті куни. Таким чином, данина з древлян була в чотири рази більша, ніж з решти. Природно, це не могло сподобатися древлянам, і вони підняли повстання, убивши князя Ігоря, який особисто прибув за даниною.

Олега тоді вже не було в живих, мадяри ще раніше пішли за Карпати, можливо, частина варягів повернулася на північ. Древляни вирішили, що вони в змозі скинути владу своїх ворогів‑сіверян. Більш за те, древлянский князь Мал вирішив як військовий трофей взяти собі в дружини вдову Ігоря, Ольгу. Але Ольга змогла перемогти древлян, і після цього влада цієї династії вже не підлягала сумніву.

Варто сказати кілька слів про сім’ю Мала. Після розгрому древлян про нього в «Повісті временних літ» нічого не повідомляється. Історики припускають, що він був страчений за наказом Ольги за те, що вбив Ігоря. Тим часом, в літописі зустрічається певний персонаж Малк, або Малко Любечанин, батько Малуші і Добрині. Малуша – мати князя Володимира, який хрестив Русь в 988 році. За традицією вважається, що вона була ключницею‑ рабинею княгині Ольги. А Володимир, відповідно, – незаконнонародженим сином Святослава Ігоревича. Істориків чомусь не бентежить той факт, що позашлюбний син у принципі не міг претендувати на престол.

До того ж, дивно, що в літописі фігурує ім’я якоїсь рабині, але не називається ім’я законної дружини Святослава, матері його двох синів – Ярополка і Олега.

Якщо Лаврентіївський літопис дійсно називає Ма‑лушу ключницею, то в Іпатіївському літописі говориться, що «…Володимиръ бо бе от Малуши милостьнице (улюблениці) Ольжины, сестра има Малъко Любчанинъ».

Імена Василь і Михайло мають форми Василько і Михалко, Мал за аналогією міг цілком перетворитися у Малка.

Це означає, що сім’я переможеного Мала була ув’язнена в Любецькому замку. І якщо до Мала Ольга могла не мати жодних теплих почуттів, то Малуша, напевно, – поступлива лагідна дівчина, – могла стати її улюбленицею, яку вона і видала заміж за свого буйного сина. Можна навіть припустити – хоча про це ніде жодних відомостей немає, – що Малуша була християнкою. В очах Ольги це було б, безумовно, великим бонусом, може, таким чином вона хотіла вплинути на Святослава, який категорично не хотів хреститися. У будь‑якому випадку, це вплинуло на сина Святослава, Володимира, який не лише хрестився сам, але й охрестив усю Русь.

Святослав, який провів більшу частину життя в військових походах, залишав княжити в Києві старшого сина Ярополка. У бунтівну Древлянську землю він вирядив Олега, а наймолодшого, Володимира, – в Новгород. У Чернігів, до сіверян, Святослав не надіслав нікого (ймовірно, це було пов’язано з дефіцитом синів). Але князь Володимир, у якого не було проблем із потомством, поставив князів у Ростові, Новгороді, Полоцьку, Смоленську, навіть у Пскові. Мстислава, прозваного Хоробрим, він направив у далеку Тмутаракань (Тмуторокань). Природно, був серед синів Володимира і князь Древлянський – Святослав. Не було тільки чернігівського князя.

Лише в 1024 році, після того, як сини Володимира – Ярослав і Мстислав – за «мирним договором» розділили країну навпів, Мстислав став княжити в Чернігові. Але він отримав при цьому все Лівобережжя.

За Ярослава Мудрого, очевидно, правляча династія остаточно втратила зв’язок із Сіверською землею. Один з його синів, Святослав, був посаджений в Чернігові і, по суті, став родоначальником чернігівського княжого роду.

До речі, саме для чернігівської княжої сім’ї характерні імена Олег, Ігор і Святослав. Саме ці три імені зустрічаються в цьому роду найчастіше, і ці імена, особливо Олег та Ігор, майже не були поширені в інших князівствах.