Друзі не залишать!
Юліян Бачинський
Присвячую
Товаришам — молодіжи українській
Товаришам — молодіжи українській
Ю. Б а ч и н с ь к и й /III/
Значіння «України irredent-и» в історії
розвитку української національної свідомости
«Політична самостійність України — це conditio sine qua
non її економічного й культурного розвитку, умова взагалі — можливости її
істнування» — ось теза, що її боронить брошура Ю.Бачинського. І отця сама теза
й робить цю брошуру для нас такою близькою й цікавою ще й тепер, не вважаючи на
те, що від часу, як вона появила ся, минуло сливе 30 літ.
30 літ — поважний
шмат часу не тільки в життю одиниці, а й цілого народу. А для нас, Українців,
останні 30 літ мають особливо велику вагу. Аджеж саме протягом їх зросло й
виступило на арену життя м о д е р н е українство і в Галичині й на Великій Україні.
Замість туманного народовства в одній й подібного до нього
українофільства в другій з щораз більшою силою проявляєть ся активний
політичний рух, що не засклеплюєть ся вже в своїх льокальних межах, а навпаки,
хоче їх розсунути, вийти поза них, ставляючи своєю метою державну самостійність
цілої української території.
Ідея «всеукраїнства» — це продукт саме
згаданого часу, твір нової української інтеліґенції, /V/ яка в щораз більшім
числі почала з’являти ся по обох боках історичної прірви.
Тепер ця ідея для нас
ясна й очевидна. Проллята за неї кров міцно вбила її в нашу тямку. Нам уже не
треба доводити потреби й «права» на власну державу — це все зробило ся справою
самозрозумілою. Алеж колись було не так. Аджеж 25–30 літ тому справа
української державности щойно ставила ся на порядок дневний, дебатувала ся. Хто
з нас не памятає, як доводило ся боронити навіть право на істнування самої
української мови, літератури, тощо, послуговуючи ся не політичними (де вже
там!), а педаґоґічними доводами від Ушинського, барона Корфа, тощо. Поза
автономію й федерацію українська політична думка ще не виходила ні в 80 рр. ні
в початку 90 рр. Згадаймо хочаб областничеську проґраму Драгоманова, яка була
реґрессом навіть у порівнянню з проґрамою Кирило-Методіївського брацтва, або
автономічну проґраму петербурзького гуртка «українських
соціялістів-федералістів» (1883–88 р., опублікована в 108 томі «Записок Наук.
Тов-а ім. Шевченка» у Львові); навіть «Тарасівці» з покійним Іваном Липою на
чолі не виходили в своїм «Рrofession de foi» поза автономію й федерацію (див.
львівську «Правду» за квітень 1893 р.).
Федералістами були
тоді й такі видатні представники молодого покоління, як Трохим Зіньківський або
Борис Грінченко. Ось що читаємо в рефераті Зіньківського «Молода /VI/ Україна,
її становище і шлях», писанім в 1890 році: «Звичайно думають, що націоналізм
усякий у Росії мусить вести державу російську до роскладу, до руїни. Мусимо
виразно і рішуче засвідчити, що ми не вороги російської держави, — себто: ми не
думаємо, що на те, щоб наша народність вільно жила й розвивалась, нам треба
було відірватись від Росії і заснувати окрему державу. Правда, самостійність
державна найкраща і найпевніша запорука національного життя, але така задача
виходила б із порядку річей реальних і була б ніщо, як тільки дитяча мрія.
Національне ж життя народу можна погодити з чужою державою, і російська держава
у Київі може стояти поруч з українським національним життям» (Див. «Писання»,
кн. II, стор. 108–109).
Вкінці Зіньківський
ще раз зазначає, що «Українці своїми громадськими змаганнями — федералісти й
автономісти чистої води і радо підпиратимуть федералістичну партію (російську
В.Д.), а також нарізні народи в їх демократично-федеративних змаганнях» (іbid.
ст. 118). Тих самих поглядів тримав ся тоді й приятель та однодумець
Зіньківського Б.Грінченко.
«Українські
націонали-народолюбці, — писав він у однім з своїх «Листів з Наддніпрянської
України» — заздалегідь зрікають ся усяких заходів коло політичної самостійности
української». При сьогочасному становищі — пояснює він — це просто дитячі
іграшки, які можуть тільки пошкодити /VII/ українській справі («Буковина», 1893
р. ч. 12). В иншім листі Грінченко писав: «Протестуючи проти однімання в
прінціпі у нас права на політичну самостійність, ми дуже добре знаємо і
розуміємо, що мусимо бути частиною російської держави і що тільки поклавши в
основу своєї діяльности цю думку, можемо сподівати ся яких реальних наслідків
тієї діяльности. Через те ми, повстаючи проти тих утисків, які терпить у Росії
українська народність, позістаємо яко члени російської держави» («Буковина»,
1892 р. ч. 43; пор. моє «Життя і Слово», Львів, 1918, ст. 133–134).
Навіть у пізніших
дезидератах російських Українців знайдемо все можливе, включно до того, «щоб
слуг не брати инакше як з народу рідного українського», тільки не домагання
самостійности (Див. напр. брошуру: «Гадки про потреби Українців», Чернівці,
1898 р. До речі, ця брошура не в одному повторяє чи розвиває думки Грінченка
або Рrofession de foi).
Так було на Великій
Україні аж до 1900 р., коли справу самостійної України вперше виразно поставила
Р.У.П.
Той факт, що дехто з
київських громадян 80 рр. від часу до часу висловлював принагідно
сепаратистичні думки, бажаючи в сподіванню російсько-німецької війни, щоб
Україну забрав австрійський цісарь (В.Антонович, О.Кониський), справи не міняє.
Від цих зітхань до боротьби за власну державність було ще дуже /VIII/ далеко,
особливо людям, які бажали «примирити з собою уряд» (М.Костомарів) або в
найкращім разі «переспати лихо» (П.Житецький).
Так само було і в
Австрії, де лише про свято істнував ідеал національної (не державної!) єдности
всіх українських земель, а в практичнім життю кожна українська провінція —
Галичина й Буковина, не згадуючи вже про Закарпаття, не бачила світа поза своєю
парафією. «Народня проґрама» народовців (т. зв. «Народної Ради») з р. 1892-го
обмежуєть ся на початку лише загальниковою декляраціею: «Ми, Русини галицькі,
часть народу русько-українського… що… ніколи не зрік ся; і не зрікаєть ся прав
самостійного народу»… еtс. І нічого понад це!
Аж радикальна партія
на своїм 4-м зїзді у Львові 29 грудня 1895 р. заявила у своїй проґрамі, що
«здійснення усіх її ідеалів можливе тільки при повній політичній самостійности
русько-українського народу і повнім необмеженім праві його рішати самому в усіх
справах, що його дотикають».
Як бачимо, сливе
буквальне повторення наведеної вгорі тези Ю.Бачинського. І це не припадково, бо
на становище радикальної партії у цій справі вплинула саме «Україна іrredenta»,
яка появила ся перед зїздом і гаряче доводила конечність та історичну
неминучість самостійности України. (Ю.Бачинський належав тоді до радикалів,
українська соціял-демократія повстала пізніше). /IX/
Отверте й виразне
піднесення постуляту самостійности України й спроба — перша взагалі — уарґументування
цього постуляту становить безперечну заслугу Ю.Бачинського й робить його
брошуру історичною в українській політичній літературі. Варто навести тут
оцінку покій. Ів.Франка, котрий з приводу, брошури Ю.Бачинського написав у
своїм «Життю і Слові» довгу статтю. Відмітивши «безсумнівний талант» автора,
«бистроту його обсервації», Франко писав про «Україну іrredent-у» таке: «Для
мене вона важна як факт нашого політичного життя, як прояв національного
почуття і національної свідомости… Будь що будь є це перша на галицько-руськім
ґрунті спроба сінтези певних поглядів і наукового обставлення того, що автор
відчув як потребу свого розуму і своєї душі. Може прогрішу ся против
матеріялістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само, як і потреби
життя матеріяльного, родять великі історичні події. А раз відчута буде — у кого
з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостійности
України, то справа ця вийде на порядок дневний політичного життя Европи і не
зійде з нього, поки не осущить ся» (Ж. і Сл., т. V. ст. 482).
«В історії еволюції
української національної свідомости — кінчить Франко — брошура Ю.Бачинського
певно займе видне місце» (іbid. ст. 483).
І дійсно, від р.
1895-го постулят самостійности здобуває в Галичині що раз більше признання. /X/
Його приймає за свій
молода галицько-українська соціялдемократія й Микола Ганкевич складає в її
імени відповідну заяву на зїзді австрійської соц.-демократії в Берні в р. 1899,
що ухвалив відому національну проґраму.
В кінці цієї заяви
горовить ся: «Українські соціял-демократи змагають до національної волі своєї
нації, щоби з’єднаний і освободжений український нарід станув у ряді народів,
як рівноправний член».
Розшифровувала цю
заяву вступна стаття першого числа «Волі» — орґану новозаложеної української
соціял-демократичної партії в Австрії.
«На те — читаємо в
ній — щоби міжнародня єдність пролетаріяту розвивала ся вповні, треба, щоби
кождий народ був паном у своїй хаті. Згідно з заявою українського делегата на
зїзд у Берні у 1899 р., ми змагаємо до того, щоби цілий український народ
виборов собі національну волю та політичну самостійність; наша ціль: вільна
держава українського люду, українська республіка» (Диви: М.Ганкевич, З перед
двайцяти літ. Калєндар «Впереду» на рік 1920, ст. 82. Тут же й текст заяви на
Берненськім зїзді).
За державне обєднання
всіх українських земель висловила ся у своїй першій проґрамі з р. 1899 й друга
партія, що теж вийшла з лона радикальної, — національно-демократична, але ще
досить туманно: «Остаточною метою наших /XI/ народніх змагань є дійти до того,
щоб цілий українсько-руський народ… зєднав ся з часом в одноцільний
національний орґанізм». (Диви «Діло» 1899 р. ч. 281; пор. брошуру З.Скварка:
«Проґрами народно-демократичної і радикальної партії». Коломия, 1913 р., де
передруковані обидві проґрами).
Молодіж, очевидно,
вся була перенята самостійницькими думками і в невдовзі голосно про це заявила.
14 липня 1900 р. відбуло ся друге віче української академічної молодіжі,
присвячене виключно справі самостійности України. Резолюція про самостійність
запропонована одним із референтів, Л.Цегельським (другим був покійний
Е.Косевич), принята одноголосно серед загального етузіязму.
Вона звучала:
«Українська молодіж
усіх австрійських вищих шкіл, зібрана на вічу у Львові дня 14-го липня 1900 р.,
зваживши, що тільки
самостійна національна держава є одинокою формою, в якій можливий правильний
розвій народу в сучасности і на будуче,
зваживши, що брак
державної самостійности в українського народу відбиваєть ся тяжко на його економічнім
і культурнім стані та спинює всякий його розвій, а вкінці,
зваживши, що тільки в
самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою,
признає і заявляє: /XII/
1. Що здвигнення
самостійної української держави в етноґрафічних границях є непремінним і
доконечним,
2. Що — затим — всі
змагання і всі сили української нації належить справити в напрямі здвигнення
власного українського державного організму». (Справоздання з віча уміщено в ч.
8-м «Молодої України», орґану академічної молодіжі, випущене воно й окремою
відбиткою. В нім подано докладний опис віча й обидва реферати. Резолюції див.
тамже на стор. 308, або стор. 18 відбитки).
Це віче значно
розворушило молодіж і в великій мірі причинило ся до поширення самостійницьких
настроїв.
Безпосередньою
причиною віча була постава «Буковини», котра з нечуваним цинізмом викпила ідею
самостійної української держави, обявивши її фантасмаґорією.
До речі, гарячими
відповідями-протестами на нікчемні виступи чорножовтої «Буковини» відгукнули ся
й «Молода Україна» й офіціоз національно-демократичної партії «Діло». В першій
помістив довшу статтю Евген Косевич, в другім — Роман Стефанович, стаття
которого вийшла й окремою брошурою під заголовком: «Самостійна Україна».
Очевидно не міг не
відгукнути ся на злободневне питання, розворушене полемікою, й такий живий та
чутливий публіцист, як Іван Франко. В 10-й книзі «Літературно-Наукового /XIII/
Вістника» тогож таки 1900 р. помістив він як звичайно блискучу статтю,
присвячену справі самостійности України під заголовком: «Поза межами
можливого». Франко каже тут, що «все, що йде поза рами нації, це або
фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої
змагання до пановання одної нації над другою, або хоробливий сантименталізм
фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове
відчуження від рідної нації. Може бути — каже він далі — що колись надійде пора
консолідовання якихсь вольних міжнародніх союзів для осягнення вищих
міжнародніх цілей. Але це може стати ся аж тоді, коли всі національні змагання
будуть сповнені і коли національні кривди та поневолення відійдуть у сферу
історичних споминів» (стор. 8–9).
Франко теж стоїть на
тому, що ідеал національної самостійности не тільки вміщує в собі ідеали
соціяльної рівности й політичної волі, але один тільки може дати їм поле до
повного розвитку (стор. 7), отже повторяє иншими словами тезу, піднесену
Ю.Бачинським ще 1895 р.
Не хоче тільки Франко
згодити ся, що розвиток продукційних відносин висуне справу самостійности України
на порядок дневний. І тут, не називаючи по імени, покійний полемізував властиво
з Ю.Бачинським, що це саме підносив у своїй «Україні іrredent-і».
Та кличучи «серцем
почувати свій ідеал, розумом /XIV/ уяснювати собі його, вживати всіх сил і
засобів, щоби наближувати ся до нього», покійний був тої думки, що «ідеал
національної самостійности в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить
для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого» (стор.
9).
Коли отже для Франка,
що сам співав колись про майбутню волю й незалежність рідного краю, самостійна
Україна була поки що мрією, то очевидно про «реальних», тверезих «політиків» і
того сказати не можна: навіть ідеали їх не виходили поза австрійські кордони.
Соборницькі гасла, які вони часом підносили, самі вони не брали поважно. Та
все-ж таки протягом девятисотих років самостійницька ідея пустила глибоке
коріння серед широких кругів галицько-українського громадянства, а надто серед
молодіжи, особливо соціялістичної і, коли вибила слушна година, ця молодіж, не
задумуючи ся, кинула ся у крівавий бій за здобуття укоханої мрії.
Так само й на
російській Україні ідея самостійности здобувала собі в цім часі поволі ширше
коло адептів, виходячи з підземелля, з тісних конспіративних гуртків на світ
божий.
Та назверх виглядало
наче-б то навідворіт: горували ідеї автономії й федералізму. Тимчасом воно так
і мало бути. Поки не пережили ся ілюзії щодо можливости уладнати національне
життя у вільній, демократичній Росії, самостійницькі /XV/ гасла не могли набути
ширшої популярности. Але життя раніше чи пізніше, хоч би навіть не було війни й
розпаду російської імперії, мусіло-б поставити на порядок дневний справу
самостійности. Очевидно — автономія з федерацією була б тільки етапом до цієї
самостійности.
Поки що, в розпалі
революції — ідеали самостійности наче б то меркли. Велику вагу мали саме
згадані вище ілюзії, підсичувані давніми федералістичними традиціями та
впливами російськими («єдиний революційний фронт» то що).
Маючи це на увазі,
приглянемо ся тепер еволюції ідеї самостійної України від виступу РУП. Ми вже
згадували, що цю ідею виставила РУП. у своїй першій брошурі «Самостійна
Україна» (1-ше видання у Львові 1900 р., 2-ге у Вецлярі 1917 р. накладом «Союзу
визволення України». Автором її був Микола Міхновський, колишній Тарасівець).
Брошура ця закликала до рішучої боротьби за привернення української держави на
підставі Переяславської умови з 1654 р, з розширенням ґарантій цієї умови на
цілу теперішню територію українського народу в Росії. Ця боротьба виставляла ся
як найближча мета партії, а ідеалом партії мала бути «одна єдина, нероздільна,
самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Україна має бути республикою
вільною від чужинецького панування. Клич брошури: «Україна для Українців».
