Василь Кук ГЕНЕРАЛ‑ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

Друзі не залишать!

Василь Кук

 

ГЕНЕРАЛ‑ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ

ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

 

РОМАН ШУХЕВИЧ

Коротка біографія

(1907–1950)

Роман Шухевич – генерал‑хорунжий Української Повстанської Армії (УПА), член Державного Українського Правління у 1941 р., Головний Командир УПА у 1943–1950 рр., Голова Бюро Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) у 1943–1950 рр., Голова Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і Генеральний Секретар військових справ у 1944–1950 рр.

Рід Шухевичів належить до давніх, заслужених священицьких українських родин, відомих ще з XVIII ст. Шухевичі відігравали важливу роль у національно– культурному й політичному житті Галичини протягом XIX–ХХ ст. З роду Шухевичів вийшла велика когорта видатних діячів: священиків, учителів, науковців, співаків, музикантів, юристів та військовиків.

Прапрадідом Романа Шухевича був отець Микола Шухевич, сільський парох села Раківці, що над рікою Дністер у Городенківському повіті.

Прадідом був отець Йосип Шухевич (1816–1870), парох у селі Тишківцях Городенківського повіту.

Дідом Романа був Володимир Шухевич (1849–1915) – видатний громадсько‑політичний діяч, педагог, учений‑етнограф, дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, публіцист, автор монументальної 5‑титомної монографії “Гуцульщина” та багатьох наукових праць. А бабусею Романа була дружина Володимира Шухевича Терміна Шухевич (1852–1939), – видатна громадсько‑культурна діячка, організатор жіночого руху й жіночих товариств у Галичині. Походила вона з дому Любовичів у м. Перемишлі.

Проживали Володимир і Терміна Шухевичі у Львові, на вул. Собіщини, 7. У них було п’ятеро дітей. А найстарший син Йосип був батьком Романа.

Батько Романа, Йосип‑Ярослав Шухевич (1879–1948), після закінчення навчання в Академічній гімназії у Львові та правничих студій у Львівському університеті став повітовим суддею у невеликому містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. У 1914 р. він був переведений до повітового суду в м. Кам’янка‑Струмилова (нині Кам’янка‑Буська) біля Львова, де й проживав з родиною під час Першої світової війни (1914–1918), в часи Західно‑Української Народної Республіки (ЗУНР) і українсько‑польської війни (1918–1919). Йосип Шухевич за свою громадську діяльність у період існування ЗУНР був заарештований польською поліцією і перебував у львівській тюрмі “Бригідки” до грудня 1919 р. Після звільнення деякий час ще працював суддею у Кам’янці‑Струмиловій, а згодом у м. Радехові, але польською владою був передчасно звільнений з роботи. Як емерит (пенсіонер) переїхав з родиною до Львова й оселився на вул. Кадетська Гора. Йосип‑Ярослав Шухевич був освіченою людиною, юристом високого класу, активним освітньо‑культурним діячем. Він співав у Львівському хорі “Боян”, грав на фортепіано та інших музичних інструментах.

Більшовики довгий час не чіпали батька Романа, коли він жив у Львові, але тримали його під пильним наглядом як приманку для захоплення сина. Коли їм це не вдалося, Йосипа‑Ярослава Шухевича, зовсім хворого, на ношах винесли з хати й відправили на заслання у Кемеровську область, де він і помер у 1948 р.

Мати Романа, Євгенія (1883–1956), походила зі священицької родини, з дому отця Стоцького, пароха у с. Оглядові Радехівського повіту. Вона була культурно‑просвітянською діячкою на Радехівщині. Удома пильно оберігала давні традиції священицьких родин, була глибоко релігійна й у такому дусі виховала своїх дітей.

У 1945 р. “осталась самітня зі сльозами болю – неначе та міфологічна Ніоба, що скаменіла з болю по трагічній втраті своїх дітей, а з очей її текли безперервно сльози”.[1] Померла на засланні в Казахстані 30 червня 1956 р., в день народження сина Романа.

У родині Йосифа та Євгенії Шухевичів було троє дітей: Роман, найстарший син, Юрко і дочка Наталка.

Юрко (1910–1941) закінчив студії у Львівській політехніці й був інженером‑геодезистом. Він також випускник Музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові. Арештований у червні 1941 р. й замордований у львівській тюрмі “Бригідки” більшовицькими чекістами при їхній втечі з міста Львова.

Наталка (1922 р. н.) навчалась у гімназії сестер‑василіянок і у гімназії “Рідної школи” ім. Кокорудзів на вул. Гіпсовій.

8 вересня 1940 р. була арештована органами НКВД. Судили її на відомому львівському процесі 59 членів ОУН у січні 1941 р., під час якого 41 особу було засуджено до смерті, а 18 – на 10 років таборів. Після відбуття 5‑тирічного ув’язнення була направлена у Казахстан на заслання. У 1948 р. вийшла заміж за балкарця Мустафу Геграєва, народ якого у 1944 р. більшовики виселили до Казахстану. Тут Наталка влаштувалася на роботу й забрала до себе маму, яка мала ще три роки заслання і зовсім не могла ходити. 30 червня 1956 р. мама померла. Згодом до Наталки в Казахстан приїхала дружина Романа з сином Юрком. Через два місяці всі перебралися в Україну. У Львові Наталка закінчила медичне училище, але через постійне переслідування совєтськими поліційними органами змушена була переїхати до Нальчика на Кавказі. У Львів змогла повернутись лише в 1991 р.

Роман народився у м. Львові 30 червня 1907 р. Його дитинство пройшло у містечку Краківці Яворівського повіту на Львівщині. У 1914 р. родина Шухевичів переїхала до Кам’янки‑Струмилової (нині Кам’янка‑Буська), неподалік від Львова. Романові було тоді вже 7 років. Тут він закінчив народну (початкову) школу. На його очах проходила російсько‑австрійська (1914–1918) та українсько‑польська (1918–1919) війна, що позначилося на дитячій психіці.

З 1917 до 1925 рр. Роман навчався у філії Львівської академічної гімназії, яка розміщувалась у Народному домі на вул. Театральній, 22. Його шкільний товариш Лев Ярошинський, який разом з ним навчався у 8 класі гімназії, так характеризує тодішнього учня Романа Шухевича:

“Був він щуплим, сухорлявим, зовсім незамітним хлопцем… Але в дуже короткому часі Роман своїми здібностями, своєю вдачею та своєю поведінкою звернув на себе увагу не лише нас, учнів, але й наших професорів… Він усім радо помагав [у навчанні], а робив це в такій субтильній [ввічливій] формі, щоб не показувати своєї вищості над другими, або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та притім веселої, погідної і лагідної вдачі, завжди приязно успосіблений [налаштований] до своїх товаришів.

Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові… До професорів відносився з пошаною. Виклади усіх професорів слухав уважно, стараючись зрозуміти та запам’ятати все, про що даний професор говорив на лекції… До слів кожного, з ким розмовляв, прислуховувався уважно. Відповідав після зосередженої надуми коротко, чітко, прямо, але чемно, приязно.

Був дуже побожним. У церкві під час Богослужби був зосереджено зайнятий відправою. Ніхто ніколи не бачив, щоби він у церкві під час Богослужіння розмовляв з товаришами чи поводився невідповідно. Роман відзначався великим тактом та високою особистою культурою. Вже в 6‑й клясі Роман Шухевич став духовним провідником цілої гімназії”.[2]

Відзначені тут автором споминів прикмети характеру та манера поведінки юного Романа Шухевича не зникли й у зрілому віці, він був таким ціле своє життя. Про це свідчать усі, хто його знав і з ним працював. Роман Шухевич був уроджений лідер, провідницько‑командирські риси його характеру проявилися вже в юнацькі роки. Проте він ніколи й ніде свого лідерства нікому не нав’язував і часто виконував скромні організаторські функції, але робив це завжди на високому рівні знавця справи.

Під час навчання у гімназії Роман мешкав у Львові, у своєї бабусі Терміни Шухевич, і був під її опікою. У домі була велика бібліотека діда, з книжок якої гімназист Роман доповнював свої шкільні знання. Чоловік бабусі, Романів дідусь, помер 5 квітня 1915 р. Тут у 1921–1922 рр. деякий час квартирував полковник Січових Стрільців Євген Коновалець, тоді Комендант підпільної Української Військової Організації (УВО). 15‑тирічний гімназист Роман не раз мав можливість порозмовляти з полковником, а також прислухатися до його бесід із друзями, які бували у нього в гостях.

У своїх спогадах професор Степан Шах, гімназійний викладач класичних мов (латинської і грецької), який також тоді мешкав з полк. Євгеном Коновальцем у пані Терміни, так пише про взаємини між тодішнім комендантом УВО і майбутнім командиром УПА: “Це відношення не було формальне, законспіроване, а особисте, насичене сердечністю, що з’явилася між обома ще на Собіщині, 7, коли то учень Ромко Шухевич з полк. Є. Коновальцем розмови вів, з ним на прогулянки на поблизький “Кайзервальд” (парк) виходив, а Євген Коновалець умів своєю індивідуальністю приковувати молодих людей до себе”.[3]

Зустрічі гімназиста Романа із загальновідомим тоді командиром Січових Стрільців мали, без сумніву, великий вплив на формування свідомості й характеру майбутнього бойовика‑революціонера УВО та ОУН.

Закінчив Роман Шухевич гімназійне навчання й склав матуральні екзамени (іспит зрілості) в 1925 р. У вересні 1926 р. він вступив до Львівської політехніки на дорожньо‑мостовий відділ (факультет). У червні 1934 р. закінчив університетські студії зі званням інженера.

У 1928–29 рр. Роман Шухевич відбував військову службу в польській армії. Як студента, його зразу направили на навчання у старшинську школу підхорунжих, але через деякий час звільнили з причини політичної ненадійності.

Далі він продовжував свою військову службу рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині.

Вищу старшинську військову освіту Роман Шухевич здобув, навчаючись на різних старшинських курсах, вишколах за кордоном та в Україні, а також самостійним студіюванням військової літератури. Він добре володів шаблею і мав диплом пілота безмоторного літання.

У “ПЛАСТІ” І СПОРТІ

У роки навчання в гімназії та студій у політехніці Роман Шухевич був дуже активним членом пластової організації та різних спортивних товариств, а також навчався музики і співу.

Ще гімназистом він організував пластовий гурток під назвою “Ясний тризуб”, а в старшому віці брав діяльну участь у таких пластових куренях, як “Лісові чорти” та “Чорноморці”. Перші влаштовували туристичні походи по Підкарпаттю та по Карпатських горах, а другі надавали перевагу туристському плаванню на човнах по всіх головних ріках Західної України. Життя у “Пласті” дало юному Шухевичу прекрасне знання картознавства та теренознавства, що у військових операціях має першочергове значення. Та найголовніше, що давав “Пласт” своїм членам, – це виховання високої моралі, сильної волі, а передусім – формування активного патріота української нації.

Улюбленими видами спорту Шухевича були футбол, кошиківка (баскетбол), відбиванка (волейбол), біг, плавання, а також планерний спорт. Роман належав до числа найкращих спортсменів Львова. У 1923 р. на спортивних змаганнях (Запорозьких іграх) він установив рекорд у бігу з перешкодами на 400 метрів та у плаванні на 100 метрів.

Поряд зі спортом він займався і захоплювався ще й музикою і співом, опанував гру на фортепіано. Львівську консерваторію закінчив також його молодший брат Юрко. Часто вони виступали в Львівському оперному театрі, де Юрко співав під акомпанемент Романа.

Його пластовий друг Володимир Янів (1908–1991), згодом учений, психолог, ректор Українського вільного університету (УВУ) в Мюнхені, так висловлюється про тодішнього пластуна Романа:

“Шухевич Роман, чи найкраще Шух, як його звали друзі, був людиною в повнім розумінні того слова: він любив життя й хотів жити; його життєрадісність робила його вічно юним, і він для близьких йому людей залишається назавжди палким юнаком, не глядячи на те, що у вічність відійшов він від нас зрілим чоловіком.

Як всесторонній спортовець, мандрівник, турист належав Шухевич до того покоління, яке українській нації подарувала пластова організація й для якої сміх у найтяжчих умовах був законом. Це покоління шукало в життєрадіснім змаганні заправи гарту до боротьби й вчилось бачити життя як вічну велику гру…”.[4]

Таким було тогочасне молоде покоління. Таким був і Роман Шухевич. Люблячи життя, він ненавидів терпіння, в’язницю і смерть. Але, будучи людиною й без краю люблячи життя, він умів перемагати страх смерті. І в цьому справжнє його геройство.

ОДРУЖЕННЯ

Після звільнення з польської армії, ще до закінчення вищих студій, Роман Шухевич у 1930 р. одружується з дочкою пароха с. Оглядів Наталією Березинською. Народилась Наталія 13 березня 1910 р. в с. Липівці Рожнятинського району на Підкарпатті. Середню освіту отримала у Львівській гімназії, яку закінчила в 1928 р. В Оглядові у Романа й Наталії народився 28 березня 1933 р. син Юрко.

Після окупації у вересні 1939 р. західних земель України більшовиками, Наталія з сином Юрком, щоб не попасти в тюрму або на заслання, перейшла нелегально кордон і добралась до Кракова, де зустрілась зі своїм чоловіком. Тут 16 жовтня 1940 р. народилася їхня дочка Марійка, яка нині живе у м. Львові.

Під час німецько‑російської війни у липні 1941 р. пані Наталія перебралася до м. Львова. Тут із двома дітьми, Юрчиком і Марусенькою, жила до арешту більшовиками 17 липня 1945 р. Дітей від неї більшовицька влада забрала й віддала до дитячого будинку в Чорнобилі.

 

Друзі не залишать!

отаман Тарас Бульба‑Боровець

 

АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ:

 

Слава і трагедія українського повстанського руху

 

Спогади

(ЗАКІНЧЕННЯ)

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

РЕВОЛЮЦІЙНО‑ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ ГІТЛЕРА (1942–1944)

Розділ перший

ЗВІТ ПРЕЗИДЕНТОВІ ПРО СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ В 1942 РОЦІ

Після офіційної ліквідації Поліської Січі УПА в Олевську наш штаб поділився на дві частини. Одна частина людей роз'їхалася по домах, а друга відразу почала працювати над плянами зміни організаційної схеми армії та нової підпільно‑бойової акції. Першим наказом нового штабу в грудні 1941 року знято з назви організації дописку «Поліська Січ». Територіяльний принцип після втрати Олевська відпав. Організація почала виступати тільки під назвою «Українська Повстанська Армія». Армія переходить з територіяльно‑осадної системи на рухомо‑рейдуючу літаючими партизанськими загонами.

Полковник П. Смородський, не почуваючи себе на силах до затяжної підпільної акції, попросив звільнення з активної служби. Перейшов у стан запасу і поїхав у своє господарство в Рафалівку на Сарненщині. Сотник В. Раєвський, сотник С. Сиголенко, поручник Лев Ковальчук, хорунжий Граб Володик та інші наші люди отримали наказ вступити на службу в німецько‑українську поліцію та в інші німецькі уряди та установи в Рівному та інших містах і виконувати там довірені завдання нашого штабу. У Києві залишився далі зв'язковим штабу УПА сотник Анатоль Кабайда, працюючи в штабі поліції. Він отримав завдання здобути довір'я німців, як перекладач, і триматися в Києві якнайдовше. Всі зв'язкові по інших містах отримали таке саме завдання.

Новий штаб УПА був приміщений в одній лісничівці в Людвипільському районі. Сотник Н. став «надлісничим» та тимчасово керуючим справами штабу. Видавши на скору руку всі директиви на три місяці, я сам в половині грудня 1941 року виїхав на фальшиві документи до полк. Ів. Литвиненка, який проживав біля Крем'янця, а потім до Варшави, щоб здати звіт Президентові А. Лівицькому та особисто отримати нові накази і директиви Уряду. В останніх днях грудня я вже був у Варшаві. Якраз тоді на мою пропозицію прибув туди із своїм звітом сотник Малинівський з Києва, який був там спеціяльним спостерігачем від Президента.

В помешканні інж. Якова Винника 2 січня 1942 року була влаштована таємна зустріч з Президентом. У цій нараді брали участь також полк. Садовський, полк. Чоботарів, полк. Валійський і сотник Шевченко. Я доповідав першим, а потім сотник Малинівський.

Моя доповідь була звітом про нашу досьогочасну військову роботу, а сотник Малинівський доповідав про нову політичну ситуацію в Україні під окупацією нового «визволителя» Гітлера. Наші доповіді доповнювали одна одну та давали повний образ ситуації.

Ця ситуація була більш‑менш така:

1. Абсолютне політичне заперечення української нації та її волі до самостійности з боку німецького уряду.

2. Найжорстокіша окупація та безоглядний варварський грабунок всієї економіки України. Заведена большевиками колхозна та совхозна система значно полегшувала німцям здійснювати цей грабунок. Тепер все це майно автоматично зробилося «воєнним здобутком» Гітлера. По містах шаліє голод. Німці навмисне стримують постачання, щоб примусити населення їхати на рабську працю в Німеччину.

3. Пляновий грабунок всіх скарбів національної культури. Все, чого не встигли вивезти або знищити комуністи, почали грабувати та вивозити німці.

4. Ліквідація та заборона вищої освіти в Україні. Поголовний погром професури та всієї інтелігенції. Дозволялося лише середнє фахове шкільництво. (До речі, пізніше його також заборонили, дозволяючи лише початкову школу). Це тому, що «рабам непотрібна освіта», їх діло – тільки «чорна робота».

5. Погром всієї нововідродженої української преси. Перетворення всіх пресових органів з трибуни української нації на випари пропаганди Геббельса українською мовою, де явно зневажаються всі українські національні традиції. Заборона писати у тій «пресі» про українську націю, її культуру, історію, а особливо, згадувати про українську державу. Преса тільки те й робила, що вихваляла Гітлера, «іберменшівську» німецьку расу, супроти якої всі інші нації – це тільки «унтерменшівські» раби.

6. Почалися масові облави на людей по вулицях, домах, церквах та базарах. Цілі ешелони української молоді день і ніч їдуть з України в Німеччину на каторжні роботи. Багато юнаків та дівчат, побачивши, які умови праці, життя та трактування «остарбайтерів» по таборах за дротами, пробують тікати з Німеччини. Їх всюди по дорозі ловлять спеціяльні бриґади поліції та масово розстрілюють або вішають на прилюдних площах, щоб застрашувати інших.

7. У цей самий час агенти НКВД, російська білогвардійщина з еміграції та місцеві Volksdeutsch‑і, що всюди займають ключові посади в німецькій цивільній адміністрації починаючи від Оstministerium, Reichskomissar‑а, Gebietskomissar‑а та Gebietslandwirt‑ів аж до останнього перекладача по всіх урядах та установах, – доводять народ до такого розпачу, який у свій час викликав наказ Сталіна про «голу землю».

8. Картину пекла доповнювала ще й внутрішня партійна міжусобиця націоналістів, що далі розгорталася аж до братовбивства включно. Бандерівці почали активний терор проти всіх інших угруповань.

Заслухавши наші доповіді, Президент був дуже вражений таким жахливим станом в Україні. Просив докладніших даних про ту чи іншу проблему, уважно нас вислуховував і приймав усе до уваги.

На закінчення своєї доповіді я підкреслив потребу негайно піднімати збройну боротьбу цілої України проти божевільного деспота Гітлера. Сотник Малинівський доводив фактами наявність гострих антинімецьких настроїв в Києві, Дніпропетровську, Винниці, Житомирі та по всій Україні, де заводиться цивільна адміністрація Reichskomissar‑а та румунів на території Одеси та так званої «Трансністрії».

Після наших доповідей розгорнулася ділова дискусія. Думки були поділені – дехто підтримував мою пропозицію, а дехто був проти неї. Становище України було катастрофічне. І мовчати новому окупантові не можна, і піднімати зараз народ на загальне повстання також не можна. Треба трохи зачекати. Бо це було б даремне проливання своєї крови і завчасна та велика допомога большевикам. Не дивлячись на терор, нам треба ще деякий час сприяти німцям, доки фронт не перейде на російську територію.

Президент мовчав. Курив цигарку за цигаркою і щось собі нотував. Дискусія затяглася ще кілька годин, але без жодних наслідків. Треба було розходитись, бо наближалася поліційна година. Наприкінці взяв слово Президент. Він зробив підсумок всіх подій і заявив, що він не дасть ніякої згоди, ні наказу починати повстання в Україні.

На цьому нараду закінчено. Я лишився ночувати у пані Винник. Я був дуже невдоволений з наради і цілу ніч не спав. Невже це можливо, щоб нас били і топтали, а ми, наче гнила колода, мовчали? Невже всі наші досьогочасні воєнно‑революційні заходи були даремні?…

На другий день вранці мене викликали в якусь сліпу вуличку. В кімнаті дуже скромного помешкання серед бомбових розвалин сидів сам один Президент. Я мало не охнув.

– Дорогий мій сину, Тарасе! Не дивуйся тому, що було вчора. Секрет не завжди зберігається при чотирьох очах, а що ж говорити про вісім осіб? Вчора була одна сторона медалі, тут – друга. Я повністю схвалюю ваш плян і благословляю вас на святе діло. Як тільки Гітлер дійде до Волги, починайте його бити, але не шляхом загального повстання, а окремими летючими бригадами. Одначе, це, сину – абсолютна тайна. Я вчора не міг налюбуватися вашим бойовим запалом, що випливає з гарячої любови до Батьківщини. Але самого запалу мало. Потрібний ще холодний розум, політична калькуляція і доцільність тієї чи іншої дії. Дійте за директивами, полк. Ів. Литвиненка. Він вам буде в усьому дораджувати. Хай вас всіх, дорогі наші герої‑соколи, Господь Бог збереже та провадить до повної перемоги над всіма ворогами України. Ваш лицарсько‑патріотичний чин дасть нашій нещасній батьківщині повну свободу.

Я стояв, наче вкопаний на струнко перед своїм Головним Отаманом. Стопудовий камінь звалився з моєї душі. В цьому скромному, виснаженому голодом старцеві я щойно тепер побачив та відчув дух далекозорої політики та реальної стратегії. Вчора була каламутна дипломатія, а сьогодні політика чистої води.

Дивлячись на таку печальну постать законного суверена своєї нації на розвалинах чужого міста, далеко від рідної землі, в моїй уяві промайнули образи та сцени всієї нашої історії. Починаючи від «богомпомазаних» Петрів та Катерин аж до тоталітарних диктаторів Сталіна та Гітлера з їх вішателями такої слави, як Меншіков, Постишев та Кох. Ця історія завжди однакова – вогонь і кров… І починаючи від Орлика, Петлюри аж до Андрія Лівицького, не зважаючи на тяжкі обставини емігрантського життя, все ж таки українська державнотворча думка і дія не вмира, не гине.

Ось і тепер законний суверен України примушений вирішувати такі важливі державні справи серед чужих розвалин в абсолютній конспірації. Така вже доля переможених. Така справедливість сучасної цивілізації з її ідеями, світоглядами, законами, лігами, хартіями та всіма гарантіями.

З Варшави я виїхав до Холма, де я дав директиву своїй фірмі мистецько‑церковних репродукцій вислати ввесь запас наших церковних образів до Рівного, а сам поїхав прямо в «ліс».

Я почував себе знову щасливим, бо мав дозвіл на нову величну ціль: доказати всемогутньо‑бундючному Гітлерові, що він Україну може дуже легко відвоювати від такої ж «всемогутньої» московської імперії, але від української нації він її не відвоює ніколи.

По дорозі з Варшави в Україну я довго думав про всі справи. Особливо мені з голови не виходили різні міркування про нашого Президента. Його скромна і велична постать не зникала з моєї уяви. Ця людина робила дуже багато тактичних помилок. За всі ці помилки ми його не любили. Ми всі вважали, що він зробив особливо велику помилку тим, що перед війною не виїхав на невтральну територію, бодай до Швайцарії. Одначе, останні події переконали мене, що якби в часі війни його не було з нами, то це була б ще більша його помилка. Без такого далекозорого, досвідченого політичного провідника ми самі напевно допустили б дуже багато катастрофічних помилок. Він нас стримував і давав обдумані директиви.

З таких причин я за слабі сторони, а часом навіть за перебільшену «дипломатичність» Президента А. Лівицького далі не любив. Але його політичну далекозорість та патріотичну самовідданість – я глибоко шанував. Кожне його слово для мене було наказом. Поговорити по‑діловому з Андрієм Лівицьким протягом двох годин – значить отримати директиву на цілий рік революційної акції, далеко від нього, в найтяжчих умовах. Серед всіх наших старих діячів – він був наймолодший духом революціонер.

Не тікаючи далеко від України, наш Президент мав змогу жити одним духом з цілою поневоленою нацією. У цьому й криється та його колосальна заслуга перед Батьківщиною, перед якою бліднуть всі його помилки. Помилок не робить лише той, хто нічого не робить. З розвалин Варшави Андрій Лівицький у великій мірі керував буревійними подіями в Україні протягом всієї Другої світової війни, хоч не всі політичні партії виконували його директиви. Потім вони самі побачили свої помилки.

Розділ другий

ЛІСОВЕ ЦАРСТВО

По дорозі з Варшави я знову заїхав до полк. Ів. Литвиненка. З'ясував йому всі справи. Ми з ним цілий тиждень обдумували плян і нову тактику нашої дії. За цей час ми намітили в загальних рисах новий плян боротьби з новим «визволителем». В другій половині січня 1942 року я через Рівне повернувся до «лісу».

Передусім, у нас стояло відкритим питання нового начальника штабу. Сам полк. Ів. Литвиненко душею аж рвався до «лісу», але на перешкоді стояла його недуга: гострий ревматизм та пухлина ніг. Це були наслідки Першої світової війни та зимових походів Армії УНР, де Іван Данилович командував кавалерійським полком ім. Богдана Хмельницького. Ми договорилися, що він буде тільки нашим головним дорадником. Практичного начальника штабу треба було шукати. Тепер для нас це не була вже така тяжка проблема, як у перших днях народження нашої нової армії. Ми вже мали досить великий вибір. Багато старшин в міжчасі віднайшлося. Облік все зростав і зростав.

З уваги на те, що нова організаційна структура нашої армії передбачувала дію виключно малих, дуже рухливих бойових одиниць, а не великих неповоротких з'єднань, ми плянували набирати вояцтво та командний склад із здорових, молодих та не зв'язаних родиною чи маєтком людей. Серед старшої генерації таких людей було небагато. Вони могли тільки служити нам радою з свого воєнного досвіду, читати лекції на наших підпільних курсах та школах і т.п. Тому ввесь тягар практичного керівництва та командування армією довелося перекладати на наш молодий актив.

Перебираючи картотечку своїх молодих товаришів по зброї, я остаточно зупинився на особі поручника Леоніда Щербатюка («Зубатого»). Хоч він і не мав вищої військової освіти, але це був вроджений революціонер та партизанський командир широкого маштабу. Це особливо виявлялося з його підпільної діяльности в Києві від початку німецько‑совєтської війни, коли він діяв під фірмою Червоного Хреста.

Леонід Щербатюк, син полковника Армії УНР, мав у своїй крові все те, що характеризує доброго вояка і палкого патріота. Народився він в Києві, по професії інженер‑економіст, старшина резерви польської армії. Високо‑інтелігентна і бездоганно‑чесна людина. Крім української мови він добре володів російською, польською, німецькою, англійською та французькою мовами. Перед війною працював, як представник одної Бориславської нафтової фірми в Англії. Повернувся до Західньої України перед самим вибухом війни в 1939 році тільки для того, щоб у часі воєнної завірюхи не лишитися поза межами рідної землі. Горів бажанням активно воювати за визволення України від загарбників. Політично‑розвинений, демократ, далекозорий прогностик, блискавичний тактик, ощадний і скромний господарник. Відважний та хоробрий боєць, вирозумілий начальник та вірний товариш вояка. За «Зубатого» всі наші люди були готові кожної хвилини наложити головою.

У березні 1942 року я повідомив полковника Ів. Литвиненка, що від 1. 3. 1942 року начальником штабу УПА призначений поручник Л. Щербатюк‑Зубатий та що у зв'язку з таким високим становищем наказом по УПА йому признано отамана.

З прибуттям отамана Зубатого з Києва, ми приступили до практичної роботи над новим оперативним пляном УПА по лінії директив Президента А. Лівицького та над нашою тактикою, наміченою з полковником Ів. Литвиненком. З великою допомогою у цій справі нам прийшли: генерал В. Садовський, генерал Білецький, полк. Ів. Трейко, полк. Совенко, полк. П. Смородський, полк. Новицький, сотник В. Раєвський, сотник С. Сиголенко, поручник Лев Ковальчук та багато інших місцевих старшин. Крім того, консультантами по партизанській тактиці були: полк. А. Доллуд, та полк. Войнаровський‑Гальчевський, які тоді перебували поза Україною, але радо служили нам практичними порадами.

Однак, я сказав би, що головним нашим дорадником та учителем було саме життя. Воно кожного дня ставило до нас все нові вимоги, для задоволення яких треба було на місці видумувати нові способи і методи. Життя майже щодня ставило нас в безвихідне становище і воно, те життя, вчило нас виходити з найкритичніших ситуацій. Щось існує в природі над людиною, особливо на війні, що керує її долею незалежно від її теоретичних знань та практичного досвіду. У практиці партизанської війни дуже мало доводиться застосовувати теоретичні знання та устійнені форми та методи боротьби. Там щодня приходять такі нові моменти, яких не передбачує жодна наука про війну, жодний статут.

Штаб був перенесений з Людвипільського району до одної лісничівки в Корецькому районі, яка знаходилася в густому сосновому молодняку на сухій височині заледве 5 км. від автодороги Київ‑Рівне. А для ворогів була пущена поголоска, що штаб Бульби – десь аж в Пінських болотах. Надлісничий, інж. С. був членом нашої організації. Він побудував за нашим пляном у своїй лісничівці кілька таємних просторих льохів та поробив подвійні стіни в великих кімнатах лісничівки. Таким чином, повстали ідеально замасковані, просторі і сухі приміщення на штабну канцелярію на горі та для друкарні в льоху. По лісі кругом ходили та їздили на конях «гайові», тобто наші вартові вояки та зв'язкові штабу. Штаб свідомо був приміщений над самим головним автошляхом, з огляду на потребу швидкого контакту з головними пунктами країни, особливо з Рівним та Києвом. Крім того, якраз там, на очах сотень і тисяч всяких людей, було найбезпечніше.

Сам головний штаб був покищо невеликий – заледве десять людей. Інші співробітники штабу мешкали деінде і виконували свої завдання в себе вдома. В штабі ми самі були і штабовими працівниками і самі обслуговували одну малу друкарську «американку», яка мала задовольняти лише наші внутрішні друкарські організаційні потреби. Для ширшої пропаганди запляновано влаштувати в кількох пунктах більші поліграфічні бази, що й було згодом зроблено.

Роботу нашого штабу у чималій мірі відтяжував той факт, що ми не мали потреби ні щоденно, ні навіть щомісячно подавати докладні звіти до нашого головного командування, якого, на жаль, у нас не було. Ми робили всякі зведення тільки для себе, а замість головного командування, я періодично звітував Президентові А. Лівицькому про важливіші справи. Всі дані та детальні матеріяли лишалися в архіві штабу, що переховувався в зовсім іншому місці.

Головний пункт зв'язку був приміщений в самому містечку Корець. У цій місцевості була розташована ціла підземна система місцевих команд та зв'язкових пунктів за принципом адміністративного поділу країни. «Польова пошта» була організована так, що в будь‑якому місці віддавався на зв'язковий пункт запечатаний пакетик з відповідним знаком і він «кулею» мандрував на конях або веломашинах від села до села, від району до району й з области в область та найдальше на другий або на третій день доходив до Корця, а ввечері до штабу Головної Команди і навпаки. З дальших областей, особливо коли йшлося про важливі донесення, запити чи накази, зв'язок здійснювався окремими спецкур'єрами на автомобілях чи потягах. У цьому велику ролю відогравали наші незабутні товариші по зброї – жінки та дівчата.

Молодий радіо‑технік «Іскра», користаючись з перехованих деталів цілого совєтського «радіовузла» та радіо‑устаткування з совєтських танків, змонтував досить солідну радіостанцію для передач та відбору на ключ. Акумулятори набивалися в одному млині. Сама висильня була устаткована на великій автомашині, щоб не працювати ввесь час на тому самому місці. Одначе, через брак всяких запасних частин, радіо‑зв'язок був досить утруднений і тому ми його вживали лише для особливо‑важливих справ директивно‑наказового характеру на дальші віддалі.

Таким чином, поруч гітлерівських «Аmt»‑ів (установ), окупаційних та поліційних збройних сил на поверхні, в Україні почала діяти паралельна система другої підземної суверенно‑української влади, що її народ охрестив «Лісовим царством ». Подібну систему дії та зв'язків згодом мали інші підпільні українські організації.

З кінцем березня 1942 року наш новий оперативний плян та всі внутрішні організаційні правильники та дисциплінарні приписи були готові. Опрацьовувані окремими людьми всякі деталі пляну були звезені до штабу і зведені в одну цілість.

«Лісове царство » та його армія були готові до нової воєнно‑революційної акції проти нового «визволителя», який хотів посадити своїх націонал‑соціялістичних дармоїдів на шиї українського люду. Все і всюди було готово і чекало лише наказу Головної Команди. Ця боротьба має вестися цілком новими методами, не так, як це було учора. Вже нема осадно‑територіяльних наших військових гарнізонів з українською цивільною адміністрацією та поліцією, а на їх місці мають бути тільки літаючі бригади. Вся територія та ціла влада – в руках ворога. Нема і не може бути загального повстання, але мусить розгорітись невелика, але сильна партизанська боротьба. Для того, щоб цю боротьбу успішно вести, треба її добре приготувати. Боротьба має вестися в двох напрямках:

– в політично пропагандистському та

– у воєнному напрямку.

По цих двох лініях протягом цілої весни 1942 р. кипіла жвава підготовча робота в глибокому підземеллі широкого «Лісового царства ».

В багатьох районах відкривається по кілька вишкільних пунктів. Там відбувається курсове навчання з різних предметів для завтрішніх бойових командирів, рядових вояків, розвідувальників, контррозвідувальників та політичних пропагандистів. Ніхто не знає, де вони. їх ніхто не бачить. Зате вони все кругом чують, бачать, і знають кожний крок ворога. У цьому й полягає їх перевага над найсильнішим противником.

Пропаганда «Лісового Царства», що без жодної цензури гостро критикує безглузду й варварську політику нового окупанта та пропагує ідеали національної суверенности України та соціяльного проґресу, шириться по всій Україні.

Система підпільної мережі зв'язків УПА пляномірно поширюється з Полісся майже на цілу Україну. Село за селом, район за районом, область за областю обсаджуються, як не територіяльними командами УПА, то представниками нашого штабу, їх завдання:

– звітувати постійно до штабу про всі події даної території (розвідка);

– ширити в народніх масах нашу пропаганду і

– виконувати службу зв'язку.

Так творилася ціла підземна армія. Тереном її політично‑революційної діяльности була вся територія України, головною базою – Поліська область, а оперативно‑бойовим полем дії партизанських груп – лісисті області України та Білорусі.

Згідно з новим пляном, боротьба ділиться на дві фази і має два основних завдання:

– удар по цивільній адміністрації Гітлера, як акт політичного спротиву новому окупантові України і

– удар по всій системі постачання східньому німецькому фронту, як військово‑стратегічний акт України проти німецького загарбництва на Сході Европи.

Для обох цих фаз визначено свій час і окремі методи та засоби боротьби.

отаман Тарас Бульба‑Боровець АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ: Слава і трагедія українського повстанського руху Спогади (ПОЧАТОК)

Друзі не залишать!

отаман Тарас Бульба‑Боровець

 

АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ:

 

Слава і трагедія українського повстанського руху

 

Спогади

 (ПОЧАТОК)

 

 

Супровідна нотатка ІДВ

Якщо старий латинський вислів «habent sua fata libelli» («книги мають свою долю») є правдивим узагалі, то зокрема є він правдивим і в відношенні до книги спогадів Тараса Бульби‑Боровця.

Товариство «Волинь» у Вінніпезі отримало від Автора скрипт‑машинопис цих спогадів 29 років тому. У прилозі був Авторів лист, в якому він, між іншим, писав, що він уповноважує управу Т‑ва «Волинь» покористуватися цим матеріалом – у рамках збирання матеріялів до найновішого розділу історії Волині – «так, як Хвальна Управа (Товариства «Волинь») уважатиме за властиве».

Низка різних причин (про які можна й треба було б писати специфічно та ширше, включно з браком фондів на друк, склалася була на те, що скрипт цих спогадів (якого Товариство «Волинь» передало управі Інституту Дослідів Волині) був зданий в друк тільки після кількарічної проволоки.

Коли скрипт уже був у процесі друку (у Видавництві «Тризуб» у Вінніпезі), до голови Інституту Дослідів Волині зголосився один студент, який пред'явив своє «уповноваження» від Автора цих спогадів, і в його імені зажадав, щоб почерез нього звернути Авторові скрипт, а ту його частину, що була вже надрукована «негайно знищити».

Управа ІДВ поступила згідно з цим бажанням уповноваженої Автором особи, яка поінформувала, що Автор був хворий, і тому Т‑во «Волинь» та ІДВ не зможуть сконтактуватися з ним.

По десятьох роках (1980 р.) Тарас Бульба‑Боровець передав Управі ІДВ скрипт тих своїх спогадів, що тепер (уже надруковані) поручаються ласкавій увазі читачів. Цей другий скрипт є вислідом тієї ревізії, яку Автор зробив у своєму першому скрипті (тобто в оригіналі з 1952 року).

Листування управи ІДВ з Автором та з уповноваженими ним особами у справі друкування його спогадів є частиною тих документів, що зберігаються в архіві ІДВ.

Якщо у зв'язку з надрукуванням цієї книжки (як частини матеріялів до того розділу історії Волині, що відноситься до подій з часів Другої світової війни) є щось таке, чого треба було б жаліти, то тут перш за все треба згадати про той факт, що Авторові не судилося дожити до появи друком його спогадів; він помер 15 травня цього року.

Редакційна Колегія ІДВ

Вінніпег, 29 липня 1981 р.

Передмова

35 років минуло з того часу, як закінчилася Друга світова війна, під час якої розгорілася кривава боротьба «визволителів» Заходу і Сходу за нашу українську землю.

Не зважаючи на поділ українських політичних сил, ні на погані перспективи на нашу перемогу в боротьбі з двома великими тоталітарними «визволителями» – комуно‑московським імперіялізмом та гітлерівським націонал‑соціялізмом – кращі сини і дочки українського народу почали ставити рішучий опір обом непрошеним гостям.

Піонером української партизанської боротьби з обома напасниками став виходець з нашого романтичного Полісся, Отаман Тарас Бульба‑Боровець.

Тоді, як на західніх землях України большевицькі посіпаки вишукували, арештовували і масово винищували українських патріотів, Отаман Тарас Бульба переходить в 1940 р. німєцько‑совєтський кордон біля Володави, пробивається на рідні місця на Поліссі і гуртує поліщуків на боротьбу з окупантами.

Українська Повстанська Армія почала своє існування з першого дня німецько‑совєтської війни з 22 червня 1941 р. В цей час лідери голосного, урапатріотичного середовища, надіючись на добру ласку нацизму, вважали партизанку недоцільною і називали партизан «аґентами Сталіна та Сікорського».

Лише в 1943 році «проснулися» творці львівської «держави» під німецькою окупацією і побачили, що партизанська боротьба проти обох окупантів – це конечна потреба.

У своїх спогадах Отаман Бульба‑Боровець доступною, легкою мовою, крок за кроком розповідає про своє життя і боротьбу з ворогами України під час Другої світової війни. З цих спогадів виступає ясно і переконливо постать талановитого партизана, хороброго командира, прямолінійного, щирого, самовідданого патріота України, чудового організатора, дипломата, і майстерного розповідника про повстанський рух в Україні під час Другої світової війни.

Отаман Бульба‑Боровець, не зважаючи на чимало недоліків та помилок Уряду УНР, з уваги на органічну потребу історичної переємности в державно‑творчому процесі, стає на службу Уряду УНР в екзилі і очолює новий етап визвольної боротьби України. Та не лише потреба історичної переємности й тяглости української державности підказали майбутньому партизанському лідерові продовжувати боротьбу з окупантами під освяченими українською кров'ю прапорами Петлюрівського руху.

Гострий і проникливий ум майбутнього стратега партизанської війни виявив неабияке ясновидство, і він став воїном такої України, де шанувалася б гідність і воля «найменшого брата», де шанувалася б мораль та етика, де була б відсутня фанатично‑порожня хвалькуватість, загумінковість, вузький провінціялізм і хронічний примітивізм. Тарас Бульба‑Боровець не жалів свого здоров'я, ні свого життя, борючись за таку Україну, в якій пануюча більшість шанувала б і не нехтувала б думок та почувань меншости. Він сотні разів дивився смерті в вічі, відбув польський і німецький концентраки, пережив муки й знущання за таку Україну, в якій, мов у дзеркалі, відбивалися б широкий діяпазон української вільної душі, християнські чесноти, вільна воля, любов, щирість, лагідність і доброзичливість.

Час партизанської боротьби України за право українців бути господарями на своїй землі – це час тоталітаризмів. Якщо політичні школи того часу бачили в націоналізмові вершок державно‑визвольного та державно‑творчого думання, а в комунізмові – протилежність націоналізму, то Тарас Бульба‑Боровець схему світоглядових вартостей розглядав під цілком іншим кутом. ВСЕ, ЩО ТХНЕ ФАНАТИЧНИМ ВОЖДИЗМОМ, ЯЛОВИМ, ХОЧ І ТРІСКОТЛИВИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ, ВІН СТАВИВ НА ЛІВУ СТОРОНУ СВІТОГЛЯДОВОЇ ГРИ. СЮДИ СТАВИВ ВІН ТАКОЖ КОМУНІСТИЧНУ, ЧИ ЦЕЗАРІВСЬКУ ДИКТАТУРУ. Бо, на його думку, для пересічної людини немає різниці, хто відбере їі волю комуніст чи нацист. На праву сторону гри ставив він повну відсутність влади анархію. На середину цього спектру Тарас Бульба‑Боровець ставив республіканську державу з наявними в ній обмеженнями та застереженнями, що ґарантували б волю, права й вільну ініціятиву всіх громадян Української Республіки.

Виходячи з такого немарксистського розуміння правиці та лівиці, він став на шлях служення ідеї українського націоналізму з людським обличчям – у формі Української Народньої Республіки, стягаючи на себе напади та ненависть усіх тоталітаристів, починаючи від комуністів та нацистів і кінчаючи доморослими імітаторами патологічного вождизму. Із спогадів Тараса Бульби‑Боровця довідуємось про доброту, вирозумілість, батьківську любов до своїх партизан, про лагідні взаємовідносини з своїми побратимами по зброї, відсутність бажання робити себе вождем, чи нав'язувати комусь свою волю.

Коли ворог відважився напасти на його штаб, щоб розбити його українськими руками, Отаман Бульба‑Боровець НЕ ДОЗВОЛИВ ЗРОБИТИ НІ ОДНОГО ПОСТРІЛУ В ЗАСЛІПЛЕНИХ БРАТІВ. Він пережив особистий глум і трагедію, коли свій ворог замучив на смерть його дружину, але його лицарська етика не дозволяла йому «провчити» сліпих виконавців чужої роботи стріляти в українців.

Ніхто не пробує тут робити з Отамана Бульби‑Боровця безпомильного. Робив і він помилки, і визнавав їх, каявся, що вони сталися. Про те, що навколо особи талановитого стратега партизанської війни можна було об'єднати ввесь партизанський рух, свідчить той факт, що на співпрацю з партизанськими з'єднаннями УПА Бульби‑Боровця погодилися всі українські угруповання за винятком лідерів бундючно‑тріскотливої фракції хлоп'ячого фанатизму Бандери й Лебедя. Шкоду, яку нанесла і наносить ця група українському народові, важко зараз установити, бо руїна, розбиття, перебирання й захоплення престижу та назв організацій, які почалися від розколу ОУН, розколу та присвоєння собі УПА, таборового розбишатства, «блискучого відокремлення», ще не закінчилися. Геній руїни гуляє далі…

Найкраще схарактеризував таких людей сам ідеолог українського націоналізму Д. Донцов. До речі треба зазначити, що коли Стецько і Ко. почали рівнятися на «кадри комсомолу та компартії» у своїй псевдо‑визвольній тріскотні, то навіть Д. Донцов впав у неласку, як «реакціонер» і «доктринер». Багато світла на цю тему проливає журнал «Клич Нації», який видавали чи видають далі правовірні послідовники Д. Донцова та С. Бандери. Характеристику породи людей, які, свідомо чи несвідомо руйнують українське організоване життя, Д. Донцов подає так:

«Де були ті, що за Сковородою, носили «пустое ім'я без существа»… ВОНИ ПРАГНУЛИ ЗДАВАТИСЯ ПРОВІДНИКАМИ, НИМИ НЕ БУДУЧИ, а тим часом «битіє і слава імени… як сонце з лугами єсть нероздільноє». Вони прийшлися своєю вдачею несродні великому становищу, яке зайняли. Несродность губила їх і справу, за яку НЕ ПО СИЛАХ ВЗЯЛИСЯ. Бо «несродность… ростліваєт всякую должность… умерщвляет науки і художєства… безчестит чин священичий і монашеський», викликає «лицеміріє і єресь», вона «кождому званію внутрішній яд і убійца», як казав наш філософ». (Д. Донцов, «Дух нашої давнини», ст. 305). Ті самі «імена без существа» організовували за допомогою «втікачів із Сходу» горезвісну УГВР, яка отруює ліво‑марксистськими випарами всю українську еміграцію.

Вихід у світ «Армії без Держави» – це велика подія в українському житті. Нарешті відкривається «друга сторона медалі». Спогади Т. Бульби‑Боровця спростовують усі брехливі нашарування тоталітарної пропаганди щодо гєнези та розвитку української збройної сили. Українці вільного світу нарешті побагать «вождів» без маски, яку вони встигли зробити за останні три десятки років.

С. Лантух

Від автора

«Хто визволиться сам – той буде вільний,

Хто визволить кого – в неволю візьме».

Леся Українка

ТИМ УКРАЇНЦЯМ, ЩО ПОЛЯГЛИ, ЯК БЕЗІМЕННІ ГЕРОЇ ГІГАНТСЬКОГО ПІДЗЕМНОГО ФРОНТУ НАШОЇ БАТЬКІВЩИНИ, А СЕРЕД НИХ І МОЇЙ ВІРНІЙ ДРУЖИНІ АННІ, СКЛАДАЮ ЦІ СКРОМНІ РЯДКИ ЗАМІСТЬ ВІНКА НА ЇХ НЕВІДОМИХ МОГИЛАХ.

Тарас Бульба‑Боровець

Нью Йорк, 1974 рік

Дуже багато людей звертаються до мене з запитом, чому я досі не написав своїх спогадів, чому в нас так мало літератури, яка висвітлювала б події в Україні з часів Другої світової війни? А особливо – чому ніхто не береться за об'єктивне висвітлення нашого повстанського руху?

Я досі не писав про ці справи хоч би й тому, що, по‑перше, це ділянка мемуарної літератури і цю працю виконають професійні люди пера. По‑друге, я вважаю, що той, хто має писати про ці події, мусить порушити так світлі, як і темні їх сторони, якщо це мають бути об'єктивно насвітлені факти. Для мене таке завдання пов'язане з дуже болючими спогадами, як особистого, так і загально‑національного характеру.

Одначе, невідкладна потреба дати для історика нашої доби бодай початковий першоджерельний матеріял, щоб розпочати студії тієї доби, змушує мене віддати до рук читача бодай ці скромні фраґменти своїх спогадів. Тим більше, що майже всі друковані праці, що появляються у вільному світі про партизанський рух в Україні, грішать жахливим спотворенням фактів, замовчують ролю Поліської Січі, як зародка Української Повстанської Армії і вводять в «блуд живих і мертвих, і ненароджених» синів і дочок України в питанні нашої повстанської боротьби 1941–1945 років.

Ви тримаєте в руках стисле оповідання про наше недавнє минуле, написане на основі того, що я пам'ятаю. Брак архівного матеріялу не дає мені змоги деталізувати всі події; крім того, не про все можна вже говорити. Вас далі зобов'язують закони конспірації безперервно воюючої батьківщини. Я хочу зазначити, що я пробував в різні часи і в різних видавництвах друкувати уривки чи частини своїх спогадів та не щастило мені видати ці спогади, як закінчену працю. Дякуючи Богові, я закінчив писання та ревізію своєї праці в 1974 році і у цій остаточній редакції випускаю її у світ.

Я вірю, що моя праця виповнить прогалину в українській мемуаристиці нашого століття і послужить правдивим першоджерелом для майбутніх істориків України, як також наукою для наших майбутніх лицарів, яким припаде доля і Божа воля визволити 50‑мільйонову націю з‑під гніту її численних тяжких ворогів.

Тарас Бульба‑Боровець

ПЕРША ЧАСТИНА

МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ 1920–1939

Розділ перший

АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Лютував холодний листопад 1920 року. На переміну падали як не дощ, то сніг. Морози почали заковувати глибоке липке болото, перетворюючи його в гостру сталеву груду.

Здесяткована тифом і розбита ворожою перевагою Українська Національна Армія день і ніч відступає на Захід… Разом з Армією відступає й Уряд Української Народньої Республіки. Територія Української Суверенної Держави тане, наче віск на вогні. Точаться жорстокі бої за кожну місцевість, за кожний вершок рідної землі. Вояки стомилися до півсмерти. Вони вже не мають змоги дальше боротися – босі, обдерті, голодні, без запілля, без бази, без резерви, без медикаментів, без набоїв…

Річка Збруч. Новий кордон. За річкою на заході дві чужі держави – Румунія і Польща. Від півночі, сходу та півдня розбиту армію переслідує непроглядна хмара большевиків. Вона лявиною заливає всю територію України.

– Ураа‑а!.. Урррааа‑а‑а!..

– Дайош Україну!

– Смерть петлюрівцям!

Від Головного Отамана Збройних Сил, Симона Петлюри, наспіває останній наказ по армії на рідній землі:

– регулярним частинам армії бойовим порядком форсувати Збруч. Скласти зброю в Польщі або в Румунії.

– всім повстанським загонам прорватися в глибоке запілля ворога і далі вести повстансько‑партизанську боротьбу.

21‑го листопада армія форсує Збруч. Ворог безнастанно налягає з усіх сторін…

Армії залишилося лише два слабеньких мостики для форсування ріки: Волочиськ та Ожиговці. Ворог бере ці дві точки під особливий обстріл. Обидві сторони концентрують в цих пунктах максимальні сили, бо тут відбуватиметься вирішальний бій.

– За всяку ціну не допустити до переправи. Обов'язково взяти в полон все командування. Захопити всі прапори – наказує Москва.

– Розбиття армії – це ще не повна перемога ворога над цілою нацією. Гідно відступати з боєм. Зберегти прапори. Краще смерть героя, ніж ганебне рабське життя, – наказує Київ.

Відступ ускладнюється: з другого боку річки немає змоги дальше відстрілюватися. Брак позицій для прикривального вогню артилерії. Вона займає позиції з лівого боку. Тримає їх до останньої хвилини, прикриваючи переправу всіх військ. Кавалерія отримує наказ форсувати ріку вплав.

Останній, найжахливіший бій українського вояка на своїй території закінчується його ідейною перемогою. Ворогові не пощастило захопити ні одного бойового прапора, ні державних актів Суверенної України. Всі свої святощі український вояк оборонив своїми голими грудьми і виніс зброю. Ціла армія та її уряд пляномірно відступили на чужу територію. Там вони знайшли законний азиль, згідно з міжнароднім правом…

Перемога Києва, а не Москви.

Червоно‑російська імперія «визволила» Україну від українців. По‑варварськи знищила їх Суверенну Державу. На місце української народньої влади, що протягом трьох років виконувала свої обов'язки, приходить знову влада комуно‑московських губернаторів, комісарів та кривавої ЧК.

Невгасаючі пожежі. Гори трупів. Грабунок всього населення. Опоганення Божих храмів. Кров сотень тисяч. Сльози мільйонів. Голод, рабство і масовий терор. Росія Леніна‑Троцького знову стає тимчасовим окупантом України.

Розділ другий

МОЇ ПЕРШІ КРОКИ

Народився я 9‑го березня 1908 р. в селі Бистричі, Костопольської округи на Поліссі. Нас було дев'ятеро дітей. Мій батько, Дмитро Юліянович мав всього три десятини землі. Хліба з бідою вистачало до Коляд. Від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі.

Як тільки я почав спинатися на ноги, мене старші дражнили кличкою «Тарас Бульба». За цю зневагу я дуже гнівався і суворо відбивався. Коли ж у школі я прочитав «Тараса Бульбу» Гоголя, то почав своїм ім'ям гордитися.

Казав мій дід, Юліян Харитонович, що його дід прозивався не Боровець, а просто Борець, тобто вояка, козак. Це вже в метриках перекрутили. Дід мого діда, по словах останнього, козакуючи, воював з гетьманом Мазепою проти москалів. А Мазепі йшов на допомогу швед. Шведські могили ще й досі вистають копицями з багнистого краєвиду на лінії Сарни‑Березно, вздовж ріки Случ. Кожного року мій дід на провідному тижні брав кошіль яєць і волами їхав до могил, клав на кожну могилу яйце і молився Богу. Я їздив з ним.

– Союзники мого діда – казав він – царство їм небесне. Вони праведники. Воювали Русєю…

Самого ж прапрадіда мого москалі порубали «на капусту», його знайшла на побойовиську одна вдова, тобто майбутня баба мого діда. Сховала від москалів у лісі. Відходила зіллям і, хоч він лишився без одного ока, без одної руки та з перебитою ногою, він жив 115 років. Вони одружилися, мали багато дітей. Заложили хутір з пасікою в лісі, з якого виросло ціле наше село Борове на Сарненщині.

Потім прийшла «Русєя» з Катериною. Хутір відібрала, а ціле село загнала в панщину…

– Отаке‑то Боже диво буває, діти, коли одна наша людина має вмерти, а не вмре – казав наш дід. Треба, казав, зберігати, як око, кожну нашу душу.

Ні у війні, ні в революції я участи не брав. Був ще малий. Одначе, всі ті події добре пам'ятаю. Мій старший брат був у «петлюрівцях». Повернувшись додому зі зброєю, він учив нас «воювати».

Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські багна та ліси. Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по‑своєму. Зате ж тепер, по великій війні, настають великі зміни. Наше село над новим кордоном припало полякам, а не Росії.

Появилися великі польські пани. Повідбирали землю від селян. Появилися орендарі, адміністратори, шинкарі та всякі підпанки. За революції їх тут не було. Повтікали. А тепер знову вернулися до нас.

Появився й їх опікун, досі мені невідомий солдат в рогатій шапці, з білим орлом на чолі.

Це була нова польська держава на нашій землі. А за п'ять кілометрів – кордон. За тим кордоном була якась нова Росія. Також на нашій землі. Без царя, без панів, без попів. Казали, що там все для народу…

Я не розумів політичного значення нової держави, але вона мені з перших днів не подобалась. Чужа влада, чужа віра, чужа мова, чужа школа, чужі пани та погоничі на роботі. Все і всюди чуже і непривітне, все, що зневажає мене, мій народ, нищить мою мову, мою віру, мою націю.

* * *

 

В гранітних каменоломнях поліського басейну, крім дзвонів, сталі та вибухів динаміту, нуртує ще якась невидима сила. В непрохідні простори глухого Полісся велика світова війна внесла нечуване досі оживлення. Сюди, в найглухішу закутину Української землі, наче на золотодайні простори Аляски, суне з усіх сторін світу всякий народ.

Чого їм тут треба? Одні – шукають щоденного хліба, другі – високих заробітків, треті шукають щасливої нагоди для контрабанди поміж заходом та сходом. Сюдою проходять сотні й тисячі різних невидимих артерій зі сходу на захід і навпаки. Тут схрещуються в запеклих двобоях агентури всесвітніх розвідок та контррозвідок. Тут іде завзята боротьба між світоглядовими ідеями та соціяльними програмами. Всі вони боряться за нашу душу.

Тут кишить від усякого народу, наче в вулику. Серед цих людей чотирнадцятилітнім юнаком опинився і я. Вдома не було що їсти. Я покинув свою хату і пішов шукати хліба й долі. Молодість вливала в душу надію і все єство рвалося вперед, до діла, до праці, до науки, або як казала Леся Українка – «Жити хочу!»

Я пішов до каменоломні шукати роботи. Побачивши, як керівник кар'єра, стоячи на горбку, керує багатогранною роботою підприємства, я з першого дня вирішив за всяку ціну стати таким керівником.

А ціна, як потім виявилося, була дуже висока. Я вже, бігаючи за худобою, встиг забути «азбуку», якої мене в Бистричах учили зимою. А тут вимагається альґебра. В мене, натомість, ні засобів, ні освіти. Треба знову все починати від «аза». Треба дуже багато вчитися. Але як? Де? Від кого? За що? Немає не то що якоїсь допомоги, але навіть доброї поради.

Я кидаюся до державного вчителя та до священика. Хто ж, як не вони мали б мені допомогти. Державний польський вчитель дуже радо мені в усьому допоможе. Він може навіть так зробити, що я буду вчитися в усіх школах на державний кошт, але він ставить маленьку вимогу: я маю потім перехреститися з православного на католика, щоб згодом з українця стати поляком. Тоді мені всі двері, як до школи, так і до урядових посад, будуть відчинені. Інакше, дорога до науки буде закрита, хоч би я був мудрішим від самого Соломона.

Старий російський «батюшка» також дуже радо готовий мені допомогти. Він напише до «Русского Благотворітєльного Общєства» та до самого Єпископа. Мене приймуть в науку до Духовної Семінарії на кошти Консисторії. Одначе, я мушу скласти йому присягу на Євангелію, що коли вивчусь на дяка або навіть на священика – ніколи не буду ні українцем, ні поляком, а лише росіянином. Не стану зрадником ні православної віри, ні «матушки Росії», ні «батюшки царя». Все, що тепер там, за кордоном, і тут у нас, діється – це лише тимчасова кара Божа за гріхи народу. Завтра ж знову буде стара Росія. Буде цар, буде порядок. Буде добробут і щастя для всіх вірних слуг великого царя. А всі зрадники підуть в Сибір на каторгу, а по смерті – в пекло.

Кого слухати? Кому вірити? Хто каже правду, хто бреше? Чому вони всі хочуть, щоб я був таким, як вони, а не таким, яким я є? Звідки мені про все це довідатись? Хто мені все це пояснить? Керівник кар'єра з мене глузує, коли я його про подібні справи питаю, а товариші по роботі – також не знають.

– Куди тобі, репаний хлопе, до таких високих проблем! Твоє хлопське діло – лопата і кайло, а не філософія.

– І що це таке «проблеми», «філософія»? – думаю я собі. Чому мені не можна про це знати? Чим я гірший від інших людей?

І тут своєчасно приходить мені на допомогу щира порада старого майстра:

– Технічні процеси виробництва мусиш грунтовно засвоїти довголітньою роботою по всіх цехах. А загальне знання мусиш здобувати собі сам. Коли до жодної школи нема доступу, мусиш учитися сам, поза школою. Мусиш заробити гроші руками, щоб збагатити свою голову.

Я послухав розумної поради старого приятеля. Почалися довгі літа наполегливої праці та науки. Від раня до смеркання – в кар'єрі, а по ночах зубріння.

– В тебе будуть успіхи та невдачі, піднесення та падіння, захоплення неосяжним та розчарування з осягнутого. Ти ніколи не зазнавайся успіхами і не падай в розпуку від невдач, а все пробивайся вперед. Думай про велике, а починай з малого – радив мені старий майстер.

І я почав всіма силами пробиватися все вперед і вперед…

Розділ третій

В ПОЛОНІ ІДЕЙ

Жорстока життєва дійсність дуже рано змусила мене цікавитися справами, що належать до компетенції людей старшого віку. Крім чисто побутових особистих клопотів, мене почала цікавити доля інших моїх друзів та цілої громади. Я почав живо займатися загально‑громадськими, соціяльними проблемами. Ця обставина загнала мене в дивовижний круговорот ідеологічних та соціяльно‑програмових течій. Ці течії наповнювали атмосферу заходу і сходу, зударяючись на нашій землі та в наших душах. За нашу землю та за наші душі велася запекла боротьба ідей.

На дні кар'єра я наткнувся на багато цікавих мені людей не таких, як той польський душолов‑учитель, чи безпросипний п'янюга – царський батюшка. Це були «матрос» та «самостійник».

Самостійник, як колишній вояк Петлюри, стояв на позиціях Самостійної України, а матрос проповідував комунізм. Обидва дружно боролися проти всіх злочинів польської влади, але поза конторою обидва були непримиренні вороги.

Я довго не міг збагнути в чому річ, чому вони ворогують? Від ранку до вечора при станках та по цілих ночах у гуртожитках тривала палка дискусія на тему: нація, Інтернаціонал, капіталізм, соціялізм, комунізм, матеріялізм, ідеалізм, Самостійна Україна, федерація, «жовтень», «березень», революція, контрреволюція, Петлюра, Маркс, Ленін, Енгельс, Троцький, Сталін, Москва, Київ, Варшава, НЕП, індустріялізація і т.п.

Це був цілий шторм нових і незрозумілих понять та ідей. Я намагався підслухати кожну дискусію, допитувався значення кожного слова та речення.

Як матрос, так і самостійник, дуже радо мені все оповідали, кожний пояснюючи все по‑своєму. Кожний докладав усіх зусиль доказати мені, що правда тільки по його стороні.

Матроса ніхто не міг переговорити. В нього кожної неділі були якісь нові люди. Він з ними щось довго шептав на самоті. Коли вони відходили, матрос витягав з‑за комина все нові газети, книжки та якісь інструкції. Начитавшись тих паперів, він знову заливав все товариство новою зливою сильних аргументів та фактів з подій цілого світу, особливо тих, що стосувалися наших буднів.

Натомість, самостійник майже завжди ходив сам один. Він не мав стільки нових книжок, чи газет, чи інструкцій. Він тільки своїми власними палкими словами всюди доказував, що і царський «батюшка», і польський учитель і наш ренегат матрос – брешуть. Всі вони хочуть поневолювати наш народ.

Чим більше слухав я матроса, тим більше переконував він мене в правдивості його слів. І чим більше слухав я самостійника, тим більше його слова десь з глибини моєї юнацької душі викликали якісь незрозумілі почуття все сильнішої любови до свого народу та рідної землі.

Самостійник, замість багатьох щоденно свіжих книжок чи газет, подарував мені одну пошарпану книжку, яка не мала вже ні обкладинки, ні назви, ні автора. Але мене вразило те, що ця книга надрукована не так, як всі ті, що я їх вже читав, тобто по‑російськи або по‑польськи. Ця обшарпана книга була заповнена літерами, з яких виходили такі слова, якими говорила до мене моя мама. Самостійник мені сказав, що цю книгу написав Тарас Шевченко, що це – «Кобзар».

Читаючи «Кобзаря», я довго не міг зрозуміти його глибоко‑символічного змісту. Якісь «Катерини», «москалі», «ляхи», «гайдамаки», «розриті могили», «Кавкази», «сови», «відьми», «царі», «псальми» і т.п.

Та як би я того змісту не сприймав по‑дитячому, мені одно було ясне: у кожному рядкові «Кобзаря» я бачив самого себе та всіх моїх найближчих людей. Я бачив, як ті самі ляхи та москалі і тепер роблять лихо з нами. І то всюди – де не подивись: в кар'єрі, в конторі, у селі, у місті і навіть у церкві! Вони всюди зневажають мою рідну мову, знущаються з наших людей і тримають в своїх руках всю нашу кривавицю.

Я довгі літа дивився на все це і ніяк не міг збагнути, чому, власне, воно так робиться? Яке ці чужі люди взагалі мають діло до нас, коли в них є своя земля та держава? Чому на нашій землі і над нашим народом є чужа – тут польська, а там комуністична влада? Чому в нас немає своєї влади, раз ми маємо свою землю? І я почав настирливо шукати відповіді на ці питання.

«Кобзаря» я перечитував по кілька разів. Кожне слово врізувалося в мою душу якоюсь невимовною силою. Кожний раз мені відкривалося щось нове, захоплююче. Таким чином, я зробився свідомим українцем, тобто, я твердо відчув свою приналежність до української нації. Радість і біль цієї нації зробилися моєю радістю і моїм болем.

В процесі мого самоформування я попав у духове роздвоєння. Мій розум був по стороні «матроса», а серце тягло до «самостійника». Цей дуалізм філософії життя тривав у моїй свідомості не довго. Саме життя, оточення навчили мене розуміти, що є добре, а що зле, що наше, а що чуже, де є правда, де брехня.

Розділ четвертий

КРАХ ІЛЮЗІЙ

Починаючи від 1920 року, через совєтсько‑польський кордон ввесь час тікає дуже багато людей в Польщу. Пробираються дальше на захід. Це були головним чином колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Вони кублилися з родинами попід польськими урядами. Оповідали людям жахливі речі про боль‑шевицьку революцію. Вони особливо підкреслювали дикі методи, якими большевики проводили «націоналізацію» і боролися з релігією. «Матрос» пояснював справу коротким: «Це клясові вороги трудового народу».

Десь від 1925 року через той самий кордон почали переходити все більші і більші маси людей. Це вже не буржуї, не куркулі, не великі купці і не духовенство. Це була головним чином українська трудова інтелігенція: професори, інженери, агрономи, народні вчителі, кооператори, лікарі та всякі службовці. Вони так само в жахливому вигляді скупчуються при польських урядових установах, чекаючи оформлення документів. Вони також оповідають людям макабричні факти з щоденного життя в СССР. Особливо вони підкреслюють, як ганебна большевицька влада трактує кожну інтелігентну людину, рахуючи її ворогом держави тільки за те, що вона людина письменна, тобто «білоручка»… І на це в «матроса» були стандартні відповіді, мовляв, це звичайні злочинці, хабарники, бюрократичні нероби.

Але починаючи від 1930 року, польсько‑совєтський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між втікачами та пограничними військами ҐПУ ведеться справжня війна. Цілими ночами строчать кулемети та сяють ракети та прожектори, наче на фронті. Такого видовища ще цей кордон не бачив.

Біля польських прикордонних урядів хмари народу. Хто ж це такий? Це вже ні буржуї, ні куркулі, ні інженери, ні кооператори, ні професори, ні агрономи, ні урядовці. Це звичайні робітники і селяни рятують своє життя. Тікають під градом кулеметних куль, наче на фронтовій лінії. Біжать наосліп через непрохідні багна та ліси, аби тільки денебудь попасти поза межі СССР. Несуть на плечах поранених та побитих дітей, тягнуть покалічених, обдертих до наготи жінок. Створюють на прикордонні невимовний жах.

Розповіді втікачів з совєтської тюрми народів відкрили очі не одному на дійсний стан і життя в СССР. А втікачів не треба було й питати. Як вони довідались, що совєтська пропаганда діє на людей поза СССР, вони дуже дивувались і не шкодували фарб, щоб подати засліпленим справжню картину совєтського «раю».

Вони розповідали тим, хто цікавився, що в СССР проводиться насильна колективізація, в людей відбирають худобу, землю та реманент – все те, що недавно дала їм революція, що мільйони голодують і вмирають, як мухи, по всій Україні, що бідних жертв нікому й ховати, що люди їдять листя, траву, котів, собак і не обходиться й без людоїдства.

Я порівняв те, про що трубить київське радіо з тим, що розказують втікачі і вирішив, молодий та здоровий, «скочити» на Україну і побачити на власні очі, що там діється, бо втікачі, мені здавалось, розповідали неймовірні речі. Від 1932 року я не раз і не два переходив нелегально кордон. Пробивався в глибину України до Житомира, Києва та Харкова.

Щойно тоді я побачив соціялізм на практиці: цілі області абсолютно спустошені, покриті бур'яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та півмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках, полях та дорогах. Серед розвалених румовищ вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки… їх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків. Деякі села та райони ставлять розпачливий спротив, але чекісти пацифікують їх танками та гарматами і все це в «мирний час соціялістичного будівництва».

Комсомольські бригади наче сарана гасають по всіх селах та кутках. Налітають хмарами на поодинокі господарства, грабуючи чесних трударів села. Розвалюють печі та комини в хатах, шукаючи хліба для «пролетарської держави». Молодших працездатних членів сімей в'яжуть і забирають з собою. Старців та дітей викидають в балки та яри. Лишають на волю стихії голих, босих та голодних людей на морозі, бо, мовляв, бракує транспорту. Так, насправді, виглядала «добровільна» колективізація, про яку так красномовно горлало київське радіо.

Міста переповнені безпритульною дітворою та жебраками. Селяни буквально душаться та гинуть в кілометрових чергах за хлібом попід міськими хлібними крамницями. Їх розганяють, по них топчуться партійні комісари, наче по падлині. Щоб повитягати від людей золоті «п'ятьорки», «пролетарська» держава організувала так званий «Торгсін». Там за золото чи срібло можна все купити. Почалися грабунки недограбованих комсомольцями церковних храмів. Жертвою погоні за золотом та сріблом стали могили давно померлих людей по численних цвинтарях України.

В Житомирській області були мої кревні по матері. Я хотів їх відвідати, але з їх скромної оселі не лишилося ні сліду. Мого двоюрідного брата вивезли на Сибір. Старого діда, бабу та дружину з 7‑літньою дитиною серед зими викинули з хати. Розвалили піч та комин, повибивали всі вікна та двері. Вони примостилися в яру, в «собачій ямі»…

Піде людина підстригатися до голяра, то той разом з волоссям відріже навіть голову, якщо в нього був золотий чи срібний зуб у роті. А скільки було випадків зникання людей, які, як виявлялось потім, були спожиті приватно, або продані людям у вигляді ковбаси чи інших виробів?

Це був жах, якого я не в силах описати. Коли я сьогодні собі уявляю ті макабричні сцени з «соціялістичного раю», мені холоне кров у жилах, а попід горло починає щось душити…

В самому Житомирі були ще інші наші кревні. Від цих інтелігентних людей я довідався, що тотальний терор, грабунок та голод в Україні, тоді, коли в Україні та в Росії було повно хліба, – це ніщо інше, як наслідки генеральної лінії комуністичної партії. Що ціла акція переводиться навмисне, за пляном, для того, щоб фізично знищити українську націю . Діється це тому, що вона не піддається ні комунізації, ні русифікації.

– Вся вина лежить головним чином в науковому марксизмові, який, заперечуючи всі досьогочасні світогляди, породив свою дитину – комунізм, – так говорили мені ті люди.

Мені раз і назавжди стало ясно, що не «матрос», а «самостійник» мав рацію, хоч він не мав у своїх руках стільки свіжих газет, книжок чи журналів, а щирим дохідливим словом говорив святу правду про новітню трагедію України під комунізмом. Я побачив, що компартія – це корупційна банда міжнародніх пройдисвітів, яким політика служить засобом, а не ціллю. Замість свободи – несе жахливу неволю. Замість добробуту – несе злидні та фізичне винищування цілих націй. Замість великого будівництва – тотальну руїну зайнятих країн. Замість культури та цивілізації – примітивне, дике варварство. Замість вічного миру – постійне підпалювання та роздмухування революцій та війн. Замість влади диктатури пролетаріяту – безконтрольну диктатуру нової банди партійних паразитів над трудящими масами. Замість універсального прогресу – відсталість і реґрес…

Після всіх цих митарств та досвіду я почав частіше відвідувати «самостійника». Тепер і в нього почали появлятися якісь невідомі люди, щось обговорюють, організовують. Значить, робиться діло, де можна прикласти і свою силу і здібності. В таборі «самостійника» я познайомився з видатними особистостями українського світу: Драгоманів, Грушевський, Петлюра, Липинський, Міхновський, Аркас, Донцов, Огієнко, Лотоцький, Дорошенко, Липа, Сціборський, Христюк, Шаповал, Ґалаґан, Юрченко, Горліс‑Горський, Дудко, Олесь, Маланюк та іншими.

В цей час я багато читав, продовжуючи свою самоосвіту. Я побачив, що моя батьківщина у своїй писаній історії три рази була самостійною державою: княжою – до 14 століття, козацькою – до 17 століття та сучасною – від 1917 до 1921 року. Я довідався, що цю державність знищила підступна та брутальна політика колись царської, а тепер комуністичної московської імперії. Я побачив, що сильна московська держава – це смертельний ворог моєї нації.

Мені стало ясно, що тільки в своїй суверенній державі кожна нація може розвинути своє многогранне життя, як культурна людська спільнота. Без своєї суверенної держави навіть найкультурніша нація стає об'єктом обкрадання та визиску з боку окупанта. Натомість, у своїй суверенній державі навіть найвідсталіша нація, користаючись досвідом світової історії, маючи свободу дії, може піднестися до найвищого рівня соціяльного розвитку.

З таких причин я вирішив віддати всі свої сили на активну боротьбу за відновлення Української Суверенної Держави. Але до якої української національної партії вступати? Кого з‑посеред українських політичних діячів підтримувати та як йому допомагати? На яку ідеологічно‑світоглядову плятформу та соціяльну програму ставати? Який державний лад самостійної України вважати за найбільш відповідний: монархію, республіку чи вождівську диктатуру? Я вирішив розв'язати ці питання і взятися за конкретну роботу, щоб бути корисним для своєї нації.

До 1930 року політика завойованої України була репрезентована трьома концепціями: комуністичною – в рамках СССР, республіканською та монархістичною – на еміграції. У тридцятих роках на овиді антикомуністичної української політики появляється третя концепція – вождівського націоналізму на зразок модного в той час західньо‑европейського фашизму.

Всі поважніші центрально‑українські демократичні та монархістичні партії після програної війни Української Народньої Республіки, опинившись на еміграції, припинили активну політичну діяльність на своїй території, їх політична дія непомітно зійшла тільки на офіційну репрезентацію української справи перед світом. Ці угруповання, таким чином, для України майже вмерли. Політика вимагає конкретних, живих людей та постійно‑оперативної програми дії в масах.

Старі і нові західньо‑українські політичні організації були або занадто угодово‑опортуністичні до Польщі та інших окупантів українських земель, або розпиналися за «дійсний», а не комуністичний соціялізм…

Активним антиподом червоного чаду та повоєнного хаосу в українській національній політиці 30‑х років був новий націоналістичний рух. Якби український націоналістичний рух тотально не заперечував всіх інших світоглядів і базував свою ідеологію та програмову дію не на авторитарному вождизмові, а на основі ширшої репрезентації на зразок західніх вільних країн, то тоді напевно всі українці були б влилися в його ряди. Але так не було. Націоналісти починали історію цілого світу від себе. Ось чому багато українців і я в тому числі не влилися в русло вождівського націоналізму, хоч він на початку мені дуже імпонував маштабом свого розмаху, прекрасною організованістю та зразковою дисципліною.

Розділ п'ятий

НОВА ВІРА

В пошуках політичної концепції, яка привела б до створення Української Суверенної Держави мені, як і багатьом таким як я, дуже багато допомогли оті лицарі, що 21‑го листопада 1920 року героїчно форсували річку Збруч. Вони розлилися по цілому світі, несучи з собою святі ідеали Української Самостійної Держави. Але найбільше залишилося їх в тій частині України, що попала під польську окупацію. Як політичні емігранти на своїй власній землі, вони влилися в гущу народніх мас. Почали вести велику освідомлюючу та революційну роботу. Це були фанатики національної ідеї, що свою вірність і згуртованість освятили власною кров'ю на багатьох фронтах. А після війни далі служили тій же ідеї, як передова еліта нації. Жодна ідея та концепція не цементують так людей в обороні рідної землі і свободи, як окопи. Деякі петлюрівці довгими роками не бачили один одного і втратили всякий зв'язок між собою, але, однак, всі вони, розсіявшись по цілому світі, становили однодушну орденську сім'ю.

Вчорашні генерали, полковники, сотники, чотові та рядові вояки, як також вчорашні міністри, директори департаментів та різні державні службовці, втративши свою державу, пішли в народ. Вони поробилися єпископами, священиками, дяками, інженерами, кооператорами, агрономами, пасічниками, лісниками, приватними учителями, редакторами, хліборобами, лісорубами, каменярами, купцями і т.п.

Петлюрівці під комуністичною окупацією так само після поразки у визвольних змаганнях пішли в народні маси. Там їх залишилося більше, ніж вийшло на еміграцію. Там була ціла їх нація. Вони були з нею. Ділили її долю і недолю, конспіруючись всякими методами від ворожого ока.

На західньо‑українських землях не було ні одної місцевости, де не знаходилося б кількох петлюрівців, особливо на Волині та Поліссі, де цих людей єднала з місцевим населенням одна православна віра. В католицькій Галичині співпраця православних емігрантів з‑над Дніпра з місцевим населенням не мала такого пригожого грунту, як на північних землях. Крім того в Галичині були також і політичні рухи трохи іншого характеру, ніж у Центральній Україні. Ця різниця в політичних поглядах випливала з двоподілу українських земель поміж Росією та Австро‑Угорщиною. Кожна окупація мала свій окремий багатосотлітній вплив на життя та духовість народу. Хоч 22 січня 1919 року й було доконане офіційне злиття всіх земель України в одну Соборну Державу, то все ж таки чужий вплив двоподілу далі ділив народ на дві частини, які не могли знайти спільної мови. Така вже проклята доля кожної розбитої нації…

За виїмком деяких одиниць, всі петлюрівці стояли поза політичними партіями. Партії провадили не завжди чесну боротьбу проти своїх політичних противників. Вояки постійно рахували себе заприсяженими законному урядові УНР і цю ж ідею несли в найширші народні маси. Вони тримали себе немов один орден лицарів‑державників. У лавах української армії в часі визвольних змагань опинився найсвідоміший та найчесніший патріотичний елемент України. При відступі армії з України ці люди тисячами лишалися з наказу Головного Отамана для партизанської боротьби в запіллі ворога. Ранені та хворі, яким доля судила пережити тиф та вилікувати рани, потім знову вливалися в народні маси, щоб далі вести іншими методами боротьбу проти ворога.

В противагу партійній міжусобиці, петлюрівці пропагували ідею консолідації всіх творчих сил цілої нації на базі республіканської концепції УНР, як законного Державного Центру України. Вони гартували та виховували всіх молодих людей у своєму дусі всенародного мілітаризму. Вони організовували і ставили молодь під прапори Симона Петлюри, їх культ Народньої Республіки перетворився на нову політично‑військову віру, ім'я якій – Петлюрівський рух .

Петлюрівський рух, згідно з директивами та наказами свого уряду, однаково діяв на всіх землях України по обох боках чужого кордону. Новий кордон, що штучно різав живе тіло України, для петлюрівського руху не існував. Його революційна ідея та державницький чин все ширше та глибше вростали в життя і свідомість українців. Він становив армію без держави  та керував всіма її операціями. Всі большевицькі акти масового терору проти всієї української нації були спрямовані на поборювання петлюрівського руху у всіх його виявах.

Не маючи змоги офіційно вести політичну роботу під жорстокою диктатурою червоної Москви, петлюрівський рух в Україні шукає нових методів конспірації своєї діяльности. Частина людей йде на «співпрацю» з ворогом, а частина – з підпілля керує всякими легальними та нелегальними організаціями.

Особливу ролю відіграла в цій гігантській роботі нова Українська Автокефальна Православна Церква під проводом Митрополита Василя Липківського. Єпископи, священики та місіонери УАПЦ протягом десяти літ, від 1920 до 1930 років, живим словом, масовими виданнями та доброю організацією буквально тримали цілу націю на позиціях національно‑державної та церковної суверенности. Але в 30‑х роках ця твердиня нації була також знищена брутальним большевизмом.

Дорогу до петлюрівського руху нашій молоді на Поліссі вказав св. п. сотник Василь Раєвський. Він в 1932 році пов'язав нас з полковником Іваном Литвиненком. А полковник Литвиненко, наче батько, заопікувався душами молодих патріотів. Нав'язував дальші контакти з центральними органами великого руху, включаючи в нього й нашу скромну поліську ланку.

Студіюючи протягом довшого часу українську національну політику та всі її ідеологічно‑світоглядові й соціяльно‑програмові надбання, я особисто прийшов до переконання, що для України найбільш відповідною концепцією є та, що її висунула наша національна революція після 1917 року – це концепція Української Народньої Республіки з її християнсько‑ідеалістичним світоглядом, ліберально‑демократичним ладом і новою справедливою соціяльною програмою. Я побачив, що це твір, що його створив геній української трудової нації без жодної чужої допомоги, а навпаки, – при жахливих перешкодах з усіх сторін. Той факт, що цей епохальний твір нашої нації не встояв проти хвиль історичного буревію, я пояснюю деякими помилками його творців та несприятливою коньюнктурою світової політики.

Ці негативні моменти не відштовхнули мене від нашої народоправної державної концепції. Всі люди помиляються, а на більш сприятливу світову коньюнктуру треба чекати. Вона напевно прийде своєю закономірною дорогою.

Я знайшов свою політичну віру і на основі цієї правди почав будувати своє політичне кредо. При допомозі людей я те кредо закріпив у своїй свідомості і поширив свій світоглядовий кругозір. Я доповнив свої теоретичні соціяльно‑програмові надбання і став обома ногами на новій плятформі з глибокою вірою, що вона найсправедливіша. Я прийшов до переконання, що через тоталітарну диктатуру будь‑якої одної партії чи кляси не можна досягнути стабільної державної суверенности, бо для цього потрібно солідарної співпраці всіх партій та шарів нації. Ідея справедливого народо‑правного державного ладу в Україні стала моєю життєвою метою, за яку я був готовий іти на всяку жертву, включно з своїм життям.

Подібний процес самоформування в тих часах проходила вся молодь Західньої України. В Галичині вона бунтувалася проти своїх старих угодово‑політичних партій і чимраз більше попадала під вплив нового революційно‑націоналістичного руху. Натомість, на Волині та Поліссі в 30‑х роках почав сильно розвиватися молодечий петлюрівсько‑революційний рух.

Націоналістичний рух полковника Коновальця під ідеологічним впливом теоретика Дмитра Донцова в 30‑х роках став на шлях тотального заперечення демократичного світогляду та програмових засад державної концепції України 1917–1921 років. На її місце цей рух виставив свою зовсім нову концепцію так званої націократичної держави. Ця концепція почала сильно проникати з еміграції та Галичини на Волинь, Полісся та східні землі під большевицькою окупацією.

Після монархістів це вже була друга антикомуністична концепція націоналістичного табору, яка боролася за впливи в Україні, як політичний конкурент республікансько‑демократичної ідеї петлюрівського руху з тотальним запереченням інакодумства. Вже тоді було ясно, що така постава українських антидемократичних політичних партій доведе до громадянської війни всередині національного табору, яка може закінчитися крахом наших державницьких прагнень.

Щоб до цього провалу не допустити, петлюрівський рух намагався з становища Державного Центру впливати на всі політичні угруповання так, щоб знаходити базу для мобілізації всіх сил народу проти зовнішніх, а не своїх внутрішніх, ворогів.