Леон Дегрелль Штурмовая бригада СС. Тройной разгром

Леон Дегрелль

 

Штурмовая бригада СС. Тройной разгром

ГЛАВА 1

Котел в Черкассах

28 января 1944 года затянулся узел, который завершил окружение 11 немецких дивизий в Черкассах, примерно в 80 километрах от нашей линии фронта.

Однако противник находился в 15 километрах от Корсуни, то есть западнее нашего командного пункта в Белозерье. Мы могли слышать шум танковых моторов.

Днем и ночью мы жили, не раздеваясь и не разуваясь, держа в руках автоматы и гранаты. Саперы были заняты по горло подрывными работами. Ночи были полны подозрительных шумов.

Прошло три дня.

Мы уже начали привыкать к жизни в котле. Мы пережили сотни ловушек на Донце, на Дону, на Кавказе, поэтому кризис для нас был далеко не первым. Мы все хотели думать, что окружение станет всего лишь еще одним веселым приключением. Верховное командование не забудет нас. Контратака наверняка прорвет советское кольцо.

Радиограмма генерала Хубе в принципе подтверждала это. Она была короткой и ясной: «Я иду».

Генерал идет.

Большая колонна немецких танков подходила с юга. Она настойчиво пыталась пробить брешь в петле, которую затянули русские у нас в тылу. Мы с нетерпением следили по карте за продвижением наших освободителей. Десятки деревень были захвачены. В сводке объявили об уничтожении 110 русских танков. Через два дня оставалось совсем немного: прорвать линию вражеских укреплений 9 километров шириной.

И таранный удар действительно последовал. Только нанесли его не немцы, а русские. Они подбросили новые танковые соединения. 300 немецких танков, которые подошли так близко к нам, были вынуждены остановиться, потом немного попятиться, а потом и начать отступление. Вскоре красные создали зону безопасности глубиной 50 километров у нас в тылу. Воодушевленные успехом, дивизии красных начали наступление с юго‑востока и юга на внутренний периметр нашего котла, они старались вытолкнуть массу окруженных войск на север и восток, чтобы отодвинуть их как можно дальше от линии фронта, откуда могло прийти спасение. Назревала очередная катастрофа.

С того дня, когда мы были окружены, началось быстрое потепление, словно бы в начале мая. Зимой 1941/42 года во время контрнаступления на Донце мы видели, как буквально за два дня тепло превратило дороги в море грязи. Но вскоре вернулся холод, и дела опять пошли нормально.

Поэтому мы с нетерпением ждали снега. Стремительно летящие черные тучи закрыли небо. Сыпался мелкий противный дождь, который тут же превращался в сверкающий мокрый лед, ходить по которому было почти невозможно. Затем поля снова стали желтыми и коричневыми. Хорошо промытый лес расправил свои багряные ветви на холмах. Дороги расплылись под колесами множества машин, а потом стали просто жидкими. Серая вода плескалась чуть ли не в кабинах.

Мы все еще смеялись. Это было смешно. Ведь каждый был покрыт грязью с головы до ног.

Наконец спустя пять дней холод вернулся. Каждый блиндаж и каждый окоп были полны талой воды. Все солдаты, вооружившись котелками и банками из‑под консервов, пытались их осушить.

Поля размокли настолько, что стали совершенно непроходимыми. Дороги тонули все дальше и дальше, вода поднялась на метр, если не больше. Склоны холмов превратились в смертоносные катки. Тракторы работали день и ночь, пытаясь затащить наверх автомобили, которые тут же скатывались обратно.

Внутри котла оказались 15 ООО самых разных машин, 15 ООО машин, которые образовали подобие кольца, стягивающегося все туже и туже под ударами примитивного врага, нечувствительного к уколам стихий, ведь солдаты противника просто любили ползать в грязи бескрайних болот.

* * *

Русские захватили несколько важных складов, находящихся в 50 или 60 километрах южнее того места, где встретились армии красных, замкнувшие кольцо вокруг Черкасс. Огромное количество боеприпасов и топлива было потеряно в первый же день.

Используя большие транспортные самолеты «Юнкере», германское командование немедленно послало помощь осажденным дивизиям.

В Корсуни находилась посадочная полоса. Самолетам приходилось действовать с предельной аккуратностью. Каждый день прибывало до 70 машин с боеприпасами, бензином и продовольствием. Как только их разгружали, на борт поднимали тяжелораненых. Таким образом мы сумели эвакуировать из котла практически все госпитали в кратчайшее время.

Но советские истребители были начеку. Они патрулировали в затянутом тучами небе, точно коршуны кружили над аэродромом. Каждый день от 12 до 15 «Юнкерсов», сбитых буквально сразу после взлета, падали, объятые пламенем, на землю под истошные вопли раненых, которые горели заживо.

Это было ужасающее зрелище.

Но самолеты продолжали героически и методически прилетать, не допуская ни малейшей задержки, до самого последнего момента, пока хляби небесные не сделали полеты невозможными.

После недели оттепели и дождей посадочная полоса окончательно превратилась в болото. Саперы испробовали все средства, пытаясь осушить полосу и сделать ее хоть сколько‑нибудь твердой. Бесполезно. Последний самолет перевернулся, попав в лужу глубиной метр. После этого до конца ни один самолет не смог ни взлететь, ни приземлиться в Корсуни.

Мы были предоставлены самим себе.

* * *

Штурмовая бригада «Валлония» находилась на самой восточной оконечности котла, поэтому она избежала самых жестоких ударов противника в первые дни операции.

Как и ожидалось, противник сосредоточил свои главные усилия на южном и западном фасе котла. Две советские ударные группировки соединились и после этого отважно отражали удары немецких сил, пытавшихся прорваться к нам. Красные бросили все свои танки и огромные массы пехотных и кавалерийских дивизий в этот коридор.

В Ольшанке на Днепре красные вели наступление только по радио. Мощный передатчик, установленный прямо напротив наших позиций, каждый день вел пропагандистские передачи на засахаренном французском. Диктор с парижским прононсом любезно информировал нас о нашем положении. Он пытался сагитировать нас, расписывая прелести сталинского режима и приглашая перейти к генералу де Голлю. Он приглашал нас идти к русским окопам, держа в руке белый носовой платок, как сентиментальная тетушка.

Этой слащавой советской пропаганде не хватало ни воображения, ни хитрости. Два наших солдата, захваченные в Лозовке, были приведены на командный пункт командира дивизии. Он предложил пленным сесть за стол, на котором был накрыт королевский обед, угостил великолепным шампанским и предложил прекрасный шоколад. Затем этот разряженный лицемер повез их в своей машине на фронт.

Охранники позволили этим двоим перейти линию фронта, примерно так выпускают канареек из клетки.

Затея имела колоссальный успех. Буквально все начали пускать слюнки при мысли о шампанском и шоколаде, которые получили эти бедняги. Но отъявленный филантроп и обожатель валлонов ничего не добился. Ни одна рыбка не попалась на крючок, который выглядывал столь откровенно из‑под наживки.

Когда противник ударил по тыловому фасу котла, дивизия «Викинг» была вынуждена отвести назад подразделения, державшие берег Днепра, и отправить их на юго‑восток. Через несколько дней наш левый фланг оказался совершенно беззащитным. Никто не остался прикрывать 80 километров берега Днепра к северо‑востоку от наших позиций. Впрочем, около 200 немцев из дивизии «Викинг» беспрестанно метались вдоль берега туда и обратно на крошечных броневиках.

Красные отправили патрули через реку и обнаружили брешь. Теперь у нас не осталось ничего, кроме слабых позиций у слияния Днепра и Ольшанки. Все, что оставалось русским, – это уничтожить последнее препятствие на восточном фасе котла и нанести удар в тыл нашим основным силам.

Особенно нас беспокоил деревянный мост, построенный через Ольшанку на западной опушке села Мошны.

За рекой мы создали два сильных опорных пункта, каждый из которых заняли 10 человек с двумя пулеметами. Если бы красные атаковали этой же ночью крупными силами, они смяли бы эти посты и захватили мосты в целости.

Предупрежденный об опасности штаб дивизии «Викинг» тем не менее не обратил на это никакого внимания. Однако нам сказали, что мы не имеем права ни отдать хотя бы пяди земли, ни создать у противника впечатления, что мы потеряли уверенность в исходе битвы.

Однако командир дивизии был далеко, а вот у нас неминуемая катастрофа стояла перед глазами. Немецкий офицер связи пытался убедить командование дать приказ взорвать мост. По телефону он сообщил генералу, что советские снаряды уже накрыли наш склад боеприпасов, и он взорвался, уничтожив мост. И еще он добавил, что мы очень сожалеем.

Генералу нечего было возразить.

Впрочем, вопрос с мостом был‑таки разрешен.

* * *

Этой ночью мы потеряли последние запасы. В Мошнах у нас стоял взвод из 50 русских хиви, переданный нам. Эти бывшие пленные добровольно вызвались служить в немецкой армии.

До сих пор они были очень исполнительными и дисциплинированными. Но послать их снова в бой против своих соотечественников было грубой ошибкой. Зов крови оказался сильнее новой присяги. После трех месяцев колебаний и внутренних борений он взял верх.

Раньше их использовали, чтобы держать в повиновении гражданское население, ведь наши офицеры не знали ни слова по‑русски. Но в конце концов партизаны связались с ними. В ночь с 1 на 2 февраля 1944 года эти русские, которые имели при себе батарею тяжелых минометов, незаметно ускользнули к Ольшанке.

Отважный молодой валлон, который стоял на часах в темноте, был потихоньку убит ударом ножа в спину. Беглецы спокойно перешагнули через еще теплый труп, спустились с откоса и переправились через реку.

С этого момента у нас возникли 50 дезертиров, которые три месяца жили в Мошнах, в деталях изучили наши позиции, расположение нашей артиллерии, наших командных постов, радиостанций, телефонных узлов. Советское командование получило 50 знающих проводников.

* * *

Решив действовать наверняка, красные начали атаку в 08.00 и нанесли удар между Лозовком и Днепром на самом восточном конце нашего сектора.

Те несколько десятков валлонов, которые находились здесь на песчаных пустошах, были забросаны гранатами и смяты буквально за час. Этим же утром мы узнали от штаба бригады, что Лозовок также атакован и захвачен.

2‑я рота, выбитая из зданий, была вынуждена пересечь водный рукав к югу от деревни, а потом ее отбросили еще на километр. И все‑таки они сумели каким‑то чудом зацепиться за небольшую насыпь в степи.

Оборона на берегу Днепра рухнула. Лозовок, находившийся на вершине песчаного откоса, был окончательно потерян. Мы попросили штаб дивизии перевести уцелевших в Лозовке назад в Мошны, откуда исходила самая большая опасность нашим скудным силам.

Но полученные приказы были безжалостными. 2‑я рота не только не получила разрешения отходить на юг, но должна была провести немедленную контратаку, чтобы отбить Лозовок, несмотря на крайне неблагоприятную обстановку.

На другом конце телефонного провода еле слышный голос сказал нам, куда должна идти 2‑я рота. Я прекрасно знал сектор Лозовка и сумел организовать контратаку. Мне даже выделили два танка и приказали посадить солдат на броню.

Через широкие грязевые потоки, по дорогам, превратившимся в грязные ручьи, мы двинулись на восток. Повсюду валялись перевернутые автомобили и туши мертвых лошадей, наполовину утонувшие в жирной грязи возле дорог.

Василь Кук ГЕНЕРАЛ‑ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

Друзі не залишать!

Василь Кук

 

ГЕНЕРАЛ‑ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ

ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

 

РОМАН ШУХЕВИЧ

Коротка біографія

(1907–1950)

Роман Шухевич – генерал‑хорунжий Української Повстанської Армії (УПА), член Державного Українського Правління у 1941 р., Головний Командир УПА у 1943–1950 рр., Голова Бюро Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) у 1943–1950 рр., Голова Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і Генеральний Секретар військових справ у 1944–1950 рр.

Рід Шухевичів належить до давніх, заслужених священицьких українських родин, відомих ще з XVIII ст. Шухевичі відігравали важливу роль у національно– культурному й політичному житті Галичини протягом XIX–ХХ ст. З роду Шухевичів вийшла велика когорта видатних діячів: священиків, учителів, науковців, співаків, музикантів, юристів та військовиків.

Прапрадідом Романа Шухевича був отець Микола Шухевич, сільський парох села Раківці, що над рікою Дністер у Городенківському повіті.

Прадідом був отець Йосип Шухевич (1816–1870), парох у селі Тишківцях Городенківського повіту.

Дідом Романа був Володимир Шухевич (1849–1915) – видатний громадсько‑політичний діяч, педагог, учений‑етнограф, дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, публіцист, автор монументальної 5‑титомної монографії “Гуцульщина” та багатьох наукових праць. А бабусею Романа була дружина Володимира Шухевича Терміна Шухевич (1852–1939), – видатна громадсько‑культурна діячка, організатор жіночого руху й жіночих товариств у Галичині. Походила вона з дому Любовичів у м. Перемишлі.

Проживали Володимир і Терміна Шухевичі у Львові, на вул. Собіщини, 7. У них було п’ятеро дітей. А найстарший син Йосип був батьком Романа.

Батько Романа, Йосип‑Ярослав Шухевич (1879–1948), після закінчення навчання в Академічній гімназії у Львові та правничих студій у Львівському університеті став повітовим суддею у невеликому містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. У 1914 р. він був переведений до повітового суду в м. Кам’янка‑Струмилова (нині Кам’янка‑Буська) біля Львова, де й проживав з родиною під час Першої світової війни (1914–1918), в часи Західно‑Української Народної Республіки (ЗУНР) і українсько‑польської війни (1918–1919). Йосип Шухевич за свою громадську діяльність у період існування ЗУНР був заарештований польською поліцією і перебував у львівській тюрмі “Бригідки” до грудня 1919 р. Після звільнення деякий час ще працював суддею у Кам’янці‑Струмиловій, а згодом у м. Радехові, але польською владою був передчасно звільнений з роботи. Як емерит (пенсіонер) переїхав з родиною до Львова й оселився на вул. Кадетська Гора. Йосип‑Ярослав Шухевич був освіченою людиною, юристом високого класу, активним освітньо‑культурним діячем. Він співав у Львівському хорі “Боян”, грав на фортепіано та інших музичних інструментах.

Більшовики довгий час не чіпали батька Романа, коли він жив у Львові, але тримали його під пильним наглядом як приманку для захоплення сина. Коли їм це не вдалося, Йосипа‑Ярослава Шухевича, зовсім хворого, на ношах винесли з хати й відправили на заслання у Кемеровську область, де він і помер у 1948 р.

Мати Романа, Євгенія (1883–1956), походила зі священицької родини, з дому отця Стоцького, пароха у с. Оглядові Радехівського повіту. Вона була культурно‑просвітянською діячкою на Радехівщині. Удома пильно оберігала давні традиції священицьких родин, була глибоко релігійна й у такому дусі виховала своїх дітей.

У 1945 р. “осталась самітня зі сльозами болю – неначе та міфологічна Ніоба, що скаменіла з болю по трагічній втраті своїх дітей, а з очей її текли безперервно сльози”.[1] Померла на засланні в Казахстані 30 червня 1956 р., в день народження сина Романа.

У родині Йосифа та Євгенії Шухевичів було троє дітей: Роман, найстарший син, Юрко і дочка Наталка.

Юрко (1910–1941) закінчив студії у Львівській політехніці й був інженером‑геодезистом. Він також випускник Музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові. Арештований у червні 1941 р. й замордований у львівській тюрмі “Бригідки” більшовицькими чекістами при їхній втечі з міста Львова.

Наталка (1922 р. н.) навчалась у гімназії сестер‑василіянок і у гімназії “Рідної школи” ім. Кокорудзів на вул. Гіпсовій.

8 вересня 1940 р. була арештована органами НКВД. Судили її на відомому львівському процесі 59 членів ОУН у січні 1941 р., під час якого 41 особу було засуджено до смерті, а 18 – на 10 років таборів. Після відбуття 5‑тирічного ув’язнення була направлена у Казахстан на заслання. У 1948 р. вийшла заміж за балкарця Мустафу Геграєва, народ якого у 1944 р. більшовики виселили до Казахстану. Тут Наталка влаштувалася на роботу й забрала до себе маму, яка мала ще три роки заслання і зовсім не могла ходити. 30 червня 1956 р. мама померла. Згодом до Наталки в Казахстан приїхала дружина Романа з сином Юрком. Через два місяці всі перебралися в Україну. У Львові Наталка закінчила медичне училище, але через постійне переслідування совєтськими поліційними органами змушена була переїхати до Нальчика на Кавказі. У Львів змогла повернутись лише в 1991 р.

Роман народився у м. Львові 30 червня 1907 р. Його дитинство пройшло у містечку Краківці Яворівського повіту на Львівщині. У 1914 р. родина Шухевичів переїхала до Кам’янки‑Струмилової (нині Кам’янка‑Буська), неподалік від Львова. Романові було тоді вже 7 років. Тут він закінчив народну (початкову) школу. На його очах проходила російсько‑австрійська (1914–1918) та українсько‑польська (1918–1919) війна, що позначилося на дитячій психіці.

З 1917 до 1925 рр. Роман навчався у філії Львівської академічної гімназії, яка розміщувалась у Народному домі на вул. Театральній, 22. Його шкільний товариш Лев Ярошинський, який разом з ним навчався у 8 класі гімназії, так характеризує тодішнього учня Романа Шухевича:

“Був він щуплим, сухорлявим, зовсім незамітним хлопцем… Але в дуже короткому часі Роман своїми здібностями, своєю вдачею та своєю поведінкою звернув на себе увагу не лише нас, учнів, але й наших професорів… Він усім радо помагав [у навчанні], а робив це в такій субтильній [ввічливій] формі, щоб не показувати своєї вищості над другими, або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та притім веселої, погідної і лагідної вдачі, завжди приязно успосіблений [налаштований] до своїх товаришів.

Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові… До професорів відносився з пошаною. Виклади усіх професорів слухав уважно, стараючись зрозуміти та запам’ятати все, про що даний професор говорив на лекції… До слів кожного, з ким розмовляв, прислуховувався уважно. Відповідав після зосередженої надуми коротко, чітко, прямо, але чемно, приязно.

Був дуже побожним. У церкві під час Богослужби був зосереджено зайнятий відправою. Ніхто ніколи не бачив, щоби він у церкві під час Богослужіння розмовляв з товаришами чи поводився невідповідно. Роман відзначався великим тактом та високою особистою культурою. Вже в 6‑й клясі Роман Шухевич став духовним провідником цілої гімназії”.[2]

Відзначені тут автором споминів прикмети характеру та манера поведінки юного Романа Шухевича не зникли й у зрілому віці, він був таким ціле своє життя. Про це свідчать усі, хто його знав і з ним працював. Роман Шухевич був уроджений лідер, провідницько‑командирські риси його характеру проявилися вже в юнацькі роки. Проте він ніколи й ніде свого лідерства нікому не нав’язував і часто виконував скромні організаторські функції, але робив це завжди на високому рівні знавця справи.

Під час навчання у гімназії Роман мешкав у Львові, у своєї бабусі Терміни Шухевич, і був під її опікою. У домі була велика бібліотека діда, з книжок якої гімназист Роман доповнював свої шкільні знання. Чоловік бабусі, Романів дідусь, помер 5 квітня 1915 р. Тут у 1921–1922 рр. деякий час квартирував полковник Січових Стрільців Євген Коновалець, тоді Комендант підпільної Української Військової Організації (УВО). 15‑тирічний гімназист Роман не раз мав можливість порозмовляти з полковником, а також прислухатися до його бесід із друзями, які бували у нього в гостях.

У своїх спогадах професор Степан Шах, гімназійний викладач класичних мов (латинської і грецької), який також тоді мешкав з полк. Євгеном Коновальцем у пані Терміни, так пише про взаємини між тодішнім комендантом УВО і майбутнім командиром УПА: “Це відношення не було формальне, законспіроване, а особисте, насичене сердечністю, що з’явилася між обома ще на Собіщині, 7, коли то учень Ромко Шухевич з полк. Є. Коновальцем розмови вів, з ним на прогулянки на поблизький “Кайзервальд” (парк) виходив, а Євген Коновалець умів своєю індивідуальністю приковувати молодих людей до себе”.[3]

Зустрічі гімназиста Романа із загальновідомим тоді командиром Січових Стрільців мали, без сумніву, великий вплив на формування свідомості й характеру майбутнього бойовика‑революціонера УВО та ОУН.

Закінчив Роман Шухевич гімназійне навчання й склав матуральні екзамени (іспит зрілості) в 1925 р. У вересні 1926 р. він вступив до Львівської політехніки на дорожньо‑мостовий відділ (факультет). У червні 1934 р. закінчив університетські студії зі званням інженера.

У 1928–29 рр. Роман Шухевич відбував військову службу в польській армії. Як студента, його зразу направили на навчання у старшинську школу підхорунжих, але через деякий час звільнили з причини політичної ненадійності.

Далі він продовжував свою військову службу рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині.

Вищу старшинську військову освіту Роман Шухевич здобув, навчаючись на різних старшинських курсах, вишколах за кордоном та в Україні, а також самостійним студіюванням військової літератури. Він добре володів шаблею і мав диплом пілота безмоторного літання.

У “ПЛАСТІ” І СПОРТІ

У роки навчання в гімназії та студій у політехніці Роман Шухевич був дуже активним членом пластової організації та різних спортивних товариств, а також навчався музики і співу.

Ще гімназистом він організував пластовий гурток під назвою “Ясний тризуб”, а в старшому віці брав діяльну участь у таких пластових куренях, як “Лісові чорти” та “Чорноморці”. Перші влаштовували туристичні походи по Підкарпаттю та по Карпатських горах, а другі надавали перевагу туристському плаванню на човнах по всіх головних ріках Західної України. Життя у “Пласті” дало юному Шухевичу прекрасне знання картознавства та теренознавства, що у військових операціях має першочергове значення. Та найголовніше, що давав “Пласт” своїм членам, – це виховання високої моралі, сильної волі, а передусім – формування активного патріота української нації.

Улюбленими видами спорту Шухевича були футбол, кошиківка (баскетбол), відбиванка (волейбол), біг, плавання, а також планерний спорт. Роман належав до числа найкращих спортсменів Львова. У 1923 р. на спортивних змаганнях (Запорозьких іграх) він установив рекорд у бігу з перешкодами на 400 метрів та у плаванні на 100 метрів.

Поряд зі спортом він займався і захоплювався ще й музикою і співом, опанував гру на фортепіано. Львівську консерваторію закінчив також його молодший брат Юрко. Часто вони виступали в Львівському оперному театрі, де Юрко співав під акомпанемент Романа.

Його пластовий друг Володимир Янів (1908–1991), згодом учений, психолог, ректор Українського вільного університету (УВУ) в Мюнхені, так висловлюється про тодішнього пластуна Романа:

“Шухевич Роман, чи найкраще Шух, як його звали друзі, був людиною в повнім розумінні того слова: він любив життя й хотів жити; його життєрадісність робила його вічно юним, і він для близьких йому людей залишається назавжди палким юнаком, не глядячи на те, що у вічність відійшов він від нас зрілим чоловіком.

Як всесторонній спортовець, мандрівник, турист належав Шухевич до того покоління, яке українській нації подарувала пластова організація й для якої сміх у найтяжчих умовах був законом. Це покоління шукало в життєрадіснім змаганні заправи гарту до боротьби й вчилось бачити життя як вічну велику гру…”.[4]

Таким було тогочасне молоде покоління. Таким був і Роман Шухевич. Люблячи життя, він ненавидів терпіння, в’язницю і смерть. Але, будучи людиною й без краю люблячи життя, він умів перемагати страх смерті. І в цьому справжнє його геройство.

ОДРУЖЕННЯ

Після звільнення з польської армії, ще до закінчення вищих студій, Роман Шухевич у 1930 р. одружується з дочкою пароха с. Оглядів Наталією Березинською. Народилась Наталія 13 березня 1910 р. в с. Липівці Рожнятинського району на Підкарпатті. Середню освіту отримала у Львівській гімназії, яку закінчила в 1928 р. В Оглядові у Романа й Наталії народився 28 березня 1933 р. син Юрко.

Після окупації у вересні 1939 р. західних земель України більшовиками, Наталія з сином Юрком, щоб не попасти в тюрму або на заслання, перейшла нелегально кордон і добралась до Кракова, де зустрілась зі своїм чоловіком. Тут 16 жовтня 1940 р. народилася їхня дочка Марійка, яка нині живе у м. Львові.

Під час німецько‑російської війни у липні 1941 р. пані Наталія перебралася до м. Львова. Тут із двома дітьми, Юрчиком і Марусенькою, жила до арешту більшовиками 17 липня 1945 р. Дітей від неї більшовицька влада забрала й віддала до дитячого будинку в Чорнобилі.

 

П'яті роковини розстрілу Майдану

Друзі не залишать!

Розстріл майдану. Расстрел майдана. Square shooting. 20.02.2014

Друзі не залишать!

Розстріл майдану 20.02.2014 р.

Друзі не залишать!

П'яті роковини розстрілу Майдану

Друзі не залишать!

До 30 річчя виведення військ з Афганістану

Друзі не залишать!

ДО 30 РІЧЧЯ ВИВЕДЕННЯ ВІЙСК З АФГАНІСТАНУ

Степан ВЕЛИЧЕНКО ЦАРСЬКИЙ УРЯД В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ 1800-1914 РОКІВ – ВСЕМОГУТНІСТЬ ЧИ СЛАБКІСТЬ?: ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО МЕТОДОЛОГІЇ Й ІНТЕРПРЕТАЦІЇ*

Друзі не залишать!

Степан ВЕЛИЧЕНКО

ЦАРСЬКИЙ УРЯД В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ

1800-1914 РОКІВ – ВСЕМОГУТНІСТЬ ЧИ СЛАБКІСТЬ?:

ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО МЕТОДОЛОГІЇ Й ІНТЕРПРЕТАЦІЇ*

Сучасники Російської імперії XIX – початку XX ст. вважали її уряд всемогутньою інституцією, яка безжалісно централізувала суспільство. Як прибічники, так і критики царизму знали про хабарництво, формалізм, безладдя, корупцію і бездіяльність російського уряду. Олександр Герцен писав, що «всі заходи уряду ослаблені, всі бажання перекручені; він ошуканий, обдурений, зраджений, проданий – і все з виглядом вірнопідданського плазування і з додержанням усіх канцелярських форм»[1]. Але образ російської держави як всемогутньої залишався домінуюючим у суспільній свідомості, зокрема, звідти він перенісся і в історичну літературу. Для інтелігентів-народників уявлення про державу як всемогутню силу виправдувало їхній заклик до боротьби за волю і підтверджувало ідею, що революції і бунти були єдиними засобами порятунку народу. Щобільше, ідеологія романтичного націоналізму не трактувала державу як творчий чинник в історії і звертала увагу на народ, який, натерпівшись від чужої влади, повинен був удатися не до бездумних бунтів, а до свідомих повстань в ім’я свободи.

У рамках таких інтерпретаційних схем не знаходилося місця для дослідження державних структур і прошарку службовців. Це було царина «ненормального» і «чужого», де «колаборант» брав золото від Молоха, продавав свою душу й тому був вартий тільки прокляття. Такі припущення і пропущений характерні як для радянської, так і нерадянської інтерпретації української історії. Різниця полягала лише в тому, що перша шукала в повстаннях соціальний момент, а друга – національний. Обидві ігнорували місцеву еліту, локальну адміністрацію і взаємовпливи центрального та місцевого рівнів у межах державних структур. В існуючих схемах української історії XIX ст. головна увага спрямована на дослідження національного руху; і його слабкість часто пояснюється як наслідок гоніння всемогутньої царської власті. Існує декілька статей з початку XX ст. про нереволюційну або ненаціональну діяльність окремих осіб. Але в схемах історії, що звужують усі історичні події лише до тих рухів, офіційне в ширшому значенні цього слова оцінювалось виключно як щось негативне. Це призводить до неповного і неправильного розуміння минулого. При такому способі писання історії забувається, що люди думали більше про те, як уникати уряду або привернути його на свій бік, аніж про спосіб його повалення. Унаслідок цього поза увагою істориків залишаються такі люди, як Тихон Руднєв, російський суддя з Полтави, якого поважали за боротьбу зі спекулянтами; генерал-губернатор Воронцов, який намагався обмежити панщину в Новоросії і перший пропонував будувати залізниці в Україні, але не для вивозу збіжжя, а для розвитку індустрії; харківський губернатор Оболенський, який, хоч брутально покарав повсталих українських селян у 1902 р., але водночас пильнував, щоб земство справно виконувало свої громадські справи за рахунок тих податків, які йшли на його утримання[2].

Зрозуміло, що краще бути незалежним, ніж залежним, але залежність не є остаточною смертю і зникненням. Навіть чужі, накинені зверху інституції дають змогу місцевим вихідцям певним чином впливати на центр; у крайньому разі, за мовчазність і згоду завжди можна було забезпечити мінімальне державне втручання у місцеві справи. Коли немає можливості впливати на політику в центрі офіційним способом, через ієрархію державних структур й у рамках чинного законодавства, то можна вплинути з місця за допомогою хабаря. Варто також нагадати, що коли люди не бунтують, то це не означає, що вони мовчки підкоряються.

З тих причин повне пізнання української історії XIX ст. потребує дослідження того, чим була царська влада на практиці. При такому аналізі треба брати до уваги не лише формальні структури, але й неформальні людські стосунки.

Розглядаючи питання про реальну силу царської адміністрації в Україні, слід враховувати декілька обставин. Перш за все те, що на відносинах між місцевими та центральними органами влади до самого кінця XIX ст. великою мірою позначалася відсутність ефективного зв’язку. Перші асфальтовані дороги в Україні були побудовані лише у 1860-х роках, а залізничне сполучення губернських столиць було відсутнє аж до 1870-х років. Головні українські міста не були з’єднані телеграфом до 1890-х років, а телефонним зв’язком – аж до початку XX ст.[3]

По-друге, ефективність виконавчої влади гальмувалася браком чиновників. Загалом по всій імперії темпи зростання числа чиновників відставали від темпів приросту населення. 1897 р. в українських губерніях співвідношення між кількістю чиновників і всім населенням становило 1:660, а в усій імперії – 1:570, враховуючи поліцію (без поліції ця пропорція в тих самих губерніях становила 1:760). Цей же показник стосовно сіл – 1:2750, а в містах – 1:90. Для порівняння наведемо такий приклад: у німецьких і французьких містах ці показники становили відповідно 1:86 і 1:63, але при цьому не враховувалась поліція[4].

У підросійській Україні один поліцейський припадав на 700 - 1000 осіб у місті та на 50 - 100 тисяч осіб у сільській місцевості. Жодне велике місто в Україні не мало понад 250 городових. Горезвісній «охранці» в українських губерніях у 1902 р. підпорядковувалась 1 тисяча агентів і декілька так званих філерів або шпиків. У губернських столицях Російської імперії, за винятком Москви і Петербурга, їхнє загальне число становило всього 50 -100, а часом і менше (у Саратові на початку XX ст. було всього 20 осіб)[5].

Регламент зобов’язував, що до кожної особи, яка перебувала під наглядом, закріплювалося два філери. Найнебезпечнішим уряд вважав студентів і тих, хто мав закінчену вищу освіту. Серед цієї категорії осіб на межі ХІХ-ХХ ст. в українських губерніях українцями називали себе приблизно 100 тисяч осіб. Коли порівняємо ці дані з кількістю агентів охранки, то стає очевидним, що поліція могла пильнувати лише за незначною кількістю таких людей. Теоретично, нагляд за 40 українськими діячами в Чернігові і 331 членом «Просвіти» в Києві[6] був можливим. Але поліція також відповідала за сотні, якщо не тисячі, «неблагонадійних» серед неукраїнців і за ще більшу кількість просто злочинців. Тому на практиці ступінь нагляду за діячами національного руху не можна перебільшувати. При цьому треба пам’ятати, що в другій половині XIX ст. опозиційні до уряду рухи разом з національними рухами набирали щораз більшої ваги, незважаючи на ріст чисельності поліцейських і чиновників, що ще переконливіше, аніж статистика, доводить безпорадність уряду. За таких обставин ілюзію повсюдної присутності царської поліції можна зрозуміти тільки як наслідок використання донощиків. Сторонні люди боялися потрапити під нагляд або ж ображалися, коли вони під нього потрапляли. Але виникає питання: наскільки ефективною була система доносів, якщо ті, хто перебував під наглядом, продовжували свою конспіративну діяльність? Доноси давали інформацію, але та невелика група поліцейських та чиновників, для яких призначалася ця інформація і які мусили це все читати й аналізувати, губилася у дрібницях, їм було важко відділити головне від другорядного, до того ж робочий день державних чиновників, навіть в охранці, закінчувався о 5 годині пополудні. Слід також мати на увазі те, що рацією існування й умовою просування по службі для цих урядників був пошук інтриг, конспірацій і бунтарства. Наставлені таким чином до цієї інформації, вони бачили в ній те, що хотіли бачити, і часто з мухи робили слона. Інституційна інерція нерідко вела до того, що стріляли у горобців з гармати, але часами з невідомих причин поліція нічого не робила, як, наприклад, у випадку з малоросійськими дворянками, які 1876 р. масово ходили в народних строях на знак протесту проти Емського указу[7]. У поліційних звітах певні регіони фігурують як території безпорядків і повстань, але губернські звіти з тих самих районів дають їх протилежне тлумачення – як регіонів цілковито спокійних[8]. Таке розходження було наслідком різниці в інституційних інтересах окремих структурних одиниць державного апарату. Тому ми ніколи не дізнаємось, що насправді відбувалось у минулому, якщо будемо здійснювати будь-яке дослідження на матеріалах лише окремих інституцій.

Листуванє Юліяна Бачинського з Михайлом Драгомановом з приводу «України irredent-и»

Друзі не залишать!

Листуванє Юліяна Бачинського з Михайлом Драгомановом з приводу «України irredent-и»

Вступна увага до першого виданя Листуваня 1900 р.

Коли я приступав до другого виданя «України irredent-и», хотів був відповісти в «Переднім слові» на уваги і закиди, які були поміщені в часописах і журналах з нагоди її першого виданя. Приглянувшись однак їм я від сего відступив. Показало ся, що ті замітки, здебільшого, так загально висловлені, що я просто не знав, від чого мені властиво починати би і на чім кінчити, та — се заняло би стільки місця, що сама відповідь дорівняла би на певно розмірови самої «України irredent-и». Тож з поміж усіх тих рецензій вибрав я лише одну: М.Драгоманова, котру він мені прислав приватно в листі, а котру я в 1897 р. віддав був М.Павликови до оголошеня в «Житю і Слові»[1]. Ту рецензію вибрав я тому, що в ній вказав Драгоманів докладно в чім зі мною не годить ся, чим поставив мене в далеко вигіднійше становище, /173/ як инші рецензенти, — а друге, що писав її — власне Драгоманів, для великої частини мислячої української громади авторитет в українських справах. Тож його уваги і закиди мають ту для мене більшу вагу і значінє.

Моє листуванє з Драгомановом, що почало ся між нами з приводу «України irredent-и», не обмежило ся однак на самій лише «Україні irredent-і». В однім із своїх листів доторкнув ся Драгоманів також і радикальної партії, що у той час (1894 р.) переходила малу крізу, тож мені прийшло ся також і про неї писати. Правда, сю частину листуваня я міг би ту опустити, як се й зробив М.Павлик, публікуючи моє листуване з Драгомановом в «Житю і Слові», — але я сего не роблю, а то з огляду на стан, в якім знаходить ся тепер радикальна партія. Радикальна партія знаходить ся в стані упадку, і не далекий уже час, коли про неї згадувати ся буде як про — вправді світлий момент в політичнім житю галицької України, але, про момент, котрий був, та — котрий вже не є. Тож се, що оголошую тепер про радикальну партію, оголошую як історичний документ, як причинок до історії політичного руху галицької України з 90-тих рр. сего столітя, а спеціяльно як причинок — до історії радикального руху.

Моє листуванє з Драгомановом почало ся тим, що я післав йому рукопис «України irredent-и» і просив його, щоби він подав про неї свою думку. Драгоманів се зробив, і то в дуже вигідній /174/ для мене формі, бо вказав просто на місця, з котрими не годить ся і подав зараз до того свої уваги. Се дуже улегчило мені відповідь — я знав принаймій, на що маю відповідати.

Для ліпшої орієнтації в листах Драгоманова додам ту ще одно: свій ІІ-ий лист написав він у відповідь на мою картку, яку я йому вислав, одержавши від него манускрипт «України irredent-и», однак без жадної від него дописки. Я не знав, як собі се толкувати: чи Драгоманів взагалі нічо не хотів відписати мені на «Україну irredent-у», чи може його лист затратився десь в дорозі. Та, поки прийшла від Драгоманова відповідь на сю мою другу картку, я дістав вже його І-ий лист, котрий він вислав окремо від манускрипту — з огляду на почтові приписи. В тім другім листі він і роспитуєть ся про радикальну партію: про непорозуміня між «молодшими» і «старшими», про з’їзд партії, що мав тоді відбути ся у Львові та про инші подібні партийні справи.

Свої листи писав Драгоманів своїм правописом, т. зв. «драгоманівкою». Я передаю їх ту в загально тепер у нас принятім правописі. Оріґінал правопису листів Драгоманова поданий М.Павликом в «Житю і Слові» в книжці ІV — 1897 р.

Що-до мого листу, який я відписав Драгоманову на його уваги на «Україну irredent-у», то мушу ту відразу зазначити, що пишучи його, цілком не сподівав ся я, що колись прийдеть /175/ ся мені оголосити його друком. Тому і не зладжений він так, у формі і укладі, як се я був би зробив, коли був би призначив його до друку. Друге: писав я його серед дуже не вигідних для мене обставин. Я відбував тоді однорічну військову службу в Ігляві на Мораві, а ще до того в тракті писаня перенесено мене до Пешту, де і прийшло ся мені його кінчити. Невигоди і брак свобідного часу вплинули також на те, що моя відповідь випала не цілком так, як то я був би собі бажав. Ту також, серед тої метушні, в якій прийшло ся мені тоді жити, затратив ся ще десь і ІІІ-ий лист Драгоманова і остання картка з його І-го листу. Однак Ш-тий лист не відносив ся до предмету, задля котрого завело ся між мною а Драгомановом листуванє, а з затраченої картки І-го листу, котра впрочім була записана лише на одній стороні, усе, що відносило ся до «України irredent-и», наведене дослівно в моїй відповіди.

Мій лист до Драгоманова передаю дослівно (в «Житю і Слові» поданий лише витяг, і то лише з того, що відносило ся до «України irredent-и»), опускаю лише ті місця, що дотикають моїх чисто особистих справ.

Ю.Бачинський. /176/

1-ИЙ ЛИСТ М.ДРАГОМАНОВА.

6/18 Юля, 94. Софія.

Шановний земляче.

Получив оце Ваш лист і манускрипт, та не в вигодний час, бо мушу збиратись у дорогу, в Париж і перед виїздом порядковати всякі речі і кінчати оффіціяльні записки і т. д. Через те можу навіть перечитати Ваш манускрипт лишень у Франції, на спокої. Тепер лишень з нетерпеливости характеру прочитав початок манускрипту і пригадав, що було в «Народі» і скажу Вам мою думку на скоро. Ваша праця інтересна, бо зачипа з нових боків важні квестії, але хибує доктринерством певної школи. Ви знаєте, я не згоджуюсь з фільозофією історії і політики виключно економічною, бо вважаю єї за свого роду метафізику, а житє люцьке за занадто складне, щоб його поясняти лишень одним елєментом. Але я нічого не маю проти і однобічної доктрини, коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо марксісти, або ліпше енґельсісти рідко коли досліджують що, а просто а рrіоrі чертять історичні і політичні фіґури, часто зовсім фантастичні. Так робите і Ви. Я не буду споритись /177/ з Вами о виводи, а покажу Вам факти Ваші, по моєму зовсім не вірні.

Так ґерманізація в Австрії проводилась дуще при абсолютизмі, ніж при конституції буржуазній. Найзавзятші ґерманізатори і централісти при конституції — се німці богемські. Угри мають автономію, але промишленність у них зовсім не вища богемської. Основа автономії Угрів — аристократія, а не буржуазія. Ви невірно звете феодалізм і абсолютизм середновічними. Абсолютизм річ нова, — XVI–XVIII ст. і вже до революції підрізував феодалізм. А з другого боку і лібералізм по части син феодалізму, і річ середновічна. Анґлія, Нідерлянди, Швайцарія вдержали середневічний лібералізм, — не піддались новому абсолютизму, — і попхнули зріст новіщого лібералізму.

Еманципація хлопів — лежала в основі всіх руських рухів з XVI ст. В 1848 р. найбільший гнобитель русинів були — польські пани. — Народовці тепер не могли упасти політично, бо перше ніколи не стояли високо, — противно, лишень тепер піднимають ся, хоч і паскудними способами. Ніде не видно середньої господарки у гал. русинів, а лишень дрібну та пролєтаріят. Тож мало шансів має вирости капіталізм русинський. — Ніякої ріжниці економічної між Гал. польською і руською не видно. — Націоналісти старіще всяких буржуазій. В новій Европі вони себе вже почували в XI ст. — В XVI ст. централізованою почина ставати Франція, а Нідерлянди /178/ не знають ніякої централізації, Анґлія ж зостає ся адміністративно централізованою, — коли політично централізовала ся вона вже в X ст. — Перечислюючи держави промислово буржуазні на стор. 71[2]. Ви забули мабуть чи не головніщі — Нідерлянди і Венецію, котрі під Вашу теорію не підходять. Культура німецька зовсім не упала в XVII ст. проти середних віків, як і в середні віки зовсім не стояла вище французької, або нідерляндської.

Національність італіянська, і в XVII ст. зовсім не упадала, як і німецька, — а лишень проти більш централізованої Франції і Іспанії на час Італія і Германія стали мілітарно слабіщими. — В середні віки політична роздрібність Італії і Германії були ще більші, ніж в XVII ст. Розвал Туреччини нічого не має спільного з капіталізмом. Не піддались Туркам зразу чорногорці й майноти, котрі про буржуазію і капітали не чули. Гайдуки+Австрія почали увільніня Сербії, а клефти+Росія — греків. Руминські бояри завше мали чимало автономії од Турції, а військо росийське єї вбільшувало до незалежности. Хорватів од Сербів ділить не економія, а релігія. — Австрія в XIX ст. не розкладаєть ся, а більше централізуєть ся. Угорщина завше була осібна од инших держав габсбурських і підпала під спільну ферулу лишень /179/ 1849–1867 р. Та й то забезпечивши собі стару автономію в 1867 р., Угорщина мусіла прийняти делєґації, котрих перше не знала.

Поправте сі явні фактичні помилки, — і тоді погляньте, що стане з Вашою доктриною. А далі я Вам напишу про дальші чертежі Ваші.

Простіть уривочність листу. — Мій адрес в Парижі… В Відні буду 2 дні…

Ваш

М.Драгоманов.

Продовжаю свої замітки.

стор. 82. При еманципації крестян в Росії зовсім не хотіли виробити пролєтаріят, — противно! Він став вироблятись по б.ч.[3] дякуючи лихій системі фінансовій абсолютної держави. Ліберальна партія завше змагалась його спинити. Та партія в Р. зовсім не буржуазно-капіталістична. Єї основа — середнє сільське панство (земці) і універзитетські «ріжночинці». Правдиві капіталісти в місцях[4] і «глитаї» (велр.[5] кулаки) в селах — за царя і поліцію (84). –

Альзас більше, ніж Константинополь корінь тепер. мілітаризму в Европі (85).

Германія (капіталістична) не може не вважати /180/ Австрію своїм аванґардом на Бал.[6] Півострові (85).

В Ваших поділах Росії на 3 части зовсім щезли Литва, Біло-Русь, Остзейські країни. Сама Великоросія економічно ділить ся по кр. мірі на 4 части: фабрична (центр), лісова (північ), мінеральна (Урал) і хліборобська (південь), з котрих остатньої інтереси сходять ся з восточно українськими (87).

Теза про тожсамість продукції всіх Ваших 3 частин Росії мусить бути перевірена статистикою, а надто взглядно України (87).

Чому Ви звете українську частину Харківською? Національні традиції польські (сепаратистичні) не згоджують ся з фабричними інтересами. Не можна сказати, щоб тепер буржуазія польська не хотіла одриватись од Росії (88–93).

(95) Ви забули Черниг. ґуб. «Малоросію» з Київськ., Полт. і Харк. ґуб. видумали німецькі атляси. Не Одеса порт Великоросії, а Петербурґ і Рига; — а Лібава спільний порт части Велик. і Укр.

Довгий уступ од 97 до 158 стор. — loci topici енгельсізму, котрі будучи спорні по суті, безмірно вдовжують статю. — Посередині фактичні невірности: напр. яка се революція в Анґлії в 1694 р.? До того революції Анґл. ХVП ст. були ділом не стілько буржуазії, скілько джентрі, і були, як сказав Маколєй, консервативні (за /181/ середневічні парлям. порядки против нового абсолютизму). Рух до всебританської федерації тепер переважа сепаратизм анґл. кольоній.

Остатні Ваші уваги після широко-абстрактних зарисів соціяльно-демократичних, уривчаті і часто неясні. Напр. думки про реґуляцію гал. еміґрації[7] не вяжуть ся з соц. демокр. програмою і перспективою. Не сказано, що буде робити політично самостояча Україна? Боронити себе од Польщі і Великорусі цлом? Як се звяжеть ся з процессом інтернаціоналізації? Куди дінеть ся сподівана гал. р. буржуазія, коли політ, ролю в Галичині спосібні відіграти лишень гал. радикали, — то б то інтеліґентний пролєтаріят і, по Вашому, одстале, середневічне мужицтво?

Кінця листу нема. В моїй відповіди Драгоманову находять ся ще слідуючі дослівно наведені цитати з затраченої картки листу Драгоманова:

Маніфест Комуністичний обертаєть ся в застарілу схолястику, подібно свому орігіналу — брошурі абб. Сея про Третий Стан; в практиці, самі німецькі і французькі комуністи ідуть проти неї.

Дальше:

Мені просто здаєть ся, що славянські соціялісти носять стару моду лишень тому, що вона коштує всего 50 сант. і увільняє від праці — думати своєю головою. /182/

Накінець у відповіди знаходжу ще таке:

Ви раді би бачити спільне і згідне діланє цілої суспільности без «всяких диктатур партійних і клясових»

– виходить отже з того, що Драгоманів мусів згадувати ще щось і про диктатури партийні і клясові.

Поза се нічого більше не пригадую собі з пропавшого кінця листу Драгоманова, і мені здаєть ся, що й нічого більше важного там не було. Картка записана була — на скільки собі пригадую — на одній лише стороні (малого листового формату) та й то не цілком. Лист кінчив ся звичайними формулками і поданєм адреси. Ю.Б.

———