Друзі не залишать!
Степан ВЕЛИЧЕНКО
ЦАРСЬКИЙ УРЯД В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ
1800-1914 РОКІВ – ВСЕМОГУТНІСТЬ ЧИ СЛАБКІСТЬ?:
ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО МЕТОДОЛОГІЇ Й ІНТЕРПРЕТАЦІЇ*
Сучасники
Російської імперії XIX – початку XX ст. вважали її уряд всемогутньою інституцією, яка
безжалісно централізувала суспільство. Як прибічники, так і критики царизму
знали про хабарництво, формалізм, безладдя, корупцію і бездіяльність
російського уряду. Олександр Герцен писав, що «всі заходи уряду ослаблені, всі
бажання перекручені; він ошуканий, обдурений, зраджений, проданий – і все з
виглядом вірнопідданського плазування і з додержанням усіх канцелярських форм»[1].
Але образ російської держави як всемогутньої залишався домінуюючим у суспільній
свідомості, зокрема, звідти він перенісся і в історичну літературу. Для
інтелігентів-народників уявлення про державу як всемогутню силу виправдувало
їхній заклик до боротьби за волю і підтверджувало ідею, що революції і бунти
були єдиними засобами порятунку народу. Щобільше, ідеологія романтичного
націоналізму не трактувала державу як творчий чинник в історії і звертала увагу
на народ, який, натерпівшись від чужої влади, повинен був удатися не до
бездумних бунтів, а до свідомих повстань в ім’я свободи.
У рамках
таких інтерпретаційних схем не знаходилося місця для дослідження державних
структур і прошарку службовців. Це було царина «ненормального» і «чужого», де
«колаборант» брав золото від Молоха, продавав свою душу й тому був вартий
тільки прокляття. Такі припущення і пропущений характерні як для радянської,
так і нерадянської інтерпретації української історії. Різниця полягала лише в
тому, що перша шукала в повстаннях соціальний момент, а друга – національний.
Обидві ігнорували місцеву еліту, локальну адміністрацію і взаємовпливи
центрального та місцевого рівнів у межах державних структур. В існуючих схемах
української історії XIX ст. головна увага спрямована на дослідження
національного руху; і його слабкість часто пояснюється як наслідок гоніння
всемогутньої царської власті. Існує декілька статей з початку XX ст. про нереволюційну або ненаціональну діяльність окремих
осіб. Але в схемах історії, що звужують усі історичні події лише до тих рухів,
офіційне в ширшому значенні цього слова оцінювалось виключно як щось негативне.
Це призводить до неповного і неправильного розуміння минулого. При такому
способі писання історії забувається, що люди думали більше про те, як уникати
уряду або привернути його на свій бік, аніж про спосіб його повалення.
Унаслідок цього поза увагою істориків залишаються такі люди, як Тихон Руднєв, російський суддя з
Полтави, якого поважали за боротьбу зі спекулянтами; генерал-губернатор Воронцов, який намагався обмежити панщину в Новоросії і перший
пропонував будувати залізниці в Україні, але не для вивозу збіжжя, а для
розвитку індустрії; харківський губернатор Оболенський, який, хоч брутально
покарав повсталих українських селян у 1902 р., але водночас пильнував, щоб земство справно виконувало
свої громадські справи за рахунок тих податків, які йшли на його утримання[2].
Зрозуміло,
що краще бути незалежним, ніж залежним, але залежність не є остаточною смертю і
зникненням. Навіть чужі, накинені зверху інституції дають змогу місцевим
вихідцям певним чином впливати на центр; у крайньому разі, за мовчазність і
згоду завжди можна було забезпечити мінімальне державне втручання у місцеві
справи. Коли немає можливості впливати на політику в центрі офіційним способом,
через ієрархію державних структур й у рамках чинного законодавства, то можна
вплинути з місця за допомогою хабаря. Варто також нагадати, що коли люди не
бунтують, то це не означає, що вони мовчки підкоряються.
З тих
причин повне пізнання української історії XIX ст. потребує дослідження
того, чим була царська влада на практиці. При такому аналізі треба брати до
уваги не лише формальні структури, але й неформальні людські стосунки.
Розглядаючи
питання про реальну силу царської адміністрації в Україні, слід враховувати
декілька обставин. Перш за все те, що на відносинах між місцевими та
центральними органами влади до самого кінця XIX ст. великою мірою
позначалася відсутність ефективного зв’язку. Перші асфальтовані дороги в
Україні були побудовані лише у 1860-х роках, а залізничне сполучення
губернських столиць було відсутнє аж до 1870-х років. Головні українські міста
не були з’єднані телеграфом до 1890-х років, а телефонним зв’язком – аж до
початку XX ст.[3]
По-друге,
ефективність виконавчої влади гальмувалася браком чиновників. Загалом по всій
імперії темпи зростання числа чиновників відставали від темпів приросту
населення. 1897 р. в українських губерніях співвідношення між кількістю
чиновників і всім населенням становило 1:660, а в усій імперії – 1:570,
враховуючи поліцію (без поліції ця пропорція в тих самих губерніях становила
1:760). Цей же показник стосовно сіл – 1:2750, а в містах – 1:90. Для порівняння
наведемо такий приклад: у німецьких і французьких містах ці показники становили
відповідно 1:86 і 1:63, але при цьому не враховувалась поліція[4].
У
підросійській Україні один поліцейський припадав на 700 - 1000 осіб у місті та
на 50 - 100 тисяч осіб у сільській місцевості. Жодне велике місто в Україні не
мало понад 250 городових. Горезвісній «охранці» в українських губерніях у 1902
р. підпорядковувалась 1 тисяча агентів і декілька так званих філерів або
шпиків. У губернських столицях Російської імперії, за винятком Москви і
Петербурга, їхнє загальне число становило всього 50 -100, а часом і менше (у
Саратові на початку XX ст. було всього 20 осіб)[5].
Регламент
зобов’язував, що до кожної особи, яка перебувала під наглядом, закріплювалося
два філери. Найнебезпечнішим уряд вважав студентів і тих, хто мав закінчену
вищу освіту. Серед цієї категорії осіб на межі ХІХ-ХХ ст. в українських
губерніях українцями називали себе приблизно 100 тисяч осіб. Коли порівняємо ці
дані з кількістю агентів охранки, то стає очевидним, що поліція могла
пильнувати лише за незначною кількістю таких людей. Теоретично, нагляд за 40
українськими діячами в Чернігові і 331 членом «Просвіти» в Києві[6]
був можливим. Але поліція також відповідала за сотні, якщо не тисячі,
«неблагонадійних» серед неукраїнців і за ще більшу кількість просто злочинців.
Тому на практиці ступінь нагляду за діячами національного руху не можна
перебільшувати. При цьому треба пам’ятати, що в другій половині XIX ст.
опозиційні до уряду рухи разом з національними рухами набирали щораз більшої
ваги, незважаючи на ріст чисельності поліцейських і чиновників, що ще
переконливіше, аніж статистика, доводить безпорадність уряду. За таких обставин
ілюзію повсюдної присутності царської поліції можна зрозуміти тільки як наслідок
використання донощиків. Сторонні люди боялися потрапити під нагляд або ж
ображалися, коли вони під нього потрапляли. Але виникає питання: наскільки
ефективною була система доносів, якщо ті, хто перебував під наглядом,
продовжували свою конспіративну діяльність? Доноси давали інформацію, але та
невелика група поліцейських та чиновників, для яких призначалася ця інформація
і які мусили це все читати й аналізувати, губилася у дрібницях, їм було важко
відділити головне від другорядного, до того ж робочий день державних
чиновників, навіть в охранці, закінчувався о 5 годині пополудні. Слід також
мати на увазі те, що рацією існування й умовою просування по службі для цих
урядників був пошук інтриг, конспірацій і бунтарства. Наставлені таким чином до
цієї інформації, вони бачили в ній те, що хотіли бачити, і часто з мухи робили
слона. Інституційна інерція нерідко вела до того, що стріляли у горобців з
гармати, але часами з невідомих причин поліція нічого не робила, як, наприклад,
у випадку з малоросійськими дворянками, які 1876 р. масово ходили в народних
строях на знак протесту проти Емського указу[7].
У поліційних звітах певні регіони фігурують як території безпорядків і
повстань, але губернські звіти з тих самих районів дають їх протилежне
тлумачення – як регіонів цілковито спокійних[8].
Таке розходження було наслідком різниці в інституційних інтересах окремих
структурних одиниць державного апарату. Тому ми ніколи не дізнаємось, що
насправді відбувалось у минулому, якщо будемо здійснювати будь-яке дослідження
на матеріалах лише окремих інституцій.
