Друзі не залишать!
Степан ВЕЛИЧЕНКО
ЦАРСЬКИЙ УРЯД В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ
1800-1914 РОКІВ – ВСЕМОГУТНІСТЬ ЧИ СЛАБКІСТЬ?:
ДЕЯКІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО МЕТОДОЛОГІЇ Й ІНТЕРПРЕТАЦІЇ*
Сучасники
Російської імперії XIX – початку XX ст. вважали її уряд всемогутньою інституцією, яка
безжалісно централізувала суспільство. Як прибічники, так і критики царизму
знали про хабарництво, формалізм, безладдя, корупцію і бездіяльність
російського уряду. Олександр Герцен писав, що «всі заходи уряду ослаблені, всі
бажання перекручені; він ошуканий, обдурений, зраджений, проданий – і все з
виглядом вірнопідданського плазування і з додержанням усіх канцелярських форм»[1].
Але образ російської держави як всемогутньої залишався домінуюючим у суспільній
свідомості, зокрема, звідти він перенісся і в історичну літературу. Для
інтелігентів-народників уявлення про державу як всемогутню силу виправдувало
їхній заклик до боротьби за волю і підтверджувало ідею, що революції і бунти
були єдиними засобами порятунку народу. Щобільше, ідеологія романтичного
націоналізму не трактувала державу як творчий чинник в історії і звертала увагу
на народ, який, натерпівшись від чужої влади, повинен був удатися не до
бездумних бунтів, а до свідомих повстань в ім’я свободи.
У рамках
таких інтерпретаційних схем не знаходилося місця для дослідження державних
структур і прошарку службовців. Це було царина «ненормального» і «чужого», де
«колаборант» брав золото від Молоха, продавав свою душу й тому був вартий
тільки прокляття. Такі припущення і пропущений характерні як для радянської,
так і нерадянської інтерпретації української історії. Різниця полягала лише в
тому, що перша шукала в повстаннях соціальний момент, а друга – національний.
Обидві ігнорували місцеву еліту, локальну адміністрацію і взаємовпливи
центрального та місцевого рівнів у межах державних структур. В існуючих схемах
української історії XIX ст. головна увага спрямована на дослідження
національного руху; і його слабкість часто пояснюється як наслідок гоніння
всемогутньої царської власті. Існує декілька статей з початку XX ст. про нереволюційну або ненаціональну діяльність окремих
осіб. Але в схемах історії, що звужують усі історичні події лише до тих рухів,
офіційне в ширшому значенні цього слова оцінювалось виключно як щось негативне.
Це призводить до неповного і неправильного розуміння минулого. При такому
способі писання історії забувається, що люди думали більше про те, як уникати
уряду або привернути його на свій бік, аніж про спосіб його повалення.
Унаслідок цього поза увагою істориків залишаються такі люди, як Тихон Руднєв, російський суддя з
Полтави, якого поважали за боротьбу зі спекулянтами; генерал-губернатор Воронцов, який намагався обмежити панщину в Новоросії і перший
пропонував будувати залізниці в Україні, але не для вивозу збіжжя, а для
розвитку індустрії; харківський губернатор Оболенський, який, хоч брутально
покарав повсталих українських селян у 1902 р., але водночас пильнував, щоб земство справно виконувало
свої громадські справи за рахунок тих податків, які йшли на його утримання[2].
Зрозуміло,
що краще бути незалежним, ніж залежним, але залежність не є остаточною смертю і
зникненням. Навіть чужі, накинені зверху інституції дають змогу місцевим
вихідцям певним чином впливати на центр; у крайньому разі, за мовчазність і
згоду завжди можна було забезпечити мінімальне державне втручання у місцеві
справи. Коли немає можливості впливати на політику в центрі офіційним способом,
через ієрархію державних структур й у рамках чинного законодавства, то можна
вплинути з місця за допомогою хабаря. Варто також нагадати, що коли люди не
бунтують, то це не означає, що вони мовчки підкоряються.
З тих
причин повне пізнання української історії XIX ст. потребує дослідження
того, чим була царська влада на практиці. При такому аналізі треба брати до
уваги не лише формальні структури, але й неформальні людські стосунки.
Розглядаючи
питання про реальну силу царської адміністрації в Україні, слід враховувати
декілька обставин. Перш за все те, що на відносинах між місцевими та
центральними органами влади до самого кінця XIX ст. великою мірою
позначалася відсутність ефективного зв’язку. Перші асфальтовані дороги в
Україні були побудовані лише у 1860-х роках, а залізничне сполучення
губернських столиць було відсутнє аж до 1870-х років. Головні українські міста
не були з’єднані телеграфом до 1890-х років, а телефонним зв’язком – аж до
початку XX ст.[3]
По-друге,
ефективність виконавчої влади гальмувалася браком чиновників. Загалом по всій
імперії темпи зростання числа чиновників відставали від темпів приросту
населення. 1897 р. в українських губерніях співвідношення між кількістю
чиновників і всім населенням становило 1:660, а в усій імперії – 1:570,
враховуючи поліцію (без поліції ця пропорція в тих самих губерніях становила
1:760). Цей же показник стосовно сіл – 1:2750, а в містах – 1:90. Для порівняння
наведемо такий приклад: у німецьких і французьких містах ці показники становили
відповідно 1:86 і 1:63, але при цьому не враховувалась поліція[4].
У
підросійській Україні один поліцейський припадав на 700 - 1000 осіб у місті та
на 50 - 100 тисяч осіб у сільській місцевості. Жодне велике місто в Україні не
мало понад 250 городових. Горезвісній «охранці» в українських губерніях у 1902
р. підпорядковувалась 1 тисяча агентів і декілька так званих філерів або
шпиків. У губернських столицях Російської імперії, за винятком Москви і
Петербурга, їхнє загальне число становило всього 50 -100, а часом і менше (у
Саратові на початку XX ст. було всього 20 осіб)[5].
Регламент
зобов’язував, що до кожної особи, яка перебувала під наглядом, закріплювалося
два філери. Найнебезпечнішим уряд вважав студентів і тих, хто мав закінчену
вищу освіту. Серед цієї категорії осіб на межі ХІХ-ХХ ст. в українських
губерніях українцями називали себе приблизно 100 тисяч осіб. Коли порівняємо ці
дані з кількістю агентів охранки, то стає очевидним, що поліція могла
пильнувати лише за незначною кількістю таких людей. Теоретично, нагляд за 40
українськими діячами в Чернігові і 331 членом «Просвіти» в Києві[6]
був можливим. Але поліція також відповідала за сотні, якщо не тисячі,
«неблагонадійних» серед неукраїнців і за ще більшу кількість просто злочинців.
Тому на практиці ступінь нагляду за діячами національного руху не можна
перебільшувати. При цьому треба пам’ятати, що в другій половині XIX ст.
опозиційні до уряду рухи разом з національними рухами набирали щораз більшої
ваги, незважаючи на ріст чисельності поліцейських і чиновників, що ще
переконливіше, аніж статистика, доводить безпорадність уряду. За таких обставин
ілюзію повсюдної присутності царської поліції можна зрозуміти тільки як наслідок
використання донощиків. Сторонні люди боялися потрапити під нагляд або ж
ображалися, коли вони під нього потрапляли. Але виникає питання: наскільки
ефективною була система доносів, якщо ті, хто перебував під наглядом,
продовжували свою конспіративну діяльність? Доноси давали інформацію, але та
невелика група поліцейських та чиновників, для яких призначалася ця інформація
і які мусили це все читати й аналізувати, губилася у дрібницях, їм було важко
відділити головне від другорядного, до того ж робочий день державних
чиновників, навіть в охранці, закінчувався о 5 годині пополудні. Слід також
мати на увазі те, що рацією існування й умовою просування по службі для цих
урядників був пошук інтриг, конспірацій і бунтарства. Наставлені таким чином до
цієї інформації, вони бачили в ній те, що хотіли бачити, і часто з мухи робили
слона. Інституційна інерція нерідко вела до того, що стріляли у горобців з
гармати, але часами з невідомих причин поліція нічого не робила, як, наприклад,
у випадку з малоросійськими дворянками, які 1876 р. масово ходили в народних
строях на знак протесту проти Емського указу[7].
У поліційних звітах певні регіони фігурують як території безпорядків і
повстань, але губернські звіти з тих самих районів дають їх протилежне
тлумачення – як регіонів цілковито спокійних[8].
Таке розходження було наслідком різниці в інституційних інтересах окремих
структурних одиниць державного апарату. Тому ми ніколи не дізнаємось, що
насправді відбувалось у минулому, якщо будемо здійснювати будь-яке дослідження
на матеріалах лише окремих інституцій.
Окрім браку
кадрів, царську владу обмежувала відсутність систематичності і чітких правил
співпраці між міністерствами. Губернатор теоретично був ніби локальним царком,
але практично він не міг давати наказів місцевому дворянству, не мав
відповідального перед ним виконавчого апарату, і навіть локальна жандармерія й
охранка не були йому підзвітні. О. Ґерцена вислали до Новгорода, де він
змушений був працювати як губернський радник. Одержавши місце в іншому відділі
управи, він відповідав за поліційні справи і кожних три місяці підписував
поліційну справу на самого себе[9].
Насправді губернатор міг правити тільки завдяки співпраці з місцевими
вихідцями, а це було можливе коштом якнайменшого втручання у місцеві звичаї і
пошанування місцевих традицій. Це уможливлювало не тільки збереження й
підтримання місцевих інтересів, але й вплив цих інтересів на виконання рішень,
які приймалися у центрі. Спроби центру перебороти ці локальні інтереси
провокували або до пасивного саботажу і спротиву, або ж до скарг і петицій у
вищі інстанції. Дослідники царської адміністративної системи доводять, що
внаслідок такого стану речей імперія не була зінтегрованою державою і що
ступінь відмінності регіонів був доволі значним. Завдяки цьому місцеві проводирі
завжди могли знайти способи оборонити локальні інтереси і знеохотити діячів
центру до втручання у місцеві справи. Або могли пильнувати, щоб ці втручання
здійснювалися у вигідний для них спосіб. Американський дослідник Б. Еклов
робить висновок, що в ділянці шкільництва «безглуздий розподіл відповідальності
і влади давали на місцевому щаблі певну автономію для будь-кого, хто був
достатньо хитрим, щоб скористатися з можливостей і поворотів, які їм давала
конкуренція «всередині одного міністерства та між різними міністерствами»»[10].
Бюрократія не тільки не могла діяти на місці без співпраці з місцевим
дворянством – вона була і так відкрита та доступна для сторонніх впливів
завдяки тій обставині, що сама була дуже сфрагментованою. З іншого боку,
місцеві мешканці, обурені діяльністю місцевих властей, часто подавали до центру
петиції і скарги проти них. Звідси випливає питання: чи можемо ми у такому разі
вважати центральний уряд основою усього злого, коли люди зверталися до нього,
шукаючи справедливості?
Це
підводить нас до третього чинника, який обмежував центральну владу і відкривав
перед місцевими вихідцями можливість впливати на політику в обхід закону. Цим
чинником було зловживання владою у вигляді підкупу, кумівства у колах
чиновництва, формалізму та інерції при веденні справ. До певної міри такі
зловживання існують у кожній країні, вони дають представникам місцевої влади
можливість перекручувати, гальмувати центральну політику, впливати на неї,
перешкоджати їй або навіть анулювати її. Класичним прикладом таких зловживань
була поведінка балтійських німців, які завдяки своєму високому статусові в
уряді могли на 17 років затримати указ від 1850 р. про запровадження російської
мови в адміністрацію балтійських губерній[11].
Після 1905 р. закон забороняв чиновникам членство в політичних партіях, але
коли йшла мова про крайні праві партії, то міністри і прихильні до них
губернатори воліли не помічати порушень цього закону. На найнижчому щаблі
впродовж першої половини XIX ст. часто бувало так, що писарі вирішували,
що, де, як і коли виконувати, оскільки значна кількість губернаторів просто не
розуміла канцелярської процедури і канцелярського жаргону, полишаючи майже всі
справи службовцям, які були тісніше пов’язані з місцевими жителями. В імперії
діяло розпорядження про внутрішні паспорти, але воно тільки уможливлювало
добрий бізнес тим, хто займався фальшуванням паспортів. Корчмарі і двірники
брали і давали хабарі, а також переказували про заплановані ревізії і
інспекції. Випадкова інспекція в Одесі 1879 р. показала, що там перебувало 60
тисяч осіб без потрібних документів[12].
Губернатор
Шидловський у 1911 р. заборонив Дмитрові Дорошенкові очолити «Просвіту» в
Катеринославі. Але губернатор дуже любив чужих жінок. І одного дня, коли чоловік однієї з
них несподівано прийшов додому і застав там губернатора зі своєю жінкою, той
мусив тікати напівголим через усе місто. Д. Дорошенко скористався з
прибуття нового губернатора. Він написав знайомому, щоб той попросив, своєю
чергою, свого знайомого, який працював у губернській канцелярії, «загубити»
його справу. Тим часом Д. Дорошенко написав до свого діда в Чернігові,
товариша губернатора Маклакова, аби він дістав йому від українського правника в
рідному селі довідку про благонадійність. На основі цього документа Маклаков ручався за Д. Дорошенка і клопотав про згоду на
очолення ним «Просвіти» перед новим катеринославським губернатором. У
результаті цього Д. Дорошенко домігся свого. Ф. Рашевський, голова
ескізної управи в Чернігові, скористався зі свого становища, щоб забезпечити посадами
українських діячів у 15 повітах. Іван Рудченко працював у канцелярії київського
генерала-губернатора, де був близьким до голови
секретаріату М. Меркулова і таким чином впливав на
те, щоб стосовно селянства Правобережжя у 1880 р. проводилася поміркована
політика[13].
Такі приклади переконують, що історію України XIX ст. не можна трактувати
лише як історію селянства чи історію конфронтації національної інтелігенції з
державою. Предмет дослідження не варто звужувати і до питань культури; тут
необхідно брати до уваги й діяльність державних структур.
Дослідники
царської адміністративної системи завжди погоджувалися з думкою, що уряд
страшенно гавкав, але не аж так кусав. «Центр гримів, але блискавок не було», –
писав віце-міністр внутрішніх справ Гурко[14].
С. Середонін зазначав, що на практиці нормою в імперії було самоврядування.
О. Ґерцен стверджував, що «спочатку, згарячу, щоб показати, одним –
старання, другим – владу, робляться всякі дурощі й непотрібні речі, потім
потроху людині дають спокій»[15].
У будь-якій
країні національної єдності не може бути без єдності адміністративної. Тому
відсутність останньої і фактична виконавча слабкість імперської влади
гальмували процес русифікації окраїн, незважаючи на процес мовної їх
асиміляції. Правда, у підросійській Україні національний рух підлягав
репресіям, але ще не доведено, що власне ці репресії були гіршими чи
страшнішими від будь-яких репресій, до яких вдавалася імперська влада у
боротьбі з іншими урядами. Сам М. Драгоманов згадував, що синод забороняв
друкувати російськомовну Біблію так, як і українськомовну; тим часом уніатські
єпископи теж її забороняли своїм священикам. Попри все, національні та усі інші
рухи зростали, незважаючи на протидію й репресії державного апарату. Коли
український рух був слабшим від інших національних й опозиційних рухів, то
причин цього не треба дошукуватись виключно в могутності царської влади, яка не
була аж такою могутньою. Існували інші важливі причини слабкості українського
руху, які потрібно брати до уваги.
* Переглянутий текст доповіді, підготованої для конференції «Концепції
Східної Європи», що проводилася Інститутом історичних досліджень під час ІІІ
конгресу Міжнародної асоціації україністів (серпень 1996 p., Харків).
[1] Герцен
О. І. Минуле і думи. Київ, 1957. Т. 1.
С. 143. Див. також: Mironov B. Local Government in Russia in the First Half of
the Nineteenth Century: Provincial Government and Estate Self-Government // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 1994. Bd. 42. S. 166-201.
[2] Варнеке О. До історії
залізничного транспорту на Україні // Записки історично-філологічного відділу
Української Академії наук. Київ, 1927. Кн. 11. Праці Історичної секції / За ред.
M. Грушевського та О. Грушевського. С. 315, 320;
Ковалевський М. При джерелах боротьби. Іннсбрук, 1960. С. 235.
[3]
Историческое обозрение путей сообщения
публичных зданий с 1825 по 1850 год // Сборник императорского Русскаго
исторического общества. Санкт-Петербург, 1898. Т. 98. С. 554-555; Кубійович В. Географія
українських і сумежних земель / 2-е вид. Краків; Львів,
1943. С. 489; Ковалевский
В. И. Россия в конце XIX века.
Санкт-Петербург, 1900. С. 744-745.
[4] Общий
свод данных переписи 1897 г.
по империи. Санкт-Петербург, 1905. Т.
1 (Таблиці 1; 9; 11); Общий
свод по империи результатов разработки данных первой всеобщей переписи населения.
Санкт-Петербург, 1905. Т. 2 (Таблиці
20, 20а). Перша категорія (1) включає у число адміністраторів певне невизначене
число адвокатів і суддів. Див. також: Первая всеобщая перепись населения
Российской империи 1897 г. / Под ред. Н. А. Тройницкого. Санкт-Петербург,
1901-1905 (українських губерній
стосуються 8, 13, 16, 32, 33, 41, 46, 47 томи); Finer H. Theory and Practice of Modern Government. London, 1932. Vol. 2. P. 1167. Наведені дані не включають поліції і вчителів.
[5] Wiesmann N. Regular Police in tsarist Russia 1900-1914 // The Russian
Review. 1985.№ 1. P. 47-51; Squire P.S. The Third Department. Cambridge, Eng., 1968. P. 88-95, 105, 196-197; Мартинов А. Моя служба в отдельном корпусе жандармов. Станфорд, 1972. С. 7, 79, 92, 239; Vassifyev А. Т. The Ochrana. London, 1930.
P. 38.
[6] Krawchenko В. Social Change and National Consciousness in
Twentieth Century Ukraine. New York, 1985. P. 20, 27; Kappeler A. The Ukrainians of the Russian Empire, 1860-1914 // The Formation of National Elites / Ed. by A. Kappeler in a collaboration with
Fikret Adamir and Alan O’Day. London, 1991. Darmouth,
NY, 1991. P. 115-121.
[7] Савченко
Ф. Заборона українства 1876
року: До історії громадянських рухів на Україні 1860-1870-х pp. Харків; Київ, 1930. С. 225.
[8] Щербак
M. H. Царська охранка у боротьбі проти революційного
руху на Україні (1895-1917) // Український історичний журнал. 1990. № 2.
С. 48.
[11] Haltzel M. The
Baltic Germans // Russification in the Baltic
Provinces and Finland, 1855-1914
/ Ed. by E. C. Thaden.
Princeton, 1981. P. 139.
[13] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. 1901-1914.
Вінніпег; Манітоба, 1949. С. 141; Макаренко H. Матеріали Всеукраїнського товариства політкаторжан
і зсильнопоселенців про народницький рух в Україні // Український історичний
журнал. 1992. № 10-11. С. 52; Шип Н. А. Интеллигенция
на Украине (XIX в.):
Историко-социологический очерк. Київ,
1991. С. 144; Русова
С. Мої спомини // За
сто літ. Київ, 1928. Кн. 2. С. 144, 165; Дорошкевич О. Український рух в оцінці поміщика 80-х
років // Червоний шлях. 1924. № 6. С. 233; Воспоминания E. M. Феоктиста / Изд. Ю. Г. Оксман.
Ленинград, 1929. С. 277; Гермайзе О. Нариси історії революційного руху на
Україні. Київ, 1926. Т. 1: Революційна Українська партія. С. 207; Касьянов
Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX - XX століть: Суспільно-політичний
портрет. Київ, 1993. С. 49-50.
[14] Yaney G. L. The
Systematization of Russian Government. Urbana, 1973; Блинов
И. А. Отношения Сената к местным учреждениям в XIX веке. Санкт-Петербург, 1911. С. 158; Исторический обзор деятельности
Комитета Министров / Изд.
С. М. Середонин. Санкт-Петербург, 1902. Т. 4. С. 319-321; Урусов С. Д. Записки
губернатора. Москва, [Б. р.] С. 5; Gurko V. I. Features and Figures of the Past. Stanford,
1939. P. 127.
Немає коментарів:
Дописати коментар