Сергій Лойко Аеропорт (ПОЧАТОК)

Друзі не залишать!

Сергій Лойко

 

Аеропорт

 (ПОЧАТОК)

Моїм маленьким онукам Зої та Максу присвячую цю книгу. Сподіваюся, коли вони виростуть, описане в ній читатиметься як фентезі, і не тому, що «цього не може бути ніколи», а тому, що цього не має ніколи бути…

Відгуки

Це, поза сумнівом, найкраща книжка про війну, яка мені траплялася. Автору вдалося передати реалії війни з «добрим братом‑сусідом» на всі сто десять відсотків.

Тут письменницького таланту замало. Щоби так зобразити війну, треба в ній дуже добре тямити. Треба було прожити там із нами стільки днів. Читаю – і мурашки по тілу, і серце б’ється й холоне, наче я знову там, в Аеропорті. Навіть запах війни відчуваєш і чуєш стрілянину й вибухи.

Та й від решти роману не відірватися. Читається на одному подиху.

Дуже для нас, українців, важливо, що ця книжка виходить зараз, коли війна ще триває. Як професійний військовий і безпосередній учасник боїв в Аеропорті, я засвідчую реальність фактів, викладених у цій книжці.

Я ношу в своїй кишені кулю снайпера, яка застрягла в моїй касці, у сантиметрі над бровою. Тепер у мене є ще й книжка, в якій про це написано…

Сергій Танасов,

кіборг, позивний «Танас», учасник битви за Аеропорт

Почала читати, сльози градом полилися, і спогади, тремтіння, біль…

Вікторія Курята,

вдова Івана Куряти, кулеметника батальйону «Дніпро‑1»

Почну з того, що головний герой «Аеропорту»  Олексій Молчанов не має до мене жодного відношення. Але я маю відношення до героїв цієї книги й цих подій. Усім їм, без винятку, – безмежна дяка й пошана. Кожному, хто вписав хоч одну літеру чи розділовий знак у цю історію й у цю війну. Війну, якої не мало бути. Рекомендую до прочитання по обидва боки…

Олексій Мочанов, волонтер

Сергій Лойко – чудовий журналіст, чесний і самозречений. Він міг би просто зібрати й видати свої статті, репортажі, воєнні нотатки, доклавши до них фотографії, зроблені в тому чи іншому колі воєнного пекла. Була б журналістська книга, і ми читали б її, знову переживаючи події.

Але ця книжка інша. Лойко наблизився до крайньої межі журналістики і, набравши якнайбільше повітря, стрибнув у круговерть роману. Вся пристрасть, яку стримує наша професія, вся любов, яку намагається висушити газетний рядок, гнів і біль, які треба приховувати в неробочих відсіках душі, вирвалися, закричали, заспівали.

Це роман про справжні події. Але події, які взяв Лойко у свій романний політ, перетворилися й виросли. Їхні оболонки залишаються на землі, у новинах і статтях, а сутність, душа та прагнення летять і променяться.

«Правдивіше за правду», – сказав один поет. Саме там, де панує цей закон, тепер Аеропорт Сергія Лойка, його Майдан, його Крим, його кіборги. І його герой, Олексій Молчанов.

Вони стрибали в роман разом. І були такі схожі. Вони, наче давні приятелі, жартували й підсміювалися один над одним. Але біля самісінького дна вони осягнули, що треба розстатися, вони зрозуміли, що герой просто повинен, зобов’язаний пролетіти весь політ до кінця – адже, на відміну від автора, він має надійного свідка.

Сергій Бунтман,

перший заступник головного редактора радіостанції «Эхо Москвы»

Подяка

Висловлюю свою щиру вдячність учасникам проекту «Аеропорт». Упевнений, без вас цей проект не відбувся б.

Учасники проекту «Аеропорт»:

Продюсер проекту «Аеропорт» по Східній Україні Олексій Ломський, позивний «Баркофф»

Головні військові консультанти й експерти:

Юрій Береза, депутат Верховної Ради, позивний «01»

Юрій Бірюков, радник Президента України, позивний «Фенікс»

Юрій Бутусов, головний редактор Цензор. НЕТ

Андрій Гречанов, кіборг, позивний «Рахман»

Максим Дубовський, позивний «Whisky»

Костянтин Вьюгін, позивний «Rover»

Сергій Танасов, кіборг, позивний «Танас»

Військові консультанти й експерти:

Максим Музика, кіборг, позивний «Зоран»

Андрій Федосов, кіборг, позивний «Яфет»

Зіновій Лобчук, кіборг, позивний «Зенек»

Геннадій Влачига, кіборг, позивний «Терміт»

Олексій Матлак, кіборг

Михайло Кучеренко, кіборг, позивний «Поліглот»

Сергій Бистров, кіборг, позивний «Серго»

Олександр (Ашер Йосип) Черкаський, кіборг, позивний «Ашер»

Моя подяка Ользі Гончар за переклад українською мовою.

Дякую видавцеві книжки Дмитру Кириченку, дизайнеру Вікторії Кириченко та всій команді видавництва «Брайт Стар Паблішинг» за роботу над книжкою й професійний підхід до справи.

Спасибі Святославу Вакарчуку й усій команді гурту «Океан Ельзи» за люб’язний дозвіл використати пісню «Ой, чий то кінь стоїть…» у буктрейлері до книжки.

Моя подяка видатному графіку й дизайнеру Миші Аніксту (Anikst Design, London ) за роботу над обкладинкою.

Особлива вдячність спеціальному кореспонденту Los Angeles Times  в Києві Вікторії Бутенко за неоціненну допомогу у зборі матеріалу для книжки та за організацію всіх моїх воєнних відряджень в Україні. Лише завдяки їй я потрапив у Слов’янськ, Піски, Донецький аеропорт.

Від автора

Дорогий читачу! Коли років за двадцять – тридцять ваші онуки достатньо підростуть, аби прочитати цю книжку, сподіваюся, описане в ній сприйматиметься не більше ніж фентезі, Cyborgs vs. Orcs , або щось таке, – не тому, що «цього не може бути ніколи», а тому, що цього ніколи не має бути.

«Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали».

Ніхто не хотів помирати. Нікому не була потрібна ця війна. А вона таки сталася.

Ця книга – про війну, якої не мало бути. Ця книга – про героїв, які не хотіли помирати.

Починається роман в Аеропорті, і головна його лінія розгортається похвилинно протягом останніх п’яти днів понад 240‑денної облоги.

Маленький український гарнізон Аеропорту денно й нощно відбиває атаки супротивника, який у багато разів переважав їх у живій силі й техніці. Але тут, у цьому зруйнованому до підвалин Аеропорті, підступні й жорстокі вороги зіштовхуються з чимось неочікуваним і неймовірним. З кіборгами. Вороги самі так назвали захисників Аеропорту за їхню нелюдську живучість та впертість приречених.

«Кіборги боролися так, наче в цьому проклятому Аеропорті вирішувалася доля війни. Насправді ніхто з них не міг до пуття пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо воював так несамовито. Зрештою, якщо відкинути всі штампи й кліше, їхні власні пояснення переважно зводилися до такого: я б’юся, бо я б’юся…»

Кіборги, своєю чергою, своїх ворогів прозвали орками.

Разом із кіборгами в Аеропорті перебуває американський фотограф, який через низку причин переживає цю необов’язкову війну як особисту драму. Його очима, наче в калейдоскопі, в перервах між боями в Аеропорті читач бачить усю історію того, що об’єктивні історики назвуть не інакше як російсько‑українською війною.

У цій книзі чимало персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки й не стільки про війну.

Він і про любов, зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Іншими словами, про наше сьогоднішнє й учорашнє життя.

Усі герої книги – вигадані персонажі в пропонованих обставинах. Будь‑яка схожість із тими, хто жив і живе сьогодні, реальними людьми – просто збіг. Між автором і головним героєм нема нічого спільного, крім деяких випадкових і незначущих деталей.

Однак більшість воєнних сцен і подій узяті з життя й базуються на особистих спостереженнях автора, який провів усю війну на війні й, зокрема, був єдиним іноземним кореспондентом в Аеропорті під час його облоги.

Багато подій зміщені в часі й місці, що не робить їх менш реальними. Крім особистих спостережень автора протягом 2013–2015 років в основу книги, в головній, воєнній її частині, лягли 43 години інтерв’ю з бойовими солдатами й офіцерами, серед яких були й кіборги, котрі до «крайнього» дня захищали Аеропорт і вижили в цій м’ясорубці.

Автор не робить політичних висновків. За нього іноді їх роблять герої, і надалі, сподіваюся, зроблять читачі, якщо вже не зробили й без прочитання цього роману.

Це не хроніка, не розслідування, не літопис. Це художня вигадка, базована на реальних фактах.

Сподіваюся, книга зацікавить багатьох, незалежно від віку й складу характеру. Вона може сподобатися або ні, але хочу вірити, що вона мало кого залишить байдужим.

З повагою та вдячністю до читача

Сергій Лойко

 

Глава І. Юрчик‑Паровоз

15 січня 2015 року, м. Красний Камінь, Аеропорт

У тумані на злітній смузі гарчала й гавкала якась кошлата сіра маса. То здичавілі за час війни, голодні як вовки, собаки рвали на шмаття тіло ще живого (якщо вірити тепловізору з відстані метрів сімдесяти) сепара[1].

Решта вояків відступили ще годину тому, забравши своїх поранених і вбитих. А цього не донесли. Спочатку чути було, як він стогнав, піднімаючи руку так, наче потопав. Тоді затих, знепритомнів. Потім, як поземка, як ординська кіннота, нізвідки налетіла зграя псів. Спершу беззвучно, згодом, учувши кров, із гарчанням, відхаркуючись хрипким зірваним гавкотінням.

Олексій опустив тепловізор – і враз відчув нестерпний біль десь глибоко, під лівою лопаткою. Щось натягнуло і з тріском подерло рукав. Потім другий. Тіло наче різали ножем.

Там, на холодному бетоні, поритому воронками, серед покорченого оплавленого металу лежав не сепар, а він сам. І собаки рвали на шматки його…

– Льошику, Олексонько, вставай, коханий. Ми спізнимося… – Ксюшин теплий рідний голос обійняв його, вирвав із собачих кликів. Він прокинувся. Ковтаючи студене повітря підземелля, ловив відкриттям ротом холодний піт, що струменів із‑під каски.

Ксюші поруч не було. Її взагалі більше не було. Чергове безжальне усвідомлення цього непоправного факту накотило хвилею з поступовим оживанням пам’яті. Під темною, з розводами та тріщинами стелею хиталася тьмяна гола лампочка. В такт її амплітуді Олексій почав потроху повертатися до цієї кімнати – єдиного місця, що не прострілювалося крупнокаліберною стрілецькою зброєю, в усьому Краснокам’янському аеропорті (КАПі). Точніше, в тому, що від нього залишалося на середину січня 2015 року від Різдва Христового.

Найсучасніший аеропорт в Україні й один із найкращих за оснащенням у Європі. До речі, зведений лише три роки тому напередодні чемпіонату цієї самої Європи з футболу. Тепер він нагадував Олексію обгризений морськими хижаками скелет динозавра чи левіафана, викинутий на берег бурею невмолимої жорстокої долі.

Комплекс будівель КАПу до війни простягався на десятки гектарів і складався з безлічі конструкцій і приміщень. Їх будували спеціалісти різного рангу й ще за розквіту та розвалу СРСР, і під час подальшого загнивання вже незалежної України.

Усі ці будівлі, включно з «перлиною» Аеропорту – новим терміналом, – були зруйновані безперервними боями й обстрілами так, що КСП – Командний спостережний пункт оборони аеропорту (не плутати з Клубом студентської пісні) – залишався єдиним місцем, де вціліли підлога, стеля й ще сяк‑так трималися стіни. Саме всередині цього КСП настало пробудження відомого американського фотографа й колишнього громадянина Росії Олексія Молчанова від короткого болісного забуття.

На тисячі метрів довкруж усе було винищено війною, й іноді Олексію здавалося: це навіть не Сталінград чи Брестська фортеця – це павільйон Голівуду для зйомок чергової стрічки про Другу світову війну. Все навколо було спотворено так вигадливо й креативно, що він не здивувався б, якби раптом з’явився Спілберг із чарівним словом «Знято!». І всі сепари й кіборги вкупі з ними пішли б змивати грим і споживати напої різної міцності. Але Спілберг не з’явився.

Новий термінал, що постав на світ стильним красунчиком зі скла, заліза й бетону, тепер не мав ані єдиного кубічного метра простору, не понівеченого вогнем, кулями, снарядами й мінами.

Дивлячись на стилізовані під апокаліпсис руїни, годі було зрозуміти, як усі ці обгризені нескінченними битвами залізні ребра посадочних рукавів, що розтікалися з головної будівлі, взагалі здатні стояти. Як, власне, і сама колишня будівля. Крізь її пошарпану порожнечу кулі й снаряди тепер найчастіше пролітали, не зустрічаючи перешкод. Якщо, звісно, не впивалися в плоть людей, які вже близько двохсот сорока днів захищали те, що неможливо було захистити та й, за здоровим глуздом, захисту не вартувало.

Годі було осягнути й те, навіщо, заради якої високої стратегічної мети нападники день у день поливали ці прозорі руїни вогнем і свинцем. А потім посилали на забій нових і нових так званих «добровольців», більшість з яких невдовзі поверталася через відкритий кордон на батьківщину в дерев’яних ящиках із грифом «Секретно».

Після десяти місяців боїв, попри численні перемир’я, Краснокам’янський аеропорт лишався тією самою зяючою воронкою смерті цієї безглуздої війни. Воронкою, яка щоденно пожирає, не пережовуючи, все, що туди кидають обидві армії, – танки, бронетехніку й людей, – і постійно вимагає нових жертвопринесень.

Кіборги, як називали їх вороги за нелюдську живучість і впертість, боролися так, наче в цьому проклятому Аеропорті вирішувалася доля війни. Насправді ніхто з них не міг до пуття пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо воював так несамовито. Зрештою, якщо відкинути всі штампи й кліше, їхні власні пояснення переважно зводилися до такого: я б’юся, бо я б’юся…

Командування орків (так їх називали кіборги за масову знеособленість, за неможливість зрозуміти, навіщо вони тут і чого добиваються) вважало, що Аеропорт треба взяти за будь‑яку ціну, щоби «вирівняти лінію фронту» під час чергового «перемир’я».

Зараз, коли розв’язка невідворотно наближалася, в Аеропорті лишалася просто різномаста група відчайдушних вояків – піхотинців, десантників, розвідників, саперів і добровольців‑націоналістів. Присутність останніх Москва розглядала як привід доводити з піною біля рота, що Аеропорт, або стратегічно важлива висота над Красним Каменем, контролюється «фашистсько‑бандерівськими карателями, посланими київською хунтою для знищення братнього трудового народу Донбасу», який у Кремлі чомусь величали «співгромадянами».

Групою командував останній офіцер, який залишився живим, і йому беззаперечно підкорялися всі решта.

Якби не постійна, хай і не надто ефективна, артпідтримка й більш‑менш регулярні постачання й ротація, можна було подумати, що керівництво взагалі забуло про них. Наче кіборгів та їхнього Аеропорту й не існувало. Наче вони самі мали право вирішити, коли сказати: «Годі!» – і залишити поле бою. Наче вони самі обрали битву не на життя, а на смерть.

Єдиний наказ, який вони колись одержали і виконували як заповідь, містив лише одне слово – «Тримайтеся!». Скасування наказу не було і, схоже, не передбачалося. І вони трималися.

Українські новини про Аеропорт говорили неохоче, без прямих включень, без відео й фото. У кращому разі на екрані з’являвся один і той самий недорікуватий персонаж у новенькій із голочки формі старшого офіцера. З байдуже‑знудьгованими риб’ячими очима він мимрив щось про цифри втрат і список місць бойових зіткнень, де іноді звучав той самий Краснокам’янський аеропорт.

У російських новинах події в Аеропорті щодня стояли на першому місці. Якщо дивитися тільки «Россию‑24», «Россию‑1», «Первый канал» і НТВ (а інших телеканалів із новинами на більшій частині території Росії не було), то виходило, що в Аеропорті окопалася банда укрофашистів і найманців, які вдень і вночі поливають місто з усіх видів важкого озброєння.

За версією російського телебачення, Красний Камінь давно вже мав бути стертий з лиця землі. Проте більш‑менш мирне життя, хоч і напружене, в місті тривало. Працювали лікарні, крамниці, школи, підприємства. Ходив громадський транспорт. Уся інфраструктура, включно з електро‑, газо‑ і навіть теплопостачанням, функціонувала без серйозних збоїв.

Лише кілька десятків будівель на прилеглих до Аеропорту околицях постраждали під час постійних боїв між загонами українських збройних сил і так званими сепаратистами. Давно було ясно, що насправді то – росіяни‑добровольці й регулярні частини армії РФ, та Москва це всіляко заперечувала. А між тим російські танки, бронемашини, гармати, артилерія, ракетні комплекси й цілі состави з боєкомплектом перетинали незахищений кордон вдень і вночі.

Станом на січень «сепаратисти» контролювали все місто, крім Аеропорту імені великого російського композитора й місцевого уродженця Сергія Прокоф’єва. Попри свою геніальність, він навряд чи міг уявити навіть у найбуйніших творчих фантазіях запеклу битву між Росією й Україною за Аеропорт його імені.

Олексій поступово почав розрізняти за брудним столом метрів за три від себе живописну групу чоловік із п’яти негрів – у‑у‑упс, афроукраїнців. На них була різномаста військова форма без знаків розрізнення неоднакового ступеня забрудненості й подертості й так само різношерсті бронежилети та каски. Наче на чиюсь магічну примху зібрали за одним столом воїнів різних епох і країн. Спільним для всіх був чорний як вугілля колір облич – знеможених, зарослих щетиною, з блискучими безсонними очима й білозубими усмішками.

Афроукраїнці сміялися й матюкалися, нагадуючи зміну шахтарів, які піднялися із забою з іще ввімкненими ліхтариками на касках. Тільки каски були військові, а обличчя закіптюжені не вугільним пилом, а пороховим димом.

Незважаючи на майже десять місяців війни окремий, питомо український мат іще не винайшли, втім, як і оперативну українську мову. Тож в українській армії (особливо в радіообмінах – схоже, для легшого розуміння слухачами з обох сторін), зокрема й у Краснокам’янському аеропорті, майже всі, крім командира‑«западенця», користувалися «великою й могутньою» російською. Мовою, яку, всупереч усіляким залякуванням, «київська хунта» досі не розстріляла, не зґвалтувала, не затоптала «фашистсько‑бандерівськими чобітьми».

Українські солдати, заперті в напівпрозорому напівпримарному тривимірному просторі, постійно перебували під обстрілом. Ці кіборги контролювали перший і другий поверхи. Третій поверх і підвал були переважно під контролем орків. Підвал, багаторазово замінований і розмінований обома сторонами, нескінченними підземними переходами сполучався з розвиненою підземною інфраструктурою Аеропорту. Подейкували, що деякі тунелі виходили далеко за його межі.

– Майк, Майк, прийом, б…дь, прийом! – не вгавав командир Степан із позивним «Бáндер» (саме так, Бáндер, а не Бандера, з наголосом на перший склад), всоте викликаючи штаб бригади й чуючи у відповідь лише шум поміх. Зрештою він спересердя кинув рацію на стіл. Тепла розчинна кава вихлюпнулася йому на закіптюжену брудну руку.

– В Аеропорті не миються! В Аеропорті чухаються! Миються ті, кому ліньки чухатися, – вигукнув командир, піймавши на собі погляд Олексія.

Усі, хто перебував у кімнаті, включно з Олексієм, цей жарт добре знали, багато разів чули й самі повторювали. Але всі гуртом розсміялися. Олексій теж усміхнувся.

Вода була на вагу золота. Дедалі рідше до них проривалися «чайки» – БМП, БТРи і МТЛБ[2]. Раз на два‑три дні вони доправляли гарнізону боєкомплект (БК), забирали поранених і вбитих, привозили поповнення на ротацію. І, звісно, поставляли продукти, ліки й воду. Але її бракувало так, що бійцям часом доводилося тамувати спрагу розчином глюкози чи фізрозчином.

Використовувати живильну вологу для умивання, а тим паче для миття рук вважалося злочинним розкошуванням. Для таких цілей існували вологі серветки, які постачали цивільні активісти або волонтери – люди, що самовіддано забезпечували фронт усім необхідним, від туалетного паперу до бойової екіпіровки та зброї.

Чим підчас бойових дій (які вище командування сором’язливо іменувало АТО, або Антитерористичною операцією) займалися штатні постачальники Міністерств оборони та внутрішніх справ, часом зрозуміти було неможливо.

Бійці не так сміялися із заяложеного командирового жарту, як просто по‑дитячому раділи, що самі досі живі. Що черговий, четвертий за день, штурм провалився, і сепари, росіяни й чеченці зі збірної солянки кремлівського воїнства, відступили. Що хтозна‑котрий за день артилерійський, ракетний або мінометний обстріл припинився. І що можна було ось так спокійно посидіти за столом, зігріваючи руки чаєм і кавою, колупаючи ножем перловку в банках у пошуках тушонки…

– Юрчик, розкажи ще раз про каску, – попросив один із бійців, коли сміх затих.

Юрчик, молодий хлопець із позивним «Паровоз», до війни ремонтник‑залізничник із сусіднього Дніпропетровська, з готовністю почав свою оповідь із новими подробицями, що незмінно додавалися від разу до разу. Сидів він якось у глибокій воронці, далеко, майже біля сепарських позицій, коректуючи вогонь. І тут у воронку до нього звалюється, наче з неба, «очманілий сепар».

Якщо відсіяти зі звіту Паровоза про «ратний подвиг» надто нецензурні вигуки, то в кіносценарії цей монолог майже дослівно звучав би так:

– Значить, гепається сепар прямо мені на ноги. З автоматом у руці, в бронику новенькому, але без каски, шапочка така на ньому спортивна, на очі майже, по ходу. Я розвертаюся, кулемет на нього.

Кулеметник Юрчик, фізично обдарований не гірше за братів Кличків, навіть під час розвідки чи коректування ніколи не розставався зі своїм ручним ККМ[3] калібру 7,62. Наче боявся, що вкрадуть. Усі з нього через це підсміювалися.

– Він прибалдів, не повірив, що я укроп. Думає, по ходу, я, по ходу, свій, буржуїнський, по ходу. Вони коректувальника шукають у тумані, мене, по ходу, а я тут сам із кулеметом. Типу, який ідіот лоханеться з кулеметом на коректування, ну?

Слухачі схвально і з розумінням кивають, сьорбаючи, доки не вихололи, чай – сцянки сирітки Хасі – і такої ж консистенції каву.

– Поки він не роздуплився, я, по ходу, такий йому зразу: «Ты, б…дь, меня демаскируешь, мудак! Уе…вай на х…й отсюда! Не видишь, б…дь, я в засаде сижу!». А він, по ходу, мені такий: «Я, б…дь, сам потерялся. Е…ный туман. Рация не фурычит ни х…ра…».

За столом усі регочуть, передчуваючи вже всім відому розв’язку. Олексію похололо в грудях. Серце знову почало відбивати азбуку Морзе – аритмія. Запаси кордарону залишилися в його рюкзаку, що поїхав на БТРі хтозна‑куди. Треба буде в загальній аптечці поритися, в речмішку з червоним хрестом на великій кишені, в медкуточку КСП.

– Я йому протягую свою моторолу – по ходу, попробуй мою! – Юрчик нарощує темп і драматизм розповіді, розмахуючи руками, мало не заїкаючись, поправляючи каску, яка сповзає на лоба.

– Той, по ходу, руку протягує. Нахилився так. Я ж р‑р‑розумію, стрілять не можна, сепарський окоп поряд, за підбитим БМП. Я так знімаю каску й геп його каскою прямо по балді.

Юрчик знімає з себе каску й мало не з піною в роті розповідає, як бив цього сепара каскою по голові, доки та «по ходу» не луснула, «як кавун», і як потім він довго сидів над мертвим сепаром із закривавленою каскою в руці.

– Я потім тільки зрозумів, що сам весь у крові. Весь броник, все лице, навіть штани забризкані. А у сепара замість голови кривава каша.

Тиша. Ніхто не сміється. Кожен дивиться в стіл або на підлогу, наче щось шукає. Цього разу розповідь у Юрчика вийшла якась особливо кривава. Він і сам це зрозумів, перевів мову на документи.

– Я в кишенях у нього порився, військовий квиток найшов. З міста Орська хлопець, коротше. З Сибіру, чи що. Колишній артилерист. Запасник. На рік старший за мене. І фото дівчини такої. Інтересна, по ходу, така вся. Зачіска, б…дь…

Документи у командира, всі чекають, що він їх покаже. Але той відвертається й знову починає викликати Майка.

«Наскільки ж сатаніють люди на війні, – подумав Олексій. – Потім виявиться, що найяскравішим спогадом у Юрчиковому житті так і залишиться те, як він людину до смерті каскою забив».

Олексій згадав власні «яскраві» воєнні враження, і йому забракло повітря. Він підвівся й пішов із кімнати в глуху холодну пітьму термінала. У сепарів на другому краю злітного поля з характерним «чавканням» запрацювала «улитка» – гранатомет АГС‑17, названий так за круглий короб, що нагадує велетенського молюска.

«Навіщо? Тільки піхоту лякати. – подумав Олексій, який чудово розбирався у стрілецькій зброї. – А вся піхота тут. Чаює».

Олексій повернувся в КСП, сів у кутку на чийсь спальник, дістав одну з двох своїх камер, обережно зняв об’єктив. Спринцівочкою продув камеру й об’єктив із внутрішнього боку, вставив на місце свій улюблений забруднений і потертий ширококутник 16–35 мм, протер його, наскільки це було можливо, ганчірочкою з окулярника. Іншим об’єктивом, із яким він теж не розставався ні вдень, ані вночі, був телевік 70–200 мм. Четвертий день в Аеропорті. Четвертий день практично без сну, без їжі й без води. Зв’язок такий жахливий, що фото зміг передати лише один раз, на другий день.

Згадав голос покійної Ксюші, який сьогодні наснився. Пригадав голос Ніки. Такі різні. Обидві такі живі, такі бажані. Дістав телефон. Глянув на Степана‑Бандера. Той сидів до нього спиною, викликаючи то штаб батальйону, то бригади, – однаково безуспішно.

Олексій відкрив повідомлення, прочитав Нікине останнє: «Благаю, повернися. Тобі нема чого робити в КАП. Повернися».

На голову посипалися шматки штукатурки. Кімната заходила ходором. Барабанні перетинки мало не лускають від розривів, наче ті ракети вибухають у його голові.

– По ходу, «Градом» криють, – кричить Юрчик‑Паровоз, кидаючись на підлогу.

Всі інші вже лежать. Зброя в руках зведена. Невже сепари знову полізуть?

Коли пилюка, піднята в КСП близькими розривами, влягається й уже не застилає очі, стає ясно, що артпідготовка завершена. Бійці підхоплюють цинки з додатковим БК, розсовують по кишенях розгрузок гранати Ф‑1[4], РГД[5], ВОГи[6]. Звалюючи на спини «мухи»[7] та інші РПГ, кидаються за посічені осколками масивні залізні двері – займати позиції. Олексій, забувши про біль у грудях, рушає за ними, підносячи до очей камеру й на ходу виставляючи режими.

– Бетмен, доповіси по втратах! Потім на позицію! – горлає Бандер навздогін і, зупинивши Юрчика рукою, притягуючи до себе, гарчить йому в самісіньке вухо: – Дивися за кацапом! Головою відповідаєш!

– За піндосом? – перепитує Юрчик, підхоплюючи однією рукою свій ПКМ, іншою – два цинки з БК.

– Ну ти мене зрозумів, – Бандер намацує й дістає з розгрузки мобільник. Сигнал ніякий. Перевіряє повідомлення. Нових нема. Останнє, вчорашнє, було від дружини Ніки: «Благаю, відправ його звідти. Кохаю тебе. Твоя Ніка».

 

Глава II. Ніка

30 листопада 2013 року, Київ

Олексій прилетів у Київ на перекладних із Далласа 30 листопада, вдень. Думав пробути з тиждень, змінити заслаблого фотографа, спробувати галушок, сала, горілки й усього, що належить гурманам на цьому клапті землі, який уже понад рік не світився в новинах, ніби його взагалі не було.

Не брав із собою нічого серйозного. Ні броника, ні каски. Після недавніх важких відряджень у Лівію й Сирію чи міг він, досвідчений військовий журналіст, уявити, що не полетить назад ані за тиждень, ані за місяць, ані за півроку? Що його звичайний авіаквиток насправді був не в Київ, а на одну з найдивовижніших, найтрагічніших і найнеобов’язковіших воєн його життя? І, власне, квиток в один кінець.

Він добре знав Україну, Київ, товаришував із багатьма українськими фотографами й не тільки. Чи міг він тоді уявити, що приїхав у найсправжнісіньку війну? Війну між Росією й Україною.

Олексієві йшов п’ятдесят перший рік. Сам він почувався, як то кажуть, у розквіті сил, власне, як і десять років тому, і двадцять. Іншими словами, його розквіт явно затягнувся. Постійна робота на свіжому повітрі війни тримала його форму, і він видавався років на сорок, не більше. Середній на зріст, худорлявий, добре скроєний. Із правильними рисами, глибокими сіро‑голубими очима, прямим, майже римським носом і обрамленим сивуватою тижневою поростю ротом. Олексій міг пишатися своєю хвилястою, гарно де‑не‑де посивілою густою шевелюрою, якій багато знайомих дівчат і жінок навіть заздрили.

Іноді він сам собі нагадував персонажа з плаката американської морської піхоти в старому анекдоті: «Вступай до наших лав! Мандруй світом! Зустрічай цікавих людей! Убивай їх!».

Олексій збирався поспіхом, без особливих тривог. Ксюша допомагала йому складати валізу, акуратно пакуючи сорочки й штани. Нещодавно вона підфарбувала волосся й знову була майже такою ж вогняно‑рудою, як двадцять шість років тому, коли вони, випадково зустрівшись, уже не розходилися й вірили, що, як у казці, щасливо доживуть разом до глибокої старості й помруть в один день.

Вони взагалі мало думали про смерть чи хвороби, хоча Олексієве серце починало давати збої. Лікарі переконували, що турбуватися не варто, якщо вчасно вживати правильні ліки від аритмії. Він і вживав – і насолоджувався життям. З нею. А вона – з ним.

Якщо в їхній сім’ї хто й хворів, то це завжди був Олексій (а ще два легкі поранення, контузії, два відрізані пальці – дрібниці). Ксюша була ніби зроблена з криці. Висока, струнка, спортивна, вона бігала на лижах (коли ще жили в Росії) і підтюпцем (уТехасі), завжди швидше від Олексія, по‑доброму терпляче чекаючи його на лісових підйомах, і поворотах, і спусках.

У шістнадцять років Ксюша вже була майстром спорту зі спортивної гімнастики – в СРСР це було вагомим досягненням в одному з найпрестижніших видів спорту.

Потім вона пішла в легку атлетику, бігала й стрибала, вступила до інституту на хімію, потім зустріла Олексія й присвятила себе цілковито йому…

Одного разу, вертаючи серед ночі з вечірки, вони спускалися в довгий підземний перехід під Ленінградським проспектом біля Ажурного магазину в Москві. Олексій, сам дуже підшофе, раптом сказав Ксюші, що більше не може тягти на собі її «гарне безживне тіло».

– Я? П‑п‑п‑п’яна? Д‑д‑дивись!

Ксюша підхопила свою широку спідницю й пішла колесом від початку й до кінця переходу – дарма що туфлі на підборах, – ані разу не зачепившись і не згубивши темпу. На останньому піруеті, ніби в стрибку через коня, вона твердо стада на обидві ноги й балетно розвела руки – навіть не захекавшись.

Стояла в кінці тунелю ледь помітна, тонким зникаючим обрисом із рудою хмарою на голові. Вони ледь добігли до дому, власне, до ліжка. Чи навіть не зовсім добігли. Він уже не пам’ятав дрібниць. Пам’ятав, що любив її без тями.

Пам’ятав, як вони читали одне одному книги вголос, як реготали, просто каталися по підлозі, коли Олексій театрально намагався читати сцену допиту капітана Міляги із «Пригод Чонкіна» («Іх бін арбайтен ін руссіш гестапо»).

Пам’ятав, як їздили по гриби вихідними у Тверську область, за 250 км від Москви – чотири години туди, чотири назад. Щоби просто посидіти на березі річки, подивитися на низьку присадкувату церкву з іржавим дахом по той бік. Щоб їсти смачні Ксюшині пироги з капустою і закручені нею ж в особливому солодкому маринаді хрумкі огірочки, запиваючи цей сніданок на траві гарячою кавою із Ксюшиного термоса і чаєм «Лапсанг сушонг» з Олексієвого. Ксюша сміючись відсовувалася від нього – мовляв, його чай тхне онучами. Що вона взагалі розуміла… в онучах?

Це були незабутні мандрівки на його «тиху батьківщину», як казав Олексій, цитуючи улюбленого Ніколая Рубцова. Вони сиділи звільна, тихо й спокійно щасливі, на березі, на тому ж місці, де Олексій ще десятирічним хлопчаком перепливав річку, загрібаючи однією рукою. Як Чапаєв. Другою високо над головою тримав корзинку з одягом і кедами, зв’язаними шнурками. Здолавши стометрову річку, швидко вдягався і на цілий день ішов у безкраїй сосновий ліс, де збирав гриби, їв ягоди й пив зимну воду з лісового струмка.

Надвечір, коли сонце відкидало з корабельних сосен довжелезні тіні, він із повним кошиком сідав на розпечений сонцем білий мох, вивалював свою здобич, сортував гриби й акуратно складав їх назад, один до одного. Спершу, аж на денце, – великі, криві й непоказні, потім міцненькі, а малі й гарненькі – зверху гіркою. І вже на готовий натюрморт підкладав для краси гілочку малини з бузковими, набухлими соком ягодами. Кожна така корзинка була мистецьким витвором.

Він знав у лісі кожну стежинку, кожен струмочок і горбочок, знав усі до одного грибні місця – де підосичники ростуть, де білі, де лисички, де хрумкі рижики із зеленкуватою шляпкою й рудою краплею на зрізі. Знав, де наїсться чорниць, де зустріне змію, де лося, де відчує різкий, як у страшній казці, запах справжнього звіра – ведмедя.

Раз він бачив по той бік болітця, як хижак діловито й статечно їв із куща малину. Льошка стояв, мов прикипів, і не міг зрушити, заворожений цією величезною яскраво‑коричневою кошлатою спиною звіра метрах у тридцяти‑сорока.

Увечері, виходячи з лісу, він зустрічав сільських баб у хустках і довгих платтях, пістряво поплямованих різнобарвними вицвілими латками. Вони сидіти на березі, чекаючи перевозу, а поряд стояли три‑ й п’ятилітрові жерстяні бідони, повні чорниць і голубиць, які вони називали якось непристойно – гонобобель.

Серед них, було, стрічався один мужик, дід Комар (Комаров). Довгий, худий як жердина, глухий сивий стариган, що взимку й улітку франтив у тій самій гімнастерці та військовому козацькому кашкеті зразка 1914 року. Попри старість і неміч, він мав особливу військову поставу. Дід Комар воював «на німецьких фронтах» Першої світової, де був «отруєний газами».

Підсліпуватий дід набирав повний величезний кошик червивих і трухлявих різнокольорових – жовтих, червоних, синіх і коричневих – сироїжок, які тільки й міг побачити під ногами. Годував ними корову й теля.

Так вони всі й сиділи годину чи дві на крутому піщаному березі. Чекали, доки перевізник Микола, що мав ногу з цілого шматка дерева, помітить їх і зволить припливти по них на своїй довгій широкій плоскодонці. Суденце було не фарбоване, а лише промащене й смачно пахнуло дьогтем. Він перевозив їх назад у село, по гривенику кожну бабу, і задарма Комара й Альошу. Перед переїздом дядя Коля завжди влаштовував шоу: з протилежного боку протяжно кричав: «А де ж ви взимку були‑и‑и‑и‑и?».

Микола «веслував» короткими змахами, не нахиляючись ні вперед, ні назад. Пливли хвилин десять, не менше. Баби, від яких смачно й заманливо пахло потом, молоком і трохи сечею, сміялися й просили Альошу заспівати. Голос у нього був гучний, не по‑дитячому сильний, і він задоволено тягнув: «Из‑за‑а о‑о‑ост‑рова на (какой‑то там) стре‑ежень…»[8], – сам не дуже розуміючи, про що веде.

Широка річка луною розносила його заливний спів униз течією, назустріч заходу. Баба поряд, молодша, років тридцяти – тридцяти п’яти, гладила своєю синьою від чорниць рукою його скуйовджені вітром кучері. Добра м’яка рука її, міцний пряний жіночий аромат, тепло її багатого плоттю тугого стегна, яким вона тулилася до його кісточок, – одне з найсильніших сексуальних переживань Льошиного дитинства.

Як хотілося йому без упину пливти човном із цією молодою бабою, вткнутися їй у пелену й не розлучатися ніколи! Ось це й була його «тиха батьківщина». Ця річка, ці гриби, ягоди, цей пряний запах водоростей, ведмідь із кавалками жиру й м’язів на лиснючій спині, тепла молода баба, що долонею пестить його гриву…

Тепер від цього всього лишилися тільки «тот же лес, тот же воздух и та же вода»…

Уже батьком, а потім – ніби зразу – і дідусем, Олексій, хоч як намагався, так і не міг утямити: як батьки, наїжджаючи у відпустці його провідати, дозволяли хлопцеві пливти самому через таку широку й холодну річку, цілими днями пропадати в цьому густому‑дрімучому лісі? Як його відпускала добра бабуся Поліна Трохимівна, у якої він жив усе літо й мусив щосуботи проти волі своєї паритися у вистеленій соломою щойно пропаленій печі, з якої ось таки взяли й вилетіли почорнілі від сажі гуси‑лебеді, змахуючи своїми важкими крилами? Він досі пам’ятав запах керосинки з промащеним ґнотиком.

Електрику провели туди лише в 1976‑му. Віковічне село на крутому березі річки Медведиці потроху вимерло, як і тисячі інших довкола, у щасливі й ситі газпромівські часи, так і не дочекавшись газифікації всія Руси.

А річка лишилася та сама, і примарне село з похиленими сірими хатами, дахами з почорнілої дранки й бездонними дірками ще видно було по той бік.

Знелюдніло тамтешнє життя страшенно. Спочатку мужиків повбивали на війні, потім ті, хто вижив, спилися. Потім здохли худі колгоспні корови. Потім зажмурився сам колгосп. Потім вічні баби, залишившись самі на крутому березі, перебралися‑таки – хто на кладовище, хто в міста до дітей. І село саме тепер нагадувало цвинтар, де покинутий храм світив вибитими дверима й скельцями малих вікон, і крива берізка росла прямо з маківки.

Твань і болото жабине

Там, де купався колись.

Тиха моя батьківщино,

Я тебе в серці проніс[9].

В один із таких чарівних днів у них із Ксюшею знову був повен кошик акуратно, як тоді, викладених білих і підосичників. Ксюша купалася голяка в крижаній воді. Довго з насолодою плавала до середини річки й назад.

Коли сильні Ксюшині руки принесли її назад, на спині, і вона піднімалася з водяної піни, як Ботічеллева Венера, – уся в крупних краплях, що стікали по грудях із тугими рожевими сосками, по мускулястому животу до бажаного світло‑рудого трикутничка, – Олексій схопився, пішов їй назустріч із великим махровим рушником. Витер її всю, потім раптом скинув свій одяг і обняв її сильне прохолодне тіло…

Років п’ятнадцять тому вони із Ксюшею змушені були перебратися жити до Америки, обравши мале техаське містечко Коринф. Там поблизу, у Дентоні, передмісті Далласа, навчався їхній син Арсеній. UNT , Університет Північного Техаса, славився хіба своїм випускником – відомим солістом ще більш відомої групи Eagles .

До музики Арсеній не вдався, тому вчився бізнесу. І саме там, де цього вчитися варто, – в Америці. За кілька наступних років він зробив успішну кар’єру брокера й уже не потребував допомоги батьків. Радше сам прагнув допомогти їм. Мав щасливий шлюб із американкою ірландського походження, що подарувала Олексієві та Ксюші двох чарівних онуків.

Тепер тієї річки, грибів і ягід у них не було. Та був свій басейн із блакитною водою, на бортику якого вони сиділи того вечора в теплому промінні вечірнього техаського сонця.

В одній руці вона тримала тонку довгу сигарету із цівкою смачного ароматного диму доброго тютюну, у другій – високий бокал із червоним австралійським «Ширазом». Він сидів поруч у глибокому шезлонгу з келихом крижаного мозельського рислінгу. Життя, типу, вдалося. Але обоє сумували за його річкою, за своїм прохолодним щастям на її самотньому березі.

По телеку за годину починалася трансляція матчу його улюблених Mavericks [10], а ще треба було дозбирати речі для поїздки, щоб уже не морочитися вранці.

Вони разом об’їхали півсвіту, зустрічаючи холодний вогненний світанок в Ісландії, мандруючи з важезними рюкзаками в Забайкаллі й милуючись північним сяєвом у Лапландії. Вони обидва однаково тяжіли до північної природи, лиж, лазні.

Вони кохали одне одного, як кохають у французьких романах і в американському кіно, а їхні розставання через постійні небезпечні відрядження Олексія лише посилювали це взаємне тяжіння.

Ними милувалися перехожі на вулицях, знайомі та друзі заздрили їхньому щастю – хто чорною, а хто білою заздрістю.

Олексій гарно грав на семиструнній гітарі, любив виконувати пісні Висоцького, Окуджави, Візбора, Городницького й Галича. Ксюша не підспівувала через відсутність музичного слуху, але обожнювала слухати й часто вечорами просила його зіграти й заспівати.

В одному популярному радянському фільмі закохані гуляють заспаним ранковим містом, а на горизонті піднімаються такі величезні чорні цифри – 1941. Більше хлопець і дівчина не зустрічаються. Героїня гине. На війні.

Так і Льошина героїня загинула. Тільки на війні була не вона, а він. Цілий довгий рік. І загинула вона, безмежно хвилюючись за нього, думаючи про нього, перебираючи його страшні воєнні фотографії й молячись за його здоров’я й удачу.

Вона врятувала його цим своїм чеканням, своїм коханням, своїми молитвами, забувши про себе. А сама згоріла вщент.

Коли він був на війні в Іраку в 2003 році, а Ксюша тимчасово повернулась у Москву, щоби «бути ближче до нього», багато російських журналістів, його друзі та знайомі, часто їхали назад до Росії, змінюючи одне одного. З кожним він надсилав додому латунний чи мідний старовинного вигляду чайничок або глечик із чорненою арабською в’яззю на боках. А сам і далі лишався на тій затяжній блискавичній війні. Коли він сказав їй, що не може повернутися до Москви, а полетить одразу до Америки, вони мчали туди навперейми, хто кого зустріне.

Рижик (так називали її рідні, і так із любов’ю він сам її кликав) уже чекала його там із цілою колекцією різноманітного арабського посуду.

Вона приїхала на два дні раніше і, чекаючи його повернення, сиділа два вечори у вітальні, милуючись їхньою новою колекцією, перебираючи предмети, наче намагаючись уловити тепло його рук, розглядала його воєнні фото в газеті й тихо плакала.

Помираючи від швидко прогресуючого рака шлунку в липні 2014 року, свого останнього дня вона теж просила його заспівати. Під привезену з дому гітару Олексій співав кілька годин поспіль усі пісні, які вони знали. Вона раптом підняла висушену хворобою руку, усміхнулася самими очима й прошепотіла: «Милий, ти вже другим колом пішов».

Через кілька хвилин вона померла. Тижнем раніше їй виповнилося сорок вісім років.

А поки що, в листопаді 2013‑го, ніщо не віщувало біди. Вони спокійно розсталися. Вона зайнялася хатніми й іншими необов’язковими справами та очікувала його побачити, як і було обіцяно, за тиждень.

Опівночі 30 листопада він стояв на мрячному Хрещатику в центрі Києва і з сумом дивився на жалюгідну замерзаючу групку з п’ятдесяти, не більше, молодих людей, хлопців і дівчат студентського віку. Все, що лишилося від кількох сотень демонстрантів, які вимагали відставки президента Віктора Януковича.

Неподалік нудилися десятки київських міліціонерів, членів спеціального загону «Беркут», покликаного запобігати, лупити й не пускати. Того доленосного вечора вони до пори до часу не виконували ні першого, ні другого, ні третього і, мляво переступаючи з ноги на ногу, постукували одне одного й самих себе кийками по латах і щитах, аби зігрітися.

Студенти, схоже, теж обнімалися зі своїми дівчатками переважно теж для того, щоби зігрітися. Для цього ж, певно, вони час від часу співали хором гімн України. У них тоді навіть палок і каміння не було, вже не кажучи про щось серйозніше.

Нездійснена мирна антиурядова революція (або так званий другий Майдан), здавалося, понуро пленталася до свого банального завершення. Майже всі журналісти до першої години ночі розійшлися по своїх готелях і строчили нудні історії для третьої сторінки на шістсот стандартних слів, надсилали похмурі ніякі фотографії й готувалися до від’їзду. Політичний коїтус інтеруптус[11] на Хрещатику з приводу непідписання Асоціації з Європою – першого кроку до остаточного розриву з колишнім СРСР – їх більше не надихав.

О третій ранку Олексій зрозумів, що з іноземних фотографів на майдані залишився він один.

Якась душевна тривога ледь чутною луною того, що називають внутрішнім голосом або інтуїцією, умовляла його лишитися. І річ була не тільки в «Беркуті», ряди якого раптом почали енергійно перешиковуватися все ближче й ближче до студентів, а в незрозумілому незвичному хвилюванні, яке дедалі зростало й пояснити причину якого він не міг.

Так часом трапляється: варто тобі несподівано подумати про когось далекого, про знайомого чи знайому, яких давно не бачив, – і раптом, за кілька кроків, на наступному перехресті ти зустрічаєшся з ним або з нею. Чи не є це непрямим доказом існування певної незвіданої енергії простору, яка пов’язує нас одне з одним постійно, яка збурює нас і готує до якоїсь події чи зустрічі?

Люди бентежаться, не довіряючи своїм передчуттям, і майже ніколи не здатні вчасно перекласти людською мовою цю містичну азбуку Морзе. Не чують загрози, не дослухаються попереджень згори, збоку чи знизу…

Коли менти, вдягнені в усе чорне, опустили свої заборола, підняли щити й кийки в бойове положення та клином рушили на студентів, Олексій зрозумів, що має робити. Він побіг за ними. При цьому він усвідомлював, що в отриманих ним сигналах було ще дещо, значно більш важливе й значуще, ніж побиття, яке нарешті почалося в об’єктиві його камери.

Олексій одразу опинився в самій гущі подій. «Беркутівці» працювали мовчки, по‑діловому швидко й зосереджено. Беззахисні молоді люди намагалися тікати, збиваючи одне одного з ніг. Кийки методично піднімалися й опускалися, вгрузаючи в плоть, ламаючи кістки, розбиваючи голови. Берці – високі формені армійські бутси з тупими кованими носками – смачно і з відтяжкою стикалися з тілами, руками, ногами й головами лежачих без розбору.

Олексій раптом відчув якісь бризки на своєму обличчі. Провів лівою рукою по щоці, відвів руку й побачив кров.

Він зупинився на секунду, тильною стороною долоні похапцем витер обличчя і… побачив її.

Вона сиділа на колінах, випроставшись і відхилившись трохи назад, то закидаючи голову, то хитаючи нею з боку в бік, наче в трансі.

З‑під її темних локонів, збитих ударом кийка, на високий лоб і вниз по обличчю стікала кров. Фігура дівчини відбивалася темним силуетом у калюжі перед нею, у відблисках туманного світла ліхтарів. Очі її були заплющені.

Олексій опустився перед нею на коліна й зробив кілька close‑up [12] кадрів практично впритул, очікуючи, що вона ось‑ось отямиться й розплющить очі.

Кількома секундами пізніше так і сталося. Її очі й губи одночасно привідкрилися, наче вона прошепотіла щось, молитву чи благання.

Олексій натиснув на гашетку й зробив дев’ять золотих кадрів. Клацання камери змусило дівчину знову заплющитися та зіщулитися, наче в очікуванні нового удару.

Несподівано для самого себе Олексій раптом вирішив з’ясувати, наскільки серйозно розсічена голова дівчини й чи може він надати їй першу допомогу. Він потягся рукою до її обличчя. Очі дівчини швидко розплющилися, вона щосили смикнула головою, піймала ротом руку Олексія й буквально прокусила її.

Він відсмикнув руку, озирнувся й побачив міліціонера, який біг до них із кийком наперевіс. Олексій жваво, натренованим рухом перехопив ремінь камери кілька разів так, аби вона стала ніби частиною зап’ястя, обома руками обхопив дівчину, повалив її на асфальт, притримуючи їй голову ззаду однією рукою, і накрив, як міг, своїм тілом.

Спопеляючий біль вистрілив спочатку в шию, потім у потилицю, коли кийок двічі опустився на нього з усього розмаху.

– Коля, Коля, йо… твою мать, то ж журналіст! Кинь його. Пакуй краще оно того хлопчика! – крикнув хтось менту, який старанно клепав спину Олексія кийком.

Удари припинилися. Стукіт підків об бруківку швидко віддалявся. Неподалік хтось верещав, кричав і плакав. Побиття тривало.

Олексій ще кілька секунд міцно притискав дівчину до асфальту. Потім різко скочив на ноги й допоміг підвестися їй, притягнувши до себе. На той момент вона вже зрозуміла, що відбувається, і не заважала Олексію тягти її за собою вниз, у бік Європейської площі.

Дівчина бігла поруч, міцно стискаючи його пальці своєю маленькою холодною долонькою.

З травмпункту, де їй наклали кілька швів і визначили, що струсу мозку нема й вона житиме, вони пішли відзначити цю оптимістичну новину в цілодобовий ресторан, який називався просто – «Мафія».

Звідти між двома великими портвейнами Олексій послав у редакцію те саме фото Ніки – так звали дівчину. Одразу після появи на сайті фото блискавично перекупили всі основні новинні служби й газети. Це був класичний ексклюзив. На ранок закривавлена Ніка, що безслівно волала до небес, облетіла весь світ і надовго стала символічною візитною карткою всіх наступних драматичних і героїчних перипетій протистояння на Майдані.

«Як тобі пощастило з моделлю, Льошику! Будь обережний, коханий!» – написала йому двозначне смс Ксюша, щойно фото Ніки з’явилося на сайті The Los Angeles Herald  – великої американської газети, в редакції якої Олексій працював штатним фотографом протягом останніх двадцяти чи близько того років.

Між тим Олексій і Ніка вже пару годин вели жваву бесіду в «Мафії». Олексій навіть забув про свій jet lag [13]. Говорила переважно вона. Олексій швидко дізнався, що їй лише двадцять два роки, родом вона з Володимира‑Волинського (цікаво, його взагалі можна знайти на Google maps  чи Yandex ‑картах?) Вона була студенткою останнього курсу філологічного факультету Київського національного університету.

Її очі були великі й блискучі, «устричного» кольору, за її власним визначенням. Її голос був соковитий і дзвінкий. Таким, напевно, співають українські народні пісні. Але Ніка не співала. «Слуху нема», – сказала вона тим самим глибоким голосом, майже контральто, який неодмінно зачіпає якісь чоловічі струни, змушуючи ще раз уважніше придивитися до обличчя співбесідниці.

Ніка була трохи нижчою від середнього зросту. Її навряд чи можна було назвати худорлявою, але й від зайвої ваги вона явно не потерпала. Лице з чистою смаглявою шкірою без жодного гриму, з акуратним прямим носиком, чуттєвим ротом і постійною усмішкою, що відкривала рівний ряд білих аж сяючих зубів, випромінювало органічний, не напускний позитив, незважаючи на всі, більш ніж драматичні події, що передували цій зустрічі.

В усьому її вигляді було щось невловно східне або південне. «Я дівчину зустрів, півмісяцем брова…»

Ніка говорила російською дуже добре, іноді, щоправда, з кумедними вкрапленнями виразної української інтонації, на кшталт світла на полотнах Куїнджі, і з теплими просторічними українськими конструкціями, на зразок «они смеялись с меня».

Вона ідеально відповідала радянському кіношному образу першої подруги головної героїні – бадьора, відкрита, щира, енергійна, позитивна, відмінниця, передовичка, комсомолка, спортсменка й просто красуня.

Від неї променився той природний аромат здорової молодої жінки, який нема потреби маскувати навіть найкращими парфумами.

Одягнута була простенько, легко. Джинси, тепер діряві на подряпаному колінці, светрик із комірцем під горло. Курточка з капюшоном. Жодної біжутерії ні на шиї, ні на пальцях, лише дві натуральні перлини в маленьких рівних вушках. «Подарунок нареченого», – гордо сказала вона й зайшлася своїм соковитим сміхом. Чи то правда, чи то жарт. Олексія, що не спав уже понад добу, цей сміх разом із портвейном окутував теплотою й комфортом, які відчуваєш від зустрічі з близькою людиною, з любим другом…

Олексій усміхнувся й підняв келих.

Вона пила крижаний «Просекко», без угаву говорила про своє життя, навчання, подруг, Київ, політику, жартувала й сміялася. Викид адреналіну робив свою справу. При цьому Ніка встигла обдзвонити друзів і з’ясувати, що багато студентів були затримані й провели решту ночі в міліції, дехто потрапив у лікарню, і що марш протесту на Хрещатику вже призначений на першу годину дня 1 грудня.

Вони розійшлися близько восьмої ранку. Він рушив пішки у свій готель «Дніпро» – класичну відрижку совка, починаючи з обслуговування й закінчуючи ціною скибочок білого й чорного хліба, указаною в ресторанному меню.

Ніка поїхала на таксі в однокімнатну квартиру, яку знімала разом із подругою на Тарасівці, теж у центрі, поруч, як вона кумедно висловилася, «за ботсадом». Саме так. Ботсад, Кабмін, облвобл…

Уже біля дверей готелю Олексій раптом прикро зрозумів, що вони не обмінялися телефонами.

– «Где эта улица, где этот дом? Где эта барышня, что я влюблен?» – наспівував він у ліфті собі під носа дурнувату пісеньку з не менш дурнуватого радянського кіно про бидло‑героя на прізвисько Максим[14]. Ліфт повільно й рипучо віз його на одинадцятий поверх, і тут він згадав, що не відповів на Ксюшине смс і забув їй подзвонити.

Йому раптом почала трохи саднити кисть лівої руки, між великим і вказівним пальцями, де зубки Ніки залишили свій слід.

Він згадав, що Ніка при ньому теж не дзвонила своєму «нареченому»…

 

Глава ІІІ. Андрій‑Боксер

16 січня 2015 року

Ранок у сраці світу, як називали Аеропорт самі кіборги, почався спокійно, а закінчився трагічно.

Андрій із позивним «Боксер», красунчик двадцяти трьох років, був єдиним, хто не схотів, аби дядя Льоша (так Олексія називали майже від першого дня його перебування в Аеропорті) зробив його портрет. Усі решта кіборгів залюбки позували й знімалися в перервах між боями – «на щастя» героїчний бекграунд шукати не доводилося. Їм навіть не треба було входити в образ. Вони щойно вийшли з одного бою й ще не пішли в наступний. Очі кіборгів розповідали їхню історію краще за них самих.

Обличчя вояків були закіптюжені, очі світилися так, що, здається, підсвічували денний півморок поміж руїн Аеропорту. Форма на кожному – саме те, що треба для героїчного портрета на фоні війни: брудна, подерта, бронежилет запаскуджений. Поверх нього – розгрузка як у черепашки‑ніндзя, з якої стирчав, схоже, повний арсенал усіх захисників сталінградського дому Павлова, разом узятих. Каски теж були героїчні, зі слідами куль та осколків. Маскувальна тканина вибивалася з касок жмуттям і сповзала на очі.

Олексій ніколи не лаштував, або не ставив, портретну зйомку. Але в КАПі виходило так, що об’єкт зйомки, і так дуже колоритний, враховуючи обставини, в одній руці обов’язково мав автомат, кулемет чи гранатомет. У другій сигарету – мабуть, щоби пускати дим у кадр і скидатися на американського солдата в Іраку з обкладинки Time .

В КАПі була пара ПТРС (протитанкових рушниць). Їх теж іноді брали на плече для більш геройського вигляду. Але найприкметнішою деталлю портрета були руки воїнів, руки війни – закіптявілі, замаслені так, що нагадували рукавички з грубої нефарбованої шкіри. Такими могли користуватися, скажімо, середньовічні мисливці на кабана й ведмедя.

– Дядь Льошо, будь ласка, не треба мене крупним планом, я забобонний, – сказав Андрій. Олексію шкода було втрачати такий образ. Андрій наче зійшов із полотна Дейнеки[15] або з екрану німецької кінохроніки зразку 1941 року. Такий собі істинний арієць: під метр дев’яносто заввишки, широкі, але не широчезні плечі, блакитні очі, високі гострі рівні вилиці й світле, майже солом’яне, пряме коротко стрижене волосся. – На мене наречена чекає. Це моя третя ротація. За тиждень – додому.

Третя ротація в перекладі на людську мову означала, що Андрій проводив уже третю зміну в КАПі й був при цьому справжнім щасливчиком. Жодного поранення й навіть жодної контузії.

Коли тиждень тому Олексій приїхав в Аеропорт, його рюкзак з усіма необхідними речами – змінним одягом, шкарпетками, светром, карематом (спальним килимком), спальним мішком і набором ліків, якими можна було врятувати від епідемії Еболи африканське село середніх розмірів, – так і залишився на броні. І поїхав назад у Піски, селище на окраїні міста, яке разом з Аеропортом було переднім краєм оборони українських військ.

Найнебезпечнішими в битві за Аеропорт були вхід і вихід – приїхати й поїхати, скинути БК, «хавчик», воду, рюкзаки й десантувати поповнення. Бійці вистрибували з люків БМП і БТРів під постійним обстрілом, щоби замінити своїх щасливіших товаришів.

Половина захисників КАПу (а на середину січня їх лишилося близько шістдесяти) у такі моменти вишиковувалися біля вікон і гатили з усіх стволів у бік противника, який окопався на іншому краю злітки (близько 700 метрів чи й до кілометра від термінала). Друга половина допомагала новоприбулим розвантажувати машини. Біля нового термінала відразу перед першим посадковим рукавом був «причальний» майданчик, який прострілювався лише з двох сторін, а не з усіх, як у старому терміналі, наприклад, або біля диспетчерської башти. Туди й прилітали «чайки», якщо долітали, звісно.

Хлопці, які вирушали додому, на базу, старалися міцніше закріпити свої рюкзаки на рамах на броні, потім втискалися в усьому озброєнні в тісні люки. І там їх миттю оглушав дріб великокаліберного кулемета на башті, який безупинно працював по невидимому супротивнику.

Крім цього смертельного номера у виконанні групи кіборгів, треба було зробити дві не менш небезпечні мандрівки злітним полем – близько трьох кілометрів до термінала і, якщо пощастить, назад у Піски. Основна частина шляху проходила відкритою місцевістю й під постійним обстрілом. В аеропортах дерев і кущів, як правило, нема. Коли будували Аеропорт, ніхто не міг уявити, що він стане полем брані, і цього не врахували.

Особливо розпиналася сепарська обслуга НСВ[16], яка розташувалася в келії монастиря неподалік. Грізний «Утьос» постійно торохтів пацанам по броні на вході й виході. Кулі його були здатні пробивати броню БМП, калічити й убивати бійців усередині, навіть підпалювати машини.

Не всі добиралися до мети. На злітці стояли з десяток попалених БМПшок, БТРів і кілька танків Т‑64 й один Т‑72 російської армії. Це були обпалені коричнево‑руді сталеві склепи, з командами й десантом, що згоріли всередині. Тих, хто встигав вилізти й був поранений або вбитий, підбирали свої – якщо пощастить. Якщо ні – чужі. Утім, убитим те вже було байдуже.

Хай ти успішно відвоював і відтрубив цілу зміну в КАПі (від семи до десяти днів), аж ніяк не факт, що доїдеш назад живим і неушкодженим. «Українська рулетка – російські гірки», – жартували кіборги.

Механи (водії‑механіки) – справжні герої‑сталкери, здійснювали такі рейди туди й назад тричі на тиждень. Найлегендарнішим серед них був хлопець із позивним «Доберман». Він був настільки крутий, що працював на цьому маршруті з першого дня оборони КАПу. Тоді, у травні, десантники, які вибили з Аеропорту першу «чеченську орду», могли собі дозволити тамувати спрагу не тільки й не так водою, як незліченними лікеро‑горілчано‑винно‑пивними запасами місцевих «дьюті‑фрі». Золота була часинка.

Захмелілий гарнізон старого термінала при цьому страшенно заздрив не менш п’яному гарнізону нового термінала. Адже там було відразу кілька «дьюті‑фрі», а не один, як у них, та й вибір напоїв був цікавіший. Доберман не дурний, він і з місця не рушав, поки не отримував свою рідку пайку – черговий Jack Daniel’s , або на лихий кінець Camus , або, якщо вже геть не щастить, White Horse .

Олексія, до речі, в КАП теж привіз Доберман, встигнувши між іншим стрільнути в нього пару пачок Marlboro . Журналіст не курив, але завжди у відрядження (а знімав він по всьому світу виключно війну) возив із собою пару чергових блоків. Бо «давай закурим, товарищ, по одной» – і пішло‑поїхало, усі навкруги свої…

Коли «чайки» від’їжджали після завершення вивантаження й завантаження, бійці жбурляли на поле кілька димових шашок і притьмом бралися збирати розсипані навколо предмети першої, другої та третьої необхідності.

Вистрибнувши з люка з увімкненою камерою, не зважаючи на стрілянину з усіх боків, Олексій почав знімати свою чергову війну. Він був у своїй тарілці. Він був удома. Після смерті Ксюші колишнього дому в нього більше не було. Залишилася тільки війна – мать родна. Тут він знову наче виходив із наркозу. І отримував кайф. І знову жив…

Коли всі «мухи», інші гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами, бутилі з водою, мішки з харчами й рюкзаки нових кіборгів були зібрані й складені в більш‑менш безпечному місці всередині термінала, виявилося, що його рюкзака нема.

Але, на щастя, найголовніше – обидві камери, обидва об’єктиви, телефон, зарядка, лептоп – залишилися при ньому, в кількох підсумках, які він всюди носив із собою, дотримуючись найголовнішої заповіді фотографа: Omnia mea mecum porto [17].

У КАПі не було радіо, телевізора й нормального зв’язку, але всі новини – і погані й хороші – поширювалися миттєво, зі швидкістю куль і осколків, які безперестанку гули навколо набридливими металевими мухами.

Головна новина дня: приїхав американський фотокореспондент, а його лахи поїхали назад у Добермана на броні.

– Excuse me, sir, – доволі стерпною, можливо, ретельно тренованою англійською, промовив високий худорлявий боєць на ім’я Ігор. Він підійшов до Олексія, коли той знімав саперів, які встановлювали міни на сходах, що ведуть у підвал. Звідти іноді пробиралися сепари. – I am going into battle right now but you are welcome to use my pad and sleeping bag while I am gone and certainly if I don’t return[18].

Олексій засміявся й відповів чистою російською:

– Усе гаразд. Спасибі. Повертайтеся з перемогою!

В очах бійця промайнуло ледь помітне розчарування. Він розвернувся й знову пішов воювати. За пару днів, після півсотні кружок чаю, півтора блоку сигарет і з десятка солдатських анекдотів, Олексій став своїм серед кіборгів. Тепер вони, що важливо для його роботи, майже не звертали на нього уваги. Вони займалися своєю улюбленою справою, тобто намагалися лишитися в живих і при цьому відправити на той світ якомога більше орків.

Колега Олексія, старший іноземний кореспондент Los Angeles Herald  Кетлін Дж. Вотерс, писала статті про війну в розкішному (по мірках КАПу) київському готелі. Співробітники називали її позаочі Гарі (але про це пізніше). Олексію не обов’язково було знімати багато портретів для її статей. Два‑три – для галереї на сайті, та зазвичай лише один із них потрапляв у друкований номер.

Американський газетний бізнес переживав важкий період. Печатні формати й закордонні кореспондентські бюро всюди скорочувалися. Часи, коли в газеті на додачу до кольорового фото на першій сторінці виходило п’ять‑шість кольорових на внутрішньому розвороті, навіки канули в Лету.

Нещодавно Олексій мав цікаву розмову з одним із гуру газетного фотосвіту, своїм другом Сашком X., лауреатом двох Пулітцерівських премій (сам Олексій мав лише одну – у 2003 році, за фоторепортажі про війну в Іраку).

– Льош, чому ти портрети не знімаєш? – запитав Сашко, який час від часу стежив за його публікаціями.

– Та якось не дуже треба, не просять…

– А ти знімай на війні більше портретів, хоч по два кадри на кожного бійця клацни.

– Навіщо?

– Його, не дай Боже, вб’ють, а люди матимуть можливість зазирнути йому в очі…

– А якщо я не хочу, щоб його вбили?

– Тоді не знімай. Але його і без тебе вб’ють…

Ще у жовтні в Пісках Олексій зняв чудовий портрет кулеметника Івана. Забинтована рука, сигарета в зубах, каска з’їхала на одне вухо – Іван на фоні підбитого танка лежав на розсипу кулеметних гільз і строчив із допотопного кулемета зразка 50‑х років, огорнутого пороховим димом. Капа нервово курив осторонь[19]. У західному світі є кліше для визначення таких знімків – iconic . Перекласти його українською адекватно не виходить. Щось на кшталт «епохального» або «знакового»[20].

Через пару тижнів вийшла стаття Кетлін. Вона, як завжди, була від Пісків далі, ніж від Місяця. Портрет Івана містився на першій сторінці. Але сам Іван за день до цього загинув під мінометним обстрілом.

Олексій дізнався про смерть Івана телефоном від його командира. І повісив на своїй сторінці у Фейсбуці інше фото Івана, повідомивши про його загибель. Один із відгуків явно виділявся на траурному фоні всіх інших.

«Не’ві‑і‑і‑і‑і‑і‑і‑рю!» – написала молода дружина кулеметника, мати трьох дітей із Дніпродзержинська. Вона дізналася про смерть чоловіка з Фейсбуку. Командир їй тоді ще не додзвонився. У цей момент Олексій почувався ні багато ні мало – винним у смерті її чоловіка.

Цей кадр, на його власну думку, був у професійному сенсі одним із найвдаліших за його багаторічну кар’єру військового фотографа. Так вийшло, що знімав він переважно війну. І в нього це добре виходило. Він розумів її краще за багатьох інших. Цим розумінням Олексій, своєю чергою, завдячував власному досвіду солдата на справжній війні.

Випускник московського інституту східних мов, ветеран війни в Афганістані – першої й останньої війни, у якій він брав участь зі стрілецькою зброєю в руках, а не з камерою, – Олексій не любив про це розповідати. Відповідав лише, якщо питали, що служив там офіцером‑перекладачем із фарсі при штабі в Кабулі. Про його «справжню війну», як він її називав, ніхто нічого до пуття не знав, навіть Ксюша.

Олексій досі починав свій день (не на війні) з ранкової п’ятикілометрової пробіжки, з підтягувань на турніку, з віджимань від підлоги, з холодного душу. Але, крім відмінної фізичної форми, він мав безцінну якість військового кореспондента – ніколи не панікував. Don’t panic!  з роману Дугласа Едамса було його воєнним кредо.

Один відомий американський журналіст, його гарний знайомий, якось перед самісіньким початком американських бомбардувань Іраку раптом зламався, зірвався, поїхав, або просто втік, із Багдада прямісінько в Йорданію. Їдучи, він лишив ключ від свого номера Олексію, який ділив номер у цьому ж готелі з іншим фотографом.

Коли Олексій увійшов у поквапливо залишений його колегою номер, то був вражений кількістю та якістю амуніції, яку той привіз із собою в Багдад. Явно готував себе до справжнього Армагеддона, ні більше ні менше.

Там було достатньо спецодягу й обладнання, щоби пережити справдешній ядерний удар чи масовану хімічну атаку. На столі Олексій знайшов товстелезну книгу‑самовчитель «Як вижити на війні», відкриту на сторінці, яка починалася главою під назвою «Ваші дії, якщо ваш колега при вас учинив самогубство».

Жодна теоретична база, найбільш наукова й просунута, не підготує вас до війни так, як власний бойовий досвід. Але найпершим, якщо не найголовнішим правилом поведінки в подібних ситуаціях має бути саме – Don’t panic!

Олексій зберігав спокій, коли падав у машині в прірву в передгір’ях Паміру під час громадянської війни в Таджикистані.

Він не панікував і не втрачав надії, коли у 2000 році ватажок банди чеченських бойовиків Шаміль Бараєв особисто відрізав йому кусачками по дві фаланги на мізинці та безіменному пальці лівої руки. Олексій не любив розповідати, як йому вдалося втекти з полону, не дочекавшись викупу. Казав, що просто пощастило.

Він жодним м’язом не видав свого страху, коли у 2001 році під час американської операції в Афганістані таліби поставили його до кам’яної стіни й хвилин п’ять стріляли йому під ноги й над головою.

Дивом вибираючись живим з усіх подібних «замісів», він ані разу ще не чув, щоб Її Благородіє пані Кмітливість прошепотіла йому, як у старому анекдоті про кмітливого солдата: «Пи…дець тобі, Альошо».

У КАПі Олексій залишався гранично спокійним. Згадавши трагічний епізод із кулеметником Іваном, він раптом зрозумів, про що раніше говорив його більш досвідчений товариш.

В Аеропорті життя на терезах долі не переважувала смерть, скоріше навпаки. Олексій просто зрозумів, що хоче, щоби на його кадрах люди побачили очі кіборгів такими, якими бачив їх він.

Андрій Боксер, хоч і відмовився від зйомки, проте покликав його на «завдання» разом із двома іншими товаришами по службі. Потім, звісно, виявилося, що ця нерозважлива ідея була не завданням, а самовбивчим навіженством, що закінчилося трагедією.

Минуло вже тижнів зо два, як українські частини залишили старий термінал, що на той час внаслідок постійних обстрілів перетворився на безформну димну груду руїн, яка нагадувала Олексію Спітак – вірменське місто, зруйноване страшним землетрусом у 1988 році (там, звільнившись з армії та серйозно зайнявшись фотографуванням, Олексій блискуче відпрацював своє перше відрядження в якості фрілансера Associated Press ).

Після відходу кіборгів у новий термінал російські командос зі спецгрупи «Вимпел» ГРУ Генерального штабу РФ встановили над руїнами старого термінала два прапори – триколор Російської Федерації й недоладне багатоколірне полотнище ККНР, так званої Красно‑Кам’янської Народної Республіки.

За даними розвідки, після цього «подвигу», прирівняного російським телебаченням мало не до встановлення червоного прапора над фашистським Рейхстагом у травні сорок п’ятого, російські спецназівці, що видавали себе за відморожених сепаратистів, колишніх шахтарів, відступили. І окрім двох прапорів жодної присутності ворога у понівечених обгорілих розвалинах старого термінала, за відомостями розвідки, не спостерігалося.

Проте «кацапський» і ККНРівський прапори викликали в Андрія, таксиста зі Львова, та двох його друзів несказанне обурення. Вони вирішили пробратися через нескінченну двохсотметрову смугу смертельних перешкод до старого термінала, скинути «ганебні ганчірки» й знову встановити там український синьо‑жовтий стяг. Олексію сказали, що на те є наказ.

Раннього ранку в тумані всі четверо вирушили до старого термінала. Дісталися без пригод. Швиденько скинули два ворожі прапори, потім, скориставшись одним древком, установили на ньому свій. Зробили селфі для своїх подруг і друзів у Фейсбуці, а потім двоє Андрієвих друзів попросили Олексія «сфотать» їх разом.

Олексій, який, звісно, зняв усю цю героїчну епопею від самого початку в найдрібніших деталях, погодився без слова. Він узагалі мало говорив, виправдовуючи своє прізвище – Молчанов. У компаніях Олексій охочіше грав на гітарі, пив і співав, ніж розмовляв. І цього разу він просто сказав: «No problem!»  – і звів камеру.

У цей час за чотириста метрів від них товстожопа червономорда зірка російського кіно на ім’я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами «ПРЕССА» на них тулився своєю брезклою щокою до холодної сталі кулемета «Утьос». На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів.

У своєму останньому, шалено популярному серіалі він віртуозно зіграв провідну роль ретельно законспірованого фашистського шпигуна. Мав завдання: підняти фашистське повстання відразу після Другої світової війни в південному українському містечку, населеному переважно євреями, щоби допекти маршалу перемоги тов. Жукову. Не минуло й трьох‑чотирьох років, як нарешті улюбленець публіки, кіношний фашист стріляє сам у реальному житті з реальної великокаліберної смертельної зброї реальними патронами по реальних «фашистах». З тієї самої келії монастиря, що виходила єдиним вікном на злітне поле.

– Все чотко. Жми на газ, дядя! – весело загорлав колишній ростовський мийник машин, а нині борець за незалежність Донбасу від київської хунти, командир загону сепарів і герой російського телебачення на прізвисько Ламборгіні.

Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше, просто мудак на війні. Наче там бракує своїх з обох боків.

Одна куля поцілила Андрію в живіт, друга пробила ногу навиліт поряд зі стегновою артерією. Як з’ясувалося, з них чотирьох лише фотограф знав, як зупинити кров, що він і зробив, використовуючи аптечку одного з бійців і підручні засоби, а потім вколов напівпритомному Андрію знеболююче.

– Рани серйозні, мужики. Терміново треба в лікарню, на операцію. Терміново, інакше…

Мужики мобілою зв’язалися з командиром Степаном‑Бандером і на його законно агресивне питання: «Якого х…я ви там робите?» – відповіли, що Боксер при смерті.

– Тягніть його бігом сюди, чортяки! Ми прикриємо! – прокричав він у слухавку й став відкритим зв’язком викликати «чайку».

Один із хлопців незадовго до цього тиждень провів у старому терміналі. Як майже «місцевий», він швидко пробігся по руїнах і повернувся з подертими брудними ношами.

Вони вклали непритомного друга на ноші і побігли зліткою назад. Олексій біг упівоберта, на крок попереду, і знімав кадр за кадром, наче з автомата стріляв…

Злітка являла собою декорацію до четвертої серії «Скаженого Макса». Покорчені шматки заліза, болванки від «Граду», нерозірвані міни й снаряди, розставлені обома сторонами розтяжки, купи битого скла та скловати. Під ногами було страшенно слизько. Уночі випав сніг, який подекуди розтанув, а місцями перетворився на чорний лід.

Секунд через двадцять їх помітили сепари й відкрили по них частий автоматний і кулеметний вогонь. Із нового термінала натомість пішов щільний вогонь прикриття. Бандер тримав слово.

Напевно, Бандеру вдалося також викликати «арту», і ті спробували накрити противника мінометним вогнем. Кілька мін зі специфічним вищанням приземлилися й вибухнули недалеко від тих, хто продовжував свій смертельний забіг.

Дитиною Олексій часто бачив один і той же, повторюваний до найменших подробиць, сон. Наче він біжить болотом, яке кишить отруйними зміями. Їх багато, уся поверхня болота буквально сплетена зі змій, по головах і хвостах яких він, власне, й біжить. При цьому Олексій усвідомлює: варто йому на секунду затриматися, уповільнити крок – змії вкусять його. Зазвичай усе кінчалося тим, що він прокидався в холодному поті, так і не діставшись сухого берега, і вирушав шукати в нічній кімнаті маму.

Він раптом зрозумів, гранично ясно розшифрував для себе, про що його, хлопчака, попереджав цей віщий сон. Але зараз прокинутися він би не міг. Піт прошибав його не від жаху, а від напруги. Незважаючи на гарну фізичну підготовку, серце вистрибувало у нього з горла, азбукою Морзе стукаючи в глотці, на кінчику язика, у вухах.

Він боявся лише одного – що не донесуть Андрія живим, а його самого зараз нарешті пристрелять, і він не встигне передати фотографії.

Жодним чином неможливо підготувати себе до цього, якщо в тебе ще не стріляли, щоби ти чітко розумів, що стріляють саме в тебе, і не одним патроном, не двома, а чергою.

Якщо тобі пощастило і, сидячи в затишному й недорогому київському ресторані чи в незатишному й дорогому московському, ти не можеш згадати нічого такого зі свого життя, то ти ніколи не зрозумієш, що відчував Олексій. Що відчували ці два бійці, які не кинули товариша, а тягнули його до кінця під градом куль, хоча й самі вмирали біжучи.

До речі, про сни. Олексій, приміром, мав стійке враження, що вони аж ніяк не біжать, а переміщуються вповільнено, як уві сні. Коли ти не лише чуєш свист куль, а й бачиш боковим зором їхній повільний красивий політ, наче стежиш за шлейфом надзвукового винищувача високо в небі…

Так у хвилину граничної небезпеки, коли твоя доля балансує на дроті удачі й ніяк не визначиться, жити тобі чи померти, усі твої почуття загострюються. Секунди буття стягуються, наче вони останні в твоєму житті. Наче більше ніколи нічого не буде, крім цього заворожливого польоту свинцевої кулі біля твоєї скроні…

Коли вони нарешті з розбігу влетіли в розбите вікно нового термінала й приземлилися, кашляючи, матюкаючись і задихаючись, на брудній підлозі, заваленій битим склом, шматками бетону й заліза, гільзами всіх калібрів та іншим непотребом, Андрій був мертвий…

Над старим терміналом майорів український прапор. Олексію здалося, ніби він чує, як ляскотить на вітрі це тріпотливе синьо‑жовте полотнище, і звук цей відлунює в його вухах дзвоновим гулом. Але цього разу подзвін був не по ньому, а по відчайдушному, хоча й забобонному красунчику Андрієві, якого чекала наречена. Чекала, чекала, та так і не дочекалася. Як сотні інших наречених, дружин і тисячі матерів.

Трохи отямившись, Олексій сів на каміння, оперся мокрою спиною на шматок стіни (через броник не відчував її крижаного холоду), надів окуляри й почав прокручувати фото на екрані камери. До нього нечутно підійшов командир, сів поруч навпочіпки, закурив і прошепотів йому у вухо:

– Я викликав «чайку». Вона прийде хвилин за десять. Забере двохсотих і трьохсотих[xxii]. Збирайся, дядя Льоша. Поїдеш із ними.

– Я нікуди не поїду.

– Поїдеш. Ти мусиш, хоча б заради того, аби один із нас двох лишився живим. Ніка помре, якщо ми обидва… той‑во…

– Вона тобі пише?

– Так! Благає, аби я тебе відправив додому.

– Добре. Так і буде.

Ані мертвим, ані живим цього дня не судилося, на жаль, дочекатися своєї «чайки». «Чайка» Добермана згоріла. Усі всередині загинули, крім нього самого. Він вижив, утратив руку й потрапив у полон.

 

Глава IV. Олексій‑Фотограф

17 січня 2015 року, Краснокам’янський аеропорт

Напередодні ввечері південно‑східну частину нового термінала «полірував танчик»: заглушив вогневі засоби гарнізону, зробив пролом у стіні, куди відразу полізли «таргани». «Вимпел» (спецназ російського ГРУ) крізь пролом пробився на третій поверх. Сепари й «чечени», загалом до роти, не менше, пішли в психічну атаку (іншої вони не знали) залами першого поверху. Аллаху акбар! Кулеметні черги з ПКМ та «Утьоса». Просування. Аллаху акбар! І знову кулемети й ВОГи. ВОГ у ближньому бою – штука погана, особливо стрибаючий. Потрапляючи в грунт, підстрибує до метра вгору й розривається на рівні грудей.

Два абсолютно безбашенні кіборги з позивними «Людоїд» і «Чикатило» зустріли їх в оранжевому залі, підпустили ближче й покришили кулеметним вогнем упритул. Якби нападники знали їхні позивні, вони взагалі не полізли б в атаку, але кіборги відрекомендуватися не встигли.

Бандер нарешті зв’язався з Майком мобілою й попросив вогонь «Градами» або мінометами прямо по захопленому рогу будівлі – тонка хірургічна робота.

– Увага, через п’ять хвилин підуть «сигарети», – відповів Майк. Це означало, що через п’ять хвилин – рятуйся хто може від свого ж «Града».

Бандер дав команду всім залягти за будь‑які прикриття: свій вогонь на війні іноді страшніший за чужий. Чикатило й Людоїд підхопили свої ПКМи й відступили метрів на п’ятдесят.

– У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У! – запрацювали «Гради» навіть раніше обіцяного.

Російський танк Т‑72 згорів одразу. Не встиг ретируватися. Частина будівлі, де щойно тривав бій, та прилегла злітка перетворилися на суцільне вогненне пекло. Секції третього поверху, ближче до пролому, куди прорвалася група «Вимпела», зникли. Весь південно‑східний кут наче затягло в одну велику чорну діру.

Поки тривав обстріл, ніч устигла змінити день, дим розсіювався вже в абсолютній темряві. Бойові дії припинилися. Ні сепари, ні чечени, ні «Вимпел» не подавали ознак життя, не кажучи вже про якісь тактичні дії. Із задимлених руїн іще з годину лунали стогони, але потім і вони затихли.

У Бандера з шістдесяти чоловік за останні два дні в ході виснажливих для обох боків боїв вісім солдатів було вбито, чотирнадцять поранено, троє з них важко. Пораненим, кому було необхідно, зупинили кров, промили, як могли, рани, прикрили їх пов’язками. Усе в напівтемряві й у такому холоді, що з рота валувала пара.

Поранених, як, утім, і вбитих, розмістили у спальних мішках у дальньому від столу кутку КСП, з тією лише різницею, що на вбитих мішки були застібнуті з головою. Поранених треба було вберегти від переохолодження на бетонній підлозі. Убитих зручніше було транспортувати в мішках, коли і якщо прийде «чайка».

– Хлопці, в мене до вас є розмова, – почав Бандер, коли всі незайняті в чергуванні на бойових постах зібралися в КСП і відразу на п’яти чи шести пальниках розігрівали собі воду для розчинної кави й чаю в пакетиках. Про заварну каву й чай можна було хіба мріяти.

– Гарна новина: Майк завтра вдень обіцяв трьох «чайок», аби забрати нарешті поранених і вбитих… А зара погана новина, – він затнувся, переводячи погляд із кіборгів на стіл із паруючими чашками, відкритими консервними бляшанками, ложками, виделками, усілякими пакетиками з рештою «жрачки» й газовими пальниками. На них кип’ятилася нова порція води в почорнілих металевих чайниках і кухликах.

– Коротше, сьогодні Професор, – такий позивний був у Мишка, студента Київського університету, що мав енциклопедичні пізнання про всі види озброєння, – знайшов на полі стегно того самого третього танкіста. Так ось, ми всі давно погодилися, що танкіста треба відправити додому, як знайдемо. Отож знайшли, чи не так?

Тиждень тому український танк Т‑64 був підбитий на злітці недалеко від нового термінала. Команді з трьох чоловік удалося вибратися з охопленої полум’ям машини до того, як вибухнув БК і башта, мов задимлений вертоліт, пролетіла в них над головами. Те, що вона їх не накрила, було недовгим щастям.

Було це вдень, і сепарський снайпер методично трьома пострілами поклав усіх трьох, а потім іще кількома пострілами спокійно добив їх, доки розвідники з Аеропорту короткими перебіжками просувалися до танкістів. Талановиті на Донбасі шахтарі: напевно, у вільний від роботи час вони відвідували не лише місцеву школу водіння танків Т‑72, артилерійські курси, але й гурток ворошилівського стрілка, не інакше.

Розвідники закидали місце, де лежали танкісти, димовими шашками. Але тут почався мінометний обстріл. Коли він завершився, хлопці повернулися лише з двома тілами.

Третього, найвірогідніше, розірвало прямим потраплянням міни, сказали вони. Поряд знайшли свіжу воронку.

– Хлопчики, рідненькі мої, – неголосно продовжував Бандер, опустивши очі, дивлячись на кухоль кави, що стояв перед ним на столі. – Я наказу такого дати не можу. Він узагалі не з нашої бригади. Я не можу посилати своїх людей під кулі, аби відправити додому шматок тіла танкіста, з яким ви навіть не знайомі. Які думки будуть?

Професор, високий, худий і сутулий, встав, прокашлявся, зняв окуляри, навіщось протер їх брудною ганчіркою зі столу і сказав:

– Танкіст ішов нам на підмогу, знаємо ми його чи ні. І взагалі, я б, хоч і мертвий, не хотів би так по шматках лежати на злітці, поки собаки не порвуть. Я завтра за ним піду.

– Треба знайти скриню від набоїв, дерев’яну. Я їх багато на злітці бачив. Упакувати, прикрутити до броні – і катафалк готовий, – сказав Бандер. – Потрібна про всяк випадок ще одна людина. Хто піде?

Усі підняли свої чорні, як головешки, руки.

– Ну, ось і вирішили, – Бандер видихнув і простягнув руку до свого кухля. – Тритон піде з Професором. Ти в нас тут самий верткий.

– Слухаюся! Чудово! – мало не закричав Тритон – верткий, як ртуть, хлопчак із «Правого сектора». Він видавався таким юним, що йому й вісімнадцяти років не давали. Натомість він стверджував, що йому двадцять чотири, що він тракторист із Вінниці. Ніхто не бачив його документів, крім Бандера. Ніхто не міг перевірити, чи вміє він водити трактор або танк. Нічого такого в КАПі не водилося, крім хіба що вже спалених екземплярів неподалік.

Бандер розповів, що був у КАПі в травні, коли звідти вибили чеченський загін. У ті дні не менш ніж сотня міцних кавказьких парубків у замороженому вигляді, штабелями, як коров’ячі туші, вирушили в рефрижераторах додому через відкритий кордон.

– Тепер пригнали нових, типу кровна помста, – вставив слово Чикатило, смачно відкусюючи половину яблука, яке він підняв з‑під столу. – Так і будемо з усією Чечнею тепер воювати?

– І останнє. У нас тут війна з чеченами сьогодні була. І завтра буде за розкладом. Там понтів багато. Ці хлопці тільки на вигляд такі собі герої, ніби біснуваті. Я їх знаю. Він, як свою кров із носа побачить, свідомість втрачає. Тож не ведіться на їхній «Аллаху акбар». У мене все, – закінчив Бандер і почав шумно сьорбати свою швидкорозчинну й швидко вистигаючу каву.

Олексій пішов у кут, де були розетки, щоби забрати вже заряджену батарейку для камери. Він хотів підзарядити телефон, але генератор на ніч не вмикали, щоби не виказувати себе. Світло вночі горіло лише в КСП. Налобні ліхтарики були в усіх – волонтери підвезли серед іншого, – але і їх уночі не вмикали. Курити на постах вночі було заборонено. Снайпер стріляв на третю затяжку. Але всі й далі курили, навіть на постах. В руку. Думали, так не видно.

Повертаючись, Олексій наступив на щось м’яке, ногу чи стегно, у спальному мішку долі.

– Ой, вибачте, будь ласка, – озирнувшись, сказав він квапливо.

– Зажмурився він, – пролунав чийсь хриплий голос неподалік, знизу. – Йому тепер по х…р. І мені, по ходу, теж.

– Усе буде добре, – сказав Олексій, зупинившись. – Завтра «чайка» прийде. Виїдете.

– До завтра можна сто разів зажмуритися, – простогнав голос.

Олексій роздивився в напівтемряві, як чоловік зарухався в мішку, видно, зручніше вмощуючись.

– Може, вам щось принести? Чаю? – спитав Олексій.

Голос мовчав. Заснув? Чи?..

Олексій нахилився над мішком, аби помацати шию пораненого, і, почувши хропіння, пішов у свій кут. Дістав із маленького заплічного ранця лептоп і почав заливати фотографії з флешки.

Серед присутніх вояків після травневих боїв у КАПі спеціалістом із чеченців вважався тільки Бандер. А якщо хтось у цій кімнаті й був реальним об’єктом кавказької кровної помсти, то це Олексій.

Ну, якщо вже про це пішла мова, то тут слід узяти паузу в оповіді й розповісти про те, що відбувалося в Чечні – одній із північнокавказьких, переважно мусульманських провінцій спершу, у XIX столітті, Російської імперії, а потім Радянського Союзу та Росії.

Війна 1999–2000 років була другою за п’ять років у цій республіці і явно мала дві мети. Перша – привести до влади в Росії нового президента. Того, рейтинг довіри якого за часів перебування його в статусі кандидата‑спадкоємця першого президента пострадянської Росії Бориса Єльцина, у перші ж дні після сенсаційного призначення, зашкалював аж за цілих два проценти. З цим терміново треба було щось робити. Зробили війну. Другою, супутньою задачею було жорстко й максимально криваво покарати непокірну Чечню для науки інших, аби відчули, що в хаті з’явився новий господар.

Чечня прагнула незалежності від Росії скоріше для того, щоби створити свою маленьку середньовічну феодальну державу, яка живе по поняттях, за так званими племінними адатами – зводом місцевих неписаних законів, які по‑своєму трактують іслам.

Ідея війни з Чечнею була вкрай непопулярна в народі після нищівної поразки в першій війні 1994–1996 років. Тоді, у 1996‑му, Росія, ні політично, ні економічно не готова до «довгограючої» війни, була змушена підписати принизливу мирну угоду, фактично гарантуючи Чечні незалежність. Хоча формально повстала республіка залишалася у складі Росії.

Щоби народ підтримав нову війну, потрібні були нечувані звірства, і вони на диво вчасно, напередодні нової президентської кампанії, сталися. Восени 1999 року протягом кількох ночей були підірвані житлові багатоповерхівки – дві в Москві й одна у Волгодонську. Десятки людей загинули.

Тиждень потому мало не злетіла в повітря ще одна багатоповерхівка, тепер уже в Рязані. Але пильні мешканці вчасно виявили негаразд і викликали міліцію, а невдовзі на місці злочину з мішками з гексогеном і бойовим підривником у підвалі будинку затримали двох зловмисників, чоловіка й жінку, які виявилися (оце так сюрприз!) чинними офіцерами Федеральної служби безпеки Росії.

За годину після сенсаційного затримання директор ФСБ оголосив по телевізору, що це були просто секретні антитерористичні навчання, що в мішках був не гексоген, а цукор, що підривник був муляжем. Повірили йому глядачі чи ні – не мало жодного значення, – російські літаки вже бомбили Чечню.

У ході подальшої російської антитерористичної операції десятки тисяч мирних мешканців Чечні, тисячі російських міліціонерів, військовослужбовців і місцевих бойовиків загинули. Грозний, столиця Чечні, був стертий з лиця землі. Головні канали російського телебачення подали цю бійню як славну й швидку перемогу Кремля. І невдовзі в цьому самому Кремлі поселився новий президент, чий рейтинг довіри розпух на виборах до п’ятдесяти двох відсотків, якщо вірити підрахункам.

По телеку все закінчилося якраз до виборів блискавичною перемогою російської зброї. Поза телевізором війна, однак, тривала ще довго, розлютивши всіх до такої осатанілості, що воєнні злочини, а інакше кажучи звірства, з обох боків, уже нікого не дивували.

У червні 2000 року загін російських морпіхів на трьох БМП потрапив у засідку під Веденом. Олексій був із загоном. Йому пощастило. Він був у цивільному, без зброї. Усіх інших убили. Йому лише розбили голову прикладом. Він знепритомнів. Отямився на дні смердючого зіндана з нестерпним болем у всьому тілі, особливо в голові.

Засідкою керував відомий командир особливо зухвалої банди бойовиків Шаміль Бараєв, родом із Ведена, куди й доставили Олексія. Вони прочитали, що за документами він американський фотограф. А за паспортом – росіянин. Паспорт переважив. Били по ньому. І по морді теж. Сказали: шпигун – і кинули в яму. Годували послідками. З ями не піднімали. Сказали, попросять викуп.

Уперше підняли нагору тижнів за три, привели в якийсь сарай, що гостро пахнув свіжим гноєм. Двоє тримали його за руки, коли увійшов третій, кривоногий, з рудою бородою й лисою головою. Увійшов розвальцем, наче краб, розставивши ноги й руки. Так ходять на Кавказі, якщо на тобі військова форма, а в руках автомат або кулемет.

Якщо ж цих необхідних для «правильного» гірського життя предметів нема й ти не поїхав навчатися в московський університет, тоді ти просто цілими днями сидиш орлом навпочіпки в самострочних треніках «Адідас» із віддутими колінами, – не надто політкоректно розглядав місцеву гнітючу економічну ситуацію Олексій. – Лускаєш насіння й діловито куриш одну за іншою ліві сигарети біля якоїсь лівої бензоколонки чи смердючого придорожнього шалмана, поки хтось зі старших не дасть тобі форму, пістолет чи автомат і ти не станеш одразу ходити по‑краб’ячому, як Шаміль Бараєв. А це був саме він.

Далі Олексій згадувати не хотів. Та й читач пробачить, якщо його, заради нього самого, позбавлять надміру натуралістичних подробиць того, що відбулося.

Якщо зовсім коротко, то Бараєв особисто садовим німецьким секатором, призначеним для середнього розміру хмизу та гілок, без жодного наркозу, як кажуть наживо, відрізав Олексію мізинець і безіменний палець на лівій руці. Сказав, що один відправить додому, а другий – у Лос‑Анджелес, на роботу, «если, правда, там работаешь, рюский».

Олексію припалили обрубки пальців розпеченим ножем, чимось намастили й перебинтували. Знепритомнів він лише тоді, коли його знову кинули в яму…

Він не знав, скільки спливло часу. Отямившись, зрозумів із запаху, що чеченці смажать нагорі щось м’ясне.

– Невже мої пальці так смачно пахнуть? – пожартував Олексій уголос для самого себе, щоби хоч усміхнутися розбитими губами, на яких запеклася кров. Сказати, що рука боліла нестерпно, – це нічого не сказати.

Чеченці смажили шашлик зі свіжої баранини на вугіллі. Коли м’ясо було готове, один із них із мангалом у руці підійшов до краю ями й різким рухом перевернув мангал. Розпечене вугілля полетіло вниз на Олексія. Він спробував прикрити голову руками й одночасно розкидав у різні боку ще гарячі головешки. Яма зразу наповнилася димом. Олексій закашлявся й спробував затримати дихання, поки дим підніметься вгору.

– Ты, брат, горишь там, что ли? – гукнув униз бойовик. – Подожди, брат, щас ми потушим тебя, брат[xxiii].

Четверо чи п’ятеро чеченців підійшли до краю ями, спустили штани й, регочучи, стали мочитися прямо на Олексія. Здавалося б, нічого особливого. Просто тупе кровожерне звірство. Однак саме воно врешті врятувало Олексію життя. Протягнуло соломинку.

Через два дні, коли Олексій із тиші нагорі зрозумів, що основна група знов кудись вирушила, він закатав собі лівий рукав курточки, взяв найбільший вуглик із тих, шо на нього скинули, і старанно натер ним руку майже по лікоть, поки вона рівномірно почорніла. При цьому він старався не зачепити білий, хоч і брудний бинт на опухлій лівій кисті.

Коли охоронець учергове приніс у відрі якусь варену бурду зі шматками жовтого баранячого жиру, які плавали на поверхні, і почав був опускати в яму цю страву східної кухні, Олексій показав йому почорнілу руку, високо піднявши її над головою, і прокричав: «Смотри, у меня гангрена! Я умираю!»[21].

Охоронець зрозумів лише останню фразу, схопив відро й кудись побіг. Скоро він повернувся з кимось, кого Олексій раніше не бачив. Той був у окулярах і без бороди.

– Что случилось?[22] – чисто й без акценту російською спитав новоприбулий, хоч і виглядав він як кавказець.

– Гангрена, – повторив Олексій ослабленим голосом.

Через хвилину йому кинули вниз кінець товстої мотузки з петлею, яку він надів собі під пахви, потім якомога міцніше схопився за мотузку.

Олексія витягнули нагору, відвели водну з кімнат великого просторого будинку, з килимами, величезним телевізором на стіні, столом і диваном. Увійшов очкастий, у білому халаті й хірургічних рукавичках, із ножицями. Всадовив його на диван, щось сказав охоронцю і, коли той вийшов, присів перед Олексієм на коліна, акуратно розрізав бинт, потім поклав довгі гострі ножиці поряд на стіл і зняв пов’язку, щоб оглянути рану.

Він не встиг нічого оглянути. Він не встиг і слова сказати. Різким рухом лівої руки Олексій обхопив йому голову, припіднявши її, а правою блискавично, наче цим усе життя лише й займався, схопив зі столу ножиці й устромив очкастому в шию, вдало потрапивши відразу в сонну артерію, куди й мітив. Нема на світі інструментів точніших, ніж руки фотографа.

З‑під ножиць фонтаном хлинула кров. Звільненою правою рукою Олексій затиснув очкарику рота, а ліву й далі міцно тримав навкруг шиї. Через пару хвилин, коли судоми вщухли й ноги жертви перестали відбивати п’ятами лезгінку по килиму, вкритому тепер уже криваво‑червоними узорами, Олексій обережно опустив тіло на підлогу. Перевірив пульс убитого, щоб уникнути сюрпризів, на які часто‑густо здатні погані хлопці, особливо в кіно.

Оглянувши кімнату, він не знайшов нічого більш підходящого для подальших можливих дій, ніж старовинний залізний годинник із зозулею й маятником на товстому металевому ланцюгу. Він швидко зняв годинник зі стіни, перевірив ланцюг на міцність і, доклавши всю решту сил, вирвав його з годинника. Зозуля вискочила й заспівала свою останню пісню.

Олексій узяв ланцюг в обидві руки й став за дверима напоготові. Охоронець постукав у двері хвилин через п’ять, щось голосно спитав по‑чеченському, відчинив двері й увійшов.

Наступні п’ять хвилин Олексій душив його ланцюгом. Вони каталися по килиму. Охоронець двома руками намагався звільнитися від ланцюга, кричав і хрипів. Потім смикнувся разів десять, щоразу слабше, і зрештою затих.

Олексій намацав у нього на поясі кобуру і, відкривши її, виявив те, що шукав, – пістолет Макарова. Він не тримав зброю в руках уже багато років, але руки все пам’ятали, і пальці – ті, що залишилися, – рухалися самі. Олексій перевірив магазин, який виявився повним, зняв запобіжник, звів гачок і знову підійшов до дверей.

Постоявши без руху кілька секунд, Олексій відчинив двері. Він стояв збоку, не підставляючись одразу всім тілом. За дверима, вочевидь, прийшовши на крик, стояла худа бабця в хустці з важкенькою сокирою в руках. Він, не роздумуючи, вистрілив жінці в лоб. Та впустила сокиру й упала навзнак, не зронивши й звуку.

Поряд, біля стіни будинку, стояв АКСУ, короткоствольний автомат без приклада. У гарному бою річ непотрібна, бо, як стверджують самі військові, він не стріляє, а просто плюється кулями, особливо коли розігрівається ствол. Та жебраки не мають вибору. Олексій був певен: в будинку ще повно всілякої зброї, але часу на пошуки не було. Він підхопив ствол і почав шукати засіб пересування.

За браком вертольоту Олексій був щасливий, виявивши за рогом «Джип пажеро» другої свіжості, без номерів, із затемненими вікнами. Ключ запалювання був у замку, і машина завелася з півоберта.

Олексій раптом зрозумів, що він босий, і штани на ньому ледь тримаються через його худорбу й відсутність ременя.

«Вагу потім наберемо і зі взуттям визначимося», – подумав він, поклав автомат на коліна, а пістолет на шкіряне пасажирське сидіння, натиснув на газ і, вибивши ворота, рвонув униз по дорозі.

Він без проблем проїхав на блатній машині чотири чи п’ять чеченських блокпостів, де бородаті, обвішані всіма видами зброї мужики незмінно привітно махали йому руками. А коли махати перестали, почавши не дуже влучно стріляти (отже, росіяни), зупинив джип посеред роздовбаної дороги. Різко вискочив і став поряд на коліна з піднятими руками, щосили загорлавши: «Я свій, свій!».

Йому знову пощастило. Його почули.

Згодом з’ясувалося, що бабця, яку він убив, була тещею Бараєва по першій дружині, а очкарик, гордість сім’ї, випускник московського Першого медичного й перспективний хірург (дуже престижна й прибуткова професія, на Кавказі особливо), був молодшим братом бандита. На пишних велелюдних похоронах Бараєв заприсягся знайти російського американця хоч на краю землі. Знайти й помститися цьому «шакалу»!

Ось на цьому місці читач, який усе життя насолоджувався гарною літературою, можливо, замислиться, навіщо йому читати цю х…рню і навіщо автор псує книгу й образ, опускаючись до рембування героя.

У літературі, якою розпещений читач, герой ніжний, жалюгідний, рефлексивний, фізично слабкий, морально виснажений і дивиться на все «очима клоуна». Там усе, як у житті, де гарні хлопці гуляють із дівчатами по мосту, а їх убивають пострілом у спину.

Гарні хлопці вкрали п’ять копійок, а їх саджають за мільйон. У реальному житті часто‑густо трапляється, що один поганий хлопець може вбити, посадити у в’язницю, заморити голодом, кинути в топку війни мільйони гарних людей, нацькувати одне на одного цілі країни й народи – і йому за це нічого не буде. Більше того, мільйони тих, хто вижив, боготворитимуть його навіть після його смерті, довічно обиратимуть на царство й битимуть камінням усіх, хто говорить про нього правду. Усіх, хто взагалі говорить правду.

Починаючи з найголовнішої книги – Книги Буття, – гарних людей розпинають і через століття, і це вимушене чи добровільне непротивлення злу насильством давно стало чи не найголовнішим законом їхнього короткого життя.

А коли позитивному раптом, через хворобу голови, успадкованої від автора, припече, наприклад, убити гидку старушенцію, яка «над златом чахне», а заразом перевірити, «чи твар він тремтяча», він наступним ударом убиває «сестру її Лізавету». В усьому зізнається і страждає решту життя, намагаючись очиститися від духовної скверни в товаристві ще більш людяної дівчини Соні.

Однак часом трапляються серед читачів і такі, яким страшенно не до душі раз‑у‑раз читати, як гарні хлопці проводять життя в зінданах і смиренно чекають, коли їм відріжуть не тільки пальці, а усе інше по черзі.

Олексій, навіть якщо він узагалі й був іноді гарним хлопцем, хоч убий не любив проводити час у холодній смердючій ямі. Він цю справу просто ненавидів, так, що «їсти не можу». Він виріс на глухій московській окраїні, на тушинській вулиці Свободи, і завжди бив першим, незалежно від розміру, ваги й віку супротивника, знаючи, що перша кров (із носа) може багатьох, навіть дуже крутих і дуже сильних, напоумити й остудити.

Можливо, читач дорікне й тим, що, мовляв, герой, бачте, не справжній журналіст, що він порушив моральний кодекс журналістики, узяв до рук зброю й т. д., про що товкмачать їм на першому курсі цієї неіснуючої в природі науки. Так, не справжній журналіст. Так, він політично не коректний. А чи не пішли б ці читачі лісом із усією цією лабудою?

Олексій любив життя, любив дружину й сина і хотів вижити й повернутися додому. Навіщо відмовляти йому в цьому дивному бажанні, навіть якщо він журналіст? Скільки журналістів залишилися б живими та здоровими, якби в Іраку, Сирії, Афганістані та інших чорних дірах вони не йшли, як барани, на забиття, а боролися б за своє життя до кінця, як мужики?

Олексію набридло сидіти в ямі й бути об’єктом знущань дикунів, і, так, він узяв і вбив трьох із них і вибрався на свободу. Тож не будемо його й автора за це засуджувати.

Якась найвідданіша читачка тихо скаже: так не буває, або – так буває в поганому індійському чи в гарному американському кіно про Рембо. А як, б…дь, буває? Нехай він сидить у ямі? Нехай йому, як барану, глотку переріжуть, і всі журитимуться й хвалитимуть автора за гірку «правду життя»?

Звісно, якщо повернутися до цього епізоду й уважно прочитати його ще раз, пліз, то можна помітити, що з трьох убитих героєм відносно безневинною жертвою, можливо, і була та «бабця Ізергіль». Так, звісно, в її руках була сокира, але, може, вона йшла колоти дрова, як жінки роблять усе життя в їхній культурі.

Адже він міг не вбивати її. Просто навести ствол, налякати, щоби вона випустила сокиру, – і все.

Але герой цього не робить. Він холоднокровно стріляє в лоб своїй Лізаветі. Більш того, в пропонованих обставинах він не просто її вбив, він хотів її вбити, що й зробив. Після того, що з ним сталося, він якраз і палав бажанням у цьому населеному любителями шашликів‑машликів пункті вбити кожного, хто потрапить під руку. І йому тепер із цим злочином проти людяності жити. Як лейтенанту Вільяму Келлі зі своїм Сонгмі[23].

Ну а коли ще трохи підняти завісу таємниці над аж ніяк не мирним минулим героя, то виявиться, що це взагалі були не перші люди, чи нелюди, яких він убив.

Олексій не любив розповідати про свою службу в Афганістані, казав, що служив у штабі, підхопив жовтуху, був комісований – і все.

Він ніколи нікому не розкаже, що перед відправкою в Афганістан у 1988 році його протягом двох місяців в Акваріумі й у полі, на базі Рязанського повітрянодесантного училища навчали вбивати людей, що в жодному штабі, незважаючи на «п’ятірку» з фарсі, він ані дня не служив.

А служив він у спецназі армійської розвідки й полонених допитував «теплими» або навіть «гарячими» на полі бою, як навчали, – за допомогою кулака, чобота, ствола, ножа й запальнички, щоб не сказати зайвого та не перетворити цілком позитивного до цього епізоду героя на доктора Менгеле.

Олексій ніколи не розкаже, як він прокидається вночі від жахливого сну, іде до бару, одним ковтком випиває свою добову дозу віскі, намагаючись забути, як він першим заходив у спалений кишлак у Паншері, переступаючи через трупи жінок і дітей, як застрелив із пістолета смертельно пораненого старого, щоби звільнити його від страждань. Як він… Утім, багато чого він би волів забути.

Тому він вибрався із зіндана так, як зміг, убив свою класичну бабцю, як зміг і хотів, чим дав, принаймні не надто вимогливому, читачу можливість і далі з інтересом стежити за тим, «як розвиваються долі героїв, які припали нам до душі».

Відтоді збігло чимало води. Олексій поїхав в Америку, змінив громадянство й у Росії більше не з’являвся.

Бараєва через рік судили в Москві за тероризм, але з певних причин визнали невинним. Олексій на суд не приїхав, його ніхто не запрошував, і за процесом він не стежив.

Бараєв став одним із перших бандитів, які перейшли на бік Рамзана Кадирова після того, як батько останнього, Ахмат Хаджі, був убитий – підірваний на стадіоні в Грозному за дивних обставин.

На той час Кремль обрав тактику чеченізування конфлікту й, власне, зробив ставку на один клан, який розправився з багатьма непідвладними Кремлю й до співпраці примусив теж багатьох. Тисячі бойовиків вийшли з лісу й долучилися до фактичної армії Рамзана, що формально підпорядковувалася Кремлю, а насправді допомагала встановити авторитарну владу в республіці, яка існувала та далі існує на гігантську кремлівську контрибуцію.

Своєю чергою, на знак лояльності Кадиров заприсягся у вірності Кремлю й послав сотні своїх бойовиків воювати на схід України на боці так званих сепаратистів.

Олексій був чудово про це поінформований. Чого він до часу не знав, то це того, що його грізний «кровник», тепер уже підполковник МВС Росії, Шаміль Бараєв у січні 2015 року керував чеченським батальйоном і де‑факто штурмом Краснокам’янського аеропорту.

 

Глава V. Снайпер Сергій

1 грудня 2013 року. Київ

Олексій навіть не лягав спати, розбираючи й редагуючи фотографії – ті, що не відправив у редакцію, – так, про всяк випадок, для себе. Насправді він знов і знов повертався до фотографій Ніки, які зняв уночі. Переконував сам себе, що просто хоче подивитися ще раз, чи не помилився, чи послав для публікації справді найкраще. Виходило якось недуже переконливо. Навіть для себе самого.

Він раптом знову відчув той хвилюючий холодок від доторку долоньки Ніки. Коли вони бігли безлюдним Хрещатиком до Європейської площі, вона зупинилася, захекавшись, і вперлася обома руками йому в груди, переводячи подих.

Олексій заплющив очі й знову почув її соковитий грудний голос, її сміх.

Він різко підвівся з нерозібраної постелі, пройшовся кімнатою, відкоркував пляшечку віскі з міні‑бару, поставив її на стіл, навіть не пригубивши, дістав із кишені телефон і почав швидко набирати повідомлення.

«Не хвилюйся. Я в порядку. Люблю тебе».

Потім знайшов у списку свого головного адресата – Ксюшу – і відправив повідомлення.

До маршу протесту на Хрещатику лишалося сорок хвилин. Олексій почав збиратися.

Чи ви колись чули, як кілька сотень тисяч людей співають хором? Гімн своєї країни. Тримаючи руку на серці.

Стільки народу на вулиці Олексій не бачив ніколи в житті. Порахувати було неможливо. Напевне, близько мільйона, якщо не більше. Весь Хрещатик, від початку до краю, весь майдан Незалежності, чи просто Майдан, були запруджені людьми. Над головами майоріли десятки тисяч синьо‑жовтих знамен.

Безжальний кровожерний «Беркут» з усіма своїми заборолами, кийками та шитами, що під покровом останньої листопадової ночі «героїчно» відвоював Майдан у п’яти десятків беззбройних студентів, щез. Як банда вбивць зникає з місця злочину, замітаючи сліди, так і він розчинився в безлюдних ранкових вулицях задовго до того, як нескінченна людська колона досягла Хрещатика, спускаючись бульваром Тараса Шевченка.

Протягом наступної години демонстранти зайняли практично весь центр міста й могли б легко викинути тремтячих від страху мешканців будівель президентської Адміністрації на Банковій, якби схотіли. Але замість цього вони дійшли, як і обіцяли, до Майдану і, зупинившись, хором заспівали свій гімн, а на Банкову вирушила лише невелика група молоді.

Олексій пережив дивовижне, до мурашок, відчуття, коли на Майдані почали співати. Співав не лише весь Майдан, співав увесь Хрещатик, усі прилеглі провулки й вулиці. Не якусь мутну сталінсько‑путінську тухлятину, а справжній гімн, який не вчать навмисно до нагородження, а знають назубок, як «Отче наш».

Одразу відчуваєш серцем, кров’ю країну, батьківщину, зв’язок, народ, історію, а не порожній загальник. Гімн вільних людей, а не рабів безголосих. До мурашок, до клубка в горлі…

Здавалося, у ці хвилини все місто співало, усе це ненависне донецько‑кремлівському прокуратору місто.

От ви в Росії хоч раз бачили сто тисяч чоловік чи хоч п’ятдесят тисяч, які хором співають національний гімн? Чи спостерігали там хоч одну, байдуже, якого розміру, групу людей за цим сакральним (без сміху) заняттям?

Ну, хіба що по телеку, разів чотири на рік, у виконанні державного хору з трьох‑чотирьох сотень шахраїв та злодіїв, більшість яких навіть слів не знають.

Будь‑яка нормальна влада, побачивши мільйон протестувальників на вулиці, одразу пішла б у відставку, та тільки не влада бандитів. Вона мала спершу порадитися зі «смотрящим» у Москві. Порадилися. Сказали триматися. Сказали, допоможуть. Почали шукати проти лома інший лом. Довго вважали, що знайшли…

Коли закінчили співати, Олексій знімав, як дівчина спеціальними фарбами малювала на щоці молодого хлопця студентського віку жовто‑синій квадратик.

«Авжеж, – подумав Олексій, – наші швидше х…й на паркані сусіда намалюють, аніж триколор на своїй щоці».

Олексій вихоплював телевіком обличчя тих, хто співав, – і не міг зупинитися. Знімав усіх підряд. Кожен типаж здавався цікавішим за попередній.

Перший день грудня випав теплим, радісним, святковим. Здавалося, ось‑ось усе вирішиться якнайкраще, правильно і, головне, мирно. Цього дня навіть сама київська влада, навіть їхні московські куратори навряд чи могли собі уявити замість людських рік на вулицях Києва ріки крові по всьому Донбасу. Але в Кремлі вже почали готуватися до того, щоби таку греблю відкрити.

– А мене не хочете зняти? Чи одного разу вистачило? – жіночий голос, знайомий, здавалося, усе життя, пролунав за його спиною.

Як вона знайшла його в цьому океані облич? Яка дивовижна випадковість! Олексій не знав, що сказати. Він мовчки дивився в устричні очі цієї гарної дівчинки, яка в сонячному світлі була й пізнаваною й водночас непізнаваною. І вона, не відриваючись, дивилася йому в очі, наче чекала питання або радше відповіді на питання: чи відчуває він зараз те саме, що й вона?

«У кіно в такі моменти майдан, туман починають крутитися калейдоскопом нерозрізнених сотень тисяч облич, утворюючи воронку. Нерухомими в цій воронці лишаються тільки двоє – він і вона. Потім, залежно від сезону, вони або бігають одне за одним поміж березок, або грають у сніжки», – подумав Олексій і всміхнувся.

– Чому ви смієтеся?

– Я радий, що бачу вас знову.

– Я теж рада… Що ви раді…

Рум’янець став заливати її смаглі щоки, вона опустила очі, пару разів хитнула головою й промовила ледь чутно за шумом натовпу:

– Спасибі, що врятували мене вчора. До речі, можна, я познайомлю вас зі своїм хлопцем? Він вам теж дуже вдячний. Степане, йди‑но сюди! – гукнула вона високому стрункому молодому чоловікові років тридцяти п’яти, із широкими плечима, коротко стриженим русявим волоссям. Він стояв неподалік і, розмахуючи руками, жваво розмовляв із кремезними молодшими за нього хлопцями у військовій формі без знаків розрізнення.

Степан озирнувся, щось сказав своїм співбесідникам, потиснув їм руки й рушив до Ніки та Олексія, усміхаючись губами, але не очима, як зауважив Олексій. «З виправки – військовий», – подумав він.

І не помилився. Ще пару місяців тому тридцятишестирічний Степан, «западенець» із Чернівців, був капітаном Повітрянодесантних військ України. Звільнився зі скандалом, тому що «задовбало», тому що зарплата жебрацька, та й ту не платили. Жодною військовою службою до пуття не займалися (стрибали з парашутом раз на два роки), а солдати замість служби будували лазні й корти на генеральських дачах. Усе це встиг повідомити Степан у короткій розмові, хоча знову переважно говорила Ніка.

Він подякував Олексію, що «врятував життя моїй дівчині».

– Завше вона кудись лізе, пригод шукає. Тепер я її саму нізащо не залишу. Може, розбитою макітрою тепер краще думатиме.

Вони перекинулися ще парою фраз, Олексій залишив Ніці й Степану свої візитки, і вони зникли в натовпі. Перед тим як зовсім розчинитися, Ніка обернулася й помахала рукою.

«Мабуть, я вже все зняв на сьогодні», – подумав Олексій. Натовп знову почав співати гімн, але це його вже не торкало.

Він раптом відчув себе страшенно втомленим, невиспаним. Зігнувшись під вагою техніки, він повертався в готель, продираючись крізь натовп. І тут зателефонував Сергій, знайомий фотограф із Associated Press . Сказав, що на Банковій, перед президентською Адміністрацією, неабиякий «заміс» і всі вже там.

«Я теж дуже скучаю. Цілую. Люблю», – відповів Олексій на смс дружини й рушив на Банкову, де вже почалося перше справжнє зіткнення між демонстрантами й міліцією. Іти у відставку Яник, як звали в народі Януковича, не збирався.

Навпаки. Наступного дня на Майдані почали встановлювати величезну штучну ялинку. Народ одразу народив гасло «Яника на йолку» і, скандуючи «Банду геть!», заходився встановлювати по всьому Майдану просторі шатрові намети. Невдовзі з’явилися мобільні туалети й армійські кухні.

Ніка подзвонила йому аж перед Новим роком, аби привітати. Весь цей час вона працювала на Майдані медсестрою як доброволець. Повідомила, що вони зі Степаном відклали весілля «до цілковитої перемоги Революції», і запросила після Нового року на «одну цікаву річ».

«Цікавою річчю» виявилося тренування «бійців» націоналістичної організації «Правий сектор» на пустирі неподалік Майдану. Тренуванням керував не хто інший, як її Степан, у військовій формі, із червоно‑чорною стрічкою на рукаві, у чорній балаклаві, з дерев’яним кийком і щитом.

Він стукав цим самим кийком по шиту, гарно поставленим командирським голосом віддаючи команди й даючи настанови. Кілька груп молодиків, у чорних і зелених балаклавах, озброєних бейсбольними битками, дерев’яними кийками, дерев’яними й жерстяними щитами, відпрацьовували тактику вуличного бою без застосування вогнепальної зброї.

Більшість хлопців були в різноманітній воєнізованій формі, у велосипедних шоломах і будівельних касках, у налокітниках і наколінниках, які зазвичай носять вуличні ролери та скейтбордисти. Багато з них здавалися, як подумалося Олексію, школярами на канікулах або прогульниками уроків. Усе це відбувалося на фоні глухої, з облупленою фарбою цегляної стіни якоїсь офісної будівлі. Стіну прикрашало велике чорне графіті Revolution .

– Че‑е‑е‑репаха! – кричав Степан. – Щити над головою! Кийки на флангах в роботі! Сунемося, сунемося! Тримати стрій!

Хлопці, зігнувши коліна, піднявши щити й утворивши бойовий порядок, званий «черепахою», злагоджено рухалися в напрямку іншої «черепахи», що розташувалася біля стіни. Потім обидві «черепахи» розпадалися на окремих римських воїнів і варварів, які нещадно, щосили лупили одне одного по щитах, ретельно уникаючи потраплянь у голову та інші частини тіла.

Олексій усміхався. Степан лютував.

– Дитячий садок голімий! – сказав він, роздратовано кинувши до ніг на бруківку палицю й щит, – Ну як мені вести цю дошкільну молодшу групу на «Беркут»?! Усе, досить. Завтра в цей же час. Займатимемося хімією!

Степан пояснив Олексію по секрету, що завтра вони навчатимуться робити «коктейлі Молотова», але знімати це захопливе видовище в жодному разі не можна.

Олексій розумів, що сьогоднішні фото були «мимо», навряд чи їх можна використовувати в газеті. Надто дурнуваті.

Наступного дня на Грушевського запалали покришки й пролилася перша кров. Дитячі ігри в «черепаху» закінчилися…

* * *

Одного з перших днів лютого 2014 року у військовий аеропорт «Гостомель», неподалік Києва, прилетів борт без знаків розрізнення. Ніхто уявлення не мав, звідки він. У графіку його не було. Ніхто не знав, хто вів його до Києва. Усі диспетчери та весь нечисленний персонал аеропорту цього дня були розпущені по домах через годину після початку роботи на несподіваний «технічний вихідний».

Цей Ан‑72 зустрічала група військових у формі без розрізнення. З літака пружинистою ходою в майже однакових темних курточках, в’язаних шапочках і окулярах виходили один за одним схожі, як брати, молоді люди років тридцяти. У руках кожен мав довгий футляр – саквояж, подібний на той, у якому носять духові інструменти або вудочки та спінінги для риболовлі. Або зброю для полювання.

«Музиканти», «рибалки» й «мисливці» могли також бути командою ветеранів із біатлону. Тільки без лиж. Було їх двадцятеро або трохи більше. Жодну митницю вони не проходили. Документів у них ніхто не перевіряв.

З аеропорту роз’їхалися на машинах без номерів по непримітних квартирах на робітничих окраїнах, по двоє в кожній. Дорогою жоден автоінспектор у місті їх не зупинив.

Ніч вони провели «вдома». Жоден не мав із собою мобільного телефону. Лише рації. Одна на двох. Вони від самого початку розбилися на пари. Потім вони зустрінуться знову 21 лютого рано вранці в тому самому літаку й відлетять у невідомому напрямку. Ну а поки…

Наступного дня їх без «інструментів» розвезли по локаціях. Вони по кілька разів перевірили всі входи‑виходи, лежки й позиції стрілка та прикриття і, звісно, шляхи відходів і залишилися задоволені.

* * *

20 лютого 2014 року. Київ.

Ранок почався зі стрілянини за вікном. Олексій міг за звуком визначити будь‑яку стрілецьку зброю.

– «Калаші», так‑так, почалося… А ось і СВД[24]…

Поспіхом начепивши бронежилет, який днями доставили Ніка й Степан, і відклавши вбік оранжеву будівельну каску – «Це тепер мішень», – Олексій з обома камерами пішки спустився із сьомого поверху готелю «Дніпро». І, вискочивши на вулицю, одразу опинився під обстрілом.

Кулі свистіли над Європейською площею. Судячи зі звуків, стріляли з дробовиків, пістолетів та автоматів. Вистріли долинали з обох боків. «Беркут» відступав, тягнучи кількох поранених. Дехто зі стражів порядку, озираючись, на ходу відстрілювалися з коротких рушниць гумовими кулями та з бойових пістолетів ПМ. Прямо перед готелем вони завантажили своїх поранених в автобуси, сіли самі й рвонули вниз до Дніпра, повз Український дім, залишаючи на площі з півсотні розгублених молодих солдатиків Внутрішніх військ, озброєних лише кийками та щитами.

Від Майдану, прямо з клубів чорного диму, що тягнувся в сіре небо, вже нісся в їхній бік розлючений натовп в однакових оранжевих шоломах, розсікаючи повітря палицями, залізними трубами та жерстяними щитами з червоними хрестами на них. Ще мить – і на Європейській площі можна було знімати «Льодове побоїще – 2». Чим Олексій і займався наступні десять хвилин, вправно ухиляючись від ударів кийків з обох сторін, лавіруючи між щитами, перестрибуючи через повержених лицарів…

Упіввуха він прислухався до інших звуків. Стрілянини на Європейській більше не було. Залишилося осатаніння кулачного бою.

Раптом Олексій розрізнив сухі черги «калашникових» із боку Майдану і відразу залишив поле битви – до того, як трісне, скресне крига й геніальна музика Прокоф’єва потягне на дно всіх поки живих лицарів.

Зараз він біг так швидко, як тільки міг, у бік Майдану, де починалася Інститутська і де він уже міг розрізнити один за одним, наче спів зозулі в лісі, одиночні постріли СВД.

* * *

Біла занавіска відділяла хол готелю «Україна» від головної на сьогодні його частини – моргу Небесної Сотні.

За занавіскою міцно збитий чоловік років п’ятдесяти, з блідим восковим лицем‑маскою та червоними очима, із застиглим в одній точці поглядом сидів на колінах біля тіла, покритого закривавленим простирадлом, не зважуючись його відхилити.

На ньому була зимня міліцейська куртка темно‑синього кольору, без погонів, із хутряним коміром. Коротко стрижене волосся ще не торкнула сивина.

Нарешті він підняв край простирадла, відразу впізнав сина й знову закрив його обличчя. Потім повернув голову в бік, де лежало ще одинадцять тіл, теж прикритих закривавленими простирадлами. На деяких простирадлах на рівні облич лежали папірці, на яких було щось написано червоним фломастером.

Серед усього цього червоного на білому була одна яскраво‑блакитна пляма – військова каска, фарбована в блакитний колір. Вона всередині та зовні була забруднена темною кров’ю, що швидко запікалася, а з лівого боку на рівні скроні зяяла діра від кульового отвору.

Устим Голоднюк, дев’ятнадцяти років, студент із Західної України, з містечка Збараж у Тернопільській області, мав зустрітися з батьком об одинадцятій на Жовтневій вулиці. Про це вони домовилися ще о дев’ятій ранку.

Устим був захисником Майдану з листопада. Домовилися, що батько відвезе його додому, щоби перепочити. До зустрічі з батьком хлопець не дожив.

– Я йому казав: «Ти обережніше там, не висовуйся, нам додому їхати», – розповідав батько якомусь журналісту, який швидко записував усе олівцем у блокнот, як на минулій справжній війні. На додачу до образу в журналіста на грудях висіла «Лейка».

Медсестра Ніка сиділа в кутку, переводячи подих. Поряд іще один журналіст розпитував лікаря. Ніка згадала, що бачила його раніше. Це був той дивний російський журналіст, який, начепивши синьо‑жовту стрічку, поставив Путіну питання українською мовою під час останньої прес‑конференції, в грудні. Питання було абсолютно ідіотське: чи введе Путін війська в Крим? Путін, звісно, назвав це вигадками й нісенітницями, пообіцявши: «Мы шашкой махать не будем». Тут вона знову перевела очі на батька загиблого хлопця, який продовжував свою скорботну розповідь.

– «Тато, не хвилюйтеся! В мене є чарівна ООНівська каска, нічого зі мною не станеться». Ось такі останні слова я від нього почув. – Володимир, батько Устима, підняв каску з підлоги й довго дивився на запечену кров, потім підніс пробиту каску до лиця, наче намагаючись уловити танучий запах і зникаюче тепло сина, спробував щось сказати, але мова його обірвалася на словах «блакитна каска». Він упав у крісло, опустив голову, і його масивні плечі здригнулися.

Колишній міліціонер, що все життя віддано служив своїй Вітчизні, зараз він старався заглушити невідомий йому раніше приступ. У нього майже вийшло…

Він розповів, що як громадянин підтримував сина в його бажанні бути на Майдані. Як батько – заперечував.

– Я не знаю, чи мусить Янукович стояти переді мною на колінах, але я напевно знаю, що він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що він зробив з моєю країною і з моїм сином, – жорстко промовив наостанок батько.

Устим не мав шансів вижити, як і решта одинадцять хлопців, які лежали тепер поряд із ним у холі готелю «Україна», обладнаному під тимчасовий морг. Так сказала журналісту головний лікар мобільної клініки самооборони Майдану Ольга Богомолець.

– Снайпер чи снайпери працювали професійно, – повторила вона вже на виході тому самому журналісту. – В усіх поранення в серце або в голову. Усі вбиті кулею калібру сім шістдесят два[25]. Стріляли на ураження.

Ніка, глибоко зітхнувши, знову вирушила на Інститутську, де тривала стрілянина. На ній не було бронежилета. Сказала, незручно, і він їй не личить! Зате на голові красувалася біла пластикова каска з червоним хрестом. Мішень…

* * *

Олексій уже був на початку Інститутської, напроти готелю «Україна», біля Жовтневого палацу – старої жовтої будівлі з білими колонами. Він короткими перебіжками пробирався вгору по вулиці. Повз нього згори в бік «України» бігом проносили тіла поранених і вбитих. Вище по вулиці працювали короткими чергами «калашникови» й одиничними пострілами СВД. Туди ж, нагору, переміщувалися, зігнувшись і перебіжками, молоді хлопці в будівельних касках та мотоциклетних шоломах із дерев’яними й жерстяними щитами. Вони були неозброєні. Лише дехто мав дерев’яні палиці.

Цик – спрацювала СВД. Один із хлопців на протилежній від Олексія стороні вузької вулиці впав на спину, випустив щит, засмикав ногами.

Цик – відразу другий вистріл. У хлопця, який нахилився до пораненого, з пластикового шолома вирвався фонтанчик крові. Він упав поряд без руху. Перший поранений кричав, благаючи про допомогу. Олексій знімав усю цю страшну сцену телевіком через вулицю. Він навіть бачив моторошну гримасу болю на обличчі пораненого.

До пораненого щосили знизу летів якийсь невисокий щуплюватий хлопчак у білій касці з червоним хрестом.

«Б…дь! – промайнуло в голові Олексія, поки він вистроював кадр у видошукачі. – На ньому навіть бронежилета нема! Що за…?!! Та це ж не хлопець! Це дівчисько!!!!!!!!!!!!!!! ЦЕ Ж…!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»

Ніка підхопила пораненого ззаду під пахви, потягла його вниз вулицею. Незастібнута каска зірвалася з її голови. Червоний хрест злетів.

Раптом із протилежної сторони вулиці зірвалася темна фігура з двома камерами наперевіс, у бронежилеті й без каски, і кинулася до Ніки…

* * *

– Так, хорошо. Первый в минус. Второй его тащит. Все правильно. Молодцы ребята, – тихо говорить снайпер. – А ну‑ка, мы его утяжелим десятью‑то граммулями[26].

Постріл. В серце. Об’єкт звісив голову, затихає, ніжками не сукає. З того, що його тягнув, злітає каска.

– От страха? Прицеливаемся. Плавненько, Сережа, плавненько. Б…дь, это ж девчонка. Стоп. К ним кто‑то бежит. – Стрілок переводить приціл на того, хто біжить. Каже голосно: – Журналист, по ходу. Две камеры[27].

– По журналисту минус, минус[28], – тріщать навушники.

Стрілок переводить приціл на дівчину, до якої біжить журналіст.

Дівчина повернула голову до того, хто біжить. Її скроня під темними локонами в прицілі. Стрілець затримався на секунду, змахуючи піт із брів. Постріл.

– Работу закончили, работу закончили. Конец связи[29], – долинає металевий голос із навушників.

Снайпер, навіть не дивлячись, поцілив чи ні, діловито стає на коліна, складає гвинтівку, згортає каремат, зачиняє вікно. Професіонал…

* * *

У стрибку Олексій збив Ніку з колін. Куля поцілила йому в бік, зламала ребро через броник. Ніка лежала під ним. Повернувши голову до нього й дивлячись йому в очі, зненацька прошепотіла:

– А я тебе чекала… – І притягла його до себе обома руками.

Стрілянина вщухла так само несподівано, як і почалася. Ясне холодне небо над Майданом готувалося прийняти свою Сотню…

 

Глава VI. Медвідь‑Комбат

18 січня 2015 року. Красний Камінь. Аеропорт

– Стьопо, діло пахне керосином. У нас два важких, – похмуро вимовив Сєргєїч, огрядний вусатий старший лейтенант медичної служби, років сорока п’яти, найстарший із захисників КАПу. – Решта трьохсоті ще протримаються два‑три дні, на підніжному кормі, як то кажуть, а цих, Сашу й Акробата, треба евакуювати сьогодні, інакше, як то кажуть, Аллаху акбар.

На цих словах ветеран перехрестився.

– Чекаємо на «чайки», Сєргєїч. Казали, буде аж три сьогодні, – відповів Бандер, перезаряджаючи свій «Стечкін».

Усі в КАПі знали Сєргєїча як Лікаря Айболитя й саме так до нього зверталися. Тут він був справжнім старожилом. П’ять‑шість незмінних ротацій, не менше.

Черговий обстріл щойно закінчився. Пил і димний пороховий сморід стіною стояли навіть у КСП.

Сєргєїч перетрусив свій медичний рюкзак. Усі ліки та інші засоби привезли волонтери ще з тиждень тому. На розстелену на підлозі брудну білу ганчірку з блякло‑бежевими плямами від йоду й темними, майже чорними від крові серед іншого вивалилася блискуча упаковка презервативів. Напевне, випадково затесалася або якийсь дотепник так смішно пожартував.

– Нас тут і без цього добра жарять день і ніч, – пробурчав Сєргєїч і поклав упаковку до кишені.

Обережно переступаючи через стогнучі мішки з пораненими й мовчазні – з двохсотими, в його кут КСП пробирається хлопчина років двадцяти, з гарячим іще автоматом і в туго застібнутій касці.

Він контужений, майже нічого не чує, швидко моргає сльозавими очима, наче намагається довгими, як у дівчини, віями струсити з очей якийсь бруд, голосно говорить, заїкаючись. З лівого вуха тонкою цівкою стікає кров.

Сєргєїч звично ховає цигарку в кулаку, майже обпалюючи собі руку, оглядає хлопця, водячи молоточком йому перед очима.

– Вітаю, житимеш, – Сєргєїч кричить у солдатське вухо. – Відлежися сьогодні. А взагалі‑то, в позиційному боєзіткненні каску небажано застібувати, тим більше так туго.

– Ч‑ч‑ч‑чому?

– Якщо куля, особливо сім шістдесят дві, попаде в каску, може шию зламати, і заїкатися, синок, уже більше не будеш.

– Сп‑п‑п‑п‑асибі, Д‑д‑д‑докторе Айболить, – солдат кричить у відповідь, і задоволений, наче лікар врятував його від смертельного поранення, іде до столу пити чай.

Під час останнього перемир’я, наприкінці грудня, сепаратисти, підсилені свіжими регулярними частинами, що прибували з Росії мало не по батальйону щодня, скористалися моментом. Вони перетворили всю прилеглу до КАПу місцевість на найсправжнісінький укріпрайон, з трьома фортифікованими, як у підручнику, лініями оборони, бетонованими бліндажами, дотами й дзотами, що обступали КАП із трьох боків.

Уранці командир десантно‑штурмової бригади з позивним «Майк», чиї бійці зараз тримали Аеропорт, із жахом виявив, що навіть для евакуації вбитих і поранених посилати в КАП йому більше нема чого й нема кого. За тиждень уся його техніка – чотирнадцять БМП, БТРів і «мотолиг»[30], – була спалена або виведена з ладу. Не кажучи вже про важкі втрати серед особового складу. У строю з двохсот п’ятдесяти двох бійців (стільки їх було на початку операції місяць тому) залишилося чоловік сто п’ятдесят разом із тими, що в Аеропорті. В ангарі по сусідству стояли дві мертві «бехи», які механіки вже розбирали на запчастини. І лише придана «арта» працювала більш‑менш справно.

Батальйон прориву прибув рано вранці з Волновахи взагалі як туристи – на автобусах. Десантний батальйон, призначений, зокрема, для прориву блокади КАП, нараховував сто двадцять чотири чоловіки особового складу замість п’ятесот двадцяти дев’яти за штатним розкладом. І нуль техніки з належних тридцяти двох одиниць. Зеро! І це батальйон, що не з бою вийшов, а відпочилий, переформований, що називається!

У другому батальйоні підсилення з тієї ж бригади, що героїчно, успішно і з малими втратами тримала оборону КАПу ще в жовтні й листопаді, особового складу теж було – кіт наплакав. Лише якихось сто двадцять чоловік, хоча і з бойовим досвідом. При цьому, однак, батальйон був перекомплектований порівняно з іншими частинами на передку біля Красного Каменя: чотирнадцять «коробочок» (БТРів і БМП). Але цей батальйон із такою необхідною саме зараз технікою досі був на марші. І навіть не на підході.

– Який, на х…р, прорив! Що це взагалі, блін, за армія, у якій ні літаки, ні вертольоти не літають, а десантники пересуваються на пасажирських, блін, автобусах! – далі в Майка не лишалося слів, крім нецензурних. Єдиним виходом здавалося позичити «коробочки» в сусідів із морпіхоти, розквартированої неподалік на окраїні Пісок.

Для цього командир і послав туди свого найкращого перемовника, досвідченого й геройського комбата Медведя.

Медвідь був лисий, міцно збитий мужик із величезними волохатими, як у Кінг‑Конга, лапами замість рук. При цьому серед своїх і штабних він мав репутацію офіцера, спроможного умовити кого завгодно на що завгодно. І без застосування фізичної сили. Одним лише словом. Практично.

На локальні «терки» з перемир’я від українців ходив виключно Медвідь. Він став легендою після того, як у серпні першим пішов на прорив котла під Іловайськом і вивів звідти пішки понад сотню людей. Сам ішов із ними поряд два дні. Розстріляли весь БК, пили воду з калюж, якщо попадалися дорогою, їли траву, але йшли і вийшли до своїх. І поранених донесли. Тих, хто в дорозі не помер.

Медвідь одразу домовився з командиром сусідів «за дві «бехи» і одну «мотолигу», але тут виникла непередбачувана і, схоже, нездоланна складність. «Механи» навідріз відмовлялися їхати в КАП. А чого туди їхати, якщо це квиток в один кінець? Вони прекрасно знали, що на цьому проклятому «маршруті слідування колони» останнім часом згорає все, що рухається.

Формально Україна не була в стані війни з Росією. Найвище керівництво на всіх форумах, зустрічах і конференціях торочило про «пряме вторгнення російських військ», що було чистою правдою й очевидним фактом. Але з іншого боку, з причин, що не підлягають обговоренню, не оголошувало в країні воєнного стану й продовжувало іменувати війну в Донбасі сором’язливо‑бюрократичною абревіатурою АТО (Антитерористична операція).

У підсумку солдат, водій‑механік – та хто завгодно! – міг відмовитися навіть у бойових умовах виконувати наказ, і максимум, що йому за це загрожувало, – догана. Жодного військового трибуналу, жодного штрафбату.

«Героїзм і любов до Батьківщини – справа, звісно, добровільна, але, блін, не настільки ж», – укотре подумав Медвідь перед розмовою з маленькою групкою механіків‑водіїв із сусідньої бригади, які навідріз відмовлялися їхати «на смерть» у КАП.

– Хлопці, значиться так, аби ви не сцяли кип’ятком під час цієї пригоди, я поїду разом із вами, от сяду в «мотолигу» поряд з тобою, – Медвідь указав на худого довготелесого хлопця. Це був водій МТЛБ у брудній замасленій синій матерчатій курточці із драним облізлим хутряним коміром, такі носять ремонтники‑поденники на дешевих придорожніх автостанціях. – Там все одно стрілок не дуже потрібний, калібр не той. Хлопці, правда, ну чого ви сците? З вами поїде сам Медвідь, блін. Ви про мене чули?

Троє водіїв похмуро закивали головами, дивлячись собі під ноги й топчучись при цьому на двадцяти трьох своїх бичках.

– Зі мною всі звідусіль виходять живими, навіть із самої дупи.

– Та ми ж не виходимо, а, типу, входимо разом із вами в цю саму… – спробував пожартувати один із трійці.

– Коротше. Ви все знаєте й зрозуміли, – не зважаючи на цей військово‑польовий сарказм, продовжив Медвідь. – Хлопців треба витягувати! Хто, якщо не ви? І я поклопочу перед вашим командуванням про відпустку й нагороди, у разі чого…

Медвідь зрозумів, що переборщив із цим «у разі чого», схоже, усе зіпсував. Одначе цього разу, на щастя або, як виявилося пізніше, на нещастя, він помилявся.

– Та х…й із ними, з тими‑во, з нагородами, значиться, вашими, з них той‑во, сала не наріжеш, – несподівано заговорив найстарший із трійці, з великою розмазаною по запалій неголеній щоці плямою машинного масла, зі збитими в сальні пасма сивими скронями на давно не митій і нечесаній голові. – Коротше, ми, цей‑во… Ми, той‑во, поїдемо… Тому що, цей‑во, значиться, з вами, товариш Медвідь.

Медвідь усміхнувся, переводячи подих, і мало не пожартував, типу «тамбовський вовк тобі товариш, товариш сцикун», але вчасно прикусив язика.

У диспетчерській вежі КАПу загін менший за взвод уже три дні відбивав танкові й піхотні атаки сепарів. Від самої вишки залишилася третина рваного заліза та пошматованого бетону. Позицію тримати сенсу більше не було. Наче був якийсь сенс тримати в Аеропорту все інше.

Маршрут був простий і водночас складний. Завдання поставлене гранично ясно: забрати всіх – поранених, живих і мертвих із вежі, проїхати повз ніким не зайняту (за останніми даними розвідки) пожежку до нового термінала, залишити боєздатний особовий склад для підсилення термінала, забрати всіх поранених і вбитих – і додому, на базу. Усього й клопоту. Простіше пареної ріпи.

Механіки почухали ще раз ці самі багато разів парені й перепарені ріпи й пішли готувати машини. Виїзд було призначено на п’яту ранку. Усі звірили свої годинники. Двоє аж тепер зрозуміли, що годинники в них стоять, так давно на них не дивилися.

«Чому ми постійно маємо виїжджати на цьому б…дському героїзмі? – думав Медвідь, поки йшов додому. Швидко замерзала, вже не хлюпала, а потріскувала під ногами багнюка. – Чому ми самі весь, б…дь, час заганяємо себе в ці котли й оточення, нічого не робимо, поки смажений півень не дзьобне, а потім на героїзмі виїжджаємо з такими, б…дь, втратами адськими? Навіщо так довго тримали цей безглуздий КАП? Заради якої, блін, стратегічної мети? А тепер, Медвідь, бери людей, яких нема, бери машини, яких нема, і розрулюй цей грьобаний ад, да? Так, б…дь, виходить, так, б…дь?»

Поруч просвистіла випадкова, схоже, міна. Медвідь гепнувся в брудну калюжу біля перекинутого, пробитого сотнями осколків жерстяного паркана. Міна ляпнулася в більшу калюжу метрів за тридцять від тієї, у який він лежав обличчям униз.

Він навіть не розчув звуку вибуху, наче ця калюжа на секунду засмоктала міну в свою тонну багнюки. А от на другій секунді (як розтягується воєнний час, поки його більше нема для тебе) наче як вибухнула, піднявши цунамі густого смердючого болота й опустивши все це на спину офіцеру.

«Тепер я з усіх боків замаскований, як снайпер», – подумав Медвідь, підвівся, підібрав автомат і рушив далі, навіть не намагаючись струсити болото ні з себе, ні зі зброї.

Цієї хвилини він раптом потрапив у зону дії мережі й почув звук вхідного повідомлення.

«Ти не забув, сьогодні Д.Н. у Санька? Ми тебе любимо й чекаємо», – написала дружина.

Наймолодшому з трьох його синів (після війни він пообіцяв їй дівчинку) виповнилося три роки. Той ще до пуття не розмовляв, але вже малював танки й літаки. І тата з рушницею.

«Б…дь! Як я міг забути?!» – Медвідь одразу спробував набрати Настю, але зона зникла. Тоді він набрав і відправив повідомлення: «Поздоровляю, цілую, люблю. Скоро приїду». Смс відправиться саме, коли знову з’явиться примарна зона.

Востаннє вони бачилися близько місяця тому вдома, у Харкові, уперше від кінця серпня, коли він вийшов з оточення й батальйон формували практично заново. П’ятдесят шість убитих, майже всі поранені з двохсот чоловік, які були в пеклі під Іловайськом. Тоді Медвідь провів аж три дні вдома, а «крайнього» (так тут усі говорили замість «останнього») разу встиг додому лише на ніч, коли його послали за двома новими БМП‑2. П’ять годин він був із нею й зі сплячими хлопчиками. Коли вранці їхав, не стали їх будити. Настя так плакала, що й без дітей сліз вистачило.

Здоровезний мужик увесь у липкому стікаючому болоті, наче завмерши, стояв посеред зруйнованого села, посеред нескінченної війни. Плечі у нього опустилися, голова похилилася, сам він увесь якось стиснувся.

Ніхто не бачив його сліз. Поряд нікого не було. І навіть якби були, не помітили б. Через багнюку…

Рівно о п’ятій ранку бронеколона висунулася до КАПу. Першим пустили БТР, на ньому й поїхав Медвідь. Другою йшла МТЛБ, замикав колону БМП. Медвідь був у головній машині, так мобільніше й надійніше керувати. В усі три під зав’язку навантажили БК, їжу, лахи, воду, ліки.

«Мотолигою» замість дванадцяти чоловік їхало четверо. У БТРі було двоє, Медвідь і механ Вася, той, що напередодні за всіх прийняв рішення їхати. Беха містила чотирьох. З вежі треба було забрати чоловік двадцять, якщо ще, дай Боже, живі. Судячи з канонади й радіообміну, бій там тривав від самого вечора, цілу ніч.

Щойно заїхали на злітку біля вежі, перші дві машини проскочили, а БМП запалили. Довбанули з гранатомета прямою наводкою в паливний, із засідки. Схоже, чекали. Розвідник Ждан на ходу відчинив задній люк «мотолиги». З БМП ніхто не вибрався. Машина вже горіла як факел. Не скидаючи ходу, поїхали далі.

Під’їхали до вежі, «пришкерилися» з північного боку, щоби скоротити сектор обстрілу. Захисники вже сиділи й лежали внизу, посеред решток зруйнованих поверхів. Мертві й живі. Живі, хто міг, відстрілювалися навмання, на спалах, мертві терпляче очікували.

Хвилин п’ять евакуювали поранених, засовували в «мотолигу» сім мішків із трупами. Поранених чоловік вісім. Шестеро на ногах. За командира – старший сержант із позивним «Налим».

У глухій темряві вогкого ранку, посеред сліпого стрілецького бою розподілилися по машинах, як могли. Трьохсотих додалося. Двохсотих наче ні. До Медведя в БТР влізли легендарний коректувальник і кулеметник Фелічита, який не залишав вежу з жовтня, цілісінький, та ще п’ятеро з ним, усі на ногах.

Несподівано довелося затриматися. Усі не помістилися в «мо‑ толигу», хоч як пресуй.

– Двохсотих залишаємо, б…дь!

– Їдемо всі! Так, б…дь, веселіше! В’яжіть мішки з двохсотими на рами! Бігом, б…дь!

І лише коли, матюкаючись і відстрілюючись, перекантували трупи на рами, машини рушили далі.

На під’їзді до пожежки виявилося, що розвідка помилялася. З пожежки їх добряче «причесали» ДШК і, схоже, «Утьос». Ну, і пару гранат до кучі, з РПГ. Мимо цього разу.

Медвідь прийняв рішення в самовбивчий бій не вступати, а обходити пожежку на швидкості через насип. Вася «фіксанув» під обстрілом, надто задрав на підйомі швидкість. БТР занесло, і машина перевернулася на спину, нагадуючи велетенського залізного жука з подібними на безпорадні лапки колесами, що безглуздо оберталися. «Мотолига» пішла далі без зупинки. Заміс був крутий. Трупи на броні поступово перетворювалися на решета.

Медвідь відчинив люк і відразу побачив: з боку пожежки летить «світлячок». Прямо до них. Водій не вимкнув світло всередині. Відкритий люк виказав їх у темряві.

Спалах, удар. Медвідь закрив руками лице, розплющив очі й побачив, що горить. Спробував збити полум’я. Вивалився злюка лицем у свіжісінький сніг. Сніг зашипів. Медвідь не відчував обличчя.

Збивши полум’я, він потягнувся назад до люка, щоби дістати автомат, побачив, що водій згорнувся калачиком. Смикнув його за плече – голова, наче гумова, впала набік. Пів голови нема.

– Прости, Вася. Не пощастило цього разу, – тільки й устиг прошепотіти комбат. Цієї миті вже все тріщить у нього самого в голові. Іскри в очах. Темрява. Втрата свідомості.

…Коли Медвідь отямився, він лежав на животі на асфальті. Навколо міські будинки. Голова розколювалася. Рукам страшенно незручно. Усе ясно: зв’язані за спиною. Полон.

Уже світало. Навкруги холодно й сіро. Їх посадили на коліна посеред вулиці. Усіх, хто був у БТРі, крім водія.

– Я Ваха, если кто не знает[31], – заговорив, скоріше навіть закричав, майже зірвавшись на фальцет, високий смуглий молодий чоловік кавказької зовнішності. Був без шапки, мав у руках короткоствольний «калаш», а з форменої кишеньки на рукаві звисав символ так званої путінської Новоросії – георгіївська оранжево‑чорна стрічка. Ваха, незважаючи на національність, говорив російською без жодного акценту.

Медведю лице Вахи здалося знайомим. Де він його раніше бачив? Голова крутилася, гула. Шкіра обличчя нестерпно нила. Права щока його роздулася так, що він краєм ока міг бачити її.

Поряд із Вахою раптом виросла фігура з телевізійною камерою на плечі, у синій касці з написом «ПРЕСА» і в синьому бронику з написом «Лайк ньюз».

«Усе ясно, це ж той самий психований командир бандитів на прізвисько Ваха, який не вилазить із сепарських новин. Може, хоч на камеру не будуть кістки ламати», – подумав комбат.

Цієї миті Ваха порівнявся з ним (побачив, що за віком і формою офіцер, не нижче майора), зупинився навпроти, долонею в лоба підняв йому голову й спитав:

– Ты, чтоли, командир?[32]

Медвідь мовчав.

– Отвечай, боров, когда спрашивают! Или не кормили еще? – Ваха різким рухом відірвав синьо‑жовтий шеврон із грудей Медведя, сунув йому під ніс, намагаючись запхати у закритий рот. – Жри, падаль, кому говорят! Жри, гнида! У вас, у карателей, щас завтрак должон быть по расписанию![33]

Він віддав автомат одному зі своїх солдат. Їх було чоловік п’ятнадцять. Усі в новій зимовій утепленій зеленій формі з чорними наплічниками й нарукавниками від ліктя, як у військових бухгалтерів, якщо такі на війні бувають. Майже в усіх на головах чорні балаклави. Дехто в касках, дехто в чорних в’язаних шапочках. Берці в усіх нові, мало не блищать. Усі вони стояли мовчки.

«З виправки – професійні військові», – подумав Медвідь.

Між тим Ваха дістав із кобури ТТ і тильним боком з усього розмаху вгатив його по тім’ячку. Комбат знову знепритомнів.

Отямився на підлозі в якомусь ангарі‑гаражі. На стінах тут і там на залізних штирях висіли старі й нові покришки.

Він і його хлопці лежали на підлозі. Обличчя в усіх закривавлені. Замість професіоналів у балаклавах навкруги стояли бандитського вигляду хлопці, без балаклав, у камуфляжі, зі шматками залізної арматури в руках.

– Значит, так, фашисты х…вы. Мы у вас в «коробочке» пулемет нашли, – кричить Ваха, крутячи бейсбольну биту в руці. – Кто из вас пулеметчик? Кто вчера с башни покрошил моих парней?[34]

Мовчання. Без жодної команди хлопці в камуфляжі починають бити арматурою всіх, хто лежить на підлозі. Удари, крики, стогони, знов удари. Через хвилину побиття припиняється.

Чути важке дихання й тих і других. Хтось стогне, хтось уже ні. Двоє лежать нерухомо.

– Ну что, твари, память не вернулась?[35] – знову кричить Ваха, піднімає руку з битою й трьома ручними годинниками на зап’ястку.

– Усе, харе‑маре. Я кулеметник із вежі, – говорить Фелічита, по життю – Сашко Полунін, двадцятишестирічний шкільний учитель фізики із Сум, етнічний росіянин.

Фелічита не встигає виплюнути кров із розбитого рота, як на нього сиплються удари арматурою з усіх боків. Уже безживне тіло кулеметника сепари люто штурхають ногами хвилини дві‑три.

– Все, парни, все, – раптом кричить із сильним кавказьким акцентом якийсь молодий сепар у чорному комбінезоні. Нахиляється над тілом Фелічити, мацає пульс. – Дышит еще. Балныца нужно[36].

В ангарі мертва тиша. Її раптом порушує інший кавказький голос, звідкись позаду натовпу. Не крик, не голосно, роздільно:

– Балныца, гавариш? А курорт, море Черное, шашлик‑машлик нэ нада?[37]

Натовп розступається. Невисокий кремезний чеченець середніх років, лисий, із рудою бородою, повільно, перевальцем, на своїх міцних коротких і кривих ногах виходить уперед. В одній руці в нього ТТ, в іншій – довгий прямий кинджал.

Він простягає кинджал молодому чеченцю, що схилився над Фелічитою. Говорить щось різко й гортанно своєю мовою. Молодий підводиться, дивиться в очі рудому, відповідає щось тихо й коротко по‑чеченському. Відводить простягнутий кинджал рукою й різкими кроками майже вибігає з ангара. Усі мовчать. І знову чутно тільки важке дихання і стогони тих, що на підлозі.

Старший чеченець повільно хитає головою, щось говорить сам до себе. Вставляє кинджал у піхви, опускає руку з пістолетом у бік Фелічити й двічі стріляє тому в голову. Без слів розвертається й виходить з ангара слідом за молодим.

«Геть племінник знахабнів. Учити треба поважати старших», – думає командир батальйону Шаміль Бараєв, поки повільно й важко крокує в супроводі озброєної до зубів охорони в чорному тихими, сірими, неживими донецькими вулицями. Ще один день у чужому місті не вдався.

– Что ж вы делаете, сволочи! – голос Медведя з підлоги порушує липку й щільну тишу в ангарі. – Он же просто солдат, как и вы[38].

Усі навколо мовчать, аж поки до смиканого Вахи повертається мова.

– Какие вы, на х…й, солдаты! Вы фашисты е…ные! Бендеровцы, б…дь![39] – істерить він.

Вимкнувши світло, Ваха і його люди виходять з ангара. Клацає залізо замка. Тьма падає на Медведя і його людей, як важка завіса…

За кілометр від ангару, де на холодній бетонній підлозі стікали кров’ю українські кіборги, у новому терміналі нічна пітьма поступово змінилася вогким днем, без неба, без повітря. Суцільний чад довкола.

Усі готувалися до прибуття «чайки». Стрільці, кулеметники на позиціях. Олексій сидів під підвіконням порожнього вікна, крізь яке замість світла й повітря всередину будівлі заповзав пороховий дим. Він перевіряв камери, виставляв режими, протирав оптику.

Усі інші поруч із ним клацали затворами, виставляли свої режими й свою оптику…

Професор і Тритон стояли біля самого вікна. Професор акуратно поклав свій автомат поряд зі снайперською гвинтівкою Тритона із зовнішнього боку вікна на гору сміття. Чекали.

Мертві в мішках складені майже штабелем назовні. Поранені із забинтованими головами, руками й ногами сиділи за цією страшною пірамідою з мішків зїхніми назавжди заснулими товаришами.

– Їдуть!

З туману й диму зліткою в бік термінала повільно вповзало щось незрозуміле й моторошне, обвішане мертвими тілами в мішках і без мішків, простріляними десятками куль.

Несподіваний звук вхідного телефонного повідомлення в кишені в Олексія розсік тишу в терміналі, наче перший такт похоронного маршу.

Усі повернули голови на цей звук, ніби це повідомлення було кожному з них. І справді, воно було кожному з них:

«Де ти? Як ти? Думаю про тебе…»

«Де я? У пеклі», – хотів був написати у відповідь Олексій, але передумав, просто вимкнув телефон і запхнув його назад до кишені.

 

 

Глава VII. МВЧ

Навіть на самоті він намагався возсідати, а не сидіти на стільці. Спину тримав прямо, зиркав на своє відображення праворуч у дзеркалі. Стілець був зависокий на його зріст, але маленький лисуватий худорлявий чоловік таки дотягувався ногами до підлоги. Було недуже зручно, але дуже важливо для нього. Він був одночасно і низько і високо. Він був маленький і водночас дуже великий чоловік.

Його так і звали – Маленький Великий Чоловік. За доби, коли навколо всі великі люди, навіть якийсь зачуханий, хоча й кривавий, Салах ед‑Дін Ахмед Бокаса, були президентами, а дехто навіть обирався народом, він був царем. Царем гори, як він полюбляв жартувати, але, якщо серйозно, він був царем величезної Азійсько‑Європейської Держави. Спершу називали її Європейською, а потім, коли з усіма сусідами, ближніми й дальніми, пересварилися, стали називати так. Сусіди стисло називали їх просто Мордор.

Мешканці АЄД ображалися за таке прізвисько й натомість відмовлялися купувати в цих країнах квіти, а ще – сир, сметану, вершки, шпроти. Мало хто з них пам’ятав, як раніше називалася їхня країна, бо підручники історії переписувалися при кожному новому тирані, батькові народів, який приходив у палац ненадовго, а залишався назавжди, поки сам не помирав. З усіх лише один пішов сам. І тільки він був президентом. Решта були царі й королі, включно з нинішнім «царем гори», якого й привів за ручку той єдиний президент.

У палаці не було жодної жінки. Але озброєної охорони було стільки, що в разі непередбачуваних обставин і табакерка виявилася б зайвою. Він відігнав цю думку, як набридливу муху від парової котлети, яку, ретельно прожувавши, заїв шматочком білого хліба й запив ковтком теплої «Боржомі».

Тепер, після дивовижного й багато в чому випадкового відновлення нормальних стосунків із Грузією, цар не відчував незручності від того, що п’є політично неправильну воду. Він чесно намагався перейти на вітчизняні Єсентуки, перепробував усі номери. Але організм відмовлявся приймати цю пересолену воду з‑під крана, бутильовану в підвалі сусідньої підсобки.

Його величність витер тонкі безбарвні губи теплою вологою махровою серветкою, підвівся і з певним зусиллям, по‑качиному перевалюючись з ноги на ногу, рушив у бік дверей. Щойно охоронець відчинив перед ним двері, він вийшов у коридор уже майже прямо, одну руку тримаючи нерухомо, а іншою відмахуючись у такт крокам, наче при боці в нього висіла шабля чи кортик. Йому навіть колись сказали, шо ходою він нагадує Колчака. Видно, у кіно побачили. Думали, що це прозвучить як комплімент, адмірал усе‑таки.

– У мене б Колчак і до Іркутська не дістався, – відповів він тоді. – Максимум до підвалу в Єкатеринбурзі.

Маленький Великий Чоловік уніс себе до малої зали для конференцій і відразу подивився на своє відображення у величезному дзеркалі, яке висіло в золотій рамі на стіні навпроти входу. Він пильнував кожен власний рух, кожен жест, дихання, слово. У залі на нього вже чекав таємний радник Жмурков. Ніхто не знав, як звали Жмуркова на ім’я. Це було таємницею (він же був таємним радником). Усі знали його просто як Жмуркова. Він ні з ким ніколи не розмовляв, окрім МВЧ, якому таємно щось радив, після того МВЧ спочатку стирав на порох будинки, селища й цілі міста у своїй країні, а потім перейшов на цілі півострови та волості в сусідніх країнах.

Жмурков стояв, прихилившись спиною до каміну, у позі Мефістофеля. Одна нога, ледь зігнута в коліні, спиралася на мисок. Рука підтримувала лікоть іншої, на кисть якої опиралася голова із задумливим, зануреним у себе лицем з орлиним носом і чорними, бездонними, як вугільна шахта, очима. Жмурков, як зазвичай, був одягнений у все чорне, мов капелан, починаючи з чорного трико. Комірець‑стійка антрацитово‑чорної сорочки разом із великим і вказівним пальцями правиці підпирали точене пещене підборіддя з глибокою ямочкою.

«Господи, шпаги бракує для повноти картини», – подумав МВЧ, коли Жмурков, вийшовши з образу Мефістофеля, відвісив йому шанобливий уклін, схожий на придворний реверанс. МВЧ навіть трохи пересмикнуло від того, як Жмурков швидко‑швидко перебирав білими пальцями зімкнутих перед собою рук. Цареві на мить здалося, що у радника в паху корпається клубок товстих білих хробаків.

Подолавши хвилинний блювотний рефлекс, МВЧ ледь кивнув йому у відповідь і покрокував до трону, притримуючи невидимий кортик. Возсів на трон і поглянув на годинник Blancpain Léman Aqua Lung Large Date  на правій руці. Він любив цей годинник більше за інші зі своєї колекції, але потай заздрив Патріарху, годинники якого мали властивість у потрібний момент ставати невидимими, як Чеширський кіт.

Одного разу обідали в Патріарха. Якраз подали запечених лебедів, фаршированих вітчизняними трюфелями й маслинами. Владика пригубив зі свого келиха Shiraz Rosemount [40] вітчизняного виробництва й зиркнув на годинник, а МВЧ одразу пожартував у своїй особливій манері:

– Махнемося не глядячи?

– Чим, сину мій, душами? – пожартував у відповідь Патріарх.

– Ні, Владико. Ви ж знаєте, що це неможливо. Махнемося годинниками?

Владика знову змахнув, мов лебединим крилом, парчевим у позолоті рукавом. І – о диво! – годинник зник!

МВЧ, сам великий любитель, поціновувач і в якомусь сенсі колекціонер наручних годинників, ніде ні до, ні після більше не зустрічав такого безслідно зникаючого Breguet , як у Патріарха.

«Ну, нічого, – виснував монарх подумки. – Треба бути скромнішим. Скромність… страшить».

– Щось наш шановний Воєвода сьогодні запізнюється, – стиха, наче до себе, промовив Жмурков, чим перервав царські заздрісні й мрійливі роздуми про годинники та філософські – про скромність. – Схоже, новини не надто радісні.

Насправді, обидва знали, що сьогодні Воєвода, виряджений, як щось середнє між пріснопам’ятними Піночетом і Каддафі, понад дві години промучився в кімнаті очікувань на першому посту. Після чого за спеціальною вказівкою МВЧ був підданий принизливому випробуванню. А саме – його кілька разів прогнали через рамку металодетектора, змусили викласти з кишень усе, включно з дріб’язком і трьома мобільними, жуйкою, двома презервативами й цукеркою «Корівка», а також попросили відчепити з грудей і живота всі ордени, включно зі значком ГТО та медаллю «За відвагу на пожежі», яку він отримав за згорілий дощенту Манеж. Хай понервує. Хай відчує нарешті «надзвичайність ситуації».

Царю сподобалося це словосполучення (до свого останнього підвищення Воєвода відповідав у країні за надзвичайні ситуації). І государ повторив його вголос, трохи присвиснувши на початковому «ч», – легкий дефект, на який він не звертав уваги в дитинстві та якого потім, коли потрапив у «контору» й почав «на землі працювати з людьми», не міг позбутися, хоч як старався. І особливо це заважало тепер, за царювання.

Не так давно йому навіть склали середнього обсягу промову, у якій майже на вісімдесят шість відсотків (його улюблена цифра, бо, за останніми опитуваннями, його підтримували вісімдесят шість відсотків населення країни) виключили всі шиплячі та свистячі. Але після двох репетицій, між польотом на дельтаплані із журавлями й чіпуванням полярного ведмедя (обидва епізоди знімалися самим Кареном Бронтозавровим у павільйонах «Мосфільму»), йому здалося, що промова дещо втратила в образності й виразності. Образність. Виразність. Скрепи там, шмепи. Він не вірив своєму колезі Штірліцу, що особливо запам’ятовується остання фраза. Він свято вірив: усе, що він говорить, має запам’ятовуватися. А говорив він із країною, з народом щодня, іноді, на великі свята, навіть годинами. Йому було важливе кожне його слово, наче їх висікав для нього сам Берніні[41]. Словом, від затії із шиплячими довелося відмовитися.

Тим паче придворний дефектолог‑логопед, що був посвячений у цю державну таємницю й присягнув на Біблії, Корані й Конституції зберігати мовчання, стверджував, що така легка, ледь помітна шепелявість (він, хоч як бився, не міг дібрати іншого слова, менш образливого, тому вимовив його швидко‑швидко, як змія) радше приховує в собі плюси, ніж мінуси: додатковий шарм, упізнаваність, звичність, «тепло лягає на жіночі вушка», «додає державному образу природної, прямо від серця, людяності».

Звісно, порівняно з Воєводою, у якого взагалі була постійна каша в роті, сам монарх був просто Демокрит (яке лайливе слівце), ні, Диклофенак (взагалі не з тієї опери). «Демосфен!» – радісно згадав цар‑государ, коли захеканий, спітнілий і почервонілий Воєвода показався нарешті у дверях, майже брязкаючи на знак ревного служіння невидимими шпорами.

– Не звели карати! – запричитав Воєвода, бухаючись у ноги МВЧ і припадаючи своїми розбухлими від вологи липкими губами до персня на одному з тонких пальців у білій лайковій рукавичці. – Звели слово мовити! Дорогий Вадим Вадимич, милий Мій Великий Чоловік!

МВЧ зупинив Воєводу жестом і поглядом, і той слухняно потік за інший край столу, де йому вказали на стілець. Жмурков як арбітр, як царева чорна тінь, із тим самим таємничо‑замисленим виглядом присів не поряд, а трохи віддалік, збоку від столу.

– Чув, чув, – мовив МВЧ спокійно‑породистим, як йому здавалося, тоном персонажа з якогось, скажімо, «Горя з розуму». – Кіборги, кіборги, кіборги… Орки, орки, орки… Що це за Братство Кінця якесь?

– Кільця, – пробурмотів собі під носа Жмурков.

– Саме кінця, а не кільця, – майже огризнувся МВЧ.

Він полюбляв гострословити і хотів, щоб одразу доходило. Навіть до воєвод, не кажучи вже про таємних радників. Але гострословив він дуже своєрідно. Йому подобалося, що оточуючі сміються з його жартів, простих і народних, завжди влучних і доречних. Так подобалося, що він сам часом не міг стримати усмішки. МВЧ розвинув це почуття в курилці «контори», де він починав своє кар’єрне зростання. Він не курив, але любив поспілкуватися з колегами, як то кажуть, подихати солодким і приємним димом вітчизни, і, ніде правди діти, анекдоти послухати, для загального, так би мовити, розвитку та й, не передусім, звісно, по роду служби якоюсь мірою.

– Дорогий МВЧ, вислу…

– Та ні! Це ви мене вислухайте, шановний!

Жоден м’яз на обличчі МВЧ не ворухнувся. Не виключено, що вже просто не дуже міг (ботокс‑шмотокс! Придумають же євреї всяку х…рню!). Але маленькі, близько посаджені білясті оченята налилися таким свинцем, аж Воєвода весь стиснувся. І приготувався до того, що цей розпечений важкий метал заллють йому в глотку, як у картині «Андрій Рубльов», що раніше вважалася формалістичною й ідеологічно чужою, а нині – шедевром світового кіно, чорно‑білою гордістю вітчизняного кінематографу.

– Що там, врешті‑решт, у вас відбувається в цій республіці, у цьому доброякісному, так би мовити, утворенні, чи як воно у вас там називається?

– ККНР, – вимовили в унісон Воєвода й Жмурков і подивилися один на одного.

– Красно‑Кам’янська Народна Республіка, – пояснив Жмурков.

При дворі Жмуркова не любили й боялися. Вважали інтелігентом (читай: ворогом). Цей термін використовували для негативної характеристики особистості й до нього часто додавали означення «гнилий». Незважаючи на те, що оточувала його погано приховувана, м’яко кажучи, нелюбов, Жмурков так увійшов в образ інтелігента, що колись навіть написав п’єсу «Нуль на нуль не ділиться» під псевдонімом Жмуріков, аби ніхто не здогадався.

П’єсу поставили всі державні театри країни. Глядачів на вистави автобусами привозили звідти ж, де набирали учасників проурядових демонстрацій, маршів ненависті та інших шабашів. Після початку війни в Україні його взагалі всі придворні, депутати, сенатори та інші державні мужі ненавиділи. Вважалося, що війна була його ідеєю. І от тепер, після введення санкцій західними країнами, їм усім урізали зарплату аж на десять відсотків! І за кордон не пускають!!! А в них же там будинки, вілли, яхти, діти, собаки, лікарі з ліками. Рахунки, знов‑таки… Б…ді… Казино…

– Добре, що не демократична, – жартонув цар, і його слухачі улесливо розсміялися з жарту, один голосно, другий тихо. – Бо вийшло б ККНДР, так чи не так?

Цар знову всміхнувся. Воєвода, прийнявши це на свій рахунок, акуратно посовав своїм широким і водночас кістлявим задом по краєчку стільця, так, щоби не рипіти, і спробував перевести подих.

МВЧ обома руками, як крісло‑гойдалку, посунув трон на коліщатках ближче до столу й почав двома пальцями повільно барабанити по його поверхні, укритій кумачевим сукном, наче награвав на фортепіано свою улюблену мелодію «С чего начинается Родина?». Але тут він згадав іше одну хохму: «С картинки в твоем букваре, с хороших и верных товаришей, зарытых в соседнем дворе…» – і знову всміхнувся.

Він, узагалі, крім гумору любив і гарні душевні пісні. Соціально близьким йому колективом був гурт «Бо‑Бо». Йому, по‑перше, подобалося, що всі вони були перетягнуті з голови до ніг такими садо‑мазо портупеями. Особливо йому полюбився шлягер «Прогулянка з віслюком». Глибокий, символічний, слів мало – легко запам’ятати. Іноді під час їхніх концертів, а він туди походжав, він навіть підспівував разом із хором Алєксандрова:

Мы пойдем с ослом

По полю с веслом.

Мы пойдем с веслом

По полю с ослом.

І так далі. Красиво співають, чортяки.

Незважаючи на приємні музичні ремінісценції, свинець, однак, так і не витік до кінця з очей, коли він підвів їх на Воєводу, наче бачив того вперше в житті, і коли тихо й зловісно вимовив:

– Отже, що там відбувається на театрі військових дій? Чому Аеропорт, який, за чутками, утримують якісь невідомі кібернетичні організми, досі не взятий звитяжними ополченцями? Чи в останніх не вистачає сил і засобів?

Воєвода спробував був щось заперечити, але слова змішалися в нього в голові й у роті, і все, що він у підсумку видав, було радше схоже на приступ задухи.

– Коротше, друже мій, – МВЧ знову всміхнувся, згадавши, що на цьому місці в конторській курилці зазвичай наввипередки докидали «коротше в сусіда» (ах, які безтурботні, світло‑пивні були часи), але зусиллям волі зупинив ці осяйні спогади молодості. Спробував зосередитися на «громадянській війні на сході України», яка розвалювалася на очах.

– Зрозумійте ви нарешті, дорогі мої стратеги кабінетні, генерали ви паркетні, дурилки ви картонні! – Жмуркова покоробив був особовий займенник «ви», і лице його пересмикнулося разом із червами рук, але, будучи знавцем російської мови, він відніс його ввідразу до неозначено‑особових і заспокоївся. – Громадянську війну мають виграти громадяни, що воюють із несправедливістю, місцеві герої‑гопники на зразок Вахи та Ламборгіні, чи як їх там, а не Краснознаменний ансамбль пісні й танцю Радянської Армії!!! – МВЧ встав, щоб остаточно дивитися на міністра згори вниз і ще суворіше спитав: – Пане донедавна майбутній маршал! Я не зрозумів, то чи вистачає народним ополченцям цієї вашої КНДР сил і засобів, чи ні? Вони, здається, обіцяли світовому співтовариству, що візьмуть Аеропорт до світлого свята Сьомого листопада? Чи я щось забув?

– Точно так, Ваше… – Воєвода затнувся, мало не ляпнувши «високоблагородіє». Він не згадав одразу те слово, яким у подібних випадках вимагалося величати государя‑імператора, й замовк, утупившись у товсту чорну муху, що, мов ворона, розгулювала по криваво‑червоному сукні столу.

– По‑перше, не «точно так», а «так точно». А по‑друге, відповідатимемо на конкретно поставлене питання, чи й далі вмикатимемо дурника? До яких пір ці карателі, чи, по‑вашому, кіборги, будуть безкарно розстрілювати з Аеропорту мирні квартали Красного Каменя, убивати мирних мешканців, наших співгромадян, зрештою? – МВЧ щиро вважав, що всі російськомовні люди врешті світу були його співгромадянами й потребували постійного захисту будь‑якими способами, з танками й «катюшами» включно.

– Це не зовсім так‑с, Ваша Величносте, смію зазначити, – тихо, ніби собі під ніс, заперечив Воєвода. – Заданими нашої розвідки, у них в Аеропорті нема артилерії…

– Знаєш що?! – МВЧ уперше за час розмови перейшов на «ти» й підвищив голос. – А нема бажання засунути дані розвідки сам знаєш куди?! Хто тоді день і ніч довбе снарядами й ракетами місто бойової та трудової слави, убиває наших дітей, батькам яких, росіянам і українцям, не припала до смаку київська хунта, керована, як відомо, з Держдепу? Ти не полінуйся, увімкни ящик для ідіотів, подивися, шо там показує наше азійсько‑європейське телебачення, НТВ[42], усі канали. Хочеш сказати, брешуть? На чий млин воду ллєте, товариш міністр?

– Так‑так, мені як‑к‑краз сьогодні доповіли, що у кіборгів усередині Аеропорту, можливо, сховано дві батареї гаубиць. Винен, забувся.

МВЧ узяв паузу, розмірено крокуючи залом туди‑сюди позаду Воєводи, який не наважувався озирнутися. Той зрозумів мовчання шефа як можливість додати ще щось на своє виправдання.

– Мені повідомили, що днями ополченці з числа шахтарів, комбайнерів та інших роботяг, які там часто й густо з солдат і офіцерів запасу різних років (там колишніх танкістів взагалі хоч греблю гати), змогли сформувати дві власні прстовські повітрянодесантні бригади й одну танкову бригаду.

– Які‑які бригади? – МВЧ пошкодував, що залишив маузер у спальні та не може якщо не застрелити, то хоч би вибити руків’ям дур із довбешки цього так званого міністра, «нечаянно пригретого славой». Пушкін у переліку цитат – обов’язкове читання МВЧ на ніч – був першим рядком.

– Я й к‑к‑к‑кажу: дві п‑п‑п‑п‑п‑просто бригади ПДВ, – вичавив із себе нарешті Воєвода, буквально обливаючись холодним потом.

Далі, вже майже не затинаючись, Воєвода скоромовкою доповів, що в різних сховищах військової техніки, гаражах і ангарах українські військові, поспіхом і панічно відступаючи, кинули сотні бронетранспортерів, реактивних установок «Град» і «Ураган», самохідних артилерійських установок, мінометів усіх видів, гаубиць, танків Т‑64 і Т‑72, які вони зосередили там, готуючись до віроломного вторгнення в АЄД.

– Так, так, так, – МВЧ повернувся на трон, а Воєвода знову перевів подих. – А звідки в українській армії танки Т‑72, дозвольте вас спитати, дорогенький? Вони ж наче не були в них на озброєнні, за вашим же звітом, до анексії, тьху ти, до добровільного приєднання Криму.

– У них… так… нема… – промимрив Воєвода, зрозумівши, що знову бовкнув зайве. – Але, розумієте, корупція… Купили потай у нас… Ще до нас… Тобто до вас… Ну а форму вони купили у воєнторгах своїх. Ви й самі про це говорили, що кожен дурень може її купити.

МВЧ знову зупинив на Воєводі свинцевий погляд і по складах, мов розстрільний вирок, вимовив:

– Коли буде взято Краснокам’янський аеропорт? Ополченцями.

– Дуже, дуже скоро. Буквально справа кількох годин. Зараз до нас, тобто до них, ополченців, прибула серйозна підмога у вигляді строкових відпускників‑добровольців із каракумикського окремого батальйону «Південна північ», на своїх же танках і бронемашинах, щоби зекономити на квитках. Ці, з дозволу сказати, хлопці налаштовані більш ніж рішуче й уже йдуть в атаку. Присягаюся, скоро ви ніколи і нічого більше не почуєте про них!

– Про хлопців, про ополченців чи про добровольців?

– А‑а‑ха‑ха, про кіборгів цих, – щиро розсміявся Воєвода. Він обожнював жарти господаря. Він знав: якщо «папа» жартує – бити не планує.

– Так, а ще от що, – МВЧ обійшов Воєводу й знову зазирнув йому в очі. – А хто ж їм завдання поставив?

– Кому? Кіборгам?

– Та, ні, хлопцям вашим. Ополченцям вашим і добровольцям.

– Так ніхто. Тобто самі собі поставили, – Воєвода урвав сміх, дістав із кишені хустку, витер лоб.

– Усе, шановний, продовжуйте стежити за розвитком ситуації. Вільний, – і, коли двері за Воєводою зачинилися, додав: – Як шмаркля в польоті.

Витираючи піт із лоба широкою оренбурзькою пуховою мереживною хусткою, шмаркля в польоті на нетвердих ногах волоклася до виходу, скиглячи собі під носа:

– То, може, нам зовсім не воювати, а зекономити особовий склад, якщо все можна потелеку розрулювати?

Бахнувши за собою дверима палацу, він плюхнувся на заднє сидіння чорного «Мерседеса» й загорлав на водія‑полковника, як поручник Дуб на бравого вояка Швейка:

– Ну! Кому сидимо? Вези вже на дачу, чи як! Ні, краще до циганів у Яр!

У палаці МВЧ жодні накази ніколи вголос не віддавалися, жодні завдання вголос не ставилися. Пряма розмова була просто неприпустима. Діалог із підлеглим складався винятково з вигуків, натяків, алюзій і недомовок. Справжнім придворним мистецтвом було вчасно й правильно зрозуміти, що від вас вимагають.

Усі добре пам’ятали, як мало не погорів на справі неприкаяного журналіста Ґонгадзе колишній президент України Кучма.

Неперевершеним майстром кремлівського ньюспіку заслужено вважався покійний прем’єр Віктор Степанович Держимордін. «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди». «Та що тут говорити! Таких уже не роблять», – зітхнув МВЧ.

МВЧ був надто мудрий, аби віддавати накази, до того ж, Боже збав, у письмовій формі. Останній свій підпис колишній підполковник поставив ще в Установі, коли приймав кабінет начальника з портретом академіка Сахарова на одній стіні й Фелікса Дзержинського на іншій, за що й розписався. Пізніше архівісти за таємним наказом пропустили цей унікальний опис майна крізь шредер, а обрізки спалили спеціальним напалмом точкового застосування – вітчизняним ноу‑хау, гордістю вітчизняної наукової думки, яка ще не виїхала, поряд із таким геніальним винаходом, як полонієвий чай, висунутий на «Нобелівку» з хімії.

Цар знав, що, незважаючи на непорушність свого положення, будь‑який його підпис приховує в собі різного ступеня відповідальність, не кажучи вже про нечувані накази підривати будинки чи збивати «Боїнги». (Як відомо, будинки підірвали злі кавказці, а літак, щонайгірше, збили «мавпи з «Буком» із числа диких не підлеглих йому ополченців ККНР.) Але десь усередині нього дрібне чортеня голосом Мілошевича казало йому, що в цьому світі, особливо в Гаазі, можливе все.

Адже Маленький Великий Чоловік не завжди жив у палаці. Хлопчиком він мешкав (життям назвати це було неможливо) в брудному пітерському дворі, більше подібному на пустир, де хлопчаки, піднімаючи клуби пилу, днями й ночами ганяли в дир‑дир[xlvi] м’ячем зі шнурівкою, який дуже боляче цілив в обличчя. У дитинстві МВЧ не був таким спортивним, як зараз. У футбол взагалі грати не вмів і не любив, особливо коли його як найслабшого ставили на ворота, де йому однаково не подобалося як ловити м’яч, так і ухилятися від нього.

Майбутній цар був радше відлюдькуватим хлопчиком. Ровесники не помічали його через кволість і маленький зріст. Книгами – універсальними ліками від самотності – він також не перейнявся. Удома книжок не було, у бібліотеці була черга. Першу і, схоже, останню «серйозну» книгу він прочитав класі у восьмому. Називалася вона «Щит і меч». Він випадково виявив її у стосику макулатури.

Цим романом для МВЧ, навіть незважаючи на професійно‑формальну університетську освіту, особисте знайомство зі світовою класикою завершилося. Продовжувати його спочатку не було бажання, а потім часу.

З дев’яти до дванадцяти років він любив грати у війну сам із собою. Підходив до столу доміношників і в них під ногами серед плювків і соняшникових лушпайок збирав палені сірники. Коли набирав понад сотню, ішов на край пустиря, де була купа піску, втикав сірники в пісок обгорілими голівками догори, шикуючи уявні взводи, роти й полки ворогів «фашистів». МВЧ із дитинства вирізнявся ярим антифашизмом, що й наклало драматичний відбиток на все його життя, й особливо повоєнні роки, коли фашизм, згідно з останньою службовою запискою, поданою йому в якості новин, «зовсім краї згубив».

Потім набирав тут же, поряд, кілька невеликих каменюк, відходив метрів на десять і, надуваючи щоки й губи, зображуючи постріли та вибухи, жбурляв їх у сірникових «фашистів», аж поки всі вони виявлялися вбитими. Так він міг грати цілий день, аж до смерку. Усіх уже загнали додому, а його ніхто не гукав. Батько з ним майже не розмовляв. Курив і читав на кухні «Правду». Мати весь час щось готувала або мила. Телевізора в нього до дванадцяти років не було…

Одного разу, кидаючи снаряди в чергових фашистів, він побачив пацюка, який стрибнув у під’їзд. МВЧ схопив пару каменюк і половинку довгої зламаної штахетини, яка випала з паркану, кинувся слідом за пацюком.

Входу в підвал у парадному під’їзді не було. Ліфта теж. І сміттєпроводу не було, як і світла цього дня. Пацюк, схоже, відразу зрозумів, що потрапив у глухий кут і вже кинувся назад до виходу, але там його чекав озброєний до зубів, хоча й миршавий МВЧ.

Пацюк розвернувся із заносом і, швидесенько перебираючи ніжками, задріботів угору сходами. МВЧ біг за ним, махаючи палицею й стискаючи в кулаку каменюку – зброю дітей пролетаріату. На майданчику останнього, п’ятого поверху пацюк зрозумів, що і тут виходу нема, розвернувся й вишкірився. Сіра шерсть на його загривку стала сторч.

Тепер уже МВЧ, кинувши палицю й каменюку, біг, чи радше скочувався, сходами. Йому здавалося, що щур не біжить, а летить услід за ним і от‑от уп’ється йому в шию гострими як бритва, величезними зубами.

Обидва майже одночасно вилетіли надвір і розбіглися в різні боки. Відтоді пацюк із його зубастим посміхом снився хлопчику дуже часто й дуже довго. МВЧ прокидався в холодному поті, аж доки зрозумів, що пацюк просто вчив його, як поводитися, коли життя проти тебе, і він уже не боявся своїх пацючих снів.

На столі лежав стосик документів, покликаний підтвердити необхідність такої старовинної графи в розкладі, як «робота з документами». Наче не існувало ні комп’ютера, ні айфона, ні Інтернету.

МВЧ неохоче пробіг очима один документ, потім другий. Кинув аркуші назад, і в його обличчі з’явилося щось невловно пацюче. Губи розпливлися у найбільш пацючій подобизні усмішки, оголивши дрібні рівні жовтуваті зуби. Очиці звузилися й знову налилися свинцем.

– Грьобані піндоси! Вони змушують усіх наших партнерів бойкотувати Парад Перемоги! Ці тварюки копають під наш чемпіонат! – він мав на увазі чемпіонат світу з футболу.

МВЧ раптом згадав, як його герой і незаперечний авторитет (незважаючи на перегини на місцях) товариш Сталін колись сказав Надії Костянтинівні Крупській, яка зарвалася у своєму критиканстві: «Ми можемо знайти товаришу Леніну іншу вдову».

«Що ж, ми знайдемо інших переможців війни. Святе місце не пустує. І у футбол знайдемо з ким грати. Пепсикольну Олімпіаду у вісімдесятому провели, незважаючи на бойкот, і нічого. Усі були раді. І зараз обійдемося. Було б сказано, як бабуся говорила. Яка була б дідусем, якби в неї…»

Він знову заусміхався, маленькі оченята його засвітилися. Але усмішка швидко злетіла з його тонких губ, а пацюк усередині Маленького Великого Чоловіка знову вишкірився й знов приготувався до стрибка.

 

Глава VIII. Мишко‑Професор

17 січня 2015 року

Поки розвантажують усе необхідне й намагаються розмістити поранених усередині МТЛБ, Тритон і Професор біжать зліткою, стрибаючи через перешкоди та інтуїтивно ухиляючись від куль, адже вони мають не так багато життів, як у комп’ютерній стрілялці.

– Стій, це десь тут, – кричить Професор, і вони завмирають, присівши за обгорілим остовом танка Т‑64 і переводячи подих.

– Ось він, танкіст! – Професор показує рукою в бік темного закіптюженого предмета, з якого стирчить товста обламана жовта кістка і який схожий на дуже пересмажений брудний окорок. – Як живий!

Тритон кладе на землю дерев’яний ящик від РПГ‑26[43], відкриває його. Професор у матерчатих рукавичках підхоплює стегно танкіста, кидає його в ящик. Вони замикають ящик, хапаються за залізні ручки по боках і на «раз‑два‑три» біжать назад.

Куля проходить крізь ліве передпліччя Професора. Той випускає ящик, падає на бетон, стогне й матюкається. Тритон уже повзе до нього, лишивши ящик позаду.

– Мишко, ти як? Куди тебе?

– У ліву! А‑а‑а‑а‑а. Б…дь. Доведеться ручками помінятися. – Мишко підводиться. Вони, пригинаючись, знову підхоплюють ящик, тепер помінявшись сторонами, і біжать до своїх. Лівий рукав у Мишка вже весь чорний від крові. Він, як пробитий радіатор, залишає на злітці свій темний мокрий слід.

Добігши до машини, вони впускають ящик. Миша падає поряд лицем угору. Дихає голосно, стогнучи. Тритон нахиляється над ним.

– Давай я подивлюся.

– Потім, Тритоне! В’яжи танкіста, бо я даремно помру!

Тритон шукає вільну раму, розсуває в різні боки руки й ноги вбитих, знаходить місце, із зусиллям піднімає ящик, прикручує його припасеним для цього діла дротом. Тепер він поїде додому до мами, чи до дружини, чи до кого там має їхати цей шматок ноги нікому не відомого мертвого танкіста…

Професор підводиться, щоби йому допомогти – й отримує сліпу кулю у скроню, прямо під каску. Наповал.

– Мишо, Мишо, – кричить Тритон, чаклує над ним. Кличе Сєргєїча. Сєргєїч прибігає, знімає каску й хитає головою. Миша‑Професор помер, рятуючи ногу мертвого танкіста.

У цей час Степан Бандер розуміє, що всіх поранених у МТЛБ уже не запхати. Розуміє й те, що це може бути остання «чайка» на «материк».

Рахує тих, хто залишився зовні. Ще шестеро! Стрілянина з обох сторін не вщухає.

– Так, мужики! Це останній ваш шанс залишитися живими. Поїдете на броні! Лягаймо акуратно. Сашко, тягни з каптьорки броники двохсотих! По додатковому бронику на ноги, від поясу! Тримаймося за рами! Поїдете як катафалк. Знімаймо з наших двохсотих мішки, щоби краще було бачити, що веземо.

Бійці, поранені й цілі, відмотують мішки від рам, витягають мертвяків і абияк примотують їх знову до рам і одне до одного. Тритон плаче, примотує Мишу. Мишкина тепла кров стікає по його обличчю, по розплющених очах на руки Тритону.

Тритон падає на коліна, зриває з себе каску, щосили кидає її на бетон, зриває з себе автомат, щосили гахкає ним об каску, закидає голову й кричить, зриваючи голос: «Йо…на війна!!! Ненавиджу!!! Ненавиджу, б…дь, ненавиджу!!!!»

У нього істерика. На війні це може статися з кожним у будь‑який момент. Кіборг має одне життя, і запасної голови у нього нема. Сєргєїч обнімає однією рукою Тритона, що б’ється в істериці, іншою надіває на нього каску й підносить йому до губ свою фляжку зі спиртом. Потім сам робить швидкий ковток і витирає свої мокрі очі зворотнім боком долоні.

Механ стоїть поряд, жадібно п’є гарячу каву з жерстяного кухля. Лице чорне. Очі… навіть не сказати, які… Нелюдські.

– Козак, викликай мені п’ятдесятого росіян на їхній частоті. Будемо терти за перемир’я. Іншого виходу немає.

Бандер хоче поговорити напряму з командиром прстовської десантної бригади росіян, яка окопалася по периметру, відсікає транспорт і підтримує вогнем вилазки сепарів і чеченців.

Через пару хвилин помічник командира, здоровенний чубатий хлопець із позивним «Козак» доповідає, що зв’язку нема.

– Так, ясно, перешилися вже… Айболіт, закінчуй стріляти. Знімай свою куртку. Здаватися будемо.

Ззаду на куртці лікаря Сєргєїча велике біле коло з червоним хрестом у середині. Бандер сам розрізає куртку Сєргєїча, примотує жовтим (свій‑чужий) скотчем до кривуватого, але довгого шматка залізної віконної рами, використовуючи його як древко. Древко встановлюють в отвір кулеметної башти, один із поранених на броні має підтримувати його рукою.

Усі якось розташувалися. Зображають трупів. Видовище апокаліптичне.

Останній інструктаж механу, якого звуть Семенич.

– Дивись, Семенич, жодних ривків. Дрейфуєш повільно на першій. Уже розвиднилося. Вони мають роздивитися, що в нас за машина, якщо флаг не роздивляться. Як смикнешся, вони вас спалять! І тебе разом з усіма! Як мене зрозумів, герою?

– Зрозумів. Легкою риссю, як на параді.

Механ зникає в люку. Машина з ривком торкається з місця, так що дехто з поранених мало не падає на злітку. Ті, хто залишається, проводжають поглядами найдивовижнішу машину, яку вони будь‑коли бачили на війні.

МТЛБ, обвішаний рухливою бронею з живих і мертвих, повільно повзе в туман, який швидко розсіюється. Про що думає кожен із поранених на броні, притулившись до холодного металу машини або до холодної плоті мертвяків? Страшно навіть уявити, що в них у голові, які молитви шепочуть їхні губи.

Туман остаточно розсіюється, коли вони виїжджають із‑за другого посадкового рукава на злітку. Знамено з червоним хрестом тримають на правильному боці. Стрілянина вщухає.

– Двадцатый, двадцатый, что у вас за х…рня? Почему не рабо‑ таете по объекту? Мне докладывают движение![44] – підполковник Сивко, командир прстовської десантно‑штурмової бригади, родом з українського Херсона, викликає командира батальйону.

– Товарищ пятидесятый, посмотритесами. От вас объектсейчас тоже виден. Им еще пятьсот метров пилить. Жду приказа[45], – порушує статут комбат м‑р Іконніков. Наказ він давно має. Цілком зрозумілий. Стріляти в усе, що рухається і не рухається на злітці в термінал і назад.

Підполковник піднімається на бруствер КПП, бере у спостерігача бінокль, налаштовує різкість, опускає бінокль:

– Что за..?

Такої військової техніки він ще не зустрічав.

– Двадцатый, двадцатый! По целине работать. Один‑два предупредительных в воздух, чтобы знали, что мы здесь. Выполнять, – Сивко опускає рацію, виходить назовні, сідає у свій «Газ‑2330‑Тигр» і кидає водію: – В город, б…дь![46]

Поки машина стрибає по вибоїнах прифронтової смуги, здіймаючи хвилі бруду й гаркаючи, підполковник дістає з кишеньки сидіння перед ним заповітну фляжку і, не скривившись, робить пару ковтків.

– Е…аная война. Будь она проклята! Ненавижу![47]

Трохи заспокоївшись, він дістає мобільник, читає останнє повідомлення: «Знову недоступний. Діти так забудуть батька. Що це за навчання без кінця? Люблю, цілую, жду».

Він робить іще ковток і не встигає наклацати відповідь. На під’їзді до міста дві ракети «Ураган», одна за іншою, з пристрілюваних п’яти, перетворюють «Тигр» підполковника на груду димного покорченого заліза.

Підполковник «загинув на навчаннях на полігоні в Ростовській області». Через тиждень вантажівка так званого «гуманітарного конвою» доставить у Красний Камінь боєприпаси й провізію для фронту. І забере на батьківщину спотворене, наполовину згоріле тіло підполковника й ще дев’яносто тіл російських військовослужбовців. У «гумконвої» буде сім вантажівок… Три з них – із морозильними камерами.

Тим часом по злітці МТЛБ зі швидкістю катафалка везе до своїх на броні й під бронею чотирнадцять (ні, вже п’ятнадцять) убитих і вісімнадцять поранених. Це остання «чайка». Більше не буде…

Російські десантники підводяться на повний зріст у своїх окопах і дають хто один, хто два постріли, а хто й чергу в повітря з усіх видів зброї.

Механік Семенич безперервно хреститься всередині «мотолиги» вільною рукою. Він не знає, що це салют…

* * *

– Чортівня, Степан! – сказав Налим, укотре підносячи до очей Бандера, що сидить за столом у напівтемряві КСП, шматочок лінійованого паперу зі шкільного блокнота, на якому сім разів одне за одним написане число «13». – Як хочеш, але це чортівня чистої води, що ж іще?

Старший сержант Свєтлов з позивним «Налим» до кінця залишався у вежі за командира. Закіптюжений, як і всі, що не видно веснянок на щоках і на носі, без каски, з брудним скуйовдженим рудим волоссям, він обвів поглядом усіх, хто сидить за столом, включно з журналістом, і слово в слово повторив свою дивну розповідь, наче переказуючи короткий зміст Гоголевого «Вія».

– Перший батальйон, третя рота – тринадцять, так? – Його чорний палець зупинився на перших цифрах аркуша, який він тримав високо над столом, ближче до лампочки. – Потім перший взвод, третє відділення. Ще тринадцять! Тепер БТР номер сто тридцять один, командир відділення сержант Златко, буква «З» як трійка, так? Ще два рази тринадцять, тобто вже чотири рази! Ще! При виході в мене тринадцять магазинів – це вже п’ять! У вежі тринадцять поверхів – це шість! Кімната, у якій ночували, виходжу – на дверях номер тринадцять! Що найцікавіше, тринадцять повторюється тут сім разів! Сім! У нас якраз сім двохсотих. Було. Ось так.

Усі мовчали. Усі вже чули це двічі чи тричі. У групі Бандера з особового складу залишилося тринадцять чоловік, не рахуючи фотографа.

– Чому ти не поїхав? – Степан відводить убік Олексія. – Це був наказ!

– Я не твій підлеглий, Стьопо. Ти сам бачив, на цьому рейсі всі місця зайняті.

– Ну що мені з тобою робити, дядю Льошо? Ніка мене з’їсть! Я їй обіцяв!

– Обіцяного три роки чекають.

– Три роки! Нам би три години зара протриматися!

– Протримаєтеся. Вони ж не знають, скільки нас залишилося. Тобто вас, – виправився Олексій.

* * *

У Донецьку відлунь салюту чути не було. Зате під камери й без особливих фанфар головною вулицею йшов парад. Парад військовополонених.

Медвідь, його маленька група й ще чоловік п’ятнадцять, захоплених у різний час в інших місцях, дибали столицею ККНР, опустивши голови, під дулами автоматів десятків сепаратистів, виряджених задля нагоди в новісінькі однакові камуфляжі.

Жалюгідні, брудні, побиті переможені «фашисти» – і горді, чисті, ситі, праведні переможці.

Але чогось явно бракувало в усій цій класиці російської воєнно‑телевізійної науки. Вулиці були порожні. Бракувало головного – народного гніву, осуду та зневаги.

Нечасті перехожі зупинялися на узбіччі, між калюжами й купками побутового сміття, яке вже ніхто не прибирав, понуро дивилися на печальну процесію. У сумних поглядах багатьох із них, певно, було більше тривоги й співчуття, ніж того, на що розраховували організатори. Під ногами перехожих плуталося кілька так само понурих бродячих собак.

– Все. Стоп, стоп! Ждем наших. Картинки нет пока[48], – діловито й неголосно кинув старшому по параду військовому молодик у синій касці з написом «ПРЕСА» і в такого ж кольору новенькому бронежилеті з написом «Лайк ньюз».

Процесія зупинилася. Сепари поставали навколо групками, курили, сміялися й розмовляли між собою, наче полонених уже не треба було охороняти.

І справді, майже всі з них були поранені, багато хто ледь тримався на ногах. Вони потребували термінової медичної допомоги, постелі й догляду, а не виконання ролі фашистів у черговому телевізійному проекті російського телебачення.

Уся голова Медведя була в згустках крові, праве око зовсім затекло, так що його не було видно, коло лівого розповзався чорний синець. Уся права щока залилася червоногарячим опіком. Форма на ньому була драна й брудна, знаки розрізнення зірвані. Праву ногу йому перебили шматком арматури нижче коліна під час побиття напередодні в ангарі, вона нестерпно боліла, і він волочив її, притримуючи рукою.

І навіть у такому стані Медвідь вирізнявся з натовпу полонених своєю природною міццю й статурою. І з віку видно було, що не рядовий, а командир.

У цей момент колону наздогнали два автобуси, з яких почали поспіхом виходити чоловіки й жінки середньо‑літнього віку. Одні розгортали плакати «Фашизм не пройдет!», «Долой киевскую хунту!». Інші відразу почали шукати підручні засоби – каміння й палиці, з чим на вулицях Красного Каменя проблем не було.

Один молодик у синьому бронежилеті, без каски, який теж приїхав автобусом, намагався якось вишикувати «розгніваних» уздовж колони, поки марш не відновився.

– Товарищи, товарищи, проходим дальше, – керував він прибулим натовпом, допомагаючи собі руками. – Всем места хватит, не толпимся в конце, не толпимся[49].

– Все, начали! – режисер чи кореспондент гучно крикнув комусь, і процесія рушила. Двом операторам тепер було що знімати: натуральна картинка народного гніву й ненависті до переможеного ворога. – Работаем, работаем, только без мата, пожалуйста. Помните, вы в эфире. Ведем себя, по крайней мере, прилично[50].

Одна камера знімала процесію, друга – включення кореспондента в синій касці, який боком вправно рухався вздовж параду, щоби не відстати. Прибула група цивільного гніву скандувала: «Позор! Позор!».

– Еще вчера эти фашистские каратели, посланные нелегитимной киевской хунтой, обстреливали из систем залпового огня жилые кварталы Красного Камня, – почав працювати на камеру «синій». – А теперь они должны посмотреть в глаза родным тех, кого они убили и искалечили! Тем, кто потерял жен, мужей, стариков и детей в этой варварской войне, которую прислужники заокеанских хозяев, окопавшиеся в Києве, вероломно развязали против собственного народа![51]

«Позор, позор!» – горлав натовп, під камери розпалюючись дедалі сильніше. Жінки верещали й кидали в полонених каміння. Чоловіки підбігали до колони й били вояків палками по спинах іголовах. Охоронці ухилялися від особливо ревних протестувальників, ліниво відштовхуючи їх убік.

Тепер картинка була як слід. «Синій» світився щастям. Через хвилину він уже брав ключове інтерв’ю на фоні хвоста колони.

– Они убили моего маленького сына Мишеньку‑у‑у‑у‑у‑у‑ у‑у! – голосила повненька, грубо нафарбована жінка середніх років із начосом. – Нет прощения извергам. Ненави‑и‑и‑и‑и‑и‑жу. Будьте вы прокляты![52]

Уважно придивившись до матері, яка втратила сина, поціновувачі жанру могли б упізнати в ній сестру хлопця, спаленого торік фашистами живцем в Одесі, а також біженку зі Слов’янська, яка своїми очима бачила, як «изверги бандеровские» розіп’яли на центральній площі трирічного хлопчика.

«Надто театрально завиває, дурна, – роздратовано відзначив про себе синій. – Утім, х…й із нею. І так піде. Не в театрі. Піпл схаває».

Море народного гніву й ненависті до країв заливало вулиці Красного Каменя.

* * *

Настя, тридцятидворічна мати трьох хлопчиків, огрядна й міцна, класична дружина офіцера, помішувала однією рукою пельмені на кухні їхньої двокімнатної квартирки на окраїні Харкова, а другою налаштовувала маленький телевізор на стіні.

У них на балконі стояла супутникова антена, яка ловила заборонене російське телебачення, чиї репортажі про війну вона старалася не пропускати.

На українських каналах інформації майже не було, не кажучи вже про картинку, а Сергійко майже нічого не розповідав, говорив, що все «нормально». Він уже два дні не дзвонив і не писав повідомлень. Настя починала хвилюватися.

– Нет прощения извергам! Пусть их семьи испытают такое же горе, что выпало мне![53] – голосив жіночий голос з екрана, де полонених українських солдатів вели вулицями Красного Каменяпід гнівні крики й улюлюкання жорстокого натовпу місцевих мешканців.

Ось камера вихоплює крупний план якогось довготелесого мешканця в кепці з важкенькою дошкою в руках. Той підбігає до процесії та з усього розмаху гатить нею по широкій спині одного з полонених. Полонений обертається, намагаючись затулитися від нового удару…

Настя випускає ложку й сповзає вздовж плити на підлогу, втрачаючи свідомість.

* * *

Вона приходить до тями в лікарняній палаті. Лікар усміхається їй, тримає за руку.

– Не треба хвилюватися. Таке трапляється у вашому стані, – м’яко говорить він. – Вітаю, ви вагітні!

Глава ІХ. Дніпро

Вони розсталися того трагічного дня 20 лютого так само швидко, як і зустрілися. Олексій до ранку знімав усе, що відбувалося на Майдані та в центрі Києва. Ніка й далі надавала допомогу пораненим в імпровізованому пункті «швидкої допомоги» на першому поверсі готелю «Україна». Морг за білою завісою поповнювався все новими й новими вбитими.

Стрілянина вщухла. Настало тривожне затишшя. Ні «Беркута», ні Внутрішніх військ, ані так званих тітушок – молодих спортивних людей у цивільному, які насправді були озброєними агентами спецслужб, – ні на Майдані, ні довкола нього вже не спостерігалося. Дим від палаючих покришок на барикадах Майдану, Інститутської та Грушевського й далі затуляв небо від міста, наближаючи кінець і без того короткого дня.

Олексій знав із досвіду й симптомів, що в нього зламане ребро. Він позичив у хлопця в козацькому костюмі ніж і виколупав із бронежилета снайперську кулю калібру 7,62 мм. Зняв жилет, розстібнув куртку, підняв руку, переконався, що великого крововиливу нема, знову вдягнувся й працював далі. Він розумів, що війна в Києві закінчилася. Снайпери мали завдання створити паніку, якою мусили скористатися силові структури для остаточної зачистки Майдану. Щось не склалося в їхньому плані, щось пішло не так. Нехай із цим розбираються експерти й політики. Головне, що вдалося уникнути бійні, до якої він із тривогою готувався, щойно пролунали перші постріли.

Олексій уже передав головні свої фотографії дня – побоїще на Європейській, розстріл на Інститутській і фото батька загиблого хлопця з пробитою блакитною каскою в руці. У Януковича після сьогоднішнього кровопролиття не було шансів залишитися при владі. Революція, так чи інакше, перемогла і, схоже, малою кров’ю. Він зрозумів, що ввечері цікавої зйомки більше не буде, і вирушив у свій уже майже рідний готель «Дніпро». Головний вхід досі був зачинений, а увійти й вийти можна було через бічні двері та через «Англійський бар».

У холі було темно, прохолодно й порожньо. У кутку біля бічного входу, мов нічого й не було, возсідав на своєму високому й широкому дерев’яному робочому троні місцевий чистильник взуття, величезний, лискучий, як його гуталін, афроукраїнець у лівреї. Для всіх він був Дядя Том – живий і, напевно, єдиний достогляд загниваючого готелю, відрижки безтурботного брежнєвського совка.

Дядя Том кумедно, з якимось незрозумілим акцентом говорив українською. Англійською він не говорив і не розумів її.

Дядя Том запропонував почистити Олексію його вічні тур‑черевики L.L.Bean , які той незмінно взував на війну, незалежно від країни, ландшафту, погоди, температури й клімату. Щороку Олексій замовляв нову пару, ідентичну до попередньої. Здавалося, що останні двадцять років усі свої війни від знімав в одних і тих самих черевиках. Олексій погодився, але радше, аби зробити Дяді Тому приємне. І водночас перевести подих і зібратися з думками.

День видався напружено‑кривавим. Але думки Олексія не хотіли затримуватися на людських трагедіях, свідком яких він був за родом служби. Думки повертали його в одну й ту саму точку, де він лежав на холодному й брудному асфальті, прикривши своїм тілом Ніку, і дивився в її очі.

Він і раніше зазирав у її устричного кольору очі, але зараз усе було інакше. Вона не здивувалася, коли він збив її з ніг і врятував від кулі снайпера, що могла стати для неї фатальною й тепер затихла в кишені його брюк. Він знов і знову згадував, як Ніка невідривно дивилася на нього, як назвала його вперше за час їхнього знайомства на «ти», як притягла його до себе, аж їхні щоки торкнулися, і тепло її шкіри наче обпекло його. Він був готовий лежати так вічно.

Раптом Олексій із подивом, змішаним із соромом, усвідомив, що шалено хоче її як жінку. Що все інше – усе його попереднє життя, його кохана й любляча дружина, його родина, його робота, полум’я барикад, кров і смерть навколо – раптом на мить припинило існувати, і ця мить ніяк не скінчалася.

Дядя Том розповідав якийсь, мабуть, смішний український анекдот про москалів, які полетіли в космос, «усі». Олексій слухав його впіввуха. Він наче піднісся, став невагомим, ширяючи в сутінках безлюдного готельного холу над троном Дяді Тома, поки той ретельно чистив черевики, шо злетіли з ніг. Нарешті нескінченна мить закінчилася так само швидко, як завершується все нескінченне – перший ковток холодного пива в спеку, безхмарне сільське дитинство, перше побачення, перший поцілунок, перша любов, перше й останнє життя.

Олексій спустився з‑під повитої павутинням стелі на підлогу, щедро розрахувався з персонажем Гаррієт Бічер Стоу, який вдячно йому кивав великою чорною головою. Піднявся пошарпаним ліфтом, що брязкав, рипів і смикався, на свій одинадцятий VIР ‑поверх – один із двох поверхів у всьому готелі, де досі було опалення, тепла вода і – о диво дивнеє! – Wi‑Fi . Він таки справді був швидкий. Не обдурили. Особливо якщо пощастить або якщо вийти з номера й сісти на підлогу спиною до стіни поряд із дверима ліфта.

Олексію пощастило. Він відправив Ксюші лист по імейлу, в якому діловито повідомив, що все SNAFU , що в американському військовому сленгу часів В’єтнаму означало – Situation Normal: All Fucked Up[54]. Написав, що кохає її, скучає й скоро приїде. Потім надіслав у свою фоторедакцію кілька додаткових back‑up  знімків і лише після цього зрозумів, що нічого не їв цілий день. Відчинив міні‑бар і одним ковтком осушив двохсотграмову пляшечку віскі Jameson . У холодильнику не було морозильника і, відповідно, льоду, але віскі й так був холодний настільки, що моментально зігрів і розслабив його ниюче утомлене тіло.

Опівночі зателефонувала Ніка й подякувала за те, що він урятував їй життя:

– Я розповіла про все Степану. Ось він тут, поруч. Він теж дякує вам. Ви справжній герой.

Краще б вона не дзвонила. Він цілком міг обійтися «без коваля».

Кожен наступний день тижня наближав його до неминучого від’їзду. Злодій Янукович утік, як і всі його клеврети різного ступеню кривавості й однакового ступеню корумпованості. Його кишеньковий парламент теж майже весь був у бігах. Вогнища згасли, барикади розбирали. Радощів особливих не було. Ніхто навіть із найнайбільших ідеалістів‑революціонерів не очікував такого оптимістичного розвитку подій. Влада просто впала їм до рук, і вони, схоже, до пуття не знали, що з нею робити.

Так у суєті гаснучої перемоги революції минав тиждень, і десь у його середині Олексій зрозумів, що час повертатися. Зателефонував у редакцію, отримав «добро» й узяв квиток до Далласа через Франкфурт на 27 лютого. Він більше не терзав себе звинуваченнями у гріхах, яких не скоював і вже, схоже, не скоїть. Бог уберіг, як то кажуть.

Уранці Олексій купив якісь сувеніри для всієї сім’ї, копчене сало й ароматну ковбасу на Бессарабському ринку, горілку в сусідньому магазині. Повернувся в готель і вже не виходив із номера. Спакував валізу, улігся на ліжко в одязі й просто лежав, дивлячись у стелю.

Зовні він був абсолютно спокійний, наче дрімав, заплющивши очі. Але всередині біснувався дев’ятий вал Айвазовського. Коли він розплющував очі, на нього накочувала степова ніч Куїнджі, повертаючи його в море всередині…

Ніколи досі не відчував він такого збентеження, такої розгубленості, такої спокуси. Подзвонити їй. Він починав набирати її номер – і кидав телефон на постіль біля себе. За кілька хвилин піднімав його, але так і не міг набрати номер до кінця.

Нарешті телефон задзвонив сам. Він швидко схопив слухавку – перший гудок навіть не встиг закінчитися, і почув теплий, рідний і коханий голос.

– Милий, я так скучила, – тихо й ніжно, наче крізь сльози, говорила Ксюша. – У мене якесь тривожне відчуття. Місця собі не знаходжу. Не можу повірити, що скоро побачу тебе, Льошику. У мене все всередині тремтить. У тебе все гаразд?

– Абсолютно, – відповів він рівним, спокійним, ласкавим голосом. – Усе чудово. Я вже валізу спакував. Купив вам усім різних дурниць. Хлопці будуть раді.

– Ну слава Богу! Бо я ні сіло ні впало хвилюватися почала. У вас же не стріляють уже?

– Ні, звісно. Нудьга дика. Room Service  теж ненав’язливий зовсім. Дівуль уже не пропонують.

Ксюша засміялася. Якось не дуже природно. Замовкла. Він теж мовчав. Жарт не вдався. Недоречний.

– Ти бачила, у мене перші сторінки й розвороти цілий тиждень, – змінив тему Олексій.

– Звісно, бачила. Ти такий молодець. Я так тобою пишаюся. Приїжджай скоріше. Я дуже, дуже тебе люблю.

– А я люблю тебе шалено.

– Ні, я шаленіше. Приїжджай скоріше, сам побачиш!

– Люблю тебе. Пока.

– Пока, коханий. Цілую кріпко.

– Твоя ріпка.

Обидва водночас розсміялися, тепер уже не так вимушено, й одночасно поклали слухавки. Вона часто скаржилася, що він першим кладе слухавку.

– Тоді ми ніколи не закінчимо говорити й розоримося, – відповідав він.

Телефон замигав і згас – акумулятор розряджений. Він почав шукати зарядку й зрозумів, що залишив її в офісі СNN  в готелі «Україна».

«Ну й добре. І слава Богу. Все правильно», – подумав він і відвернувся до стіни.

Полежав так хвилин зо п’ять, які, здавалося, тривали дві години.

«А що, як із редакції зателефонують? – подумав він. – Ні, так не можна».

Він зв’язався кімнатним телефоном із ресепшн, спитав, чи є у них зарядка для Nokia  його моделі. Олексій не любив айфони. Він ненавидів електронний набір і часто промахувався пальцями. Його це злило й дратувало, і він лишався вірним кнопковому телефону. За хвилину чергова відповіла милим тоном, що зарядку знайти не можуть.

«Отже, не судилося», – остаточно вирішив він, і раптом його осяяло: він же може в Київ на міський телефон подзвонити. Який він і справді тупий безпорадний ідіот!

Він знову набрав чергову, вибачився й спитав, як подзвонити на міський телефон із номера.

– Ми дуже перепрошуємо, але після пожежі в сусідньому будинку, пам’ятаєте, на початку тижня, через вогонь на барикаді, у нас нема міської лінії, – проворкувала чергова. – Лише внутрішня.

– Спасибі, – Олексій кинув слухавку.

Міський телефон раптом ожив і сам подзвонив.

– Якщо вам дуже треба зателефонувати кудись у Києві, ви можете скористатися моїм мобільним, – запропонувала добра чергова.

– Дякую, – відповів Олексій. – Я зараз до вас зійду.

Він кинувся до дверей, відчинив їх і зупинився у просвіті.

Він зрозумів, що не зможе подзвонити їй нізвідки крім свого мобільника. Її номер був забитий у його телефоні. І хоч як старався, він не міг його згадати. Вийшов на балкон, відчув, що голодний і не проти випити. Зібрався був викликати Room Service  аж раптом у двері постукали.

Серце вистрибнуло з його рота й повисло на тоненькій ниточці‑артерії, яка досі зв’язувала його із життям.

– Так, опануй себе, – промовив він тихо, але твердо. – Як тобі не соромно! Скільки тобі років? Дорахуй хоч до десяти.

На «два» він відчинив двері. За дверима стояла вона. Чергова. Із зарядкою в руці.

– Ось, ми в ресторані в кухаря взяли, – усміхнено сказала вона. – Підійде?

– Звісно! – Олексій не дивлячись вихопив зарядку з її рук і тріснув дверима перед її носом. Потім раптом знову відчинив їх і гукнув навздогін послужливій, симпатичній і фігуристій черговій: – Дякую!

Та вже від дверей ліфта розвернулася на високих підборах, усміхнулася всіма своїми білосніжними зубами й гукнула у відповідь:

– Нема за що! Щось іще?

– Ні, спасибі, усе гаразд.

Олексій зачинив двері, сів на постіль, поставив телефон на зарядку й став чекати. Чекає й чекає. Хвилину, дві, три. Потім не витримав, увімкнув телефон і набрав її номер. Він чекав хвилин п’ять, поки вона візьме слухавку. Вона не взяла. Замість неї відповів металевий голос: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».

«Так тобі й треба, старий дурень».

Олексій набрав Room Service , замовив салат «олів’є», щучу ікру, дієтичну кока‑колу і сто грамів горілки.

– Крижаної, – попросив він.

* * *

26–27 лютого 2014 року. Севастополь – Сімферополь, Крим

Вечір 26 лютого 2014 року був темним, безмісячним і вологим. Цього вечора три військово‑морські пороми доставили на одну з навчальних баз російського Чорноморського флоту біля Севастополя близько роти елітних спецназівців російського ГРУ і наданих їм десантників з усім їхнім спеціальним озброєнням, що включало й бойові машини десанту.

Операція «Схід» почалася в цілковитій та абсолютній таємниці. Навіть командування Чорноморського флоту не було сповіщено про цілі й задачі операції. Ще місяць тому воно отримало надсекретний наказ не давати жодних відпусток офіцерам і матросам флоту, морської піхоти та авіації, перебувати в повній бойовій готовності, цілком таємно забезпечити прийом і розміщення військовослужбовців та спецобладнання, що прибувало з материка.

Об 11‑й вечора 26 лютого ГРУшники і десантники вирушили кількома групами на бойових машинах «Тигр» у бік Сімферополя.

О 4 годині 26 хвилин ранку перші російські спецназівці, озброєні до зубів, без жодного пострілу увійшли в будівлю Верховної Ради Автономної Республіки Крим і викинули на вулицю, попередньо роззброївши, нечисленну міліцейську охорону.

Протягом наступних двадцяти хвилин новоприбулі спецназівці й десантники розташувалися на всіх поверхах і по периметру будівлі, занісши автомати, кулемети, гранатомети, вибухівку, БК і провізію, необхідні для ведення міського бою в ізоляції й оточенні впродовж двох тижнів.

Мешканці Сімферополя, які проходили чи проїжджали того ранку повз парламент, могли бачити триколор Російської Федерації, що майорів над будівлею поряд із прапором Кримської Автономії замість звичного синьо‑жовтого стяга України.

* * *

26 лютого 2014 року. Київ

– У мене пропущений дзвінок, – своїм смачним веселим голосом сказала Ніка, передзвонивши йому за десять хвилин.

– Я завтра від’їжджаю.

– Так швидко? Куди?

– Додому.

– В Америку?

– Так, у Даллас.

– Удома зачекалися вже, напевно?

– Так, звісно. Слухай, Ніко, – він не помітив, як і сам перейшов на «ти», – не хочеш випити зі мною по келишку сьогодні? На прощання…

– Хочу. Коли?

– За півгодини, за годину, якщо тобі зручно.

– Зручно. За півгодини. Де?

– «Мафія» тебе влаштує? Ми там познайомилися. І від готелю через площу…

– Так, – її голос звучав напрочуд напружено, наче вона робила над собою зусилля.

Він зателефонував у Room Service , переніс вечерю в готелі на 11‑ту вечора – через три години. Попросив горілку замінити на шампанське, додати фруктову тарілку й ще один келих.

Потім прийняв душ, поглянув у дзеркало, наче досі ніколи себе не бачив або наче більше ніколи не побачить себе в майбутньому. Він сам собі здався іншим. Щось змінилося, і годі було осягнути, що саме.

Почистив зуби. Кинув до рота жменю «тік‑таків». Одягнув чисту білизну, шкарпетки, чисту білу сорочку, яку жодного разу за все відрядження не вдягав. Одягнув чисті, щойно після прання, джинси.

Уперше вийшов надвір без камери. Він був біля дверей «Мафії», коли помітив Ніку, яка виходила з таксі. Ненафарбована, втомлена, але шалено красива.

Вони їли карпачо з лосося і тунця, запивали шампанським. Він розповідав свої фірмові анекдоти. Вона сміялася. Як він уже любив її сміх, її усмішку!

Коли йшли темною площею до стоянки таксі перед його готелем, трималися за руки.

На стоянці було штук двадцять вільних машин. Олексій і Ніка стояли й дивилися одне одному в очі.

– Піднімешся зі мною? – раптом спитав він.

Він іще не встиг закінчити, як вона відповіла «так».

Вони увійшли в хол, вбігли в ліфт, і там він відчув її губи на своїх, кінчик її язика в себе в роті.

Вони почали роздягатися, поки бігли коридором. О’кей, ішли швидким кроком. Він мало не зламав картку, відчиняючи номер. Вставляв її не тим боком. Вона взяла у нього картку та вставила правильно.

Вже в ліжку він намагався закрити її відкритий рот своїми губами, відчуваючи, як її ноги сильніше стискають його боки вище талії. Він уже не відчував болю в зламаному ребрі. Він почувався лише всередині неї, лише її губи на своїх, лише її груди під своїми.

Вона різко смикнула головою, звільнила рот, наче їй бракувало повітря, і закричала. Вона кричала й кричала. Потім закричав, точніше, загарчав він.

Офіціантка, прикотивши на візочку пізню вечерю, зупинилася біля дверей. Вона вже зібралася постукати, але опустила руку і з усмішкою розуміння тихенько покотила візочок назад, до ліфта. Коли в номері перестали кричати, вона почекала хвилин п’ять, повернулася й постукала.

Вони лежали, притиснувшись одне до одного, – дівчина двадцяти двох років і чоловік удвічі старший за неї. Вона обійняла його рукою й поклала ногу йому на стегно, трохи далі стегна… Вона слухала, як азбукою Морзе б’ється його серце, і тут задзвонив його мобільний.

Олексій від’їхав рано вранці. Не в Даллас. Він поїхав на війну, яку він перестав чекати і яка лише починалася.

Ксюша плакала, коли він повідомив їй.

– У мене відразу заболів живіт, – сказала вона крізь сльози. – Будь ласка, будь обережний.

Потяг віз Олексія в Крим. Росіяни вже захопили аеропорт у Сімферополі, і всі рейси були скасовані.

– Прости мені, Рижик, – тихо промовив він.

* * *

Нікин телефон дзвонив і дзвонив. Це був Степан. Вона не брала слухавку. Стояла біля вікна, гладила рудого кота на підвіконні й беззвучно плакала. Але сльози її були одночасно сумними й щасливими.

Глава Х. Антон‑Скерцо

18 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Тиша між обстрілами й атаками – найбільш стрьомний час. Хочеться спати – і страшно, можна заснути й не прокинутися.

Олексій підійшов до бійця, який принишк у кутку на карематі й мішку та щось читав при світлі налобного ліхтарика, тримаючи на колінах стосик обпалених сторінок.

– Ось, знайомі букви шукаю, – боєць відірвався від читання, підвів голову, спробував пожартувати.

– Можна подивитися? – спитав Олексій.

– Будь ласка. Я саме збирався подрімати з годинку. Ліхтарик треба?

– Так, дякую. Потім віддам.

Олексій узяв ліхтарик, надів його на голову і сів поруч. По злітці знову забарабанили міни. Уже й не розбереш чиї. Степан викликав «арту» годину тому. Наче вони його чули. А він їх наче ні. Тут усі вже майже глухі. Давно. Та й зв’язок лайно. Так завжди на війні: зв’язок або лайно, або його нема. Ближчають розриви. А боєць згорнувся калачиком там, де сидів. І майже відразу захропів.

Олексій почав читати з першої розгорнутої сторінки. Він не знав, хто автор і як називалася книга.

«Глава чотирнадцята

ПРОМОКАШКА

Зараз нема промокашок. А в нас у школі були. Рожеві, жовті й голубі. Кому як пощастить.

Промокашка була необхідна, тому що писали справжніми чорнилами. І ніхто й уявити тоді не міг, що Промокашка – це насправді прізвисько одного зовсім не грізного бандита з «Чорної кішки» наприкінці сорокових. А вже потім від цього злодійського прізвиська пішла назва промокашки шкільної.

У першому й другому класі в нас навіть чорнильниці були й ручки, як олівці, тільки зі змінними перами.

Пера у мене зберігалися в коробці з‑під сірників. Знімати й ставити перо – це було мистецтвом, на зразок намотування онуч у Суворівському училищі або ПТУ.

Щоденників у молодших класах не було. Тому зауваження та «двійки» вписували прямо в зошити.

Наприклад: «Поведінка – 2! Побив торбою [від змінного взуття] голову ради загону! Батькам терміново зайти до школи!» І підпис.

Учителька писала такими жирними червоними чорнилами. «Четвірки» й «п ’ятірки» в неї були дуже простенькі, рівненькі, скромні такі. А от «двійки» вона виводила з таким задоволенням, наче лебедів малювала.

А «кілки» в її виконанні (переважно з поведінки та російської мови) виходили величезні й розповзалися на півсторінки так, що неможливо було ні приховати цю «ганьбу», ні кудись від неї сховатися. Деякі герої й мученики виривали сторінки, за що їх безжально били ременем. Інші бритвочкою зшкрябували. Теж одержували на горіхи.

У процесі виведення «одиниці» в моєму зошиті вона просто кінчала, напевно (хоча я не певен, що на той час оргазм уже винайшли)!

Це була фінальна, остаточна оцінка мене як особистості. Як гільйотина чи розстріл.

Про «трійки» не скажу – ніколи не отримував.

А от промокашка була якоюсь мірою історією мого шкільного життя протягом року, такою собі перерваною пам’яттю.

І якщо сам зошит був яскравим прикладом соцреалізму, то промокашка являла собою такий собі взірець імпресіонізму чи навіть сюрреалізму, наче нею промокали не червоні «двійки», а кров із відрізаного вуха Ван Гога, або в неї, до прикладу, сякався Далі…

Я дбайливо зберігав промокашку цілий рік. Відкривав зошит на перерві чи вдома й дивився на промокашку як у приватну річку часу, згадуючи з ляпок, завитушок, різних уламків складів і цифр усе своє шкільне життя.

Це був мій секрет. Я нікому про нього не казав. «Сергійко, чого ти втупився в промокашку! Іди їсти!» – гукала мати, визирнувши з кухні.

Я дбайливо вкладав мій шершавий різнокольоровий скарб на місце, у серцевину зошита, і рушав ходою втомленого зразкового школяра на кухню – їсти смажену навагу чи голубці, милуючись матір’ю, її усмішкою, очима…

Зараз моя пам’ять сама стала, як промокашка. Пам’ятаю лише плями, шматочки радощів, болю, щастя, насолоди, сонячне світло, воду в річці, мамину теплу руку на своїй спині, коли вона змивала з мене мочалкою вуличний бруд і тихенько наспівувала: «З гуся вода, з Сережки худорба»…»

Олексій замислився, відклав стосик обгорілих сторінок. Йому потепліло в грудях. Його пам’ять ожила, як ця промокашка. Він раптом знову виразно почув голос Ксюші й побачив, як вона поправляє свої окуляри з товстими скельцями…

«Як удома тепло, як тихо. Як удома…» – Олексій подумки повернувся в їхню московську квартиру. І раптом звідти перемістився прямісінько у свою улюблену країну – Фінляндію, де вони з Ксюшею рибалили на безлюдному лісовому озері. Нікого навколо. Тиша. Водна гладь. Лілії. Сонце вже хилиться до заходу над вершечками ялин і сосон. Остання проводка – і ось він, удар.

Щука була справжньою цар‑рибою – дванадцять кілограмів. Хвилин двадцять боротьби – і він підвів її до човна. Перед тим вона, мов дельфін в океанаріумі, зробила три «свічки», вистрибуючи з води на повен свій гігантський зріст і струшуючи величезною, зо чверть тулуба, зубастою довбешкою. Екземпляр! Крокодил!

Ксюша закричала: «Ой, не треба її в човен! Ми потонемо!». А коли вона таки опанувала себе й опустила підсак у в воду, туди влізла лише щуча голова. Потім, сяк‑так нахиливши бортик, вони разом вкотили щуку в човен, і та почала стрибати, вигинатися й бити на всі боки гігантською головою і хвостом. Олексій дістав рибацький ніж і попросив Ксюшу не дивитися.

Коли вона знову обернулася, усе вже було скінчено. Щука більше не билася. На дні човна була калюжа крові. На руках Олексія теж була кров – щуча й своя.

Ксюша зробила зі щуки котлети. Як вона готувала! Усе що завгодно! Пальчики оближеш! Вони майже ніколи в Москві не ходили по ресторанах. По‑перше, у Москві останні сто років не було й нема хоч трохи стерпної ресторанної культури. А по‑друге, краще за Ксюшу все одно ніхто нічого приготувати не міг.

Наступного дня вони обідали самі у своєму затишному котеджі, що пахнув старим деревом і березовою лазнею. Вони щороку знімали його в серпні на два тижні. Котедж стояв на високому березі гігантського озера, яке розтяглося на десятки миль своїми низькими зеленими бухтами та скельними уступами. На обід були парові скоблені котлети зі щуки. З хріном і крижаною горілкою. І, звісно, із Ксюшиними маринованими огірками. Потім було кохання й щастя, таке безмежне, як озеро.

Завершувався вечір тим, що, купаючись на терасі в теплому призахідному сонці, він грав на гітарі й співав їй пісні.

За цигаркою цигарка, дим галузиться.

Здрастуй, вечоре нещастя і дощу.

Сумовита і безсила ходить музика,

Листопадить снігопадом досхочу[55].

Вона слухала його й курила довгі смачні сигарети, закутавшись у плед, і, прищурюючи свої з дитинства короткозорі очі, милувалася ним. А він нею.

Ксюша була зі знатної дворянської родини, родовід якої тягся від XVI століття. Її прапрапрадідусь у XVIII столітті був губернатором Санкт‑Петербурзької губернії, вихователем імператора Павла Першого. Прапрабабця Фаїна була улюбленою актрисою драматурга Островського, служила в Олександринському театрі й першою виконала роль Катерини в «Грозі». Їхній із дворянином і графом шлюб викликав справжній скандал у вищому світі. Їй довелося піти з театру, щоби не ганьбити свого чоловіка‑офіцера.

Ксюшиного дідуся розстріляли у 1937‑му, а бабуся відсиділа у сталінських таборах два терміни, практично один за іншим, загалом п’ятнадцять років, і повернулася. Ксюша, яка ніколи не хизувалася своїм походженням, любила Росію своїх предків і батьків і ненавиділа Росію Єльцина й Путіна, плебея‑алкоголіка та плебея‑злодія, як вона колись висловилася, вперше й востаннє в житті дозволивши собі зверхність.

Вона не заперечувала, коли їм довелося виїхати в Америку. Поплакала на рідних могилках на Ваганьковському кладовищі, неподалік дому, і виїхала з Олексієм у Техас, жодного разу про це не пошкодувавши. Вона була останньою з роду, представники якого в різний час залишили Росію. Уцілілі нащадки були розкидані по всьому світі – від Парижа, Цюріха й Берліна до Далласа й Сіднея.

Олексій ще раз вдивився в промокашку своєї пам’яті й побачив Ксюшу, яка спускалася разом із ним сходами пологового будинку. Він ніс сплячого Арсенія, а вона, геть бліда, у чудовому зеленому велюровому піджаку, несла розкішний букет білих троянд.

Яка вона була красива. Як він любив її того дня. Як він був їй вдячний. Як він любив її й зараз.

Пам’ять Олексія справді стала, як промокашка. Вона вибірково відтворювала зараз лише «п’ятірки» з минулого життя з Ксюшею, а «трійки», «двійки» і «кілки» – ні. А вони були, і йому стало по‑справжньому нестерпно соромно за них тепер, коли вона пішла. Він, як міг, старався про них не згадувати, але їхні обриси знов і знову вилазили й відбивалися ядучо‑червоним кольором, як вічні «незадовільно» на чарівній промокашці…

Після того як вона пішла, життя його тривало наче під наркозом. Під її наркозом. Ксюші більше не було. Ніка стала дружиною іншого чоловіка. Усе решта втратило смак, колір і сенс.

На війні, у цьому аеропорті, серед цих дивовижних кіборгів наркоз часом відходив, і він знову повертався до справжнього життя. Він був удома, серед своїх. Але чомусь здавалося, що все це просто задовгий останній день.

Він не боявся смерті. Він радше чекав її. З певним інтересом. А поки, як у його улюбленій «Баладі Рединґтонської в’язниці» Оскара Вайлда,

Він просто пив відкритим ротом

Примарне світло днів,

Холодне світло днів останніх

Він пив, мов мед п’янкий[56].

Олексій відклав аркуші невідомої, але такої знайомої, наче він сам її написав, книжки, вимкнув ліхтарик, охопив свої коліна і спробував заснути. Та замість сну нахлинули спогади.

…Згадалося раптом ураз так багато всього, що воно не вмістилося в цій короткій миті, і він не побачив цілісної картинки, лише вловив відгомони запахів, кольору, відлуння нетутешніх голосів, музику… Накотило… і відпустило. Ні, не зовсім. Музика тривала, стаючи дедалі яснішою та реальнішою.

Мінометний обстріл, хай би чиїм він був, схоже, остаточно закінчився, і тиша перетворилася на музику.

Це Антон із позивним «Скерцо» на другому пості – одразу за першим, найбільш стрьомним посадковим рукавом – грав на своїй японській бамбуковій флейті сякухаті (єдиному музичному інструменту в дзен‑буддизмі).

Він завжди, навіть у бій, носив її із собою під розгрузкою в м’якому шкіряному чохлі. Тридцятишестирічний Антон – дуже колоритний і позитивний брокер із Києва, міцно збитий, з японською косичкою на потилиці, багато мандрував, захоплювався східною філософією. Грав не лише храмові пісні, але й сучасну музику.

Зараз, сидячи під підвіконням гігантської діри, яка колись була вікном, прихилившись спиною до холодної стіни, заплющивши очі й невимушено перебираючи пальцями, він награвав Misty Mountains  з «Володаря перснів».

Потім перейшов на реквієм Tamuke  «Руки, складені в молитві». Уперше він зіграв його на Майдані, того дня, коли одним із перших загинув Сергій Нігоян.

Старанний і допитливий у всьому, чого торкався, він навчився грати на флейті, беручи уроки удвох відомих київських дзен‑музикантів – Володимира Лазуткіна та Сергія Максименка.

Коли йшов на війну, мав «дуже близькі стосунки з однією дівчиною». Вони навіть хотіли після війни одружитися. Дівчина була журналісткою, світським хронікером, писала під псевдонімом Скерцо. Це її псевдо він і взяв собі за позивний.

Через місяць розлуки сталося те, що часто трапляється з дівчатами. Вона пішла до іншого.

– Дівчина пішла, а псевдонім лишився, – усміхнувся Антон і несподівано заговорив зовсім про інше. Зовсім іншим тоном, наче звертався не до Олексія, а до великої невидимої аудиторії за його спиною: – Шлях самурая – це смерть. В ситуації «або – або» без вагань обирай смерть. Це нескладно.

Олексій уважно подивився на Скерцо, опустив камеру й присів поряд із ним навпочіпки.

– І це справді нескладно, – вів далі музикант‑філософ з автоматом на колінах і флейтою в руці. – Коли ти приймаєш марність буття як даність, а свою смерть – як єдиний неминучий факт своєї біографії, то рішення твої звільняються від страху. Ти вже не реагуєш на загрозу своєму життю, як устриця, і здатний приймати вільні нестандартні рішення. «Хто зберігає спокій серця й розуму у вихорі битви, той уже на крок наблизився до перемоги», – говорить східна мудрість. Але нашій культурі такий підхід невластивий, адже ставлення до смерті напряму пов’язане з релігією. Християнство дивно ставиться до смерті. Інша річ – іслам чи буддизм. Кажуть, що в окопах нема атеїстів. Важко сказати однозначно. Кожен переживає свій окопний досвід по‑своєму. Хтось стає збудженим, хтось – на межі паніки, а хтось звертається до Творця чи до Порожнечі. Звісно, хтось уважатиме таке ставлення романтизацією війни. Але для мене це не так. Війна – потворна. Але людина на війні відкривається своїми як найгіршими, так і найкращими гранями. «Те, що в окопах нема атеїстів, – аргумент не проти атеїстів, це аргумент проти окопів». Не пам’ятаю, хто це сказав, – Скерцозавершив свій дивний монолог так само, як і почав. Несподівано. Знову підняв флейту до губ і заграв.

Вражений звуками чарівної флейти й урочистим, як клятва, монологом про смерть, Олексій сидів поряд, не здатний вимовити й слова.

Тиха м’яка музика пливла, стелилася над зліткою, долинаючи з вітерцем крізь дим і туман до окопів на іншому боці. І здавалося, от‑от, просто зараз, під звуки флейти, усі ці чоловіки обабіч лінії фронту – втомлені, поранені, грізні й не дуже, красиві й такі собі, розумні й дурні, мертві й живі – скажуть: «Прощавай, зброє!» – встануть і підуть додому. Поки їхні дівчата та жінки не пішли до інших. І все закінчиться. І настане «миру – мир, війні – піпіська», як говорили в дитинстві «хулігани» в його дворі.

Але мир не настав. Олексій раптом остаточно отямився від гуркоту і яскравого спалаху. На нього зі стелі сипалася ще якимось дивом там уціліла штукатурка.

Наче скориставшись музичною паузою, під заколисуючі звуки флейти, сепар спустився по рештках сходів із третього, нічийного, на другий поверх посадкового рукава, поруч із їхнім постом, метрах за п’ятдесят від КСП, і смальнув прямо в двері КСП із «мухи». Оббиті залізом масивні двері в КСП винесло, як у хатці Нуф‑Нуфа.

Усередині КСП цієї миті перебувало чоловік десять, включно з командиром і Сєргєїчем. Якби граната вибухнула всередині КСП, усі вони були б поранені або вбиті. А зараз вони виявилися різною мірою контуженими. «Пронесло, що й казати», – сказав хтось.

– І мене теж, – додав Сєргєїч, який теж був скарбницею бородатих, іще радянських, анекдотів.

Командир розвідників із позивним Салам (він був чи то татарин, чи мордвин) у той момент був на посту разом зі Скерцо, біля рукава. Миттю прокинувшись, Салам, уже на ногах, випустив у сепара всю обійму свого «Стечкіна», впритул, метрів із десяти, коли той уже вискочив із рукава на злітку й побіг до відчиненого входу в підвал.

Сепар не смикнувся від пострілів і не впав, а розвернувся і сам дав чергу з автомата по Саламу, теж упритул, і теж навдивовижу промахнувся. Сепар був так‑близько, що Салам бачив пару від його подиху. Розвернувшись, сепар пробіг, як нічого не було, ще метрів десять до замінованого входу в підвал і щез там, як привид.

– Сепар, сепар, повернись! – кричав вражений Салам, стоячи на краю злітного поля біля посадкового рукава, з розрядженим пістолетом, не вірячи своїм очам.

Він постояв так іще кілька секунд, повернувся й повільно рушив назад на пост у терміналі.

«Я ж кіборг! – думав Салам. – Як я міг промахнутися? Х…ня, б…дь, якась тут робиться, на х…й!»

Олексій спостерігав за цією сценою з вікна, і все, що відбувалося, нагадувало йому не жорстоку війну, а радше комп’ютерну гру Doom II , у якій ти стикаєшся в подібних декораціях із сотнями монстрів, які прагнуть тебе вбити. Але ти маєш важкий кулемет, нескінченний БК, а найголовніше – кілька життів.

У когось, може, і було кілька життів, тільки не в сепара. Усередині підвалу, недалеко від входу пролунав гучний вибух, схоже, протипіхотної міни. Із зяючого чорнотою відкритого, як печера, підвального входу повалили клуби диму та пилу.

Салам і Скерцо кинулися туди, стали кожен зі свого боку від входу, очікуючи. За хвилину вони почули стогони й глухий кашель.

– Хлопці, мені пи…ць, – дивом виживши після незрозумілого, але потужного вибуху, сепар заговорив із пітьми підвалу рівним, спокійним, ледь розбірливим голосом. – Киньте мені гранату хтось, якщо не шкода.

Салам дістав із кишені «лимонку», збираючись уже висмикувати чеку.

– Не треба! – зупинив його підоспілий Бандер і крикнув у підвал. – Сепар, як ти там?

– Ногу, походу, відірвало, прямо, б…дь, коло стегна, – простогнав сепар, – осколочні в спині, у задниці. А так усе ніштяк.

– Я зайду? – спитав Бандер.

– Ти хто?

– Командир кіборгів, Бандер.

– Ну, заходь, командир кіборгів. Гостем будеш, – сепар закашлявся й знову застогнав.

– Стріляти не будеш?

– Нема чим.

– Добре, йду до тебе, – Степан повернувся до Салама й коротко додав: – Сєргєїча сюди на «раз‑два‑три» з його сумкою. Мені цей «язик» живим потрібен.

І зник у пітьмі підвалу. Сепар уже гучно й протяжно стогнав.

Підбіг Сєргєїч з увімкненим ліхтарем на касці і з сумкою з медикаментами. Підбігли ще хлопці. Один тягнув ноші.

– Четверо до мене! – скомандував Бандер зі сходинок підвалу.

Через хвилину сепара, усього закривавленого, винесли на світло.

Без правої ноги, з повислою вивернутою від плеча правою рукою, із закривавленим обличчям, яке вкривав шар порохової сажі, – сепар іще був живий.

Сєргєїч уколов йому конячу дозу знеболювального, антибіотика й ще чогось. Обробив рану перекисом, як міг, зупинив кров, туго перев’язав. Бинт моментально почорнів від крові.

Сепар прийшов до тями. Він лежав на ношах на підлозі. Мружився на світло, стогнав.

– Як звати? Позивний? – коротко спитав Степан, присівши на коліна біля його обличчя з олівцем водній руці, блокнотом у другій, як журналіст перед інтерв’ю.

– Степан, – відповів поранений. – Позивний «Сова».

– Звання, частина?

– Старший лейтенант, розвідник‑сапер, – відповів сепар без паузи. – Б…дь, на своїй же розтяжці підірвався. А протипіхотка здетонувала. Пощастило. Уся хвиля на вулицю пішла…

«Ні х…ра собі «пощастило», – думав Олексій, дивлячись на вмираючого сепара.

– Номер частини, розташування, ім’я, прізвище, позивний командира? – продовжував Бандер.

– Більше нічого не скажу, – коротко відповів сепар і заплющив очі.

На вид йому було близько тридцяти. Він гаснув на очах. Усі розуміли, що жодної «чайки» він не дочекається.

– Добре, ти ополченець чи регулярний? – продовжив Бандер за хвилину.

– Російський військовослужбовець.

– «Вимпел» чи десантура?

Помираючий мовчав.

– Як ти опинився на третьому поверсі?

– По тунелю від «Спартака» до вас у підвал. Перечекав. Уночі під час обстрілу по розбитих сходах позаду нового термінала на третій. Далі ви знаєте.

– Четвертий, б…дь, пост! – сказав Степан із докором, повернувшись до решти.

– Ти сам був?

Сепар промовчав, заплющивши очі, перемагаючи біль.

– Зрозуміло, – сказав Степан. Подумав і змінив допит на звичайну розмову. – Дружину, дітей маєш?

– Двоє дітей. Хлопці п’яти й семи років. Дружина. Вероніка. Ніка.

– Ти мій повний тезка, виходить. У мене, Степан, теж дружина Ніка, і звати мене Степан, а от дітей поки нема.

– Пощастило тобі, – спробував усміхнутися російський офіцер.

– Це точно. Що ще скажеш?

– Хлопці, вам іти треба. Завтра вам усім тут пи…да. Останній день. Ідіть сьогодні до ранку.

– Дякую. Ще що?

– Мені б дружині подзвонити. Попрощатися.

– Телефон у тебе де?

– На завдання не беремо. Там багато чого забито, сам знаєш.

– Знаєш, коли виймаєш, – сказав Бандер. Стояла мертва тиша. – Спробуємо з мого. Тільки тут сигнал х…й. Хіба що на злітці. Там тебе свої ж пристрелять. З СВД.

– У мене є вибір? – застогнав сепар. – Але мені туди не доповзти.

– Доведеться допомогти заради такої справи.

Бандер звелів бійцям принести єдиний дивом вцілілий багажний візочок. Принесли, виставили за вікно, поклали на нього сепара, задом у візочок.

– Ти чого, Степане, через цього козла ризикуватимеш людьми? Та він усіх нас мало на той свій не відправив, пі…рас! – тихо, але злісно висловив, схоже, загальну думку Салам.

– Ні, не буду, – голосно відповів Степан. – Сам піду.

Усі стояли мовчки, не рухаючись, аж поки Степан скомандував накидати димових шашок. Запалили, кинули вперед чотири. Степан обережно покотив сепара зліткою до краю другого рукава. Там вони зупинилися. Степан дістав мобільник. Дві палички. Піде. Сам ліг на бетон біля візочка.

– Сам набереш, чи мені набрати? – спитав він.

– Сам. Як набирати? Таганрог треба.

– Плюс сім, код міста й телефон. Давай швидше, поки не помітили. – Дим уже відносило вперед, до церкви. Бандер приготував іше пару шашок. Простягнув сепару телефон.

Той неслухняними пальцями набрав номер, підніс телефон до вуха.

– Ника, привет!

– Степочка, ну наконец‑то! – відгукнулася Ніка. – Только младшего из садика привела. Какая у вас в Ростове погода? У нас серо и без снега.[57]

– У нас тоже. Как ребятки?[58]

– Все хорошо. Санька «пятерку» по чтению принес. Ходит гордый. Всем показывает! Что это за номер у тебя?[59]

– У товарища занял. Мой телефон сел.[60]

– У тебя все в порядке, Степа? Какой‑то голос у тебя не такой. Степа! Ау![61]

Степан, як міг, стримував стогони, відвівши подалі слухавку.

– Никуль! Поцелуй их от меня! И маме позвони, скажи, что все у меня нормально. Ну, все, мне пора.[62]

– Я люблю тебя, Степочка, приезжай скорей![63]

– Я тебя тоже оченьлюблю[64], – сказав Степан, впустив слухавку й завмер…

Його тезка Степан підповз до візочка, підняв телефон, помацав шию росіянина, кивнув, штовхнув візочок далі по злітці й короткими перебіжками дістався своїх.

* * *

Вечірні новини на російському телебаченні знову починалися репортажем із Красного Каменя.

Кореспондент у касці, бронику і з мікрофоном стояв на фоні якихось руїн. Віддалік стояв візочок із мертвим тілом. Позаду нього асистент запалював димову шашку для героїчного й небезпечного background .

– Сьогодні розвідники ополченців виявили страшну знахідку на злітному полі Краснокам’янського аеропорту, – почав журналіст, зриваючись на крик, сповнений, згідно із задумом, тривоги й трагедії, коли асистент, нарешті, вибіг із задимленого кадру. – У цьому візочку – тіло одного з ополченців. На тілі сліди страшних тортур. Коли фашистські карателі, послані в Аеропорт київською хунтою, не змогли нічого добитися від полоненого героя, вони відрізали йому ногу бензопилою й залишили помирати на злітному полі у страшенних муках. Зараз я передаю мікрофон майору з позивним «Ламборгіні», командиру загону ополченців «Ботсвана».

– Ми не забудемо, не простимо звірств фашистських окупантів, – одразу заголосив Ламборгіні – миршавий чоловічок років тридцяти, колишній ростовський мийник машин у придорожньому шалмані, а нині, не хрін з гори, а цілий «майор збройних сил ККНР», – бризкаючи слиною й виблискуючи золотим зубом у викривленому ненавистю роті. Каска, на пару розмірів більша за його маленьку вузьку голову, затрусилася на ньому й мало не злетіла. – Фашизм не пройде! Но пасаран! Хто до нас із мечем прийде, той, як то кажуть, і загине.

З цими словами «майор» повернув мікрофон «журналісту».

* * *

Через три дні до Вероніки Холмогорової, бухгалтера таганрозького машинобудівного заводу, зателефонував зам. командира групи «Вимпел» ГРУ Генерального штаба Збройних Сил Російської Федерації і «з глибоким сумом» повідомив їй, що її чоловік, капітан Степан Олександрович Холмогоров, «трагічно загинув під час військових навчань у Ростовській області».

ГЛАВА XI. Острів Крим

28 лютого 2014 року. Сімферополь

Коли потяг зупинився у Джанкої, уже стало ясно – щось не так. На пероні жодного міліціонера. Якісь бородаті дядьки, підперезані ременями, у кашкетах із бузковими околишами й синіх шароварах із червоними лампасами обступили чоловіка середніх років у чорному поношеному, але чистому з вигляду плащі. Чоловік із лискучим від поту почервонілим лицем, розстібнувши плащ і помітно нервуючись, щось шукав у внутрішній кишені піджака. Один із ряджених, у високих чорних чоботах, постукував по чоботу чорною шкіряною нагайкою. Біля ніг знервованого чоловіка з червоним обличчям стояли дві старі шкіряні валізи.

Коли потяг рушив, чорний плащ, увесь якось раптом зіщулившись, підняв свої валізи і пішов по перону, схиливши голову. Казаки (а це, найімовірніше, були вони) супроводжували понурого чоловіка, як конвой. Нагайка й далі стукала об чобіт, наче відстукуючи такт кроків. Усе було як у поганому кіно, де за сценарієм з будівлі вокзалу виводять жертву, підводять її до обдертої стіни того, що неодмінно має іменуватися пакгаузом або якось так. І тут нещасному батькові трьох дітей, за мить уже сиріт, казаки пускають кулю в лоба, а тоді, штовхаючись, матюкаючись і спльовуючи соняшникове лушпиння, копирсаються в якихось запраних кальсонах і шкарпетках, вивалених із валіз.

Олексій не додивився уявлюваний епізод до трагічної розв’язки. Він був один у двомісному купе, та й, схоже, в усьому вагоні. Відхилившись на спинку дивана, поклав руки за голову й заплющив очі. І знову побачив перед собою обличчя Ніки з розкиданим на білій подушці темним волоссям. Побачив власні блакитні очі, що відбиваються в її широких зіницях‑маслинах, наче вони не кохалися, а серйозно й зосереджено грали в гру – хто кого передивиться. Він програв, відволікся, повернувшись думками до казаків. Озброєні казаки на вулицях міст – це поганий знак.

«Я не знаю, друже Федір, хто такі кінні матроси, але їхати звідси точно треба», – ці слова, адресовані Шаляпіну, приписують Івану Олексійовичу Буніну.

Безперечно, як матроси мають бути приписані до кораблів і без коней, так і казаки, особливо у формі та при зброї, мають залишатися у своїх станицях або у фільмі «Тихий Дон». Олексій задрімав і більше не бачив ні Ніку, ні казаків. Прокинувся вже в Сімферополі.

Перше, що впало в око на пероні, – соняшникове лушпиння вперемішку із недопалками та плювками, – найперша ознака того, що влада змінюється, якщо вірити «Окаянним дням» Буніна. Одразу на виході з вагона біля широкого входу в підземний перехід Олексій краєм ока помітив групу з трьох чоловіків у камуфляжі, що сидів на них якось недоладно, і армійських камуфляжних картузах. Двоє з них були в чорних балаклавах.

Один мав перекинуту через плече гвинтівку «Сайга». На боці в іншого, що видавався помітно старшим за інших, був нижчим на зріст і мав неабиякий живіт, на широкому шкіряному ремені висіла кобура з такої ж темно‑коричневої шкіри. Погляд професійного фотографа моментально розбивав кадр на можливі місця фокусування, автоматично ковзаючи по деталях, як кібернетичний мозок.

«Камуфляжі» пильнували ріденький натовп, наче когось чекали. Олексій зупинився перед хлопцем у спортивному костюмі «Адідас» із табличкою «Таксі» в руках, вручив йому свою валізу й коротко сказав:

– Готель «Москва». Ми можемо там пройти? – І показав у протилежний край перону. Якісь люди зістрибували там з колії, передаючи одне одному торби.

– Можемо, – відповів таксист. – Тільки там стрибати доведеться.

– Стрибнемо, – кивнув Олексій, уже рушаючи в обраному напрямку.

Йому дуже не хотілося починати свій робочий день з пред’явлення американського паспорта якимось погано вдягненим і ще гірше екіпірованим партизанам. Як і в Джанкої, на пероні Сімферопольського вокзалу не було жодного міліціонера.

Уже в машині Олексій попросив таксиста спочатку довезти його до аеропорту, потім до Верховної Ради і лише після цього в готель. Таксисти – гарні психологи. Хлопець в «Адідасі» одразу зметикував, що клієнт солідний, розмінюватися на дрібниці не буде, і без торгівлі повіз його в аеропорт, як і було замовлено.

Вокзальний годинник пробив дев’яту ранку.

* * *

28 лютого 2014 року. Київ

Сидячи за кутовим столиком у маленькій підвальній кав’ярні біля Європейської площі, Ніка заплющувала очі й подумки поверталася в його номер, у його ліжко. Усе всередині неї – у голові, у серці й далі – усюди було тепер по‑новому. Навіть кава мала якийсь інший смак. Вона не могла не те що точно описати пережите тієї ночі, але й просто зрозуміти, що з нею відбувається зараз.

У школі вона мала скороминущі романи в останньому класі та на випускному вечорі, коли їх возили вранці автобусом на озеро за місто. Вона навіть тоді спала в автобусі, схиливши голову на плече хлопчика, з яким несмачно цілувалася, не відкриваючи рота, коли вони піднялися з актової зали в кабінет біології. Там іще на стіні висів плакат із людиною на повен зріст, у розрізі, з вивернутими кишками, а під ним стояв скелет іншої людини без нижньої щелепи.

Потім, в університеті в Києві, її спостигла «любов» з юнаком, старшим за неї на два роки. Вона позбулася цноти на другому курсі в однокімнатній квартирці його бабусі, яка нещодавно померла. Старенькі меблі, допотопна газова колонка в обшарпаній ванній, рипуче металеве ліжко й білизна, що завжди здавалася сируватою. Вона була розчарована першим сексом. Їй було некомфортно, незручно. І більше нічого. Від її друга пахло потом, часником, тютюном і… Їхня близькість тривала не більше хвилини.

Півроку тому вона нарешті зустріла Степана, і їй здалося, що вона відчула щось таке, що в її розумінні було дуже схоже на любов. Їй було добре в ліжку зі Степаном. Він був ніжним, уважним. Але їй ніколи, жодного разу не схотілося закричати від пристрасті, як писали у книгах чи показували в кіно.

Степан теж був стриманий, як справжній військовий. Він не кричав. Він сопів. Він взагалі був мовчазним. Але Ніка знала, що він кохає її, що він їй відданий, що він справжній, серйозний чоловік. Вона почувалася з ним спокійно. Саме спокійно. Ось ключове слово. Людям часом властиво в найважливіших життєвих рішеннях не шукати добро від добра, а вдовольнятися тим, що є. Звільнившись із армії «через безлад», Степан працював охоронцем у банку, а потім вечорами став навчати рукопашного бою молодь із «Правого сектора».

Підчас Майдану армійський досвід колишнього офіцера‑десантника йому згодився як ніколи, особливо в дні справжніх вуличних боїв на Грушевського та Інститутській. Ніку трохи бентежили і його нинішня військова форма з червоно‑чорною пов’язкою на рукаві, і те, що він дедалі більше часу проводив на барикадах, не посвячуючи її, чим вони з хлопцями займалися вечорами й ночами. Особливо останнього місяця, коли його відділення банку, розташоване на Грушевського, зачинили, і він досі не працював. Лише одного разу, коли зіткнення на тиждень припинились, він запросив її вночі на факельну ходу. Їй не сподобалось. Не дивно, що з факелами Андріївським узвозом пройшли чоловік сто, не більше.

Вона думала, що кохає Степана, що лише так вона й уміє кохати, а не інакше. І що це і є любов. Спокійна, достойна, проста. Не надто солодке яблуко, але й не гірке. І що головне не в тому, який він чоловік, який коханець, а яка він людина. Якось її близька подруга, ділячись своїми інтимними одкровеннями, спитала Ніку, а як у неї «в цьому сенсі».

– Та нормально, – відповіла та, одвівши погляд. «Нормально».

Іншого слова вона не дібрала. Любов, вона як вино. От хоча б рислінг. Кримський – кислятина, яка тхне діжкою, а німецький, мозельський – чиста насолода. Вона про це могла лише здогадуватися. Не про рислінг, звичайно.

Неминуща життєва мудрість «Аби людина була гарна» і визначала їхні стосунки. Точніше, її ставлення до нього. І ще. Вона походила зі стабільної, традиційної родини з маленького західноукраїнського містечка й хотіла все в коханні робити «правильно», як заведено.

Ніка дуже хотіла дитину. Саме від Степана. Вона була певна, що Степан буде гарним чоловіком і батьком, відданим і турботливим. Вона собі уявляла, як тримає на руках маленького хлопчика, такого ж гарного й великоокого, як сам Степан. І в ці хвилини їй здавалося, що вона кохає Степана. Не так, як у романах і в кіно, а як у житті, де все має бути стабільним і надійним. Саме так, а не інакше. «Стабільність» – ось що було головним у їхніх стосунках.

Коли з’явиться «малий», як вона сама собі говорила, усе стане на свої місця. Але замість малого з’явився Олексій, як прибулець з іншого світу, зовсім інший. Alien.  Чужий. Він був не набагато балакучішим за Степана, але те, що він говорив, було таке важливе, звучало так інакше, так просто, тепло й красиво!

Вона з усмішкою згадувала, як він голосно й музично співав, приймаючи душ. Зараз він вийде з душу… Вона заплющила очі. Теплі хвилі знову покотилися в неї внизу живота.

Їй подобалося в ньому все. Те, як він вдягався, – непримітно, але дуже затишно й зі смаком. Його волосся, його губи, його шкіра, його запах. Його рот у поцілунку був таким живим, і якась невідома їй енергія іншого життя передавалася їй від нього чи сама зароджувалася всередині неї лише від одного доторку. Вона немов відривалася від землі під час їхнього поцілунку.

Він цілував її всю, і там, де ніхто ніколи не цілував. Їй подобалися його рухи. Дивлячись на нього збоку, вона не могла знайти в ньому недоліку й просто милувалася ним. Стрункий, підтягнутий, незважаючи на вік, який він не приховував, незважаючи на сиві скроні та сиву триденну щетину… Вона бачила в ньому людину з іншого світу, чоловіка з реклами Marlboro , як колись, сміючись, сказала.

– Але ж я не курю, – усміхнувся він.

– Мальборо‑мен теж не курить, інакше він би не мав такого вигляду, – усміхнулася вона.

– Тобі не заважає моя щетина? – спитав він того вечора. – Не коле?

– Навпаки! – відповіла вона. – Я ніколи ще не цілувала бородатого чоловіка. Це так цікаво.

А як він рухався всередині неї тієї ночі… Якби вона зараз не сиділа, у неї підкосилися б ноги, як тоді, коли він своїм хрипавим напівшепотом спитав, чи підніметься вона до нього в номер. І замість того, щоби сказати: «Звісно, ні, вже пізно, дякую вам, до побачення», – вона коротко й дуже швидко сказала «так» і відчула, як Європейська площа навколо них одразу хитнулася.

А вона ж випила лише бокал, та й той не до кінця. Вона цілий вечір була в якомусь наркотичному стані, майже не чуючи, не розуміючи, що він їй каже. Вона не почувала незручності. Їй було так легко, так затишно з ним, наче він завжди був найближчою, найріднішою людиною в її житті. Наче раптом здійснилося те, що вона вивчила напам’ять ще у школі: «И в мыслях молвила: вот он!»[65].

Зала кав’ярні теж захиталася, коли вона згадала ту ніч і те, що вона тоді відчула вперше в житті. Ясно й чітко, як жінки відчувають обман, зраду, вагітність, любов. Відчула те, чого бувають позбавлені чимало жінок, проживши роки сімейного життя. І без чого, як вона тепер зрозуміла, жити не можна. Кохання – це завжди саме кохання, а не щось інше – «мабуть, любов» або «схоже, що любов». Кожен, хто мав це почуття (а кожен переживає його по‑своєму), знає напевно: це кохання, і помилки тут не може бути…

Ніка піднесла чашку до губ, щоб якось приховати палаюче лице. Наче ті кілька людей, які були на ту хвилину в кав’ярні, з офіціанткою включно, усі разом дивляться на неї й здогадуються, що з нею насправді відбувається та чому.

Вона згадала, як абсолютно природно й щиро прошепотіла йому слова, які не сказала б нізащо іншому, ні зараз, ні потім. А тоді все, що говорив і робив він, і все, що говорила й робила вона, здавалося саме тим, що слід робити й говорити. І нічим іншим.

– Ти – найкращий секс у моєму житті, – прошепотіла вона, і сама здивувалася тому, що вирвалося в неї само собою. Вона хотіла сказати не це й не так. Вона раптом знітилася так, що, якби на ній був одяг, він би спалахнув.

– А по‑русски? – перепитав він, розуміючи, що вона сказала, але намагаючись пережартувати її збентеження.

– Ты самый лучший секс в моей жизни.

– Ладно, пусть остается по‑украински, – сказав він, подумавши. Обоє розсміялися. Вона поклала голову йому на груди, обняла його рукою, наче пірнаючи пальцями в чисті й жорсткі хвилі його густого волосся. Їй було так гарно з ним, як ніколи в житті…

* * *

28 лютого 2014 року. Сімферополь

Таксист на ім’я Семен зупинив машину на під’їзді до аеропорту. Олексій повісив на себе обидві камери, вийшов з таксі й відразу помітив «зелених чоловічків». Зелені каски в новенькій камуфляжній матерії, гарно підігнані зелені формені польові курки й штани, заправлені у високі новенькі масивні армійські бутси. За плечима – гранатомети.

У руках автомати АК‑100, теж новенькі, сяючі холодним металом. Таких нема на озброєнні українських військ. «Росіяни», – подумав Олексій. Підніс до очей камеру з об’єктивом 70–200. Зробив кілька знімків. Побачив у необхідному збільшенні, що в усіх повністю відсутні знаки розрізнення на формі.

Солдатів перед входом було не менше дюжини. Деякі стояли біля дверей. Інші парами прогулювалися перед будівлею. «Десантники або морпіхи», – вирішив Олексій, але те, що росіяни, сумніву не було. Коли він, не піднімаючи камер, але тримаючи їх у полі зору, підійшов кроків на десять до найближчого солдата, той зупинився, спрямував на Олексія дуло автомата й мовчки похитав головою. Олексій помахав йому рукою, мовляв, усе ясно, пробачте, батько, ми думали ви птах, розвернувся й пішов назад до машини. Ясніше нікуди. Це вторгнення.

Із машини він подзвонив Кетлін. Та досі була в Києві. Розповів їй, що відбувається. Вона роздратовано, наче він відірвав її від якихось важливіших новин, сказала: «Ми не можемо стверджувати, що це росіяни, лише на тій підставі, що на солдатах немаркована форма. Москва заперечує вторгнення», – і поклала слухавку.

На будівлі Верховної Ради Криму в центрі Сімферополя взагалі майорів на вітрі російський триколор. Головну будівлю республіки теж оточували озброєні до зубів «зелені чоловічки», які, проте, видавалися значно професійнішими, ніж ті, в аеропорті.

«ГРУ, – подумав Олексій. – Усе правильно. Урядовий об’єкт».

Таксист Семен, послухавши новини по радіо, між іншим просвітив його, що, виявляється, депутати республіканського парламенту провели позачергову сесію в будівлі, захопленій «зеленими чоловічками із сусідньої планети РФ», призначили референдум про незалежність та обрали новим прем’єром якогось «конкретного пацана‑гопника на прізвисько Гоблін».

– Приїхали, – спокійно сказав Олексій.

– Ні, ще не приїхали, – діловито заперечив Семен. – «Москва» за рогом.

* * *

27 лютого 2014 року. Перевальне. Крим

У штабі 36‑ї механізованої бригади берегової охорони України за довгим столом, схилившись над розкладеними картами, сиділи двоє: командир частини – підполковник, і його заступник – майор, молодший і весь якийсь неспокійний і смиканий, наче на незбалансованих шарнирах.

Майор різко скочив. Став ходити по кімнаті вперед‑назад позаду огрядного командира. А той сидів, упираючись ліктями в карту, стуливши очі й обхопивши велику сивіючу й лисіючу голову руками.

– Саша, давай підженемо два‑три танки й пару БТРів до Ради та ї…немо по ньому прямою наводкою з усіх гармат, як Єльцин по Білому дому, – заговорив скоромовкою майор, зупинившись за спиною підполковника. – Там же нікого нема, крім терористів.

Розх…чимо їх на повну. Прокинемося – розберемося. Скажемо, що за відсутності наказу діяли за інструкцією воєнного часу.

– Сядь, не відсвічуй, Толя, – спокійно і навіть якось відчужено сказав командир. – Наше діло маленьке. Чекаємо наказу. Лишаємося на базі. Готовність номер один. Усе. Тобі що, більше за всіх треба? З чого ти взяв, що час воєнний? У тебе хтось стріляє? І взагалі, найгірше чи найкраще, що може статися, це те, що тут буде Росія замість незалежної. Без кіпішу й без трупів, включно з нашими з тобою. Як зрозумів, прийом?

– Плюс, плюс, – тихо сказав Толя й сів.

У цей момент черговий без дзвінка гучно й вимогливо постукав у двері, потім прочинив їх, і вони побачили його видовжене обличчя з вибалушеними очима.

– Товаришу підполковнику, дозво… Коротше, подивіться самі за ворота. – Голова зникла, двері зачинилися.

Обидва командири маже побігли до воріт, на ходу поправляючи й застібаючи форму та залишивши кашкети у штабі.

Перед воротами, буквально за десять – п’ятнадцять метрів, стояла російська бронемашина «Тигр» без номерів, з великокаліберним кулеметом «Утьос», наведеним прямо на ворота. Позаду «Тигра» розвантажувалися три армійські «Урали», теж без номерів. Із них вистрибували солдати в новому обмундируванні ядучо‑зеленого кольору. Вони поспіхом витягували з кузовів різне озброєння, від автоматів до кулеметів і гранатометів, і займали позиції для ведення вогню по периметру частини. Усе це робилося хоч і швидко, але організовано й діловито. Як на навчаннях. Ніхто нічого не говорив. Ніхто не вигукував накази. Ніхто не висував вимоги. Ніхто не ставив ультиматуми. Прибульці поводилися так, наче українських військових на базі не існувало взагалі, а якщо й існували, то були вони не більшими й не значущішими за мурах або мух. Так мають поводитися представники іншої, вищої цивілізації, коли захоплюють нову планету, на якій є якесь примітивне життя.

– Набирай Київ, б…дь! – заволав підполковник черговому, який стояв у них за спиною, і всі троє кинулися до штабу.

– Зв’язку нема, – доповів черговий через п’ять хвилин.

– Оце точно приїхали, – сказав підполковник, сів за стіл і дістав із кишені мобільник.

* * *

28 лютого 2014 року. Київ

Захеканий Степан увійшов, чи скоріше забіг до кав’ярні хвилин за п’ять після неї. У його руці були три жовті троянди, які починали в’янути.

– Ти чула новини? – сумбурно почав він, навіть не поцілувавши Ніку, а падаючи просто в курточці на стілець навпроти неї. – Росіяни всюди. Вони оточили всі наші військові частини в Криму.

– Стьопо, це, безумовно, важливо, але я хотіла поговорити про інше, – тихо, проте твердо сказала Ніка, дивлячись йому в очі через стіл. – Весілля скасовується.

– Що трапилося? Це через війну? – спокійно спитав Степан, гортаючи меню.

– Ні. Я кохаю іншого чоловіка.

Ніка й далі дивилася йому прямо в очі.

– Це такий жарт, так? – після паузи сказав Степан і жестом підізвав офіціантку. – Будь ласка, каву. Еспресо. Ти щось будеш? – Він знову обернувся до Ніки.

– Ні. Ти мене не чув?

– Чув. Ти кохаєш іншого, так?

– Так.

– Як просто. За один день узяла та й покохала? – до Степана почало доходити, що Ніка говорила серйозно.

– Не просто, і не за один день, – Ніка вперше відвела очі. – Стьопо, ти мені дуже дорогий. Ми з тобою дуже близькі люди. Сподіваюсь, такими й лишимося. Тому я не можу тобі брехати. Вибач мені. Так воно вже вийшло. Я кохаю його.

– Кого?

– Це неважливо.

– Як неважливо? Я мушу знати, чому ти мене покинула. Заради кого? Коли ти встигла? Ми ж… Ми…

Ніка відвернулася. Мовчала. Очі наповнилися сльозами.

– Це твій американський москаль, еге ж? – у голосі Степана з’явилися металеві нотки. – Кацап, так?

– Він не москаль і не кацап! Він просто людина, яку я кохаю.

– Але ж він жонатий! У нього діти, онуки! Він світлини показував. Для тебе це неважливо?.

– Важливо. Але я кохаю його. Я не знаю, що воно буде і як. Я просто мусила тобі про це розповісти.

Степан знову погукав офіціантку, оплатив рахунок, встав і пішов до виходу. У дверях він обернувся й сказав:

– Ага, ось що я хотів тобі сказати, якщо це тебе цікавить: я повертаюся до армії. Сьогодні був у військкоматі, подав заяву, щоби мене поновили, зважаючи на ситуацію. Ти знаєш, як мене знайти. Я завжди тебе кохатиму. І завжди на тебе чекатиму. Прощавай!

Двері за Степаном зачинилися. Його кава залишилася на столі неторкнута. Ніка, відвернувшись від столу, тихо плакала, піднісши руку із серветкою до очей.

* * *

5 березня 2014 року. Бельбек. Крим

Перших березневих днів усе було скінчено. Росія виграла бліцкриг у Криму без жодного пострілу… через неявку супротивника. Усі українські військові бази, частини, порти й аеродроми в Криму були захоплені або оточені й блоковані тисячами російських військових.

Аеропорт «Бельбек» поряд із Севастополем було захоплено ще 28 лютого. Близько двох рот озброєних до зубів російських десантників оточили аеропорт, потім роззброїли з десяток охоронців, зайшли на його територію й захопили диспетчерську, а заразом і сорок дев’ять винищувачів Міг‑29 та чотири навчальних літаки Л‑39. Майже половина з цих літаків були справні й сяк‑так обслуговувалися, але в небо цього дня жоден із них не злетів. Велике свято відзначали не вони.

Українці за тривогою зібралися на своїй базі за кілометр від захопленого аеропорту й чекали наказу. Ніхто з них не був озброєний. Уся зброя так і перебувала в ці дні в зачиненій та опечатаній збройовій кімнаті, наче не було жодного вторгнення, а всі ці «зелені» чоловічки, натикані по всьому півострову, були якимись манекенами, мішенями для навчань, які так і не почалися.

«Важко в навчанні, легко в бою», – казав російський генералісимус Олександр Суворов. Зараз ця неспростовна мудрість не була й не могла бути застосованою. Ані в першій, ані в другій частині постулату.

Дивні й ганебні, хоч як подивися, кримські події наочно продемонстрували цілковиту неготовність української армії до захисту Батьківщини, якій вона присягала. У лютому й березні Путін, якби схотів, міг би дійти до Києва й завоювати більшу чистину території «братнього» сусіда без жодного пострілу.

Української армії в найпримітивнішому значенні слова не існувало як такої. По всій країні в старих, іще радянських казармах, що розвалювалися на очах, як безхатьки, животіли якісь звироднілі офіцери – без знань, умінь і найменших навичок. У них не було навіть нормальної форми, вже не кажучи про зарплату та вишкіл.

Найстарші офіцери роками продавали те, що погано лежало, погано стояло, погано висіло, погано їздило, погано літало й погано стріляло, тобто – все, бо нічого гарного в убогої пострадянської армії не було й бути не могло. Менш старші офіцери крали та пропивали все, що залишалося від найстарших, а також свою зарплату, коли і якщо вони її отримували на великі свята.

Середні й молодші офіцери намагалися якось служити. Але було незрозуміло, кому й навіщо. Сварилися, пили й усе одно вдавали, що служать.

Солдати взагалі були якимось плебсом, бидлом у драному шматті, що віддалено нагадувало військову форму. Від самого початку своєї незалежності, покірливо віддавши ракети з ядерними боєголовками Росії під липові гарантії світової спільноти, Україна ставилася до своєї армії як до дорослого дитятка‑потвори.

Його незручно було здати ні до дитячого будинку, ні до психушки, і треба було якщо вже не озброювати, не вдягати й нічого не навчати, то хоч якось годувати. Армія нікому не була потрібна – ні уряду, ні народу, ні самим військовим, як вони вже соромилися себе називати.

Перед тим як дати злочинний наказ про військове вторгнення, Путін, безумовно, був чудово поінформований щодо того, у якому стані перебуває вся ця неприбрана, драна й жебрацька маса «людей без рушниць». На що й робився розрахунок.

Олексій, однак, допускав, що в разі спротиву Путін був готовий навіть до масового кровопролиття в Криму. Судячи з того, що всі ці роки відбувалося в самій Росії, її незмінного лідера не зупинило б ніщо, тим більше кров своїх і чужих людей.

У Криму обійшлося. Українці здалися без бою. Офіцери й солдати масово переходили на бік ворога, наслідуючи приклад найстарших воєначальників, включно з командувачем військово‑морських сил.

Жоден офіцер у Криму не наважився дотриматися статуту й віддати наказ відкрити вогонь по загарбниках, не кажучи вже про те, щоби пустити собі кулю в лоб, як у «Білій гвардії» Михайла Булгакова. Для цього була потрібна офіцерська честь – поняття, на жаль, давно забуте в тому цілком здеградованому середовищі.

У військовій частині в Бельбеку такого наказу ніхто не віддав, але дезертирства й відкритої зради теж не було. Солдати й офіцери сиділи, оточені у своїй частині, і чекали наказу з Києва. Віддати його не було кому, і тоді командир віддав команду – чи не найдивнішу в історії світових війн. Він вивів особовий склад за ворота, вручив їм прапор України й знамено полку та повів до аеродрому, особисто очоливши цю дивну колону військовополонених з їхніми власними прапорами, що гордо майоріли на сухому кримському вітрі.

Спочатку дорогу їм перегородили «зелені чоловічки» на «Тиграх» із кулеметами, готові стріляти. Командир «зелених» зв’язався по рації зі своїм старшим начальником, аби розповісти про унікальний розвиток подій, що вимагав наказу згори. Розмова була приблизно така:

– Ці лохи‑хохли без зброї вишикувалися в колону. Чоловік шістдесят, не менше. Ніхто не озброєний, сам перевіряв. Вони зі своїми знаменами, як на параді.

– Ти впевнений, що без зброї?

– Особисто перевірив.

– Пропусти їх, нехай марширують. Ми їх тут зустрінемо. Може, вони своїм лайнерам хочуть шасі підкачати.

Обидва весело розсміялися з жарту, і командир «зелених» наказав своїм розступитися й пропустити «парад лузерів».

Колонна йшла вгору порожньою дорогою, супроводжувана десятками журналістів. Прапори майоріли. Картинка була чудова. Наочний безмежний героїзм. Усі чекали розв’язки. Чогось на кшталт «кривавої неділі».

Коли дивну процесію метрів за сто до воріт аеропорту остаточно зупинили озброєні до зубів «зелені», з‑за спин російських військових вийшов якийсь не дуже військовий у камуфляжі – такий зазвичай носять охоронці речових ринків. Він мав на голові незмінний атрибут антуражу – чорну вовняну балаклаву.

«Маска» обмінялася короткими фразами з командиром прибулого війська й знову сховалася за спинами «зелених». Командир частини повідомив, що його люди хочуть пройти на територію аеродрому для «щоденного обслуговування літаків відповідно до регламенту». Ото й усе.

Між тим Олексій уважно озирнувся. Він нарахував по периметру понад десяток снайперів із СВДешками, десятків зо два автоматників, шість ручних кулеметів, не рахуючи ще однієї пари великокаліберних на двох «Тиграх» перед воротами. За воротами виднілися башточки п’яти чи шести БТРів. Усі стрільці видавалися готовими до бою в будь‑який момент.

Очікуючи відповіді, командир крикнув своїм «вільно, розійтися». І ті розійшлися, усівшись групками на узбіччі та біля воріт футбольного поля неподалік, а тим часом сам командир давав одне за одним інтерв’ю журналістам, які його обступили, з камерами й без.

Вони сиділи на футбольному полі, наче військовополонені з фільму Олексія Германа, – утомлені, приречені, зраджені й кинуті…

Українські солдати, які так і не отримали наказу стріляти по неопізнаних «зелених чоловічках», що брязкали всіма видами зброї та розпоряджалися їхнім аеропортом, а тепер уже і їхніми власними життями.

Росіяни‑переможці дивилися з байдужою зневагою на переможених «хохлів» крізь приціли своїх автоматів, кулеметів, гранатометів і снайперських гвинтівок.

Було тихо, сумно і якось надривно, поки один український солдатик не притяг звідкись драний жовтий футбольний м’яч.

Обличчя «полонених» засвітилися. Вони схопилися й почали, перепасовуючи м’яч, ділитися на команди.

Веселий чубатий хлопчак, який приніс м’яч, підбіг якомога ближче до російського кулеметника й гукнув: «Ребята, давайте сыграем, Россия против Украины!».

– Назад! – прогарчав у відповідь кулеметник у масці під масивною каскою, голосом і прикидом схожий на Дарта Вейдера в російському перекладі.

Хлопчина зупинився й навіть зігнувся, наче йому дали піддих, випустив на секунду свою веснянкувату усмішку, але раптом, наче віддихавшись, струснув рудим чубом і знову як міг веселіше крикнув:

– Ну, мы вам, это, техническое засчитаем!

Усі навколо усміхнулися. На секунду хмари над цими масовими похоронами братньої дружби майже розійшлися, і біле сонечко було засвітило одним оком…

– Назад, б…дь! – раптом крикнув російський кулеметник, і всі – російські й українські солдати та офіцери, журналісти з камерами і без, що були навколо, – опинилися на дні їхнього спільного Бабиного Яру, над яким височіла безлика фігура російського солдата‑визволителя, що прийшов на українську землю боротися з фашизмом.

Солдат опустив кулемет, відвернувся. Усі вибралися з ями. «Хохли» почали грати у футбол. Журналісти із задоволенням знімали всю цю движуху.

І лише один репортер, що пожив і посивів на війні, який бачив у цьому житті більше війни, ніж її показують у кіно, зараз сидів неподалік на купі старих покришок. Він відвернувся й повільно хитав головою…

Хвилин за п’ятнадцять «маска» повернувся для продовження перемовин. Продовження було коротким.

– Идите на х…й отсюда, пока не начали стрелять[66].

Вони розвернулися, сяк‑так вишикувалися в подобу колони й пішли назад указаним маршрутом, не строєм, а понуро, урозбрід, опустивши голови й знамена. Війна в Криму була програна, так і не почавшись.

* * *

10 березня 2014 року. Корінф, Техас. США

Удома, у Техасі, Ксюша відчула різкий ниючий біль під ложечкою, коли складала свою валізу. Вона збиралася поїхати на пару тижнів до Москви: відвідати «рідні могилки», сходити в Большой і в консерваторію, зустрітися з «дівчатами». І знов‑таки – до Альоші ближче.

«Може, приїду до нього в Крим або в Київ, – подумала вона й усміхнулася. – Черешень іще нема, але є Планерське й наш улюблений Кара‑Даг. І там наче ще не стріляють. І, судячи з новин, не будуть».

Ксенія поглянула в дзеркало. Вона вже звикла до своєї блідості й розуміла, що схудла за останній місяць. Вона не була релігійною фанатичкою, але дотримувалася посту, «для здоров’я». І щороку в цей час вона трохи худла, але зараз якось особливо, подумала вона. Ксюша випросталася – і біль зник так само швидко, як і з’явився.

«Усе гаразд, – заспокоїлася вона. – Просто незграбно нахилилася».

Покінчивши з валізою, вона вийшла в сад, сіла на лавочку біля басейну, викурила сигарету й набрала повідомлення: «Коханий, у мене все добре. Зателефоную тобі з Москви. Люблю, цілую».

У повітрі було спекотно й сухо. Гули жуки. Небо було звично безхмарним. Сонце закотилося за дах їхнього будинку.

«Як же я скучила за дощем, за Москвою, за Альошенькою», – подумала вона. Під ложечкою знову кольнуло – і відпустило.

* * *

15 березня 2014 року. Сімферополь. Крим

Уже о сьомій вечора, коли Олексій давно відзнявся (знімав на вулицях міста російську техніку й патрулі) та відправив фотографії, його почали брати сумніви: чи замовити лайнове їдло в номер, чи самому спуститися в ресторан і спробувати лайнового їдла там.

Спочатку він поговорив телефоном із Ксюшею. Вона вже була в Москві. Обживала заново їхню квартиру на вулиці Правди, у якій він не був уже майже п’ятнадцять років. Ксюша не хотіла її нікому здавати. І портрети її славетних предків проводили нескінченні дні й ночі в товаристві одне одного, поступово покриваючись шарами набридливого московського пилу.

Третій день Ксюша боролася з пилом. Вона збиралася невдовзі приїхати до нього в Київ, бо ж йому все одно туди повертатися. Вона знала, шо в Москву йому їхати було небезпечно. Як знала й те, що це було пов’язане з його недовгим полоном у банди Бараєва, який за цей час устиг перетворитися з міжнародного терориста на путінського сокола на Північному Кавказі.

Але, на щастя, вона не знала, що Бараєв, унаслідок короткого й сповненого драматизму спілкування з її чоловіком, тоді ще простим московським фотографом, утратив двох своїх близьких родичів.

У ці деталі Олексій ні її, ані своє керівництво, та й взагалі нікого не посвячував. Це була маленька таємниця, яка назавжди пов’язала Олексія з Бараєвим і досі чекала свого вирішення.

Олексій, як завжди, заприсягнувся Ксюші у вічному коханні та пообіцяв приїхати до неї в Київ, «як тільки, так зразу».

Потім йому з Києва зателефонувала Ніка. Вони більше мовчали, ніж розмовляли, прислухаючись до дихання одне одного.

– Ти сумуєш за мною? – нарешті вимовила вона.

– Дуже, – обережно, хоча й без паузи, відповів він.

– Приїжджай, – сказала вона тихо і з такою інтонацією, наче це було питання, а не прохання.

– Як тільки, так зразу, – бадьоро відповів він і повідомив, що йому треба йти на прес‑конференцію.

Олексій сів на ліжко, подивився на себе в дзеркало на протилежній стіні.

– Боже мій, – сказав він вголос. – Що ж я роблю? Що ж мені робити?

Їсти лайно, а тим паче спускатися в ресторан, йому більше не хотілося.

Телефон знову задзвонив. Це був його старий друг, Тимур Орловський, з приватного російського телеканалу «Сніг». Канал можна за передплатою дивитися в Інтернеті. Разом із радіостанцією «Эхо Москвы» і «Новой газетой» він залишався частиною того потьомкінського села демократії, яке Путін пестив і плекав як доказ, що російський пацієнт на ім’я Свобода Слова, незважаючи на втрату зору, слуху, рук, ніг і шкірних покривів, був радше живий, ніж мертвий.

Утім, ситуація «війна в Криму, усе в диму» нічого гарного цим трьом хирлявим острівцям російської демократії не обіцяла.

– Старий, спускайся в хол, – скоромовкою збуджено проторохтів Тимур. – Тут у нас маски‑шоу. Квитки в партер уже розкуплені.

Олексій не ставив зайвих питань, узяв одну камеру, увімкнув її й рушив униз ліфтом. Щойно двері ліфта відчинилися, йому в обличчя відразу було спрямоване дуло автомата. За дулом виднілася така сама персоніфікована, як і дуло, голова в чорній балаклаві.

– Камеру давай, – наказав чорний, простягнувши до Олексія руку з синьою наколкою.

Спиною до нього стояло ще з півдюжини молодців у розмаїтому, але новому камуфляжі й так само чорних масках. Вони наставили автомати на натовп із тридцяти – тридцяти п’яти журналістів із камерами, мікрофонами й блокнотами, що оточував їх по периметру холу.

– Камеру не віддам, вона мені самому згодиться, а от флешку можу подарувати на пам’ять, – спокійно сказав Олексій.

Відкрив камеру, витягнув флешку (для подібних ситуацій він завжди заздалегідь заряджав у камеру чергову порожнюю флешку маленького розміру в один гігабайт) і простягнув її чорному.

Той взяв флешку і, не опускаючи автомата, простягнув її іншому чорному, який видавався старшим завдяки чималенькому барильцю. Схоже, товстун і був начальником цієї банди, бо єдиний з усіх був без автомата, зате з пістолетом і ваговитим кинджалом. Товстий узяв флешку, кинув її на підлогу, поправив ногою, опустився на коліно й одним вправним рухом тесака прибив флешку до паркету, пробивши її наскрізь, як таргана. Під ногами в нього вже лежало з десяток таких тарганів‑флешок.

– Что вы деловаете? – спитав з акцентом іноземний журналіст і простягнув мікрофон у напрямку до товстого. – Что здесь происходить? Что все это означит?[67]

– Внимание! – гучно заговорив товстун, не знімаючи маску. – Товарищи журналисты, войдите в наше положение, плиз. Мы получили сигнал, что в гостинице находятся вооруженные люди. Мы сразу же уйдем, как только все прояснится. А пока прошу ничего не снимать. Для вашей же пользы[68].

– Кто вы такие? – спитав хтось іще. – Вы русские военные?[69]

– Нет, – відповів товстун. – Российских военных в Крыму нет. Мы самооборона Крыма и следим за порядком. В частности, чтобы с вами ничего не случилось[70].

У цей момент дверцята ліфта за спиною Олексія знову відчинилися й звідти вийшла дівчина, тримаючи напоготові увімкнену мініатюрну камеру. Найбільший самооборонець, в руках якого був навіть не автомат, а гранатомет, спробував ривком висмикнути камеру з рук дівчини, але ремінець камери виявився туго застібнутим на зап’ястку. Дівчина отримала від бугая в камуфляжі таке прискорення, що пролетіла метрів зо два в повітрі та приземлилася в центрі холу, упавши на підлогу. Вона поправила спідницю, підібгала ноги й голосно заплакала, не підводячись. Камеру дівчина прикрила собою.

– Все назад![71] – істерично загорлав самооборонець, наче хтось йому погрожував. Так колишні зеки самі себе розпалюють на своїх «стрілках». Натовп журналістів позадкував. Самооборонці відійшли разом із ними, утворивши щось на зразок другого кола оточення, посеред якого залишалися тільки Олексій і повалена заплакана дівчина.

Олексій нахилився над нею, допоміг їй підвестися. Журналістка притулилася до нього всім тілом, плечі її здригалися.

Члени групи маски‑шоу вже стояли спиною до натовпу, спрямувавши тепер свою зброю на Олексія та дівчину. Бугай вийшов уперед із гранатометом наперевіс.

– А теперь камеру быстро сюда, сука![72] – прогарчав він і підняв гранатомет, наче збирався стріляти. Хтось у натовпі заверещав. Хтось закричав: «Мы вызовем милицию!»[73].

Олексій однією рукою відсунув дівчину собі за спину, іншою відвів дуло гранатомета від свого обличчя, відзначивши подумки, що ці хлопці були не схожі на професійних «зелених чоловічків», розставлених по всьому Криму. Зброю вони всі тримали якось нервово, невпевнено й незручно. Наколки на руках, принаймні в трьох із них, були не армійські, а радше блатні.

Бугай замахнувся на Олексія своєю залізною «мухою», наче тримав у руках бейсбольну биту. Тиша в холі стояла мертва, якщо не рахувати схлипів юної журналістки за Олексієвою спиною. Більше ніхто нічого не кричав.

– Ах, как нехорошо толкать девушек и материться, господин трамвайный хам[74], – спокійним рівним голосом сказав Олексій, не рухаючись із місця.

– Я щас тебя толкану, козел[75], – знов загорлав бойовик із гранатометом.

– А давай посмотрим, как это получится, – зненацька сказав Олексій і передав дівчині свою важку камеру. – Только по‑чесноку, как у вас говорят. Без оружия. А то я тоже возьму ружье и стану военным[76].

– Хорошо, попробуем[77], – швидко відповів бугай, розпалюючись і готуючись до звичної для нього вуличної бійки. Не обертаючись, він передав гранатомет сусідньому автоматнику.

– Хорош, Веселый! – пролунав голос огрядного командира. – Хватит ваньку валять. Заканчивай зтот базар[78].

– Один момент, Васильич, один момент, – зловісно пробубнив бугай, підняв руки в боксерську стійку й почав обходити Олексія справа.

Олексій зробив крок убік, аби вивести дівчину з сектора удару.

Та швидко зайшла за спини військових і злилася з натовпом. Усі напружено стежили за індійським кіно, що розгорталося перед ними. Бугай видавався важкуватим і недуже спортивним. Олексій зі своїм середнім зростом, невираженою атлетичною статурою й помітно посивілою шевелюрою теж на роль Рембо І, II чи III ніяк не годився.

Бугай завдав розмашистого удару з лівої, потім такого ж із правої. Обидва удари прийшлися на повітря, оскільки Олексій, не піднімаючи рук, устиг ледь помітним рухом ухилитися від обох колотушок. Третій удар теж припав на повітря, і він виявився останнім.

Відбувся швидкоплинний контакт. Олексій зробив різкий рух правою рукою знизу від корпусу й так само швидко навіть не відстрибнув, а відійшов на крок назад, тримаючи корпус прямо, як тореадор.

Бугай важко опустився на обидва коліна, потім рухнув лицем униз.

– Все по‑честному, – буркнув товстун і коротко наказав іншим: – Тащите Веселого в машину. Мы уходим, но обещаем вернуться, как Карлсон. После референдума[79].

Веселий уже сидів на підлозі й трусив головою. «Маски» підхопили його й вивели за двері. Товстун замикав процесію.

У дверях він зупинився, озирнувся й характерним рухом вказівного пальця правої руки зобразив пістолетний постріл в Олексія. Той помахав у відповідь рукою, підійшов до дівчині, яка вже припинила ридати, узяв свою камеру і, не озираючись на натовп, почав підніматися сходами на свій третій поверх.

За спиною якийсь журналіст спробував був зааплодувати. Усі інші подивилися на нього, і він опустив руки. Олексій між тим, не озираючись, зник за поворотом сходового прольоту.

Щасливий Тимур, запустивши руку в свою пушкінську шевелюру, збуджено переглядав, як у нього записалася сцена активного спротиву злу насильством у холі готелю «Москва» в Сімферополі. Напередодні історичного так званого референдуму про незалежність Криму й добровільного входження автономної республіки до складу Росії.

* * *

18 березня 2014 року. Сімферополь. Крим

– Hi, Alexei. By the way thanks so much again for the wonderful images which led the paper yesterday and today, – увічливо почав їхню телефонну розмову головний редактор. Це була третя чи четверта розмова Олексія з головним редактором газети за останні двадцять років і перша – з цим головним редактором. – We’ve been wondering down here what kind of push‑and‑shove exercise you were pictured involved in the hall of your hotel the other day[80].

– Hi, James. It was nothing. I just prevented a girl, a fellow journalist from falling down[81].

– Oh, that’s what it was then. But I must have seen you also encouraging someone else to fall down on the floor in the video distributed by all the major networks. Am I correct?[82]

– Not quite. I was just protecting a fellow journalist[83].

– I see. Are you sure you don’t want us to evacuate you from Crimea ASAP?[84]

– Absolutely, sir. I am fine[85].

– Ok, then. But could you do me a favor and promise not to engage in that kind of acrobatics while you are on assignment. You know, we don’t feel comfortable with a staff photographer who also works part time as a Chuck Norris[86].

– I promise, sir[87].

– Oh good to hear that. Now between me and you how did you do that? How did you pull this off with an armed bloke twice your size? Just out of curiosity[88].

– It was accidental, sir. I didn’t mean it. And the guy was not armed. And he just stumbled. And… I did some boxing in college in my time[89].

– Some boxing. Good for you. But please keep your secret talents to yourself next time around[90].

– Yes, sir. You bet[91].

– Alright then. Nice talking to you, Alexei. Next time around I will know who to bet on in a street braw[92].

– Nice talking to you, sir. And have a nice day[93].

– You too, boxer…[94]

Результати «референдуму» підрахували за один день. Анексію оформили без жодного пострілу. «Крымнаш, Крымнаш, Крымнаш!» – горланили натовпи на вулицях Сімферополя й Москви.

А по телеку відразу на двох російських федеральних каналах уже показували, ніби під копірку зроблені, репортажі про те, як живеться українським військовим, що присягнули Росії в Криму після анексії.

Ось український військовий, ніяково всміхаючись, приміряє нову зручну форму, що не промокає й не продувається. Поряд лежить стара, пожмакана й потерта.

А ось колишній український підполковник зізнається на камеру, що лише зараз уперше почувається справжнім офіцером, а раніше, в українській армії, лише «придурювався».

Цікаво, чи довірять їм, котрі одного разу вже порушили військову присягу, зброю в новій армії, чи вони так і будуть тепер уже за рублі «придурюватися» далі?

Годують їх тепер безплатно (!) тричі на день смачною їжею зі шведського столу. Один солдат скаржиться, що в українській армії годували (який жах!) один раз на день.

Сказали, що всю стару допотопну техніку відремонтують (!) і відправлять назад Україні (мовляв, нам цей металобрухт не треба), а служитимуть далі з найновішими російськими системами.

У частині вже на повну йде ремонт, якого не було багато років і який раніше українські військові якщо й робили, то власним коштом, аби стеля на голову не впала, наприклад.

«Нічого не нагадує? Десь я вже бачив схожу, тільки чорно‑білу кінохроніку», – подумав Олексій і вимкнув телевізор у своєму номері готелю «Москва», у центрі Сімферополя. За вікном вулицею прогуркотіли один за одним два російських бронетранспортери.

 

 

Глава XII. Дракон

18 січня 2015 року. Красний Камінь. Аеропорт

– От, значить, ми в місто, у піцерію додзвонилися, замовили пару штук із доставкою… – після першої за день, щойно відбитої атаки розповідає позивний «Панас», на ім’я Сергій, десантник‑контрактник, старший сержант тридцяти двох років, ветеран оборони Аеропорту. Воював іще в старому терміналі, коли три його поверхи ще стояли… На четвертому посту, найближчому до пробоїни, звідки лізуть «таргани», на підлозі біля нього навколо газового пальника сидять іще троє солдат і Олексій. Чекають чаю й кави, усі завзято гріють руки на ще гарячих після бою автоматах. Олексієві ж на камері не погріти. Добре, що напередодні ввечері від генератора зарядив батарейки. Сідають швидко. Холодно.

– Дівчина така: «Вам куди доставити?» – продовжує Панас. У широкій, завеликій для нього касці він видається молодшим за свої роки, зовсім хлопчиком. – Я кажу: «В Аеропорт, старий термінал!» Така пауза, значить. Потім каже: «М‑м‑м‑м‑м‑м… Сумніваюся, що хтось погодиться поїхати…» Я у відповідь: ви не переживайте, ми «артою» прикриємо!!!

Усі, із самим Панасом включно, умирають від сміху. Перша порція окропу підоспіла. Одразу на пару чашок. Ніхто не чекатиме. Усі пускають по колу, один чай і одну каву… Усі, обпікаючись, відсьорбують і те й те. Але спочатку туди кладуть і цукор і згущенку. Солодко – не гірко!

– Мені один кава й один булочка, будь ласка, – далі жартує Панас.

Усі захлинаються від сміху. Ще кілька хвилин тому вони вели такий щільний бій, що здавалося, не вистачить БК. А тепер от сидять, сміються, ніби нічого й не було. Хлопчаки. Обличчя закіптюжені. Через шкіру парою виходить адреналін. Змішується в сірому повітрі з парою, що піднімається з кухлів, і димом від димових, які догоряють на злітці. Їм зараз палець покажи – помруть від сміху.

Сепари накидали димових, потім, як духи, з чорних хмар вилітали. Хтось верещав: «Аллаху акбар!». І падали, як підрізані. У своєму ж диму й виносили ноги, прихопивши поранених і вбитих.

Атаку відбито. Скільки і де їх буде сьогодні? Зараз «артою» накриють. А доки живі, доти сміються. Головна задача живого солдата – поїсти чогось смачного й попити чогось гарячого. «Гуляй, рванина, від рубля і вище»[95]. У цьому історичному контексті – від гривні, виходить. Та все одно Висоцький – форева. Той же Панас згадав торт, який легендарний волонтер Юрко Брондуков із позивним «Фелікс» привіз в Аеропорт 31 грудня.

Навколо хлопці нові. А Панас тут Новий рік зустрічав, респект. Згадує, який лютий мінометний обстріл був цілий день. Сказали, не буде «чайок». Раптом без попередження, уже в сутінках, гримотить «беха», незрозуміло чия, незрозуміло звідки. Не обіцяли. Ледь вогонь не відкрили. Добре, що вчасно помітили прапор на башті, весь пошматований. Юрко сам за водія. Бізнесмен, на фронті щодня майже. Волонтер, яких мало. Людина, яких іще менше. З ним усе завжди легко й просто. Варто Юркові з’явитися – і відразу свято, і наче нема війни.

Крім БК і води в нього із собою ціла машина «смакоти» (солдати – як діти, якийсь замизканий пиріжок зовуть «смакотою», вони, в принципі, і є діти, багато з них ніколи не подорослішають). І подарунки – кожному новий комплект термобілизни з начосом і налобні ліхтарики з живими батарейками. І найголовніше – торт! Величезний, із гіркою прим’ятого синьо‑жовтого крему! З Новим роком, з новим щастям! Усім дісталось по шматочку. Справжній бенкет.

Потім Юрко повоював рука до руки з ними ніч і вранці, крізь війну, – до своїх.

– Чого приїжджав? Чи сказати щось хотів? – шуткує Панас.

Усі знову покотом. Сміх такий живий і заразний, що передається Олексію, який від Ксюшиної смерті жодного разу, мабуть, не всміхнувся.

Наймолодший із них, Світозар, позивний «Свєтік», дев’ятнадцятирічний студент другого курсу журналістики з Одеси, схоже, ще ніколи в житті не голився, підводиться, відходить убік, дістає телефон. Повідомлень нема. Нема зони покриття.

Батько Свєтіка – кадровий військовий. Полковник. Російської армії. Коли Свєтіку було чотири, батьки розлучилися. Вони жили тоді за місцем служби батька, у Рязані, де той викладав у Вищому училищі ПДВ. Після розлучення мама зі Свєтіком поїхала до своїх в Одесу, працює в салоні краси стилістом‑перукарем.

Батько приїжджав до них за весь час разів зо три, а Свєтік стільки ж разів їздив до нього. У батька нова сім’я. Двоє дітей – Свєтіку молодші брат і сестра. Кумедні. Люблять його. Вони в Пітері живуть. Батько там в академії викладає.

Востаннє Свєтік розмовляв з ним по телефону з Пісок чотири дні тому, за день до виїзду за ротацією в Аеропорт. Свєтік двічі доброволець. У КАПі всі добровольці. У пекло за наказом не посилають. Він і в армію добровольцем пішов найпершого дня неоголошеної війни, хоча під бронь потрапляв – денне відділення. І в Аеропорт добровольцем поїхав.

– Ти розумієш, що стрілятимеш там у своїх братів? – спитав батько тоном диктора російського телебачення, коли дізнався, що Свєтік на війні. Досі той говорив, що, мовляв, усе нормально, навчаюся й таке інше.

– Тату, мій братик іще маленький, а цих братів я сюди зі зброєю не гукав.

От і поговорили.

– Свєтік, ходи‑но сюди, синку, – кричить позивний «Чикатило», тридцятисемирічний адвокат із Харкова. Каже, його позивний має наводити жах на ворога. Чикатило, хто не знає, – рекордсмен‑насильник, убивця й людоїд із Ростова, який у 80‑х і 90‑х, поки його не піймали, зарізав понад п’ятдесят чоловік, переважно жінок і дітей. – Будь ласкавий, руки в мастилі. – Він і чай п’є, й автомат чистить. Незрозуміло, як йому вдається робити й те й те одночасно, але на війні й не таке буває. – Принеси, будь ласка, баночку пива з холодильника, і собі прихопи одну.

– З холодильника? – недовірливо перепитує Свєтік. – Я не п’ю, взагалі‑то.

– Тоді кока‑колу візьми собі звідти, – продовжує Чикатило, не підводячи очей від своєї зброї.

Усі мовчать. Відвертаються, давляться сміхом, але мовчки. Користуються передишкою. Ганяють чаї.

– Добре, – каже Свєтік, – а де це?

– А там оно дві величезні камери холодильні лежать, прямо перед другим рукавом. Під підвіконням. Хіба не бачив?

– Бачив, але ж світла нема. Як же вони працюють?

– А навіщо їм електрика, коли кімнатна температура плюс нуль?

– Зрозумів, іду.

Свєтік вирушає за пивом і кока‑колою. За ним на відстані йдуть його нові, добрі, турботливі старші брати‑по‑зброї. Олексій знає відгадку. Йому шкода Свєтіка. Він сам свого часу через це пройшов. І він не може ламати кайф хлопцям. Та й Свєтіка треба психологічно гартувати.

Свєтік стає на коліно перед одним із «холодильників», як солдат перед вічним вогнем, аби не маячити у вікні на очах у снайперів, піднімає важку кришку, робить один глибокий вдих і падає носом у холодильник. Свєтік непритомний.

Свєтіку кладуть на лоба мокру брудну ганчірку.

У принципі, в описі всіх, живих і неживих, предметів в Аеропорті означення «брудний» є ключовим. Брудне тут усе. За визначенням.

В Аеропорті бруд відрізняється від усього іншого, як чорне від сірого. Інших кольорів тут нема. Хоча не так: ще буває червоний – кров. Синій і жовтий – прапор.

Небо сіре, усе решта переважно чорне із вкрапленнями сірого. Небо тут буває лише сіре – удень, і чорне – вночі.

У небі не буває ні хмар, ні зірок, ні сонця. Лише дим, дощ і сніг. Дим чорний. Дощ і сніг – сірі.

На снігу кров. Спочатку червона. Потім чорна. Сніг тане. Кров, змішана з водою, стає сірою.

Як і було сказано…

У холодильнику, як можна було здогадатися, нема ні кока‑коли, ні тим паче пива. А є два нерухомі й неживі предмети. Два трупи. У другому – один. Загалом: три трупи сепарів.

Історію цих трупів ще раніше розповів Олексію той же Панас.

– Це екіпаж російського танка, який підбив хлопець із ПС[96]. Він був без броника, стріляв із другого поверху. І осколок від його ж розриву відлетів назад, прямо йому в серце. Він помер, а екіпаж палаючого танка вистрибнув, але хлопці їх ліквідували. Вони пролежали майже п’ять днів. Наші виходили на сепарів і просили забрати трупи, але ніхто з того боку за ними не прийшов. Сморід і собаки‑трупоїди вже всіх дістали, і хлопці поклали трупи у два холодильники. Холодну воду й пиво в таких продають – на морі, у кав’ярнях, у крамницях.

Бійці невдовзі звикли до цього зловісного антуражу й називали невпізнані трупи «днювальними».

На крики хлопців прибігає Доктор Айболить Сєргєїч. Дає Свєтіку понюхати нашатир. Той потроху приходить до тями.

– Хлопці, дістали ви вже всіх із цим вашим жартом, – бурчить Сєргєїч, поклавши голову Свєтіка собі на коліна й продовжуючи змащувати його скроні нашатирем. – Ви скоро опудала з них будете робити та Хелловін тут влаштуєте.

– Хелловін у жовтні, – уголос сам до себе говорить Олексій.

– Та тут у нас щодня Хелловін, – продовжує Сєргєїч. – Ну, справді, жарт ваш із мертвяками смердить уже так само, як вони, мать вашу. От у наш час в армії були жарти смішніші.

І лікар розповідає бійцям, що навколо, як за радянських часів у їхній ракетній частині на Далекому Сході, під Читою, одного туркмена чи узбека з роти охорони, з невимовними ім’ям і прізвищем, «коротше, Фаріхулла якийсь», послали до баб на кухню з відром по… менструацію.

– Він головою киває, як додік, а вимовити не може, – давлячись сміхом, продовжує Сєргєїч. – Тоді йому на папірці написали по складах великими літерами МІН‑СТРУ‑АЦІЯ, щоби він просто показав бабам відро й записку вголос зачитав.

– І що? – питає Свєтік, отямившись, відсторонившись від лікаря й прихилившись до сепарської труни спиною. – Показав і прочитав?

– І показав і прочитав, – умирає від сміху Айболить. З очей його течуть сльози.

– Не смішно, – серйозно говорить Свєтік.

Інші теж не надто веселяться. Один лише лікар витирає брудне обличчя ще бруднішою рукою й уже в останніх судомах свого нападу сміху говорить:

– Я вам уже розповідав, напевне. Ну правда ж, дуріли? – і змінює тему невдалої розмови: – Ви чули, до речі, останню новину? Наші захопили цілий взвод російських десантників біля Дебальцевого! На трьох БТРах. Ті сказали, що заблукали! Уявляєте, заблукали так, що під Дебальцевим опинилися!

«Заблукали, твою мать! – думав Олексій, поки ненав’язливо фотографував Свєтіка, що притулився спиною до холодильника з «днювальними». – «Хто послав вас на смерть, не здригнувши рукою?» Є, є, хоч що кажи, в усьому цьому непояснюваний, диявольський шарм зла. Журналісти західні, особливо американські, у цьому разі мало відрізняються від своїх політиків. Ключове слово в них при цьому НІБИТО. Нібито росіяни, нібито вторглися. Задовбала вже ця нібито політкоректність. Ну уявіть собі на секунду всіх цих репортажників у червні 1941 року, якби німці клеїли дурня, як Путін, і не визнавали вторгнення. От що б вони тоді писали і як? – вів далі внутрішній монолог Олексій. – Узяти хоч би його колегу Кетлін, яка взагалі мислить не новинами, а газетними абзацами, пережовуючи всоте одну й ту саму жуйку, викинуту на ринок новинними агенціями ще вранці».

Олексій подумки розвиває тему – що і як Кетлін написала б у 1941 році.

Los Angeles Herald

20 липня 1941 року

Репортаж штатного кореспондента Кетлін Дж. Вотерс із Лондона (ще чого, на війну їхати? Лондон теж бомблять!)

«Загони сепаратистів, або, інакше кажучи, пронімецьких бойовиків просунулися на сотні кілометрів усередину СРСР, захопивши Мінськ і оточуючи Київ. Вони діють по всьому фронту, мають сучасну зброю та підтримку важких танків, артилерії та авіації.

У районі населених пунктів Іловайськ і Дебальцеве радянські війська опинилися в котлах оточення.

Міністр іноземних справ СРСР пан Молотов наполегливо називає те, що відбувається, прямою агресією фашистської Німеччини. «Цілі дивізії регулярних військ СС і Вермахту вторглися на нашу територію, – заявив Молотов в інтерв ’ю. – Ми несемо величезні втрати й потребуємо підтримки всього прогресивного людства».

Німецька влада, однак, заперечує свою участь у внутрішньому конфлікті в західній частині СРСР. «Наших військ в СРСР нема, – заявив в інтерв ’ю міністр іноземних справ Німеччини фон Ріббентроп. – Нашу форму можна купити в будь‑якому господарчому магазині, і, крім того, сепаратисти озброєні радянськими танками Т‑34 і «Клим Ворошилов», а також системами залпового вогню «Катюша», відбитими в боях з урядовими частинами. Більше того, погано підготовлені радянські льотчики бомблять власну територію і власну армію».

Берлін і далі називає урядові загони СРСР «карателями, які оголосили війну власному народу».

Армія СРСР утратила в перші тижні конфлікту сотні тисяч убитими й пораненими, захопивши при цьому в полон двох нібито фашистів, які під тортурами НКВС зізналися, що вони німецькі солдати з дивізії СС «Мертві душі».

«Ці люди справді служили у Вермахті до двадцятого липня, але після цього вони звільнилися й поїхали добровольцями допомагати військам самооборони (Української) УНР і (Білоруської) БНР», – заявив фон Ріббентроп.

Дружина одного затриманого, фрау Гутентаг, підтвердила позицію влади в радіоінтерв’ю. «Цей козел звільнився з СС ще в грудні минулого року», – заявила вона про свого коханого чоловіка.

На сьогодні неможливо незалежно підтвердити чи спростувати НІБИТО участь німецьких військ у внутрішньому громадянському конфлікті на заході СРСР».

«Не забути б це у Фейсбуці опублікувати», – Олексій залишився задоволений своїм мисленим есе, хоча інколи він міг бути не цілком справедливим до Кетлін. Правду кажучи, вони одне одного давно терпіти не могли. Кетлін взагалі мало кого могла терпіти, крім хіба що свого нещасного чоловіка і свого щасливого кота. Усі інші для неї були morons , або просто мудаки.

Себе вона вважала найбільш неперевершеною, найбільш досвідченою й найбільш політкоректною журналісткою. Хоча, хай би про що вона писала, на тверде переконання Олексія, її статті неможливо було прочитати, не занурившись у глибокий здоровий сон після перших же двох абзаців.

Золотою її якістю була недосяжна скорострільність, за що її й цінували в газеті всі ці роки. Вона могла написати будь‑яку, найскладнішу статтю за рекордно короткий час у будь‑якому стані, навіть у граничному ступені захмелілості, що траплялося з нею дуже часто, особливо під час її трирічної «каторжної» роботи в Росії в 90‑х, серед усіх цих morons .

Саме тоді Олексій і познайомився з нею. Кетлін писала статті так, як складають лего. За готовими лекалами, з абзаців: вступ, обстановка (перефразовані новини з агентств), цитата з одного боку конфлікту з телевізора, цитата з іншого боку – з газетного інтерв’ю.

На великі свята вона могла побалувати читача, що героїчно дійшов до цього місця в статті, цитатою з її власного інтерв’ю з якимось аналітиком.

Кетлін дуже пишалася своїм знанням російської мови, про що постійно сама нагадувала своїм босам, які російської не знали взагалі й вірили їй на слово. Вона економила на перекладачеві, що теж важливо, особливо зараз, коли всі газети затягли свої паски.

Інакше кажучи, для щоденної газети такі робочі конячки незамінні. Вона писала більше за всіх, а витрачала бюджетних коштів найменше з усіх. З такою корисною комбінацією всі редактори заплющували очі на якість. Газету набито словами й видано. Решта – уже нюанси для особливо обдарованих.

Таким чином, відмовившись від послуг перекладача, Кетлін сама брала інтерв’ю своєю ламаною‑переламаною російською. Слухати її питання Олексій не міг. Іноді здавалося, що і її рідною англійською таку фразу побудувати неможливо. Але при цьому навіть найдовше інтерв’ю в Кетлін тривало не більше десяти хвилин. Оскільки зі сказаного співбесідником вона мало що розуміла, їй важив сам факт інтерв’ю, а не його зміст. Олексій за цей короткий час інколи навіть не встигав до пуття сфотографувати її співбесідника.

Зазвичай Олексій читав статті, у яких фігурували його фотографії. Англійську він знав чудово ще зі студентських часів. Цитати в статтях Кетлін ніколи не мали нічого спільного з тим, що їй насправді говорили в інтерв’ю.

У кращому разі з почутого вона розуміла два‑три слова в реченні. А потім, не розгадуючи заново таємницю Розетського каменю, шкварила статтю й писала якісь відсебеньки. Ніби на тему. Хто перевірятиме статтю на сьомій сторінці в щоденній газеті? Ніхто. Бо ніхто й не читатиме.

Справді, хто взагалі читає цю щоденну прісну жуйку, що вже оскому набила? Хоч як крути, а незважаючи на всі їхні щорічні щедрі нагородження одне одного «Пулітцерами» й іншими «престижними» преміями, яких не порахуєш, більшість матеріалів американської преси, особливо зараз, на думку Олексія, «що може не збігатися з позицією редакції», з’являлися не так для читання, як для наповнення сторінок. Такий своєрідний цемент між цеглинками реклами. Редактори, головним клопотом і головним болем яких було нагодувати вічно голодного звіра, від журналістів вимагали, зазвичай, не «гарну» статтю, не «цікаву», а 6–8 дюймів тексту, або 12–15 дюймів, якщо на першу шпальту. На статті Кетлін якщо й звертали увагу, то переважно через фото Олексія. Він це знав. Усі це знали, разом із самою Кетлін, яка, не дурна, і далі працювала з ним у парі.

З 1988 року за Кетлін у журналістському середовищі закріпилося прізвисько Гарі. 1 квітня 1988 року радянська урядова газета «Известия» вперше дозволила собі пожартувати й опублікувала короткий першоквітневий репортаж про те, що одна із зірок світового футболу, англійський геній шкіряного м’яча, найкращий бомбардир чемпіонату світу Гарі Лінекер переходить у… московський «Спартак».

Якби Кетлін мала хоч грамулю почуття гумору, вона, звісно, відчула б каверзу й не клюнула б на цю очевидну приманку. Але почуття це було їй, на жаль, незнайоме. Вона ніколи не сміялася з чужих жартів, лише зрідка самотньо хихотіла над тим, що вважала власним жартом.

Коротше, Кетлін, працюючи в той час в одній із найбільших західних телеграфних агенцій, видала цю «сенсацію» як головну на стрічці новин. Тисячі агентств, газет і журналів не могли сумніватися в достовірності інформації, що йшла з телетайпів цього новинного гіганта, й опублікували цей жарт цілком серйозно.

Пізніше агенція була змушена виступити зі спростуванням та принизливими вибаченнями. Усім було соромно. Крім Кетлін. Вона була куленепробивною. Їй до всього, зокрема й до новин, було байдуже.

Для неї найголовнішим було якнайшвидше набрати 600, 800, 1200 чи скільки там треба слів і відправити редакторам. У результаті вона й пішла на підвищення в одну з найбільших американських газет, але вже з приліпленим прізвиськом Гарі.

На думку Олексія, Кетлін являла собою типовий збірний образ усього найгіршого в західній журналістиці. Самі журналісти визначали його коротким містким професійним терміном hack , що дослівно перекладається як «поденщик». Таких журналістів в Америці хоч греблю гати. А за доби політкоректності ця якість у професії стала просто незамінною.

На цій сумній ноті Олексій закінчив зводити внутрішні рахунки з Кетлін, а заразом і з американською журналістикою, і знову переключився на пошук об’єктів для зйомок.

Після двох відбитих нових піхотних атак і двох середньої інтенсивності обстрілів проти ночі Панас і позивний «Дракон» на ім’я Остап, цілком собі мирного вигляду, добродушний, очкастий професійний важкоатлет‑середньоваговик двадцяти шести років, сам родом із Красного Каменя, рушили на злітку для розвідки ворожих позицій і коригування вогню.

Вони успішно виконували це завдання з дна гігантської воронки метрів за сто від позицій сепарів. «Арта» клепала сепарські (читай: російські) окопи вже півгодини, коли хлопці вирішили перекусити.

Коли потрапляєш на реальну війну, в окопи, де в тебе, саме в тебе, а не в героя на екрані стріляють, у перші дні, буває, їсти не хочеться, тобто ти харчуєшся своїм власним адреналіном. Але потім, через тиждень, максимум через місяць, надходить звикання, така собі біологічна адаптація, коли адреналін і далі виділяється, але вже втрачає свій наркотичний і болегамівний ефект, і організм знову потребує щоденну дозу нормальної їжі, навіть на фронті, навіть на передку.

І от Панас і Дракон, сидячи на дні воронки, під звичну, набридлу вже канонаду вирішили побавитися «нормальною їжею», а саме – відкрили по банці консервованої перловки. Пальник із собою на завдання не потягнеш, а холодну перловку солдати звуть «пластмасовою кашею». Це коли пластикова ложка ламається за спроби занурення в цю субстанцію. Але кожен справжній солдат на кожну пластмасову кашу має ніж, яким можна з’їсти все. От сидять вони собі, відколупують ножами назавжди застиглу перлову масу, і тут прилітає «нежданчик» – 152 мм від САУ (самохідної артустановки). Наче ж по сепарах «арта» працює, а не САУ. І з якого дива по них луплять? Помилка чи випадок? Знову залягли на дно.

– Чуєш, Панасе, – каже Дракон, струшуючи землю з пластмасової каші. – Так же і вбити можуть, а я голодний.

Доїли лежачи. Присіли, дивляться одне на одного, не розуміючи, як вони вже вкотре могли змусити себе з’їсти щось неїстівне.

– Панасе, у тебе каска не за розміром, – говорить Дракон, витираючи ніж вологою серветкою. – Вона має тобі по голові стукати під час бігу, хіба ні?

– Я віддаю перевагу пішій ходьбі, – відповідає Панас, – ти на себе краще подивися. У тебе не каска, а тюбетейка кевларова[ci].

Справді, якщо в Панаса голова ледь не тоне в касці, як у мисці, то в Дракона вона сидить на потилиці, як кіпа у єврея.

Однак настав час висунутися й подивитися, що там чути після обстрілу, бо з дна воронки нічого не видно. Вони висунули носи над краєм воронки. Спочатку один, потім інший.

* * *

Метрів за п’ятсот від друзів снайпер Сергій із позивним «Шакал» освоювався з новим прицілом з тепловізором, бо дні короткі, і нудно по ночах буває, як він любив жартувати.

Їхню групу з трьох чоловік направили до Краснокам’янського аеропорту абсолютно несподівано й нез’ясовно. Яка така необхідність хлопати укрів у цих нікому не потрібних руїнах «брестської фортеці»? Але робота є робота, наказ є наказ.

Усі троє снайперів уранці розподілилися периметром сепарських позицій навпроти нового термінала й почали полювання. Сергій раптом згадав їхнє крайнє завдання в Києві, у лютому. Не бий лежачого, спокійно й нецікаво, як у тирі. А тут уже справжнє полювання на справжнього звіра. Сергій раптом згадав ту красиву брюнетку, яку він чи то підстрелив, чи ні. Треба було перевірити тоді, на Майдані. А так виходить чи то 97, чи 98.

Сергій у житті був акуратний, як у стрільбі. Він рахував свої «мисливські» трофеї. Афганістан, 1988–1989. Облога Білого дому в 1993‑му. Чечня, 1994–1996. Чечня, 1999–2002. Грузія, 2008. Київ, 2014. І ось тепер цей загумінковий Красний Камінь, про існування якого він довідався з новин близько місяця тому. Ну і, звісно, пара‑трійка приватних підробітків «у робочий від свободи час».

У прицілі нічного бачення за 507 метрів від нього на 9 годин 12 хвилин «тепліли» дві голови. Супер! Почали! Сергій стер рукою піт із брів, натиснув спусковий гачок один раз, потім другий. Ну от, 98 і 99, або 99 і 100! Блін, спрацював би ту дівулю – знав би точно, що сотенька!

У кишені завібрував телефон. «Дуже вчасно», – подумав Сергій. Повідомлення від дружини: «Милий мій! З Днем народження тебе! Приїжджай, отримаєш подарунок. Твоя Дюймовочка».

Сергій подивився на годинник. Там блідо‑зеленим кольором світилися цифри 00:05.

– Спасибі тобі, дівчинко, за перші подарунки сьогодні! – снайпер поцілував свою гвинтівку СВДС і став любовно вкладати її в чохол.

* * *

«Недострелена» брюнетка сиділа на малесенькій кухоньці в Києві з бокалом портвейну, недопитого ще Степаном, і плакала, ронячи в нього сльози.

«Я просто дурепа, малолітка, не розумію, що роблю, не розумію, що мені треба», – думала вона, крутячи в руці телефон і не наважуючись подзвонити.

Нарешті, допивши вино, вона зважилася.

Набрала перший номер, почула автоматичну відповідь: «We are sorry, the person at this number is unavailable at the moment. Please leave your messege after the beep. Ве‑e‑е‑е‑е‑е‑р».

Набрала другий номер, почула схожу відповідь українською. Швиргонула телефон на постіль. І сама кинулася на неї лицем униз…

* * *

Дракон і Панас вдивлялися і вслухалися в темряву навколо. Голова в Дракона раптом відкинулася назад, і він захрипів. Панас різко повернувся до друга, і сам, побачивши іскри перед очима, відлетів на інший бік воронки. У голові не було нічого, крім шуму. А навкруги стояла тиша. По лицю текло щось липке. Він зрозумів: кров. Зняв каску, почав мацати голову. Розумів, що живий, але поранений. Сєргєїч потім скаже, що по всьому мало зламати шию.

Панас судомно шукав кульовий отвір, як невиліковно хворий зазирає у свої рентгенівські знімки. Панас його так і не знайшов. Кров і далі струмувала звідкись із лоба. Покрутив у руках каску, обмацав її і знайшов («Ні х…я собі струя!») пояснення всьому – кулю. Вона була практично не деформована. Пальцями відчув, що 7,62. СВД. Снайпер. Як він його вирахував у темряві? Куля застрягла у шарах кевлару. Провів рукою по лобі. Нестерпний біль над правою бровою. Відчув пальцями, що там стирчать якісь гострі зубчики. Почав висмикувати їх нігтями. Це були пластикові уламки розбитої каски, яка врятувала йому життя.

Кров заливала очі. Він присів на тремкі коліна у воронці. Почав шукати Дракона. Не міг же той утекти, відлетіти чи випаруватися? Дракон не зробив ні першого, ні другого, ні третього. Його товариш помер на місці. Куля снайпера увійшла йому в голову прямо над правою бровою. Панас знайшов його руками. Помацав шию. Пульсу не було. Пару хвилин тому вони давилися пластиковою кашею. Сміялися одне з одного, жартували, не думали про смерть. Тепер Дракон лежав бездиханним біля його ніг.

До 23 серпня 2014 року Панас мав молодшого брата, Сашка. Різниця у два роки. Він не був професійним військовим, як Панас.

Він був клоуном‑аніматором у Київському цирку. Пішов на фронт добровольцем. Був убитий росіянами в котлі під Іловайськом. Панаса не було з ним. Він не міг врятувати брата. Він гостро відчував свою провину. Адже брат в армію пішов через нього. Мати сказала: ні. А він їй: «А як я брату в очі дивитимусь?». І пішов. І не повернувся. У дитинстві мама завжди казала їм: «Разом пішли гуляти, разом прийшли».

Сьогодні Панас пішов у бій не разом із братом, але разом із другом.

– Разом і повернемося, Остапчику.

Він перекинув два автомати навколо шиї, зняв із мертвого друга каску, броник, аби легше було нести, але залишив розгрузку, закинув на спину тіло Дракона (мертві значно важчі за живих, і пораненого легше нести, ніж мертвого) і, хитаючись і перечіпаючись у темряві, рушив назад, до своїх. Раптом запищав телефон. Він упав на землю, притиснутий Драконом.

– Отже, я не оглух, – сказав він сам до себе, почувши свій голос як відлуння з труби, і додав: – Так я ж вимикав телефон перед коректуванням.

Знову пікнуло. Не в нього. Десь поряд, блін.

«Б…дь, демаскування!» – подумав Панас і зрозумів, що телефон пікав у розгрузці Дракона. Він перевернув Дракона на спину, пробігся рукою по розгрузці, намацав телефон, вийняв його, підніс до очей, натиснув повідомлення й прочитав: «Остапчику, ми…» Повідомлення обривалося.

Він відкрив друге: «з татом п’ємо за твоє здоров’я. Ти саме зараз народився. Цілуємо. Любимо. Чекаємо».

– Твою мать, – тільки й зміг вимовити Панас у темряву.

Сірого кольору в світі більше не було. Тільки чорний…

 

---

[1] Сепаратиста (жарг. ).

[2] БМП – бойова машина піхоти; БТР – бронетранспортер, МТЛБ – багатоцільовий транспортер легкий броньований, абревіатура усталена російською – «многоцелевой».

[3] Кулемет Калашнікова модернізований.

[4] Ручна протитанкова граната, зазвичай звана «лимонкою».

[5] Ручна граната.

[6] Гранати для підствольників АКМ.

[7] Радянська реактивна протитанкова граната РПГ‑18.

[8] Російська пісня на слова Дмітрія Садовнікова, яку вважають народною.

[9] Уривок із вірша Ніколая Рубцова «Тихая моя родина!» (переклад О. Гончар).

[10] Dallas Mavericks  – професійний американський баскетбольний клуб, виступає в Південно‑Західному дивізіоні Західної конференції Національної баскетбольної асоціації (NBA ).

[11] Перерваний статевий акт (лат. ).

[12] Крупний план (англ. )

[13] Джетлаг (від англ. jet  – реактивний і lag  – відставання) – синдром зміни часового поясу, розбіжність між ритмом людини та денним ритмом, що викликана швидкою зміною часових поясів під час перельоту.

[14] Пісня «Крутится, вертится шар голубой» вперше прозвучала в 1934 році у фільмі «Юність Максима» з кінотрилогії режисерів Григорія Козинцева й Леоніда Трауберга.

[15] Олександр Дейнека – радянський живописець.

[16] НСВ – радянський великокаліберний кулемет «Утьос», 12,7 мм, обслуга з двох людей, скорочення за прізвищами розробників: Нікітін, Соколов, Волков.

[17] «Усе своє ношу з собою» (лат. ).

[18] – Перепрошую, сер! – … – Я зараз іду воювати, але ви можете скористатися моїм килимком і спальним мішком, доки мене немає, ну і, звісно, якщо я не повернуся (англ. ).

[19] Роберт Капа – легендарний воєнний фоторепортер 40–50‑х років, родом з Угорщини.

[20] Автор ненавидить це слово (Прим. авт. ).

22

 Вантаж «200» – убиті, «300» – поранені.

23

 – Ти, брате, гориш там, чи як? – … – Зачекай, брате, зараз ми погасимо тебе, брате.

[21] – Дивись, у мене гангрена! Я помираю!

[22] – Що сталося?

[23] У 1969 році під час війни у В’єтнамі американські військові в ході однієї операції вбили близбко п’ятсот мирних жителів у селі Сонгмі. Командира взводу лейтенанта Вільяма Келлі визнали винним у тому, що він особисто керував розстрілом п’ятдесяти селян, що ховалися в ямі на околиці села.

[24] Снайперська гвинтівка Драгунова.

[25] Калібр СВД.

[26] – Так, добре. Перший у мінус. Другий його тягне. Все правильно. Молодці хлопці. – … – Нумо додамо йому десять грамуль ваги.

[27] – Від страху? Прицілюємося. Плавнесенько, Сергійку, плавнесенько. Б…дь, це ж дівчисько. Стоп. До них хтось біжить. – … – Журналіст, по ходу. Дві камери.

[28] – По журналісту мінус, мінус.

[29] – Роботу закінчили, роботу закінчили. Кінець зв’язку.

[30] Розмовна назва МТЛБ.

[31] – Я Ваха, якщо хто не знає.

[32] – Ти командир, чи як?

[33] – Відповідай, боров, коли питають! Чи не годували ще? – … – Жери, падло, кому кажуть! Жери, гнидо! У вас, карателів, зара сніданок має бути за розкладом!

[34] – Отже, так, фашисти х…ві. Ми у вас у «коробочці» кулемет знайшли. – … – Хто з вас кулеметник? Хто вчора з вежі покришив моїх хлопців?

[35] – Ну що, тварюки, пам’ято не повернулася?

[36] – Все, хлопці, все. – … – Дихає ще. Лікарня треба.

[37] – Лікарня, кажеш? А курорт, море Чорне, шашлик‑машлик не треба?

[38] – Що ж ви робите, сволота! – … – Він же просто солдат, як і ви.

[39] – Які ви, на х…й, солдати! Ви фашисти йо…ні! Бандерівці, б…дь!

[40] Популярна марка австралійського вина.

[41] Великий італійський скульптор XVII століття.

[42] Не Телебачення Взагалі.

46

 Дворовий футбол – популярний дитячий вид спорту в СРСР.

[43] Ручний протитанковий гранатомет.

[44] – Двадцятий, двадцятий, що у васза х…рня? Чому не працюєте по об’єкту? Мені доповідають рух!

[45] – Товаришу п’ятдесятий, подивіться самі. Від вас об’єкт зараз теж видно. Їм іще п’ятсот метрів пхатися. Чекаю наказу.

[46] – Двадцятий, двадцятий! По цілі не працювати. Один‑два попереджувальних у повітря, щоби знали, що ми тут. Виконувати. – … – До міста, б…дь!

[47] – Йо…на війна. Хай вона буде проклята! Ненавиджу!

[48] – Усе. Стій, стій! Чекаємо на наших. Картинки нема поки що.

[49] – Товариші, товариші, проходимо далі. –… – Усім місця вистачить, не юрміться позаду, не юрміться.

[50] – Усе, почали! – … – Працюємо, працюємо, тільки без матюків, будь ласка. Пам'ятайте, ви в ефірі. Поводьтеся принаймні пристойно.

[51] – Ще вчора ці фашистські карателі, яких послала нелегітимна київська хунта, обстрілювали із систем залпового вогню житлові квартали Красного Каменя. – … – А тепер вони мають подивитися в очі рідним тих, кого вони вбили й покалічили! Тим, хто втратив дружин, чоловіків, старих і дітей у цій варварській війні, яку приспішники заокеанських хазяїв, що окопались у Києві, віроломно розв'язали проти власного народу!

[52] – Вони вбили мого маленького сина Мишка‑а‑а‑а‑а‑а‑а‑а! – … – Немає прощення недолюдкам. Нена‑а‑а‑а‑виджу. Будьте ви прокляті!

[53] – Немає прощення недолюдкам! Хай їхні сім’ї зазнають такого ж горя, яке випало мені!

[54] «Усе в нормі – повний п…ць».

[55] Юрій Візбор. За цигаркою цигарка (переклад О. Гончар).

[56] Переклад О. Гончар.

[57] – Стьопочко, ну нарешті! –… – Щойно меншого з садочка привела. Яка у вас у Ростові погода? У нас сіро й снігу нема.

[58] – У нас теж. Як хлоп'ята?

[59] – Все добре. Санька «п'ятірку» з читання приніс. Ходить пишається. Всім показує. А що це за номер у тебе?

[60] – Та позичив у товариша. Мій телефон сів.

[61] – У тебе все гаразд, Стьопо? Якийсь голос у тебе не такий. Стьопо! Ау!

[62] – Нікуль! Поцілуй їх від мене. І мамі зателефонуй, скажи, що все в мене нормально. Ну, все, мені час.

[63] – Я тебе кохаю, Стьопочко, приїзди скоріше!

[64] – Я тебе теж дуже кохаю.

[65] Уривок із поеми «Євгеній Онєгін» Олександра Пушкіна.

[66] – Ідіть на х…й звідси, поки не почали стріляти.

[67] – Що ви робіте? Що тут відбуватися? Що все це значити?

[68] – Увага! – … – Панове журналісти, увійдіть у наше становище, пліз. Ми отримали сигнал, що в готелі перебувають озброєні люди. Щойно все з'ясується, ми відразу підемо. А поки прошу нічого не знімати. Задля вашої ж користі.

[69] – Хто ви такі? –… ‑ Ви російські військові?

[70] – Ні, – … – Російських військових у Криму нема. Ми самооборона Криму і стежимо за порядком. Зокрема, щоб із вами нічого не сталося.

[71] – Усі назад!

[72] – А тепер камеру швидко сюди, суко!

[73] – Ми викличемо міліцію.

[74] – Як же кепсько штовхати дівчат і матюкатися, пане трамвайний хаме.

[75] – Я зара тебе штовхану, козел.

[76] – А ну подивимося, як це вийде. – … – Тільки по‑чесноку, як у вас кажуть. Без зброї. Бо я теж візьму рушницю й стану військовим.

[77] – Добре, спробуємо.

[78] – Досить, Веселий! – … – Досить ваньку валяти. Кінчай цей базар.

[79] – Усе чесно. – … – Тягніть Веселого в машину. Ми йдемо, але обіцяємо повернутися, як Карлсон. Після референдуму.

[80] – Привіт, Олексій. По‑перше, дозволь подякувати тобі за чудові фото на початку першої шпальти вчора й сьогодні. –… – І чи не поділишся з нами, що це за вовтузіння з твоєю участю було в готельному холі позавчора?

[81] – Привіт, Джеймсе. Нічого особливого. Я просто попередив падіння дівчини, колеги‑журналістки.

[82] – А, так он воно що це було. Ну‑ну. Однак на відео, яке прокрутили всі провідні телеканали, ти наче допоміг упасти комусь іншому. Я правий, чи то мені здалося?

[83] – Не зовсім. Я просто захищав колегу‑журналістку.

[84] – Зрозуміло. Що ти скажеш, якщо ми терміново евакуюємо тебе з Криму?

[85] – У жодному разі, сер. Зі мною все гаразд.

[86] – Гаразд. Добре. Але чи не міг би ти зробити мені послугу й не брати більше участі в подібній акробатиці, поки ти на редакційному завданні. Розумієш, нам не дуже комфортно від усвідомлення того, що наш штатний фотограф ще й Чак Норріс за сумісництвом.

[87] – Обіцяю, сер.

[88] – Радий чути. Ну а тепер між нами, зізнайся, як тобі це вдалося? Як ти викинув подібний фінт із озброєним чуваком, який удвічі більший за тебе?

[89] – Випадковість, сер. Я не хотів. І хлопець був без зброї. Він просто перечепився. І… я трохи займався боксом в університеті свого часу.

[90] – Отже, боксом. Молодець. Але, будь ласка, тримай свої таємні таланти при собі наступного разу.

[91] – Так, сер. Ви можете бути спокійні.

[92] – Ну гаразд. Радий був із тобою поговорити, Олексій. Наступного разу знатиму, на кого ставити у вуличній бійці.

[93] – Радий був із вами поговорити, сер. Гарного вам дня.

[94] – І тобі того самого, боксер…

[95] Фраза з пісні Семенича «Штрафні батальйони».

[96] «Правий сектор».

101

 Кевлар – арамідне волокно, що має високу міцність.

[97] – Особові отримаєте, а інші ваші папери нам самим знадобляться –… – Завтра приходьте.

[98] Офіцери Служби безпеки України.

[99] – Усе гаразд! – … – Це не якісь прибульці із заходу. Це наші хлопці зДонбасу. Я… я… я завжди виступала проти нової влади, і ось вона закінчилася, правда?

[100] – А допуск маєш? А що ти за телебачення? А брешете ви все!

[101] – Брешуть, брешуть, брешуть все, жиди прокляті!

[102] Тут Машинобудівний технікум.

[103] – Добге, мені якгаз потгібна гозминка. – … – Ведіть у «пегемовну» на сходах. Пгиготуйте пацієнта. Я загаз зійду.

[104] – Я так і знав. – … – СБУшник. Отямиться, запиши все, що скаже. Дати води – і в підвал. І пегевіг, чи не зламані ноги.

[105] – Усе йде за планом. Облаштовуємося. Нагод задоволений. Жовто‑блакитні не вогушаться.

[106] – Папа дуже задоволений вами. – … – Продовжуйте в тому ж дусі та тримайте нас у курсі. Ще дві телевізійні групи в дорозі. Це все, чим зараз ми можемо допомогти.

[107] – Служіть, служіть.

[108] «Городяни й мешканці Солегорська вітають ухвалу про референдум. – … – Ви бачите, як радіють люди, як обіймаються з ополченцями, приносять їм квіти і їжу…»

[109] – Ось і зустрілись, дорогий! Аллаху акбар!

[110] – Гозстгіл слухає.

[111] – Ну, здрастуй, Розстрільчик, здрастуй, дорогий. Ворон це, Ворон.

[112] – Вогон, гадий тебе чути. В Кгасному вас зачекалися.

[113] – Завтра‑післязавтра будемо, брат.

[114] – Буду гадий побачити у себе в Солегогську. Я завжди на зв'язку.

[115] – Я зрозумів, дорогий, зрозумів. Буду радий! Так, брате, одне прохання є.

[116] – Слухаю, Вогон.

[117] – Там у тебе під носом один журналіст із Америки. Олексій Молчанов його ім'я.

[118] – О'кей, Олексій Молчанов. Записав. І що?

[119] – Закрий його для мене, брат. Притримай без шуму. Я приїду. У мене до нього своя розмова є.

[120] – Але ж він амегиканець.

[121] – Ну, просто зник, і все Загубився, так, брат? Люди губляться, так? Я тебе прошу, брат. Все зроблю, брат. Тільки візьмеш – тримай його міцно Він, шакал, крутий дуже.

[122] – Добге, якщо він тут, знайдемо його. Ще питання є?

[123] – Ні, брат, нема.

[124] – Ну, до зв'язку тоді. –… – Не бгат я тобі, гнидо чорножопа.

[125] – А де ж Ленін?

[126] – Так, уявіть собі, це пгес‑пап'є.

[127] – А де ж портрет Леніна? – … – Для фул‑хауса (Комбінація в покері: будь‑які три карти однакового рангу й пара з двох інших карт, три плюс два. – Прим. ред. )бракує ще одного лиходія.

133

 – Згоден з вами! – … – Лиходій, як ви висловилися, Ульянов‑Ленін був жидомасоном. Саме він ствогив пегший жидівський угяд, який гозстгіляв цагя‑батечка, Цагство йому Небесне! – … – Він же готувався остаточно гозвалити Госію.

[128] – За все на євреїв готовий суддя –

За ніс, за сутулість, волосся.

За те, що убити хотіли вождя,

За те, що їм це не вдалося. (Переклад О. Гончар)

[129] – Губегмана цитуєте? – … – Євгеїв любите? (Ігор Губерман – радянський, а пізніше ізраїльський поет, відомий передусім своїми місткими чотиривіршами – «гаріками», сповненими ненормативної лексики – Прим, ред. )

[130] – Ви з собою возите всі ці портрети?

[131] – Ні, Дзегжинський жив тут до мене. Тут було укгаїнське НКВС, якщо ви не знаєте. Загаз наше.

[132] – Ось, до речі, про НКВС. Ви не помилилися –… – Мої НКВСники загаз спілкуються з їхнім НКВСником. За допомогою дгилю. Чи не бажаєте спуститися подивитися?

[133] – Пгавильна відповідь – … – Навіть не думайте. За двегима мого кабінету стоять п'ять озбгоєних до зубів спецназівців. Мій начальник охогони впізнав вас. Це ж ви зламали гебго одному з його найкгащих хлопців у сімфегопольській «Москві»?

[134] – А, це? Він просто невдало впав. Ви що, привезли із собою всі ці «маски» з Москви, заїхавши в Крим, аби допомогти демократичному волевиявленню громадян?

[135] – Це кгимська самообогона. Я був там від початку. Готував моїх людей з нуля. Це я пговів голосування в їхній Вегховній Гаді, штугханами зганяв туди їхніх депутатів. Це я пговів їхній смішний гефегендум, і саме я повернув Кгим Госії.

[136] – А Путін каже, що він.

[137] – Путін багато чого каже.

[138] – Це точно. Тепер, коли ми з'ясували, нарешті, істинне авторство великого повернення, у мене виникає законне питання. А чому не татарам і не грекам одразу, якщо вже на те?

[139] – Вони його знову пгосгуть, як уже було в історії. Кгим – госійська земля! Кгим – Госія. Вони самі висловили бажання жити в Госії.

[140] – Знаєте, якщо провести референдум у Мордовії з питанням, чи хочуть вони жити в Парижі, то неважко передбачити, яким буде результат, і навіть французькі спецназівці з Іноземного легіону не знадобляться. І що тоді? Доведеться облаштовувати мордовсько‑паризький кордон?

[141] – А ви жагтун, як я бачу. Чи не бажаєте спуститися зі мною у підвальчик? Адже ви фотоггаф, чи ні? Вам має бути цікаво, чи ні?

[142] – У мене з собою нема камери, але якщо ви наполягаєте, я можу спуститися.

[143] – Ні, камеги були погожні. –… – Коли ми прийшли сюди, будівля була погожня, і камеги були погожні. Зате загаз вони повні. Забиті шпигунами й колабогаціоністами.

[144] – Це дигектор місцевої школи. – … – У день нашого пгиїзду ця фашистська б…дь наказала скинути госійський пгапог з будівлі школи й встановити там знову їхній жовто‑блакитний кухонний гушник. Не бажає гозкаюватися. Не дозгіла ще. Хоча у статевому плані вже навіть пегезгіла. Бажаєте знати, що з нею згобили мої люди?

[145] – Це агент СБУ. – … – Він був небалакучий. Уявляєте, йому дгилем пгосвегдлили обидві ноги. Якщо він отямиться й відмовиться говогити, мої люди гозпогють йому живіт для певності, надягнуть на нього гюкзак із цеглою та скинуть у гічку. І ніхто не дізнається, як то кажуть, «де могилка моя».

[146] – Клієнт готовий і чекає, як замовляв. Ми його відвезли в затишну місцинку. Там вам ніхто не завадить. Це на гогі Кагатау, на південній окгаїні. Там колишня база вегтолітників. Там вас ніхто не почує, ха‑ха‑ха! Ось Ваня вас пговеде. У вас є ще одне місце в машині?

[147] – Знайдеться, брат. Спасибі. Буду винен.