Сергій Лойко Аеропорт (ЗАКІНЧЕННЯ)

Друзі не залишать!

Сергій Лойко

Аеропорт

(ЗАКІНЧЕННЯ)

Глава ХІІІ. Розстріл

12 квітня 2014 року, м. Солегорськ, Донецька область

– Дивися, дивися, Соня, вони міськвідділ штурмують, – Микола Іванович, старший кранівник «Укрсолі» – єдиного комбінату, який більш‑менш функціонує (решта вже померли) в цьому глухому містечку, витирав вуса після раннього сніданку, накритого йому на кухні турботливою дружиною. Сніданок складався з чаю з полуничним варенням і бутерброда з маслом і вареною ковбасою. Микола Іванович спостерігав із вікна свого третього поверху за тим, що відбувалося перед головним входом міськвідділу міліції. – А куди це всі менти поділися, цікаво? Прямо кіно. Якщо почнуть стріляти, вважай, вихідний заробив.

Кранівник підсунув стілець до вікна, сів і далі дивився «кіно». Дружина Соня стояла поряд, хитаючи головою, підпертою маленьким зморшкуватим кулачком, і щось голосила собі під носа, осіняючи себе час від часу лаконічним, не розгонистим хресним знаменням.

За кілька метрів від них розгорталися події, яким судилося стати спусковим гачком того, що пізніше Москва офіційно й неофіційно іменуватиме не інакше як «громадянська війна на сході України». І що Київ неофіційно назве «війною за незалежність», а офіційно – «Антитерористичною операцією». І затягнеться ця кривава бодяга, хоч як її назви, на довгі місяці. Тисячі, включно з мирними мешканцями, будуть убиті, десятки тисяч поранені й покалічені. Сотні тисяч біженців опиняться в сусідній Росії або в інших областях України.

Усі діючі підприємства в регіоні зупиняться, інші будуть зруйновані. Як у 1941 році й у два наступні роки Великої війни, Донбас знову клепатиме танки й самохідні артустановки. Соня з чоловіком дивилися тільки російське телебачення (українське в них погано показувало), і там постійно торочили, наче якісь укрофашисти‑бандерівці (хто такі й де вони?) вторглися у Східну Україну, де «волелюбний російськомовний народ» готується відбити нову фашистську агресію («Мати Божа! Та не дай Боже!»).

Як саме робив це «волелюбний народ» Донбасу, п’ятдесятисемирічний кранівник і його дружина могли бачити з першого ряду свого бельетажу на третьому поверсі «хрущовки» без ліфта з біло‑сірої силікатної (модель «громадський туалет парковий номер 24») цегли вранці 12 квітня 2014 року.

Як кажуть, запам’ятайте цю дату. Вона тепер стоїть практично поряд із іншою історичною датою, 22 червня 1941‑го (навіть набір цифр майже такий самий) – днем «віроломного» нападу фашистської Німеччини на СРСР. Коли першого місяця Великої Вітчизняної «непереможна й легендарна» майже в повному складі здалася в полон, Солегірськ одразу відкрив ворота залізній кінноті Вермахту і був звільнений аж у 1943 році. У 2014‑му не було ні залізної кінноти, ні Вермахту, ні «непереможної і легендарної», але місто все одно впало під тиском банди кримських бомжів під керівництвом московського психопата‑реконструктора.

Але про це трохи згодом, а поки під вікном заслуженого кранівника, чий дід теж воював і був убитий аж наприкінці тієї довгої війни, тривало захоплення важливого органу влади. Його неквапливо проводили незграбні люди в камуфляжі й чорних масках.

Чоловік двадцять, озброєні автоматами, злякано й нерішучо сиділи під вікнами порожнього відділку міліції та спостерігали за подіями. Їхні колеги підігнали мікроавтобус кольору хакі, на якому, імовірно, і приїхали (на той момент іще незрозуміло звідки) представники масового руху «Народний гнів Донбасу».

Автобус задом під’їхав до вікна на першому поверсі. Один кінець тросу нападники причепили до фаркопа автомобіля, другий – до залізних грат на вікні. З другої спроби решітка вилетіла, і двоє бойовиків прикладами розбили вікно.

Їм самим, напевне, ці дії могли нагадувати котрийсь із численних російських серіалів про ментів і бандитів: вчасно викликаний ОМОН, теж у камуфляжі й масках, відважно й професійно штурмує проіржавілий ангар колишнього підприємства (в Україні, як і в Росії, майже всі підприємства колишні, навіть у кіно), знищує бандитів і звільняє заручників.

Але тут усе було якраз навпаки. Цей загін бандитів штурмував будівлю міліції. Таке рідко побачиш у кіно, адже сценаристи й режисери, хай і не найрозумніші, але таки не повні ідіоти, щоби знімати ненаукову фантастику. Або простіше кажучи – те, чого в житті не буває й у що ніхто не повірить.

Події 2014 року в Україні, однак, наочно довели: життя дуже багатогранне, у ньому побачиш і не таке. Штурм пройшов без жодного пострілу, утім, як і раніше захоплення цілого півострова. Тоді в агресорів не стріляла українська армія, тепер не стріляло відділення міліції.

Але в Криму українська армія була принаймні на місці. Просто не було наказу стріляти. А раз нема наказу, то й узяти нічого. Натомість Солегорському міськвілділу міліції за визначенням і за законом не потрібен був жоден наказ, щоби стріляти в бандитів і порушників. Його обов’язком було денно й нощно підтримувати порядок і захищати спокій мирних громадян.

У відділку тієї ночі й того ранку просто не було кому стріляти! У міськвідділі міліції нікого не було! Взагалі! Навіть собаки Мухтара в наморднику.

Ну припустимо, у банку рано вранці може нікого не бути. Ну в якійсь невеликій або хай навіть у великій організації. Але у відділку міліції, вибачайте! Може, як співається в пісні, «кое‑где у нас порой», а саме в Солегорську, бувають такі відділки міліції, де нікого не буває. Може, вони всі, врешті‑решт, просто були на терміновому виклику або на ще більш терміновому завданні?

Утім, заради об’єктивності треба зауважити, що в Києві міліціонерів у формі, й особливо даїшників, теж шукали вдень з вогнем цілий тиждень після перемоги майданівської революції, поки вистигав народний гнів. Потім, щоправда, знайшли й знову поставили тих самих на кожному перехресті, наче на згадку про повалений режим.

У Солегорську їх не довелося довго шукати. Вони знайшлися самі. Через пару днів після повалення законної влади в одному окремо взятому за дупу місті вони скромно так, у цивільному, заявилися в міськвідділок тепер уже «чорних масок» і соромливо попросили віддати їм їхні особові справи і документи із сейфів.

– Зброю можете залишити собі, якщо треба. Але ми будемо дуже вдячні, якщо ви бодай папірці (не грошові, звісно, ха‑ха) із сейфів віддасте, – вкрадливо попросив дядя в пом’ятому сіренькому костюмі, що показав посвідчення начальника міськвілділу міліції головній «масці», яка навіть не спромоглася відрекомендуватися. – Ну хоча б наші особові справи.

– Личные получите, а остальные ваши бумаги нам самим пригодятся, – сказала «маска» чистою російською мовою без жодного українського чи південноросійського акценту. – Завтра приходите[1].

Старший мент урочисто вручив старшому бандиту ключі від міста, тобто від усіх сейфів у відділку, від збройової кімнати, від службових машин, і пішов у безстрокову неоплачувану навіть рублями відпустку. А могли б, звісно, і заплатити, «за розуміння й співробітництво».

Того‑таки дня, коли був віроломно захоплений міськвідділ міліції, або «ментовка поганая», як її з любов’ю називали місцеві мешканці, СБУшників[2], наче за змовою, теж не виявилося на роботі у їхньому міськвідділі, коли його навідало те саме шапіто «маски‑шоу», що гастролювало провінцією.

Звісно, лицарі плаща й кинджала, а то й паяльника й плоскогубців не мають бути видні сторонньому оку. Але ж не настільки, коли заходь до їхньої контори хто хочеш і забирай зброю та секретні документи з іменами й прізвиськами всіх стукачів міста. Література корисна. Стукачі для будь‑якого режиму – річ незамінна.

Ось так, на кінець другого дня перебування в Солегорську зі своїм і без того чималим арсеналом «маски» без жодних проблем отримали стрілецької зброї на пару рот і БК для них же на тиждень щільного бою. І тепер на порозі Солегорської адміністрації їх уже очікувала, заламуючи руки, дебела дама передповажного віку з гідроперитною перукою замість волосся – мер міста Авдотья Щепкіна.

– Все в порядке! – зверталася вона у спортивний мегафон «времен очаковских и покоренья Крыма» до ріденької юрби, яка складалася переважно з жінок її ж віку та статури, а також військових і соляних пенсіонерів, що метеляли російськими триколорами. – Это не какие‑то пришельцы с запада. Это наши ребята с Донбасса. Я… я… я всегда выступала против новой власти, и вот она закончилась, правда?[3]

Питання адресувалося тому, хто стояв біля неї на сходинках адміністрації, – високому худорлявому чоловіку в кашкеті часів «Білої армії», у високих, начищених до блиску чоботах, у синьому новенькому галіфе й у такому ж новому з голочки френчі вигорілого кольору й фасону. Він був підперезаний шкіряними ременями, як білогвардійський контррозвідник із фільму «Невловимі месники». У правій руці в білій шкіряній рукавичці він тримав стек, яким методично постукував по блискучому чоботу, наче наспівуючи «Поручик Голіцин». Через чорну маску на обличчі важко було зрозуміти, чи є на ньому пенсне. Як неможливо було побачити, наскільки реінкарнований герой іще тієї, справжньої Громадянської війни схожий на поручника зі скаженими білястими очима з білогвардійського гестапо, якому його шеф, полковник Щукін із найпопулярнішого радянського серіалу, якось зауважив: «Я сумніваюся, поручик, чи була у вас мати!».

Цей дивний чоловік був не хто інший, як колишній спецслужбіст, донедавна режисер‑любитель і такий же продюсер масових історичних воєнізованих реконструкцій, «російський публіцист і письменник» (якщо вірити Вікіпедії) Аполон Бальзамінович Диркін, що діяв нині під містким і лунким позивним Розстріл.

Диркіна свого часу випхали з «установи» за зрушення по фазі «на грунті націоналізму й великодержавного шовінізму». Але, як відомо, колишніх кадебешників не буває, і талановитий псих дочекався‑таки свого другого шансу, який і відкрив дорогу до його зоряного часу. Країні, звідки він приїхав, батьківщині‑матері талановитих психів, знову знадобився його талант, і Диркін її не підвів.

Поки влада в Києві думала, як відреагувати на нове вторгнення північно‑східного сусіда тепер уже в материкову Україну, Диркін розвинув у Солегорську бурхливу діяльність. Він роздав стрілецьку зброю під запис у блокнот «найкращим людям міста» – безробітним, бомжам, наркоманам, колишнім зекам, персонажам, у яких життєве кредо й професійне резюме відображалися в їхніх татуюваннях. Таким чином він збільшив чисельність своєї маленької народно‑визвольної армії до двох повних рот.

На той час у місто на підсилення «повстанців» прибули два БМП і чотири БТРи, «віджаті беззбройним народом в українських силовиків».

Місцевих похмільних гвардійців він розставив по всьому місту й наказав на кожному перехресті зводити барикади. Свій штаб він розмістив у будівлі СБУ. Він страшенно радів наявності глухого підвалу з мережею дрібненьких кімнат‑камер, які закривалися зовні на ключ. Але найбільше він уподобав крихітну кімнатку‑шафу, без вікон, без дверей, убудовану якимось чином у стіну сходового прольоту між першим поверхом і підвалом. Там стояв один‑єдиний стілець і лишався крихітний простір, щоби поряд могла стояти людина і, наприклад, махати руками. Диркін не міг знати, для чого цю кімнату використовували попередні господарі,та це й не мало значення. Головне – він знав, для чого використовуватиме її він.

* * *

13 квітня 2014 року. Солегорськ

– Ого, знайома картинка, – майже одночасно промовили журналісти Тимур Орловський та Олексій Молчанов, коли їхнє таксі в’їхало в місто Солегорськ і зупинилося біля першого блокпосту, прямо посередині мосту.

Барикада повністю складалася з автомобільних покришок. Її охороняли троє людей невизначеного віку в цивільних лахах всепроникної фірми «Адідас». Двоє з них були озброєні залізним пруттям, третій – бейсбольною битою. Поряд, біля покришкової стінки, стояли три автомати АКМ. Видно було, що люди в масках почувалися з підручними засобами впевненіше, ніж із автоматами, особливо гравець у бейсбол. «Напевно, одна з найпопулярніших ігор у тутешніх місцях», – зауважив подумки Олексій, не розуміючи, чому покришки досі не спалахнули від перегару чергових по блокпосту.

Перевіривши багажник, салон і документи, «адідаси» в масках пропустили машину.

– Україна – країна старих покришок, утім, як і Росія, – промовив Олексій уголос, поки їхня «Антилопа Гну – 2» тряслася на першій швидкості між бездонних воронок, залишених у міському асфальті не війною, яка ще не почалася, а безтурботно‑багатостраждальним мирним життям, яке, скидалось на те, вже закінчувалося.

– У них навіть є національний герой на ім’я Кожедуб Покришкін, – вставив Тимур.

– Ага, а Карл Маркс і Фрідріх Енгельс – не чоловік і дружина…

– …а чотири різних комуністи, – підхопив Тимур.

Вони давно знали одне одного й могли між собою старі жарти просто називати по номерах.

І, далі петляючи між вибоїнами, друзі насолоджувалися міським ландшафтом. Місто складалося переважно з понурих, пошарпаних п’ятиповерхівок, які давно не знали ремонту. І якщо у відомій повісті Андрія Платонова фігурувала республіка, яка була «однією з найнещасніших республік» Радянського Союзу, то для Солегорська цілком підійшло б визначення одного з найнещасніших міст на колишній одній шостій частині світової суші. Народу на вулицях не було зовсім, до того ж день був сірим і прохолодним.

Нарешті, після п’яти чи шести блокпостів вони дісталися центральної площі Солегорська. Будь‑яку центральну площу практично в кожному російському чи українському місті можна було впізнати за гігантським пам’ятником вічно живому гранітному або залізному вождю, професійному сифілітику‑графоману.

– Зупинимося тут хвилин на десять, – сказав Олексій водію, і друзі вийшли на площу, де, на відміну від решти містечка, життя било ключем.

Від моменту спільного виступу колишнього мера й нового військового губернатора міста Диркіна народу помітно прибуло. З’явилося чимало молодих і середнього віку людей, які тримали російські прапори й портрети Путіна з голим торсом, біцепсами Шварценегера і в незмінних чорних окулярах. Один із таких навіть повісили на широку ленінську грудь.

Люди з прапорами й портретами безперервно підігрівали натовп, скандуючи «Донбасс – Россия!» і «Фашизм не пройдет!».

«І не проїде», – зауважив подумки Олексій.

На узбіччі було припарковано з десяток туристичних автобусів.

– Я й не знав, що Солегорськ до всього ще й туристичний центр, – хмикнув Тимур, вмикаючи відеокамеру.

– Щось мені підказує, що Солегорську судилася доля нового центру екстремального туризму, – зауважив Олексій, і на цій позитивній ноті друзі розійшлися ловити обличчя, гримаси, жести, вигуки, пісні та кричалки.

Під час зйомки Олексій раптом почув чийсь гучний, командний, розлютований голос:

– А допуск у тебя есть? А что ты за телевидение? А врете вы все![4]

Олексій озирнувся на крик і побачив, як Тимура обступили міцні мужики пенсійного віку, підштовхуючи його з усіх боків і вже намагаючись вирвати з рук камеру. Погляд Олексія впав на жінку, з виду його ровесницю, у перуці такої ж знебарвленої блондинки, як і мер, натягнутій на голову прямо до криваво‑червоних губ. Вона стояла поряд із натовпом і тримала в руках символ російської бойової слави – клубок чорно‑ядучо‑оранжевих георгіївських стрічок, що ворушилися як змії, й горлала несамовитим прокуреним фальцетом:

– Врут, врут, врут все, жиды проклятые![5]

Олексій спочатку зробив профіль і анфас ядучих губ під хімічною перукою та аж потім ледве вирвав Тимура з чорносотенних обіймів пролетаріату й трудового селянства.

– Усе, відзнялися на сьогодні, – відхекавшись, сказав Олексій, і вони швидко закрокували до тарантаса, який їх очікував. – Я би порадив тобі трішки підстригтися, мій друже. Інакше тебе колись лінчують у твоєму‑таки прямому ефірі.

– А куди я ніс подіну? – похмуро зауважив Тимур, коли вони нарешті ввалилися в салон машини. – І взагалі, так я хоч трохи схожий на зрілого Пушкіна, а як підстрижуся, стану схожий на молодого Сталіна.

– Так, твоя правда, – кивнув Олексій і звелів водію їхати далі. – У Войновича в «Чонкіні» був такий персонаж, чоботар, «національність якого можна було визначити з першого погляду». Це я цитую. Так от, він був чоботарем, і звали його Мойсей Соломонович Сталін. Його це, однак, не врятувало, коли НКВСник Свінцов зламав йому вставну шелепу. Хоч і не розстріляв.

– От і я про це. У мене, щоправда, нема ще вставної щелепи, але мене це точно не врятує. Друже мій Дантесе, чи тебе відвідали якісь думки про те, у якій дірі в цьому Бидлогорську ми зупинимося на нічліг?

– Саша X. з АР  (Associated Press ) зупинився в «Отеле», – у цей момент їхня машина теж зупинилася якраз біля дверей готелю «Отель».

Окупація щойно почалася, але в барі (він же відігравав і роль ресторану) вже не було холодного пива.

– Війна – вона й пиву війна, – філософськи зауважив Тимур.

Друзі заповнили анкети і, зійшовши пішки на другий поверх, розійшлися по своїх номерах. Третього поверху в готелі під назвою «Отель» не було.

* * *

Ксюша таки прилетіла з Москви до Києва й очікувала його там, у готелі «Дніпро», у тому ж номері, де Олексій зупинявся до від’їзду в Крим.

Але Олексій був змушений поїхати на перекладних до Солегорська, і довгоочікувана зустріч із Ксюшею відкладалася. Кетлін, хоч і перебралася до Харкова, у Солегорськ їхати не збиралася. Надто небезпечно.

Олексій дістав лептоп, скачав фото з флешки, обрав шість більш‑менш нормальних кадрів із ненормальними персонажами, обробив їх і надіслав. В «Отеле» ще працював Wi‑Fi , хоча й поганенький. Перевірив телефон. Зони не було.

Відкрив імейл і жахнувся.

«Коханий, – писала дружина з Києва, – Київ мене вразив! Я познайомилася з Нікою (ти маєш її знати). Вона принесла твою зарядку, на випадок, якщо ти повернешся. Ніка просто красуня й чудова дівчина. Вона веде мене сьогодні у Михайлівський собор, де ти знімав майданівський лазарет. Потім ми з нею пообідаємо разом. Вона передає тобі привіт. Люблю, цілую, жду. Дуже сподіваюся, що ти таки повернешся до мене. Твоя Ксюша».

– Що за?.. – прошепотів собі під носа Олексій і почав гарячково гортати іншу пошту.

Нарешті він знайшов лист Ніки й квапливо відкрив його.

Я хотіла подзвонити, але телефон відключений. Не злися на мене, будь ласка. Але коли я йшла з номера після того, як ти поїхав, то знайшла в розетці твою зарядку для акумуляторів. Мене так засмутив твій від’їзд у Крим, що я не залишила її на ресепшн, а забрала додому. Потім я, ідіотка, про неї забула, а ти не нагадав.

«Так, справді, я зарядку не знайшов, але в мене була резервна, і я не парився», – згадав Олексій і читав далі.

Учора я виявила її в сумочці й вирішила віднести в готель, залишити на ресепшн, тому що збираюся на тиждень до Одеси, а раптом ти приїдеш. Одне слово, коли сьогодні вранці я приїхала в готель, підійшла на ресепшн і почала віддавати їм твою зарядку, чергова раптом сказала: «А ось якраз його дружина! Можете їй особисто і віддати». Така сучка, чергова! Мені здалося, що вона єхидно так усміхнулася. Уявляєш, я стою, як дурепа, із твоєю зарядкою в руці й дивлюся на руду красуню, твою Ксенію. І раптом, сама не знаю чому, кажу: «Яка ви гарна!». Не знаю, як у мене це вирвалося. А вона так дивиться на мене крізь окуляри і каже: «Це ви красуня. Ви знайома Альоші?». І тут мене як прорвало. Я почала брехати, як ніколи в житті. Наче я працюю в прес‑центрі Майдана, і ми там познайомилися. І ти залишив там свою зарядку, і мене послали її передати в готель. Я впевнена, що вона мені повірила. Прости мені, милий. Мені не по собі через те, що я так набрехала, через те, що твоя дружина така гарна, така чудова жінка, і сам розумієш, через що! Я веду її в Михайлівський сьогодні, покажу Андріївський узвіз, а потім ми пообідаємо в «Канапе». Класна програма, так? Шкода, тебе немає з нами. Але ти, як то кажуть, у наших серцях, так?

Я дуже сумую за тобою. Спати не можу.

Ніка.

Р.S.: Хотіла написати: Твоя Ніка. Але не написала. От.

– Дівчатка мої! Що ж ви зі мною робите! – сказав сам до себе Олексій, вийшов із затхлого номера, спустився вниз і знову опинився на вулиці міста, у якому більше не було жодного міліціонера.

* * *

– Ось, на посту біля машинобудівного[6] затримали. Підозрілий, – доповів Розстрілу помічник. – 3 Луцька, Західна Україна. Каже, що вчиться тут. Чого він може навчатися в цій дірі? Ось студквиток технікуму місцевого. Але все одно дивно. Старуватий він для технікуму. І квиток якийсь новенький, чистенький.

Помічник простягнув Розстрілу паспорт і студентський квиток затриманого.

– Хогошо, мне как газ нужна газминка, – Диркін, який картавив, як пам’ятник на площі, кинув документи на стіл. – Ведите в «пегеговогную». Пгиготовьте пациента. Я сейчас спущусь[7].

Диркін змінив білу сорочку на чорну, вдягнув шкіряний фартух під горло, витягнув із валізи короткий залізний прут і почав повільно спускатися сходами, насвистуючи увертюру до «Вільгельма Телля» і відбиваючи ритм штирем по долоні в рукавичці.

Полонений сидів на стільці в задушливій темній кімнатці в одних трусах і шкарпетках, зі зв’язаними за спиною руками й чорним матерчатим мішком на голові, з діркою для носа й рота.

Диркін припинив насвистувати, розглядаючи молодика. Той видавався надто добре тренованим і підкачаним для студента технікуму. Диркін трохи нагнувся й ударив полоненого штирем по правій гомілці. Неочікуваний різкий біль пройняв того з голови до ніг. Полонений смикнувся, замотав головою й закричав.

Диркін ударив іще сильніше, по іншій гомілці. На вулиці криків ніхто не чув. Кожен крик і кожний новий удар чув лише охоронець на сходах.

Крики тривали ще хвилин п’ять. Потім вщухли…

– Я так и знал, – сказав Диркін помічнику, піднявшись до себе в офіс. – СБУшник. Пгидет в себя, запиши все, что скажет. Дать воды – и в подвал. И пговегь, ноги не сломаны?[8]

Він випив води прямо з горлечка графину, дістав телефон і, коли на іншому кінці відповіли, спокійно відрапортував, трохи грасируючи:

– Все идет по плану. Обустгаиваемся. Нагод доволен. Жовто‑блакытные не шевелятся[9].

– Папа очень доволен вами, – похвалив його співбесідник. – Продолжайте в том же духе и держите нас в курсе. Еще две телевизионные группы в пути. Это все, чем сейчас можем помочь[10].

– Служу тгудовому нагоду, – бадьоро пожартував Диркін.

– Служите, служите[11], – без жодного натяку на гумор сказали на іншому кінці й поклали слухавку.

* * *

13 квітня 2014 року. Ведено. Чечня

– Шаміль, завтра вирушаєш із батальйоном у Красний Камінь, – телефонна розмова велася чеченською. – На броню сядете в Ростові. БК, пайки, стволи та форму, якщо треба, отримаєте там же. Зв’язок на місці триматимете з Розстрілом. Телефон, позивний, канал для зв’язку – все в тебе є. Готовність номер один. Дивися, не підведи мене й Чечню. Іншаала.

– Іншаала, Рамзан. – Почувши гудки, Шаміль Бараєв поклав слухавку, подзвонив помічнику, щоб оголошували тривогу, і ввімкнув телевізор з екраном на всю стіну – новини по «России‑24».

«Горожане и жители Солегорского района приветствуют решение о референдуме, – збуджено мовив журналіст, стоячи посеред галасливого натовпу, що похмуро махав прапорами Росії в центрі Солегорська. Над натовпом височів гігантський залізний Ленін із портретом Путіна на грудях. – Вы видите, как радуются люди, как обнимаются с ополченцами, приносят им цветы и еду…»[12]

Шаміль раптом смикнувся, загарчав, скочив на ноги, підбіг до екрана. Перед його очима, на всю стіну, ішов сухуватий, сивуватий чоловік із піднятою камерою. Ось він наблизив її до обличчя. Ліва рука на об’єктиві. На ній не вистачало двох пальців. Відвів камеру. Помилки бути не могло. Убивця його брата й тещі – в Солегорську. Дві години дороги від Красного Каменя!

– Вот и встретились, дарагой! Аллаху акбар![13] – уголос промовив Шаміль, схопив телефон, розгорнув аркуш паперу на столі, набрав номер.

– Гасстъел слушает[14], – пролунав у слухавці картавий голос Диркіна.

– Ну здравствуй, Расстрельчик, здравствуй, дарагой. Ворон это, Ворон[15].

– Вогон, гадтебя слышать. В Кгасном вас заждались[16].

– Завтра‑послезавтра будем, брат[17].

– Гад слышать. Буду гад видеть у себя в Солегогске. Я всегда на связи[18].

– Я понял, дарагой, понял. Буду рад! Да, брат, одын просьба есть[19].

– Слушаю, Вогон[20].

– Там у тебя под носом одын журналист из Америки. Алексей Молчанов имя его[21].

– О’кей, Алексей Молчанов. Записал. И что?[22]

– Закрой его для меня, брат. Придержи без шума. Я приеду. У меня с ним свой разговор есть[23].

– Но он же амегиканец[24].

– Ну просто исчез и все. Потерялся, да, брат? Люди теряются, да? Я тебя прошу, брат. Все исдэлаю, брат. Только возьмешь – держи его крепко. Он, шакал, крутой очень[25].

– Хогошо, если он здесь, найдем его. Еще вопгосы есть?[26]

– Нэт, брат, нэт[27].

– Ну, до связи тогда, – Диркін поклав слухавку, пробурчавши під носа цитату з улюбленого фільму: – Не бгат я тебе, гнида чегножопая[28].

Технічно Бараєв зі своїм загоном мав надійти в розпорядження Диркіна, якому Кремль обіцяв посаду міністра оборони нового територіального утворення. Уже були захоплені адміністративні будівлі, відділки міліції й СБУ в Луганську й на випадок майбутньої масової армійської висадки в Красному Камені, де був головний аеропорт Донбасу.

«Чеченський вовк навіть у шкурі підлеглого – звір небезпечний, – розмірковував про себе Диркін. – Зробиш не по‑його, у горло вчепиться або руку відкусить».

Диркін викликав помічника, дав указівку розіслати прізвище й ім’я Молчанова по всіх постах і з’ясувати, у якому готелі він зупинився. Доставити до нього особисто без зайвого галасу. Брати без свідків.

* * *

14 квітня 2014 року. Солегорськ

– Вас запрошує до себе товариш Розстріл.

Троє людей у камуфляжі й масках із автоматами тупцялися у дверях безлюдного бара. Був ранній ранок. Лише світало. Журналісти в готелі ще насолоджувалися хмільним або вже похмільним сном. Бар щойно відчинився. У меню була оката яєчня, чай, хліб. Олексію, єдиному відвідувачу бару до появи диркінських нукерів, щойно принесли теплий, на смак несвіжий, недопитий учора й підігрітий чай. Звертався до нього чоловік середнього віку з лампасами та прямими вусами, що стирчали в обидва боки, як палиці.

Казак. Олексій востаннє бачив казаків у Криму. Він не знав, звісно, що на півдні й заході Росії останнім часом їх багато розвелося. Діяльність казаків полягала втому, щоби ходити в лампасах і з вусами, хреститися в храмах і біля них, брати участь у хресних ходах і проурядових демонстраціях.

Одного разу леді Брекнелл у п’єсі Оскара Вайлда спитала світського франта, претендента на руку її приятельки, чи він курить. І коли франт щиросердно зізнався в цій поганій звичці, леді Брекнелл схвально зауважила: «Це дуже добре. Бо в Лондоні зараз так багато нероб».

Так і ці казаки. Навіть якщо й не куриш, та все одно з лампасами й вусами, вважай, уже при ділі, потрібний, користь приносиш.

В Україні були свої козаки (Тарас Бульба і його сини, до прикладу), але вони переважно були зосереджені в околицях Майдану в Києві, носили кумедні чуби на лисих головах і шаровари, готували куліш у гігантських чанах на відкритому вогні й на схід України не надто пхалися.

Натомість російські казаки не мали з ними нічого спільного. Вони ненавиділи Майдан, хоч і бачили його лише по телеку. На хвилі російського вторгнення в Україну казаки займали помітне місце серед іншого пістрявого наброду, міських відходів і сільського шлаку, кримінальників, наркоманів, фашистів, садистів, комуністів, шукачів пригод, що розглядали розпалювану війну, як сафарі під боком. Багатьох приваблювала також можливість «скосити грошенят», стріляючи в живих людей, щоби розрахуватися за кредитом на холодильник або пральну машину у своїх рідних мухозасидженськах і бийжидівськах. Війною в Україні Путін одразу вирішував для себе кілька стратегічних питань, одне з яких – що робити з «зайвими» й потенційно небезпечними людьми.

У країні, де навіть за найбільш «об’єктивних» опитувань Путіна підтримували вісімдесят шість відсотків населення, легко можна було без значної шкоди для режиму кинути в топку війни в сусідній «братській» країні відсотків десять – п’ятнадцять найбільш одіозних, найбільш непередбачуваних, найбільш довбанутих, разом із рядженими казаками. Один із яких зараз, знявши маску й шапку, дихав на Олексія міцним хронічним перегаром і чекав відповіді.

– Цікава пропозиція, – сказав Олексій, допиваючи чай і витираючи губи своєю серветкою за відсутності таких на столі. – Так, напевно, звучали запрошення в ЧК в перші роки кипучої діяльності цієї установи. «Вас запрошує товариш Розстріл…» Я можу піднятися в номер?

– Вас чекають прямо зараз, – казак поклав руку на кобуру. – Сказали, це на півгодини. Дуже чекають.

Олексій розрахувався біля стійки бару, вклавши у пачку гривень папірець із заздалегідь приготованими номерами телефонів Тимура й Ніки, на всякий випадок. Не було сенсу залишати телефон газети (хто буде звідси дзвонити в Америку?). Офіціантка перерахувала купюри, усміхнулася й поклала їх у конторський ящик разом із запискою.

Фотограф із казаком вийшов на вулицю. Інші маски рухалися за ними.

«Добре, що фотокамери залишилися в номері», – подумав Олексій. Він не любив, коли його арештовували разом з апаратурою. У ній потім копирсалися, щось ламали. Арештовували Олексія, або затримували, у кожній країні, де йшла війна. Він до цього вже звик. У цьому сенсі катівня диркінського гестапо не могла здатися йому чимось особливим, чого слід було надто побоюватися.

Зрештою, американський паспорт, пристойна зовнішність, упевненість у собі, грошові знаки, а іноді й кмітливість, помножена на певну фізичну силу й відповідні навички, були отим необхідним у таких ситуаціях набором, який зазвичай давав можливість незабаром опинитися на свободі. Якщо й не так уже відразу, то через якийсь короткий проміжок часу, без синців, саден і переломів кінцівок.

За дві хвилини мікроавтобус (у провінції їх досі кличуть «рафік», навіть якщо це «Мерседес») кольору хакі без номерних знаків доправив конвой разом із полоненим до будівлі колишнього відділу СБУ, а нині штабу майбутнього міністра оборони Красно‑Кам’янської Народної Республіки.

На стінах кабінету Диркіна висіли портрети Дзержинського, Колчака, Денікіна й Сталіна. «Путін, видно, ще не заслужив», – подумав Олексій.

– А где же Ленин?[29] – поцікавився Олексій, сідаючи на запропонований йому стілець.

Навпроти нього за столом, акуратно застеленим зеленим сукном, сидівтовариш Розстріл. На столі був графин із водою, склянка й чомусь ваговите прес‑пап’є. Предмет цей Олексій упізнав (востаннє він бачив його в кіно, у сцені, де якийсь білогвардійський кат щосили лупив ним чергового шарикова), але згадати назву фільму не міг, хоч як намагався, та й навіщо. Темні плями на промокашці прес‑пап’є й були, найімовірніше, слідами крові попередніх відвідувачів, ураховуючи, що ні чорнильниці, ні пера на столі не було.

– Да, пгетставьте себе, пгесс‑папье[30], – сказав Диркін.

Олексій одразу згадав молодого кіношного задерикуватого Ілліча, Ленін у Польщі, наприклад.

– А где же портрет Ленина? – повторив питання Олексій. – Для фул‑хауса не хватает еще одного злодея[31].

– Согласен с вами, – вигукнув Диркін, одягнений в армійське офіцерське галіфе часів придушення антонівського повстання й білу сорочку з коміром‑стійкою, перетягнуту підтяжками кольору хакі. – Злодей, как вы выгазились, Ульянов‑Ленин, был жидомасоном. Именно он создал пегвое жидовское пгавительство, котогое гасстгеляло цагя‑батюшку, Цагствие ему Небесное! – Диркін розгонисто перехрестився, закочуючи очі під стелю. – Оно же готовилось окончательно газвалить Госсию[cxxxiii].

– За все на еврея найдется судья.

За волосы, нос, за сутулость.

За то, что єврейка стреляла в вождя.

За то, что она промахнулась [32], – процитував Олексій один із відоміших гариків.

– Губегмана цитигуете? – поцікавився товариш Розстріл. – Евгеев любите?[33]

Тема була невичерпна. Говорити про це Диркін міг годинами, і Олексій вирішив її змінити.

– Вы с собой возите все эти портреты?[34]

– Нет, Дзегжинский жил здесьдо меня. Здесьбыло укгаинское НКВД, если вы не знаєте. Тепегь наше[35].

Знизу, з підвалу, почувся звук дрилю й чийсь розпачливий вереск. Усе це тривало кілька секунд, але Олексієві звело щелепи. Натомість Диркін не міг приховати свого задоволення, викликаного як «чарівливими» звуками, так і гримасою болю на обличчі Олексія.

– Вот, кстати, об НКВД, – ще більше пожвавився кат‑реконструктор у білій сорочці й показав рукою кудись за спину, хоча звуки долинали знизу. – Вы не ошиблись. Мои НКВДэшники сейчас общаются с их НКВДэшником. Пги помощи дгели. Не хотите спуститься посмотгеть?[36]

– Не думаю, – Олексій уважно подивився на Диркіна, прикидаючи, за скільки секунд він зламає його курячу шию, візьме пістолет і вирушить назад у готель, трохи поспілкувавшись внизу з охороною.

– Пгавильный ответ, – усміхнувся Диркін. – Даже не думайте. За двегями моего кабинета стоит пять воогуженных до зубов спецназовцев. Мой начальник охганы узнал вас. Это ведь вы сломали гебго одному из его лучших людей в симфегопольской «Москве»?[37]

– Ах, это? Он просто неудачно упал. Вы что, с собой привезли все эти «маски» из Москвы, с заездом в Крым, чтобы помочь демократическому волеизъявлению граждан?[38]

– Это кгымская самообогона. Я был там с самого начала. Готовил моих людей с нуля. Это я пговел голосование в их Вегховном Совете, пинками сгонял туда их депутатов. Это я пговел их смешной гефегендум, и именноя вегнул Кгым Госсии[39].

– А Путин говорит, что он[40].

– Путин много чего говогит[41].

– Это точно. Теперь, когда мы вияснили, наконец, истинное авторство великого возвращения, у меня возникаетзаконний вопрос. А почему не татарам или не грекам сразу, раз уж на то пошло?[42]

– Они его опять пгосгут, как уже было в истогии. Кгым – гусская земля! Кгым – Госсия. Они сами выгазили желание жить в Госсии[43].

– Знаєте, если провести референдум в Мордовии с вопросом, хотят ли они жить в Париже, то не трудно предположить, какой будет результат, и даже французские спецназовцы из Иностранного легиона не понадобятся. И чтотогда? Придется обустраивать мордовско‑парижскую границу?[44]

– А вы остгяк, как я погляжу. Не хотите ли спуститься со мной в подвальчик? Вы ведь фотоггаф, или нет? Вам должно быть интегесно, или нет?[45]

– У меня с собой нет камеры, но, если вы настаиваете, я могу спуститься[46].

Олексій уже розумів, що добром цей візит не закінчиться, і хотів вчасно зробити рекогносцировку на місцевості, тобто зрозуміти, що взагалі відбувається на сходах, скільки там людей, як вони озброєні.

На сходах було семеро людей. Четверо з автоматами. Двоє з гранатометами. Один зі снайперською гвинтівкою.

У підвалі, у тьмяному світлі підвішеної аж біля стелі лампочки без абажура Олексій роздивився довгий коридор із півтора десятками дверей з одного боку.

«Невже українці теж мали тут в’язницю?» – подумав Олексій.

– Нет, камегы были пусты, – зауважив його екскурсовод, ніби почувши його німе питання. – Когда мы пгишли сюда, здание было пусто, и камегы были пусты. Зато сейчас они полны. Забиты шпионами и коллабогационистами[47].

Він відчинив перші двері. Тьмяна лампочка освітлювала самотню фігурку жінки років тридцяти, що згорнулася на лежаку калачиком. На її обличчі були синці. На спідниці й голих босих ногах без панчіх і шкарпеток були сліди крові.

– Это дигектог местной школы, – зупинився біля «експоната» екскурсоводДиркін. – Вдень нашего пгиезда в гогод эта фашистская б…дь гаспогядилась сбгосить госсийский флаг со здания школы и водгузить там снова их жовто‑блакитное кухонное полотенце. Не желает гаскаиваться. Не созгела еще. Хотя в половом смысле уже даже пегезгела. Хотите узнать, что с ней сделали мои люди?[48]

Жінка відвернулася до стіни й розридалася, піднявши руку, наче намагаючись своєю прозорою кистю відсунути стіну. Диркін був не просто маніяком, який віддається своїй убивчій пристрасті на самоті, у темному лісі або закритому зсередини підвалі. Він був садистом‑ексгібіціоністом. Він хотів ділити «задоволення» з іншими, особливо з незнайомцями, які вже навряд чи щось комусь розкажуть. Він вихвалявся своїми жертвами, як більш успішні люди з його оточення хваляться «Мерседесами» й дачними саунами з басейнами та повіями.

Олексій мовчки повернувся й зробив крок до виходу. Диркін притримав перед ним двері. Вийшов слідом за ним, наказав охоронцям кивком голови відчинити іншу камеру. Олексій зазирнув туди, але заходити не став. На бетонній підлозі лицем донизу лежав чоловік у закривавлених світлих трусах. Ноги його були безживно витягнуті. Стопи в чорних від крові шкарпетках здавалися величезними, розпухлими, як у хобітів, лише замість шерсті була кров. Уся підлога під ним була в крові.

– Это агент СБУ, – наче крізь туман почув Олексій голос Диркіна, що відлунював під склепінням сутінкового підвалу. – Он был негазговогчив. Пгетставляете, ему дгелью пгосвеглили обе ноги. Если он пгидет в себя и откажется говогить, мои люди вспогют ему живот для вегности, наденут на него гюкзак с кигпичами и бгосят в геку. И никто не узнает, как говогится, где могилка моя[49].

Олексій різко повернувся до ката, але нічого більше зробити не встиг. У таких випадках кажуть, що земля йде з‑під ніг, а з очей сиплються яскраві іскри. Нічого подібного Олексій не відчув. Його просто огорнула ніч.

* * *

До Ніки зателефонували з незнайомого номера.

– Я не знаю, кому я дзвоню, але чоловік, якого звуть Олексій Молчанов, залишив мені ваш телефон, – почула Ніка молодий схвильований жіночий голос. – Я дзвоню з готелю в Солегорську. Дві години тому його забрали озброєні люди.

Ніка прихилилася лобом до холодного дзеркала в передпокої, потім відсторонилася, подивилася собі в очі. Обхопила голову ззаду руками.

Напередодні вночі їй телефонував Степан. Прощався. Йому дали роту спецназу ПДВ. Вони від’їжджали в Солегорськ. Більше він нічого не сказав.

Ніка набрала його номер. Степан відповів. Сигнал був дуже поганий.

– Степане, Степане, любий, врятуй його! – закричала вона в слухавку, але зв’язок перервався.

Сигнал зник. Степан нічого не почув. Починалася операція. Його рота мала з ходу взяти висоту № 22 над Солегорськом, де раніше розташовувався навчальний вертолітний майданчик.

На кількох БТРах рота висувалася з двох сторін до висоти. Артпідготовки не треба було. За даними розвідки, в ангарах і навколо них було не більше відділення. Одне кулеметне гніздо. Ставлення розслаблене.

А Ніка так і не зрозуміла, чи він почув її, чині.

* * *

Броньований «Мерседес» зупинився перед СБУ, біля масивної барикади, що наполовину складалася з «віджатого» в українських горе‑десантників БТРа. З «Мерседеса» виліз рудобородий чеченець середніх років, у гарно підігнаному камуфляжі, обвішаний гранатами, ножами й пістолетами, як новорічна ялинка в Суворівському училищі.

Стоячи біля барикади, не зважаючи на постових, він зателефонував Розстрілу. Диркін з’явився рівно за дві хвилини, у кітелі, ременях, кашкеті й галіфе. Вони обнялися по‑кавказьки, у півкорпусу. Довгов’язий Диркін відвів крабоподібного приземкуватого Шаміля на пару кроків убік від машини й сказав йому майже на вухо:

– Клиент готов и ждет, как заказывал. Мы его отвезли в укгомное место. Там вам никто не помешает. Это на гоге Кагатау, на южной окгаине. Там бывшая база вегтолетчиков. Там вас никто не услышит, ха‑ха‑ха! Вот Ваня вас пговодит. У вас есть еще одно место в машине?[50]

– Найдется, брат. Спасибо. За мной долг[51].

Чеченець вказав молодому казачку, озброєному дробовиком, на передні пасажирські дверцята. Сам сів іззаду. Їхати до гори порожнім містом хвилин п’ять.

Шаміль відкинувся на спинку шкіряного пасажирського крісла, увімкнув підігрів сидіння й масаж спини та заплющив очі.

Він убив свого першого росіянина в 1995 році. З автомата. А вперше перерізав горло в 1999 році в дагестанському гірському селищі. Вони увійшли в село без пострілів і захопили п’ятьох російських солдат і офіцера. Вони зв’язали їм руки, поклали на землю відразу на виїзді з села, залишили охорону й перевірили все село. Нікого більше не знайшовши, повернулися до кавказьких полонених. Вони вже знали, що робитимуть. Різатимуть їх, як баранів.

Різали по одному, щоби розтягти задоволення. Можна лише здогадуватися, що відчували ті, інші, лежачи лицем додолу, чуючи хрипкі звуки, що вилітали з горла їхнього помираючого товариша, і чекаючи своєї черги.

Коли перша жертва перестала свистіти розкритим горлом і битися в конвульсіях, бойовик став теплому ще мерцю ногою на груди, лівою рукою підняв йому за волосся голову з розплющеними зупиненими вилупленими очима й величезним кинджалом двома‑трьома рухами відрізав її від тулуба повністю. Він підніс її високо над своєю головою й закричав «Аллаху акбар!», потім кинув собі на ногу і зльоту вдарив її, як футбольний м’яч. Голова відлетіла метрів на десять і впала в невисоку, недавно скошену траву.

Інші засміялися. Молодий чеченець підбіг до голови й теж ударив її ногою. Чоловік п’ять стали в коло й веселилися, пасуючи одне одному цей кривавий м’яч.

«Хлопчаки», – подумав Шаміль, стоячи осторонь і поблажливо усміхаючись.

У цей час один молоденький російський солдатик устиг якось розплутати собі руки, скочив і зигзагами побіг полем до лісу. Усі кинулися за ним, але Шаміль зупинив їх вигуком:

– Він мій!

Узявши снайперську гвинтівку в одного зі своїх бійців, він став на коліно, прицілився й вистрілив. Куля поцілила солдату‑втікачеві у стегно. Той упав із розгону й перевернувся через голову, потім іще раз перевернувся, спробував підвестися, не зміг і поповз далі.

Шаміль неквапно поклав гвинтівку, витяг велетенський тесак і повільно, на своїх міцних кривих ногах пішов слідом за росіянином. Він пам’ятав усе, кожну секунду: як солдатик плакав, благав помилувати його, щось голосив про маму, і як він поставив йому ногу на груди. Узяв росіянина, який трясся й ридав, рукою за волосся й повільно, дивлячись в очі, перерізав йому горло.

Машина зупинилася на горі. Шаміль вийшов з машини. Іти було незручно. Заважала кам’яна ерекція.

* * *

Олексій отямився. Він сидів на стільці в якомусь старому темному ангарі. Руки й ноги його були міцно примотані скотчем до спинки та ніжок стільця. В ангарі, крім нього, нікого не було.

Крізь діри в іржавому залізі над головою пробивалися промені світла. Усе було як у голлівудських бойовиках, з точністю до найдрібніших деталей.

Спасибі, хоч не так, як у його улюбленому оповіданні «Колодязь і маятник» Едгара Алана По. Хоча все можливо. Олексій заплющив очі: зараз стіни ангара почнуть зсуватися й усе навколо почне розжарюватися. Але поволоку готичного жаху, що невмолимо опускалася, розрубав близький постріл, потім другий, третій… Ближче й ближче… Олексій сидів, не розплющуючи очей. Стріляли поряд, але не в нього.

Почувся брязкіт залізних дверей. Світло засліпило його, і він мимоволі заплющив очі. А коли знову їх відкрив, перед ним стояв не визволитель Толедо генерал Лассаль, а командир роти, капітан Степан із позивним «Бандер», його давній знайомий. Олексія розв’язали, і Степан вивів його на світло. Дивився на нього й не міг повірити своїм очам.

– Звідкіля ти тут узявся, чому завше на моєму шляху?

– Я не знав, що це твій шлях. Вибач.

Вони обнялися.

* * *

Постріл. Його водій Махмуд падає. Шаміль і Ваня біжать до машини. Постріл. Ваня падає. Постріл. Куля втрапляє Шамілю в броник, збиває його з ніг. Він лежить кілька секунд, потім підстрибує, біжить до машини. Постріл – мимо. Постріл – мимо.

Він влітає в машину й падає на водійське сидіння. Щосили гепає дверима. Ключ у замку. «Махмуд, довіку не забуду! Мамою клянуся». Розвертається на місці, здіймаючи хмару пилу, втискає педаль газу в підлогу. Кулі барабанять по куленепробивному склу, як град. Сутінки згущуються над Толедо, пардон, над Солегорськом.

* * *

Олексій і Степан сидять у сторожці колишнього заводу – у штабі його роти. Олексій малює з пам’яті барикади терористів у Солегорську, позначаючи, де і скільки людей, чим вони озброєні.

– Ось так все до дрібниць пам’ятаєш? – дивується Степан, показуючи рукою черговому біля вікна, щоби лишив їх самих.

Черговий киває, виходить, зачинивши за собою двері.

– Пам’ять з дитинства гарна, – не підводячи голову від плану, відповідає Олексій.

– І всі марки зброї назубок, так?

– Я військовий кореспондент.

– Зрозуміло, а ось тоді скажи мені, військовий кореспондент із гарною пам’яттю, ти часом не забув, що в тебе є дружина, син, онуки?

– Це ти до чого? – Олексій піднімає голову й одразу валиться зі стільця від важкого удару в щелепу.

Зуби цілі, але губа розбита й кривавить. Олексій очікував чогось подібного, але не думав, що так одразу. Не підготувався. Він витирає кров, підводиться з бетонної підлоги й мовчки дивиться на Степана. Зараз він пропустить іще один, останній удар. Степан має «виговоритися». За мить Олексій знову на підлозі. Кров іде ще сильніше. Зуби досі цілі. Не встаючи, піднімає очі на Степана:

– Це що було?

– А то сам не знаєш? У самого сім’я, кохана дружина, а він краде дружин у інших.

– Це ти про що?

– Не про що, а про кого. Про Ніку. Ти не знав, що вона моя наречена?

Олексій повільно підводиться на ноги. Кров і далі тече з розбитого рота. Важкі краплі з підборіддя капають на підлогу.

– Знав. Але ж не дружина.

– Ми мали сьогодні одружитися.

– У нас нічого не було, – бреше Олексій. Він не знає, що ще сказати.

Степан розлючено замахується для наступного удару і… сам опиняється на підлозі. Тепер кров із розсіченої лівої брови заливає його лице. У Степана легка контузія. Він трусить головою, нездатний підвестися, як у нокауті. Олексій про себе рахує до десяти.

«Не вставай, пліз, Стьопо, друже мій, бо доведеться ще раз стукнути», – подумки говорить він. Степан, наче послухавшись внутрішнього голосу свого спаринг‑партнера, залишається розгублено сидіти на підлозі.

– Ну чому перш, ніж разом врятувати світ, гарні хлопці у поганому кіно мають обов’язково спочатку розбити одне одному пики? – з цим риторичним запитанням Олексій протягує Степану руку.

Після паузи той бере руку, важко підводиться й одразу сідає на стілець.

– Де тут аптечка? – питає Олексій.

– Там у кутку мій наплічник, – похмуро й відчужено відповідає Степан. Як і вся українська армія, він уміє добре програвати.

Олексій обробляє Степану розсічену брову, каже, що кров зупинилася, але доведеться накласти пару швів.

– Як це нічого не було? – повертається до теми Степан. – Вона каже, що кохає тебе.

– Це не значить, що щось було.

– Так що, виходить, нічого не було?

– Не було.

– Материним здоров’ям поклянешся?

– Клянуся маминим здоров’ям.

Олексій сідає за стіл навпроти. Його мати померла від розриву аорти в 1989 році. Прямо на вулиці. Довго не могли знайти, у моргах шукали. Урешті Олексій, що за день до цього повернувся з Афганістану через поранення, поїхав дивитися труп жінки, яка, за описом працівників моргу, видавалася років на десять молодшою за його матір. Це була вона. Його мати завжди виглядала молодшою за свої роки.

На столі, ніби нізвідки, з’являються горілка, шпроти, сало, хліб, солоні огірки. Після теплої зустрічі давні друзі вивчають план міста…

 

Глава XIV. Наталія Сергіївна

18 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Сніг випав вранці й пролежав до опівдня. Кіборги навіть у сніжки встигли пограти в тумані до першого обстрілу. Потім налетів «Град», і зима навколо знову перетворилася на непролазну й смертельну осінь.

В Аеропорті чергували й воювали переважно на другому поверсі. Воювали з третім, як говорили кіборги. На третій просочилися «таргани»‑сепари. Навіть другий частково був уже сепарським. За товстою стіною, що й досі стояла, хоч і мала пролом завбільшки в половину дверей, уже були сепари. Одне слово, комунальна квартира, не нудно, як пожартував недавно Сєргєїч.

На першому теж не тільки відпочивали, але й воювали. І з сепарами в підвалі, і з тими, які йшли в атаку навпростець зліткою. Після того як на початку січня чеченці приїхали в Аеропорт, вони кілька разів ходили «в психічну», потім припинили. Утрати мали великі, або просто самі втомилися від свого «Аллаху акбар!».

Кіборги готували їжу на пальниках прямо на постах на першому поверсі. Збиралися по троє‑четверо й кип’ятили воду, консерви гріли. Синій вогник пальника зігріти, звісно, нікого не міг, але на нього все одно було тепло дивитися.

Як жартували в Аеропорті, кіборгможе невідривно дивитися на три речі – воду, вогонь і на те, як інші воюють. Ідеальним об’єктом спостереження був сам новий термінал.

– Він далі Красного Каменя не піде, – продовжував політичну дискусію Дмитро, позивний «Людоїд», математик із Вінниці (от звідки там математики й нащо, тим паче з таким позивним?). – Йому не потрібна вся Україна. Самі порахуйте. У нього зараз удома рейтинг вісімдесят шість відсотків, а якщо він захопить Україну, то додасть іще сорок мільйонів. Відкинь десять відсотків ватників[52]. Решта дев’яносто відсотків інакше, як х…лом, його взагалі не називають. І рейтинг у нього тоді відразу п…данеться до шістдесяти – сімдесяти відсотків. Воно йому треба?

Троє інших бійців, що протягували руки до пальника, кивали. З «людоїдською» математикою не посперечаєшся.

– А навіщо йому тоді Донбас? – запитав боєць років сорока з косим шрамом через всю ліву щоку, який був помітний навіть крізь кіптяву. – Через вугілля, чи як?

– На фіга йому твоє вугілля, у нього газу завалися, – сказав Скерцо, дістаючи з продуктового мішка коробочку з чаями й обираючи пакетик. – Йому Донбас потрібний як димова завіса. Побуцаємося на Донбасі, побуцаємося, а там, дивись, за рік‑півтора сякий‑такий мирок укладемо. А про Крим наче як забули. Поїзд пішов. Гудбай, Америка. Головне, щоби не було війни, вакаримас ка?[53]

– Андрій, у вас на прикладі вирізано ім’я Юля, – Олексій спитав закіптюженого зі шрамом. – Дружина?

– Ні, я розлучений, – відповів Андрій, колишній електрик із Дніпра (так усі називали Дніпропетровськ), а тепер старшина‑розвідник із позивним «Електрик». – Цю Юлю ніколи не забуду. От багато хто одне одного питає, за що, мовляв, воюємо. От я особисто знаю, за що чи за кого. За Юлю.

– Тимошенко, чи що? – спитав Панас, і всі навколо «вогнища», включно з Олексієм і самим Електриком, розсміялися.

– Та ні, звісно, – вів далі оповідь Електрик. – Юлі цій зараз років п’ять, а було чотири. У Славному це було. Приїхали ми туди минулого вересня. Зайняли оборону. Накопали собі окопів, бліндажів… Почали знайомитися з місцевим населенням. Я підібрав на вулиці молоденьку кішку. Одного ока не було, друге підгнивало. Я їй заварював чистотіл і цим розчином і чайними пакетиками промивав óчко. Зараз кицька вже виховує своїх кошенят.

Але в мене була помічниця! Маленька чотирирічна дівчинка Юля. Вона приходила щоранку рівно о шостій. Говорила, хто рано встає, тому Бог дає! І допомагала мені лікувати кішку. Годувала нас виноградом, пиріжками та козиним молоком. Одного разу о шостій сорок п’ять нас із Сигнального почали обстрілювати сто двадцяті[54]. Ми вчотирьох – кицька, Юля, я та кулеметник – кілька годин відсиджувалися в бліндажі. Незважаючи на переляк, кішка й малявка заснули. Після обстрілу я їх, сонних, і передав мамі, з рук на руки. А до цього маму під час обстрілу хлопці перехопили й засунули в інший бліндаж. Вона бігла за дочкою. Ридала там весь обстріл, вирватися намагалася. Через два дні Юля з кицькою виїхали. Відтоді в мене на прикладі вирізано «Юля». На пам’ять. Оце так.

Усі мовчали. Олексію підкотив до горла комок, очі стали вологі. Згадався їхній із Ксюшею кіт Вася. Сибіряк. Вісімнадцять років прожив із ними. Розумничок був винятковий. Усіх мишей на дачі переловив. Шерсть густа, блакитна, а на грудях біла манишка, і шкарпеточки білі на всіх чотирьох лапах. Прийде вранці й тихесенько лапкою з утягнутими кігтиками – хап його по обличчю. Олексій вдає, що спить. Тоді він до Ксюші. І теж лапкою – бах по шоці. Несильно так. Вона прокинеться й скаже: «Зайчику ти мій сіренький, дай лапку». Він сидить, не дає. Вона знову попросить. Він витягне лапку, наче послугу робить, а вона візьме її рукою й підніметься легко й ефірно, наче Вася її підняв. І піде годувати його. Він мурчить так, що весь дім трясеться…

«А тепер ні Васі, ні Ксюші. Одна війна й цей Аеропорт клятий. Скільки народу навколо тебе, Альоша, повбивало, а ти живесенький, жодної подряпинки. Не забув, навіщо приїхав сюди?» – «Не забув. Просто звик уже й хочу дізнатися, чим усе закінчиться». – «А хіба зараз не знаєш, що всіх уб’ють?» – «Знаю, але буду з ними до кінця. Якщо пощастить…» – «Пощастить? А іншого слова в тебе нема?»

Такий внутрішній діалог трохи відволік Олексія від загальної розмови, а тим часом Панас розповідав свою історію зі світу тварин.

– …у Пісках почався мінометний обстріл. Так, дрібниці… вісімдесятки[55] били. А ми якраз пішли в магазин, хоч так його й важко назвати. П’ятиповерховий дім… підвал у під’їзді… хотілося пива! У дворі лежала стара східноєвропейська вівчарка, а за три метри від неї гралися чотири кошенятка. А тут саме цей обстріл. Так вона під час обстрілу всіх цих кошенят перетягла за шкірку в підвал.

– А нам собака у Водяному тягав курей і зайців, – радісно повідомив Свєтік, щасливий із того, що він теж має воєнний спогад про тварин. – Вівчар такий здоровезний. Усі звали його Барон. Господарі його, може, виїхали, коли обстріли почалися, може, покинули, може, забрати не встигли, може, вбило їх – не знаю, а Барон прибився до нас. І хто йому таке ім’я дав, ми не знали, але він відгукувався. Такий пес був розумний. Щоранку приносив нам звідкись то курку, то зайця. Ми йому за це тушонку із сухпайка віддавали. Було, прокидаєшся в окопі, а над бруствером уже голова Барона стирчить. Із зайцем у зубах. З курми все ясно, але як і де він зайців ловив, ніхто не знає! Він так і загинув, коли курку нам ніс. Пряме потрапляння. Дві міни одна за іншою. Ні від нього, ні від курки нічого не лишилося.

Усі знову притихли. І раптом одночасно підвели голови. Почули жалісне котяче нявкання. Не може бути! Звідки він тут? Але чули всі, а не хтось один, отже, не здалося. Перезирнулися, прислухалися. Нявкання долинало з дальньої частини оранжевого залу, над якою якраз і була та сама секція, зайнята сепарами й відділена стіною від кіборгів на другому поверсі.

Олексій підвівся. Навів телевік 70–200 на звук і побачив маленьке чорне пухнасте кошеня, що копирсалося на якихось уламках. Кошеня й далі жалісно нявкало і якось неприродно трусило лапкою.

– Піду, принесу його, – Свєтік скочив, перекинув автомат через плече.

– Чека‑а‑ай, чекай‑но, – наводячи камеру, повільно промовив Олексій. – Що за..?

До лапки кошеняті була прив’язана линва, яка йшла нагору до діри в стелі завбільшки метр на півтора. Линва світилася в тих місцях, де на неї падали слабкі промені світла з проломів у стінах і вибитих вікон.

– Це пастка, хлопці, – упевнено промовив нарешті Олексій, наче лікар, що ставить остаточний діагноз. – Я цей фокус в Афгані бачив. Там один хитрий таліб двох морпіхів таким чином завалив із другого поверху.

У 2001‑му в Мазарі‑Шарифі на півночі Афганістану ув’язнені таліби влаштували бунт, заволоділи зброєю, була справжня бійня. Урешті‑решт, американські морпіхи їх усіх поклали. Але було спекотно, це Олексій добре запам’ятав.

Зараз теж було б спекотно, якби не було так холодно.

– Так, Свєтік, Панас, Людоїд, Скерцо, мухою хапайте «мухи», – коротко й тихо наказав Електрик. – Підійдемо до діри метрів на десять і за моєю командою пи…данемо цю замануху відразу з п’яти сторін. Усе ясно?

– Плюс, плюс, – відповів за всіх Панас, і вп’ятьох вони кинулися до підвіконня, під яким лежали гранатомети.

Підійшли, наче в уповільненому кунг‑фу. Особливо органічно це виходило у Скерцо. Він був без каски, і косичка на потилиці робила його схожим на ніндзя. «Ні, радше на черепашку‑ніндзя», – не встиг подумати Олексій, як Електрик дав команду – і всі п’ятеро майже одночасно вистрілили з «мух» по отвору в стелі.

Вибухи, дим, пил… На підлозі лежав мертвий переламаний стрілець, весь у чорному. Поряд валялася снайперська гвинтівка СВД.

Кошенятка накрила плита, що впала зі стелі, з неї стирчали обламані кінці арматури.

Коли плиту трохи підняли й витягли кошеня, Свєтік довго грів його. Грів руками та своїм диханням, але той так і не ожив. Свєтік відрізав линву з лапки, відніс його в дальній кут зали й поховав під камінням. Снайпера винесли на злітку й залишили поки там. Почався затяжний стрілецький бій між поверхами вгору‑вниз і через злітку вперед‑назад…

* * *

18 січня 2014 року. Потяг Москва – Харків

Наталія Сергіївна випросталася, відклала книжку й почала шукати очима Сергійка, намагаючись розгледіти рідну голову серед сотень, якщо не тисяч людських голів у воді й на пляжі.

Навколо переважно були діти. Вони сміялися, кричали, верещали, кидали м’яч, ганяли одне за одним, бризкалися, пірнали з головою в баранці мутних морських хвиль, будували фортеці з піску, грали в бадмінтон і просто лежали, гріючись у теплих променях білого сонця, що непорушно повисло над морем.

Наталія Сергіївна не могла знайти його в натовпі, хоч як намагалася. Вона почала хвилюватися й уже була вирішила йти до моря шукати його, коли мокрий дрижачий чоловічок притиснувся до неї ззаду, обхопив руками її голову – і крижані долоньки гострими піщинками обпекли щастям її обличчя.

Щастя повернулося до Наталії Сергіївни рівно на мить – і випурхнуло, як невидимий птах, у зачинене вікно купе, за яким пливли дерева, дерева, танки, танки, гармати, гармати, дерева, дерева, зелені брезентові вантажівки й знову танки, танки, танки. Потяг Москва – Харків надсадно гудів, наближаючись до російсько‑українського кордону.

Товста книжка, яку вона безуспішно намагалася читати, так і лежала розгорнутою на тій самій сторінці. Жінка розрізняла там лише літери, літери, літери й краплі своїх нескінченних сліз, що застеляли їй очі.

Вислів «виплакати всі очі» вже не підходив. У неї це не виходило вже кілька днів, відтоді, як вона відкрила у Фейсбуці сторінку українського офіцера‑танкіста й знайшла там фото військового квитка Сергійка й те… інше фото…

Вона гнала від себе цю картинку, але та наче приклеїлася до її обличчя, затуляючи очі й заважаючи дихати. І навіть коли вона відривала її від обличчя і, зібгану, відкидала вбік, картинка розгорталася, здіймалася в повітря й у смертельному піке знов і знов атакувала її. А якщо Наталії Сергіївні вдавалося задрімати, вона засинала з цим фото перед очима й прокидалася разом із ним.

– Вам же сказали русским языком, что ваш сын был уволен в запас по истечению срока службы и покинул расположение части, – повторив сухий, наче в’ялена корюшка, капітан із високими залисинами по боках стриженої, з безбарвним волоссям голови, з так само безбарвними очима й вузьким ротом, який за кольором не відрізнявся від усього блідого, неживого, як маска, обличчя. – Вот приказ о его увольнении, а вот его подпись. Вам сделать копию?[56]

– Но Сережа звонил мне не так давно, – знову спробувала заперечити Наталія Сергіївна, наче сподіваючись, що капітану Риб’ячому Оку раптом урветься терпець, він відчинить коричневі двері за своєю спиною, і звідти вийде, ні, вибіжить її хлопчик. Її єдиний син, її Сергійко – красивий, стрункий, у випрасуваній новій формі, зі своїм звичним прищиком на підборідді – і обійме її, і вони вже ніколи не розлучаться. – Он сказал, что находится на учениях в Ростовской области. Он ничего не говорил ни про какое увольнение в запас. Говорил, что еще на год остается по контракту. Мы еще чуть не поссорились. Я говорю: зачем? Он говорит, обстановка такая. Какая обстановка? Что у нас, война что ли?[57]

– Я повторяю, что говорю вам только то, что мне известно из имеющихся в нашем распоряжении документов, – капітан відвернувся й почав вдавати, що перебирає якісь вицвілі картонні папки. Тисячі цих папок містилися в нескінченних ящиках, що заповнювали півстіни праворуч від нього, поряд із маленьким вимкненим допотопним, вкритим пилом комп’ютером. – Может, он и хотел остаться по контракту, да передумал. Я не знал его лично, но мне известно, что он не докладывал, куда намерен направиться по окончании воинской службы. Все причитающееся ему денежное довольствие за последний месяц он получил. Вот его расписка[58].

– Но вот, пожалуйста, посмотрите на это. – Наталія Сергіївна дістала з простої замшевої сумочки (перший подарунок Сергійка їй на сорокап’ятиріччя) складений аркуш паперу, розгорнула його тремтливими пальцями. Це були роздруківки її вхідних і вихідних телефонних дзвінків за минулі два місяці. – Последние семь звонков Сережи, до того как его номер перестал отвечать. Вот, отмечены как «Укртелеком»[59].

Капітан відвів рукою протягнутий папірець і сухо, але довірливо промовив:

– Ростовская область граничитс Украиной. В некоторых местах на территории России действует украинская мобильная связь, а в Украине, наоборот, российская. В этом нет ничего удивительного. Меня даже жена спрашивает. Говорит: почему ты мне с Украины звонишь? Тут у всех такая путаница. Хорошо, что в деньгах разницы нет, как говорят[60].

Він зазирнув їй в очі й запитав, як міг зображуючи делікатність:

– А может, он к девушке поехал или к друзьям? Молодежь, знаете, какая, веселятся себе. Забудут все. И мать родную[61].

Наталія Сергіївна склала аркуш, опустила голову й пішла до дверей, підносячи до очей хустинку. У дверях озирнулася й спитала:

– Я могу встретиться с его прямым начальником или с командиром части?[62]

– Конечно, можете, – в’ялена корюшка витиснула з себе подо‑ бизну усмішки. – Они сейчас все на учениях. Вві сколько будете в городе?[63]

– Я сегодня уезжаю[64].

– Хорошо, я вам позвоню, когда они вернутся[65].

Наталія Сергіївна, підтягнута, струнка жінка, навіть без косметики видавалася молодшою за свої роки. Вона працювала рентгенологом в обласній лікарні у Воронежі. Була гарним лікарем, виконувала свою роботу чесно, але від грошей за знімки не відмовлялася, і кожні 500, а то й тисячу рублів на день, на додачу до 16 тисяч рублів на місяць, відкладала на спеціальний рахунок – Сергійкові на весілля.

Подруги й колеги по роботі жартували, що вона така молода, бо працює з радіацією. Але вона знала, що видавалася, як видавалася, бо була щаслива. Повністю розчинилася в Сергійкові. Він був її єдиним другом. Вона не нав’язувала себе йому, не опікала його надокучливо й щосекунди, але завжди думала лише про нього й жила тільки для нього. І ось він зник. «Звільнився в запас».

Вона ніколи не забуде, як колись, у десятому класі, Сергійко прибіг додому щасливий, аж сяяв.

– Мамо, мамочко, привітай мене, – ще з дверей закричав він. – Я єдиний з класу пройшов медкомісію! Придатний до стройової!

– Дурнику ти мій маленький, – обняла його мати й повела на кухню, де вони їли вареники з вишнями й запивали їх індійським чаєм.

Сергійко перестав дзвонити їй у середині грудня. Вона тиждень жодної ночі не спала як слід. Телефонувала в його десантну частину в Прстов. Не могла додзвонитися. Поїхала в Прстов. З’ясувалося, що вся частина разом зі штабом передислокована в Ростов.

Наприкінці грудня в Ростові відбулася ця жахлива розмова з капітаном у відділі кадрів Південного округу, куди була прикомандирована Сергійкова частина.

Уранці вона від’їжджала потягом назад, у Воронеж. До кого вона могла звернутися? Де шукати сина? Звернулася до міліції за місцем мешкання. Ті прийняли заяву, сказали, що зв’яжуться. Глухо.

Життя її обірвалося, зненацька перетворилося на минуле, яке вона гортала й гортала, наче книжку, перед очима. Книжку, яку вона знала напам’ять, але гортала знов і знову. У цій книжці Сергійко був живий, здоровий і радісний, яким він завжди й був. Вступав до МДУ на журналістику, не пройшов. Забрали в армію. В армії йому все подобалося, він обожнював стрибки з парашутом, йому припала до смаку навіть ранкова пробіжка.

Ось як він описав її в одному зі своїх торішніх листів: «Ми біжимо порожньою вулицею. Шоста ранку. Усі мешканці ще сплять. Холодно. Але не нам. У всіх нас голий торс, нам тепло, тому що ми всі разом, ціла колона, крок у крок. Під ногами тріщать порцелянові блюдця калюж…»

– «Порцелянові блюдця калюж…» Хлопчику мій… Хлопчику мій…

Вона випустила лист на підлогу. Знову розплакалася. БатькоСергійка нічого не знав. Вони розійшлися ще до того, як Сергійко народився. У нього інша сім’я, двоє дітей. Сергійко з ним зрідка спілкувався. Вона – ні, хоча він і допомагав час від часу.

«Ну подзвоню я йому… – думала вона. – Ну що він може зробити? Звичайний провінційний хірург…»

Майже місяць минув, як порожній сон. Вона телефонувала в штаб округу. Частина досі була на навчаннях. Міліція мовчала. Вона туди перестала дзвонити. На роботі їй подовжили відпустку ще на два тижні.

І ось дзвінок із Києва.

– Вас турбує Дар’я Чутковаз ГГ, «Головної газети», спеціальний кореспондент у Києві.

– Напевне, ви помилилися.

– Ви Наталія Сергіївна?

– Так, а в чому річ? – серце відбійним молотком застукало в скронях. На лобі виступив холодний піт. Одразу. Вмить. Закапав струмочком.

– Прийміть мої співчуття, – сказала журналістка. – Чи могли б ми з вами трохи поговорити?

Наталія Сергіївна випустила слухавку, осіла на підлогу, наче розпалася на атоми. Знепритомніла.

Отямившись, випила води й відразу передзвонила на київський номер.

– Ради Бога, простіть мені, – заголосила журналістка. – Я думала, ви знаєте…

Вони говорили довго, кілька разів розмова переривалася. Щоразу Наталія Сергіївна потребувала трохи часу, щоби прийти до тями. Вона викликала «швидку». Гіпертонічний криз. Вона ніколи не скаржилася на тиск і вела здоровий спосіб життя. Навіть ходила в басейн чотири рази на тиждень.

Урешті після двох днів рваних розмов з’ясувалося, що якийсь український офіцер опублікував на своїй сторінці у Фейсбуці пост про те, що в Пісках біля Краснокам’янського аеропорту він знайшов на полі бою пораненого російського десантника, який помер у нього на руках. У померлого офіцер знайшов військовий квиток на ім’я Сергійка. І найголовніше, найстрашніше – він сфотографував тіло її вбитого сина й опублікував фото на своїй сторінці.

Пост мав заголовок «Лист російській матері» й закінчувався пафосним віршем Михайла Свєтлова «Італієць»:

Чорний хрестик беріг італійця.

Без узорів і глянцю, із криці

Його викував дід для онука,

Щоб і горе минало, й розпука.

Ти, що зріс під неапольським сонцем,

Що шукав у російській сторонці?

Чим тобі не вгодила широка

Твоя рідна славетна затока?

Я, тебе під Моздоком убивши,

Про вулкан себе мріями тішив.

Я, на Волзі купаючись вволю,

Так хотів покататись в гондолі.

Але ж я не прийшов з пістолетом

Італійців хапати в лабети.

Не приносив я зброю смертельну

У священні краї Рафаеля.

Я стріляв там, де я народився,

Де складав із товаришем пісню,

Де билини, співанки весільні

Без перекладу всім зрозумілі.

Чи досліджував пильно чужинець

Біля Дону розкішну рослинність?

Нашу землю – прекрасну Росію –

Хіба ти розорав і засіяв?

Ні, тебе привезли в ешелоні

Для загарбання дальніх колоній.

Щоб той хрестик зі скриньки фамільної

Виростав до масштабів могильного.

Ні, не дам батьківщину я вивезти,

Ліпше згину за неї в бою.

Я стріляю – й нема справедливості

Понад праведну кулю мою!

Ти не був тут повік. Та сьогодні

Розпростерлася в сніжних полях

Італійського неба безодня,

Запечатана в мертвих очах…[66]

«А я побачив сіре російське небо, запечатане в його мертвих очах», – написав власник сторінки капітан Андрій Калюжний.

Наступного дня Чуткова опублікувала в ГГ те, що вона назвала інтерв’ю, із заголовком «Мати негероя».

День потому посивілій і постарілій Наталії Сергіївні вже дзвонили з десяток російських та іноземних журналістів, але всім їм вона відмовила й відключила телефон.

Далі події продовжували розвиватися, як у поганому сні.

Чуткова дізналася номер телефону Калюжного, домовилася про його зустріч із Наталією Сергіївною в Харкові, звідки той погодився довезти її на місце «тимчасового поховання імовірно» її сина на окраїні Пісок.

Зустрівшись у Харкові, вони не обнялися, не потиснули рук. У машині їхали водій, Чуткова, Калюжний і вона. Наче крізь сон, вона слухала розповідь офіцера, поки «УАЗик» трясся по вибоїнах.

«Три танки «прасували» наші окопи, але ті викликали вогонь на себе, – розповідав Калюжний. – їх добряче накрило «Градом». Коли я під’їхав на своїй Т‑64‑ці, все було кінчено. Усі наші були вбиті, крім одного бійця, якого засипало землею, ми його відкопали. Три російські танки й два БТРи були підбиті та згоріли. Поряд лежали тіла російських солдат, посічені осколками. Я підійшов до першого з них, перевернув його, він ще дихав. Я дав йому води. Він плакав і кликав маму. Потім помер у мене на руках. Ми хотіли перевірити інші тіла, але тут нас накрив мінометний обстріл. Ми влізли в машину, затягли туди пораненого українського солдата й змушені були поїхати звідти.

Чуткова з палаючими від збудження очима записувала за ним кожне слово! Який матеріал! Знову перша шпальта!

Перед від’їздом Калюжний устиг своїм телефоном зробити фотографію загиблого, потім помістив її на Фейсбуці разом із фото його військового квитка. Через два дні після того бою Калюжний знову опинився у Пісках. Він спитав на передовій, що сталося з убитими росіянами, де тіла. Йому відповіли, що через масований багатогодинний обстріл тіла були самі поховані під шаром мерзлої землі, вибитої вибухами.

«Вони там зараз так і лежать», – закінчив розповідь Калюжний. Він покаже місце.

Наталія Сергіївна втратила свідомість, але швидко отямилася. «Просто заснула через втому», – сказала вона, і машина рушила далі.

У Красноармійську вони перелізли в БТР. Їхали до Водяного[67] півгодини під обстрілом.

Дорогою по броні щось цокотіло. Чуткова прикрила голову руками. Наталія Сергіївна сиділа незворушно.

Поки їхали, стемніло. Замість світу була війна, замість дня ніч. Наталія Сергіївна провела ніч без сну на першому поверсі якогось приватного будинку. Вона й не торкнулася запропонованого чаю з печивом. Не випускала з рук Сергійків військовий квиток. Гладила сухими пальцями його маленьку фотографію, наче намагалася викресати звідти іскорку його життя.

Поряд на підлозі хропли два солдатики на карематах, і Чуткова між ними, не роздягаючись, у теплій куртці, вовняній шапочці й джинсах, напившись чаю, горілки та коньяку.

Уранці прийшов Калюжний, бадьорий, поголений. Сказав, що в Пісках дуже небезпечно, але погодився сам відвезти туди Наталію Сергіївну. У БТРі більше не було місця, і похмільну журналістку, незважаючи на її істеричні протести й тупання ногами, так і залишили у Водяному.

Якби Наталія Сергіївна озирнулася навколо, коли вилізла з БТРа на підставлене коліно Калюжного, вона побачила б страшну картину: у Пісках, на окраїні Красного Каменя, де до війни жили тисячі людей, не було жодного цілого будинку. Усе було зруйновано. Як у Сталінграді.

Уже в БТРі на неї надягли невеликий бронежилет і каску, навпаки, явно не за розміром. На зруйнованій мінами й снарядами вулиці, що складалася переважно з мерзлого бруду, вона відчула, що нездатна в цьому панцирі й кроку зробити. Таким важким він їй здався.

«Терпи. Христос терпів і нам велів», – пролунав тихий голос із глибин її пам’яті. Цитата з якогось фільму.

«Що ж, от у мене свій хрест, – подумала вона й перехрестилася вперше в житті. – Буду нести його до Сергійка».

Поки Калюжний ходив по передовій, від бліндажа до бліндажа, з’ясовуючи, як дістатися до цього місця й чи можливо взагалі, наскільки це небезпечно, Наталія Сергіївна стояла, опершись спиною на холодну брудну сталь бронемашини. Раптом вона відчула, як щось м’яке й тепле треться об її ногу.

Вона опустила погляд і побачила білого, неймовірно брудного лабрадора, який сидів біля її ніг і дивився на неї відданими очима.

– Це наша Аліна, – сказав приземкуватий немолодий мужичок, у ватнику, без бронежилета, але в касці. – Господарі кинули. Вона годується у нас, але цілий день проводить на дорозі, кожну машину зустрічає й проводжає. Як вона вас признала! Одразу лащиться, пройда. Видно, хазяйка в неї була. Чекає її. Ми навіть імені її не знаємо. Наш прапорщик‑завгосп назвав її Аліною на честь своєї дружини, щоби не так сумно було. Вона вже відгукується, правда, Аліно?

Наталії Сергіївні здалося, що очі Аліни наповнилися сльозами. Вона дістала з кишені куртки урочисто вручену їй пачку печива, до якого вона так і не доторкнулася, опустилася на коліна й почала відкривати паперову упаковку. Аліна закрутила хвостом й облизала їй лоб.

– Дівчинко моя, – сказала їй жінка, і в голосі її вперше за всі ці тижні з’явилася тепла ніжність до когось іще крім її сина, яку вона й сама з подивом відчула. – Ти вір, вони повернуться. Ти їх обов’язково дочекаєшся. Війна не назавжди. Розумничка моя, вони обов’язково приїдуть, рідна.

Голос її тремтів, і руки дрижали, з очей котилися сльози. Аліна їла запропоноване печиво й запивала сльозами з рук жінки. Їй хотілося, щоби ця добра сумна жінка забрала її з собою. Вона буде вірною‑вірною. Носитиме їй капці, газети. Лапу подаватиме, м’ячик приноситиме. Любитиме її все життя, аж до смерті.

Добра сумна жінка поцілувала її в лоб і поїхала на скреготливому металевому возі.

Поле було так порите слідами боїв, розривами мін і снарядів, що Калюжний, коли зупинилися, почав розгублено озиратися по сторонах.

– Це десь тут, – сказав він, нарешті, невпевненим голосом. – Шкода, що підбиті танки відвезли.

Наталія Сергіївна вперше подивилася на нього. Вона всім серцем заздрила Калюжному. Її син помирав у того на руках.

«Якби я була поряд, то врятувала б його», – подумала вона, опустившись на коліна на мерзлу багнюку. Чому мати не може з сином поїхати на війну? Решта солдатів підуть далі в атаку, чи кудись там іще, у воєнних справах, а вона залишиться з ним, буде доглядати його, поки приїде «швидка допомога», чи що там приїжджає. Вона врятувала б його. Вона притисла б його до себе. Вона зігріла б його своїм теплом.

Мати стояла на колінах посеред вмерзлої в бруд війни й кликала свого єдиного хлопчика, свою кровинку, розхитуючись у такт безгучної жартівливої колискової, яку він любив слухати в дитинстві, під яку швидко засинав і яку їй співала ще її бабуся:

– На болоті, на мисі

Просить зайка у лиси.

Лиса зайку не дає.

Зайка лапкой дістає.

Вона пам’ятала, як Сергійко запитував, що лисиця не дає зайчику. Вона цілувала його в заспані оченята й говорила:

– Яблучко, морквинку, полуничку…

Неподалік пролунала кулеметна черга. Незрозуміло, хто стріляв і по кому. Усе‑таки лінія фронту.

Калюжний кинувся на неї, закривши своїм великим тілом. Стрілянина припинилася так само несподівано, як і почалася. Коли Калюжний, і далі притискаючи Наталію Сергіївну рукою до землі, підвів голову та спробував визначити, звідки стріляли, пролунала друга черга, і йому здалося, було чути, як над головою свистять кулі.

Вони обоє втислися в холодну землю й так лежали, обнявшись, кілька довгих хвилин. Російська мати й український солдат. На полі, де інший український солдат убив російського солдата, її сина, який сам прийшов сюди вбивати.

– Навіщо? За що?..

На зворотному шляху в потягу Харків – Москва вона знову намагалася читати ту саму книжку, з тієї самої сторінки. Але літери знову не складалися в слова. Виходячи, вона забула розгорнуту книжку на столику в купе.

* * *

У КАПі, посеред порохового смороду, посеред обстрілів, що йшли один за одним, Олексій сидів, прихилившись спиною до холодильника з «днювальними» й переглядав на екрані камери те, що назнімав за день. Раптом у правому стегні щось завібрувало, пікнуло й урвалося. Олексій дістав ожилий телефон і прочитав повідомлення від Ніки: «Я кохаю тебе! Повертайся!».

Перед тим як вибухова хвиля підняла його в повітря, ударила головою об залізну палю підвіконня, і тьмяне світло дня змінилося для нього ніччю, він устиг відправити їй коротку відповідь з одного слова: «Iloveu ».

* * *

Коли виснажена за добу провідниця зайшла в купе, де була Наталія Сергіївна, щоби забрати склянку в металевому підскляннику – гордість і фірмовий знак російської залізниці, вона знайшла на столі розгорнуту товсту книжку. Усілася, підперши голову рукою, і почала читати:

Людмила Миколаївна підійшла до могильного пагорба й прочитала на фанерній дошці ім ’я свого сина та його військове звання. Вона відчула, що волосся її під хусткою заворушилося, чиїсь холодні пальці перебирали його.

Поряд, праворуч і ліворуч, упритул до огорожі, широко стояли так само сірі горбки, без трави, без квітів, з одним‑єдиним прямим дерев’яним стебельцем, що стрільнуло з могильної землі. На кінці цього стебельця була фанерка з ім’ям людини. Фанерок було багато, їхня одноманітність й густина нагадуванії стрій зернових, які щедро зійшли на полі…

Ось вона нарешті знайшла Толю. Багато разів вона старалася вгадати, де він, що він робить і про що думає, – чи дрімає її маленький, прихилившись до стінки окопу, чи йде дорогою, чи сьорбає чай, тримаючи в одній руці кухлик, у другій шматочок цукру, чи біжить полем під обстрілом…

Їй хотілося бути поряд, вона була потрібна йому. Вона б долила чаю в кухлик, сказала: «З’їж іще хліба». Вона б роззула його й обмила натерту ногу, обмотала йому шию шарфом… І щоразу він зникав, і вона не могла знайти його. І ось вона знайшла Толю, але вона вже не була потрібна йому.

Далі виднілися могили з дореволюційними гранітними хрестами. Могильні камені стояли, як натовп стариганів – нікому не потрібних, усім байдужих, – одні повалилися набік, інші безпорадно прихилилися до стовбурів дерев.

Здавалося, небо стало якесь безповітряне, наче відкачали з нього повітря, і над головою стояла наповнена сухим пилом порожнеча. А беззвучний потужний насос, що відкачав із неба повітря, працював, працював, і вже не стало для Людмили не лише неба, але й не стало віри й надії, – у великій безповітряній порожнечі залишився тільки маленький, у сірих змерзлих грудках, пагорб землі.

Провідниця змахнула сльозу, закрила книгу, прочитала назву – «Життя і доля»[68]. Узяла її з собою й вийшла з купе, забувши підстаканник…

 

Глава XV. Ксюша

Вони мовчки лежали в ліжку й уважно вивчали стелю, наче десь там нагорі завитим курсивом от‑от випливе відповідь на неозвучене питання кожного з них: як жити далі?

Коли стало ясно, що жодного штурму Солегорська не буде, бо «жидобандерівскі карателі, послані київською хунтою»: а) не готові воювати в місті і б) не готові воювати в принципі, – Олексій отримав від редакції дозвіл повернутися до Києва, щоби відпочити й «перезарядити свою обойму».

Ксюша його не дочекалася й повернулася в Даллас рейсом через Франкфурт, бо, мовляв, не може пропустити візит до лікаря, «нічого‑серйозного‑жіночі‑справи». Вони дуже мило поговорили по телефону, запевнили одне одного у вічному коханні й у тому, що безмежно сумують одне за одним, що, загалом, і було чистою правдою.

Коли він зателефонував до Ніки з Харкова (саме тоді найкращий друг Орловський, що сам потрапив до диркінського розстрільного списку і втік із Солегірська, привіз Олексію його речі і, найголовніше, камери), та просто відповіла:

– Моя подруга поїхала до батьків на тиждень. Ти можеш зупинитися в мене, якщо хочеш.

Саме це «якщо хочеш» – перевірена й безвідмовна зброя жіночого шантажу – і переважило всі інші розмисли. Олексій зупинився в неї, хоч у готелі мав заброньований номер. Він зв’язався по телефону з ресепшн і попросив чергову ні з ким не з’єднувати його, сказати, що «в них на поверсі щось із лінією», і попросити того, хто телефонуватиме, набрати його мобільний український номер.

Тож у маленькій затишній квартирі на Тарасівці, у центрі Києва, на широкому зручному ліжку Олексій і Ніка суворо виконували настанови його редакції – «перезаряджали обойму».

Усе бурне, фізичне, біологічне, емоційне, з відкиданням черевичків, зриванням одягу, покривала, ковдри, простирадла, подушок, із криками, стогонами й навіть сльозами було вже позаду. Вони вже встигли віддихатися. Почуття трохи притупилися. І розум знову почав ставити одне й те ж кляте питання: що далі?

Час простих відповідей закінчився. Почався час простих питань. Він, зазвичай, завжди настає відразу після love‑making , як темний ранок після світлої ночі. Можна, звісно, ось так, в обіймах одне одного, провести ще годину, ще ніч, іще день. Та все одно рано чи пізно доведеться відповідати на телефонні дзвінки, дзвонити самому, брехати, з’ясовувати, дивитися у ванній собі в очі й обов’язково читати собі вголос осоружну коротку мораль: «Який же ти козел!».

Найстрашніше та найнеприємніше – це з’ясувати все із самим собою, коли всі карти розкриті й крити нема чим. Олексій зазирнув собі в очі. Зрозумів раптом, що немає жодної заповіді, яку б він не порушив. Відвів погляд і повернувся до кімнати, де його, сивого, одруженого мужика, люблячого чоловіка, що розміняв шостий десяток, досвідченого журналіста з глибокими шрамами на тілі й у душі, чекала в ліжку дівчинка, віком молодша за його сина. Яку він хотів, за якою сумував, заради якої повернувся до Києва. У якій йому подобалося все і від якої він не міг відірватися. Там, у ванній, коли дивився в дзеркало, він, як злочинець на суді, виступив перед самим собою з черговим безмовним останнім словом: «Я люблю свою дружину, я не можу без неї жити. Я обожнюю Ніку. Я не можу жити без неї. А тепер кидайте в мене каміння…».

«Но знаешь, хоть Бога к себе призови, разве можно понять что‑нибудь в любви?..»[69] Олексій дуже любив цю пісню Булата Шалвовича й часто співав її Ксюші й друзям, але лише зараз зрозумів, у чому зізнавався поет і про що він співав…

Він поцілував Ніку в губи, потім ліг поряд на живіт і обхопив руками подушку. Вона піднялася, сіла на нього, охопивши його боки своїми колінами, і почала водити руками по його спині, вгору й униз.

– А що це в тебе за два круглі шрами, ось тут? Наче опіки.

– Я в дитинстві був хирлявим хлопчиком і потерпав від фурункулів. Мама купувала мені пивні дріжджі.

– Зрозуміло. А що таке пивні дріжджі?

– Це неможливо пояснити. Ніко, мила моя, якщо вже ти це робиш, чи не могла б ти випустити кігтики, як кицька, і почухати мені під правою лопаткою. Ага, ось так. Трохи вище, трішечки нижче.

– Слухай, їжачок, може, тобі в лазню сходити?

– Я щойно звідти.

Обидва засміялися зі старого анекдоту. Це був той період стосунків, коли ніщо не дратує, нічого не приїдається, коли можна все. Він повернувся до неї лицем, руками затримав її…

Двічі дзвонив телефон, але він не брав слухавку.

Коли вона нарешті накричалася, так, що мешканці будинку мали б викликати міліцію, вона так і залишилася над ним, випроставшись, заклавши руки за голову. Сам він досі не міг віддихатися й мовчки, не відриваючись, у всіх значеннях цього слова, дивився знизу, як піднімаються й опускаються її груди.

– Тобі добре зі мною? – поставила вона зрештою класичне риторичне питання.

– Дуже. А тобі?

– А ти як гадаєш? Інакше мене б тут не було.

– Дуже тобі дякую за шефство над Ксюшею, поки вона була тут.

– Нема за що. Вона така класна, така жива, справжня. Така красива. На нас із нею на вулиці озиралися.

– Ти сама красуня, не прибідняйся. На тебе й без неї озираються, як я встиг помітити.

– Ну, гаразд. Хай буде, як ти кажеш.

– Так і є. Про що ви з нею говорили?

– Це наш жіночий секретик.

– І все‑таки?

– Про тебе, мій сивий юначе. Про тебе, коханого.

– І що вона сказала?

– Що ти найкращий чоловік на світі.

– Сподіваюся, ти не кивала у відповідь?

– Я сказала, що ти неймовірний професіонал. І ми обидві реготали. Ми випили забагато шампанського в «Канапі». Потім п’яні гуляли по Андріївському узвозу. Я показала їй дім Булгакова. Наступного дня водила її в Лавру, а ще через день ми їздили в «Межигір’я». Ти кохаєш її?

– Так.

– А мене?

– Тебе обожнюю.

– Ага, її ти кохаєш, а мене обожнюєш. А в чому різниця?

– Ні в чому.

– Так ти кохаєш мене чи лише обожнюєш?

– І те й інше.

– Отже, ти кохаєш двох. Я так не можу.

– Усі люди кохають по‑різному.

– Я скасувала весілля.

– Чому?

– Тому що я кохаю тебе.

– Хіба ти не кохаєш Степана?

– Кохала, та перекохала.

– Так он чому він поліз до мене битися…

У цей момент знову задзвонив його телефон. Це була Ксюша.

– Так, кохана, як добре, що ти зателефонувала.

Ніка підвелася з ліжка, загорнулася в широкий рушник і повільно, хитаючись, пішла в душ, не забувши озирнутися у дверях.

– Я дзвонила тобі двічі, – сказала Ксюша. Зв’язок був не дуже, але голос її все одно здався йому дивним, не таким бадьорим і теплим, як завжди.

– О, так, тепер я бачу. Я вимикав телефон, коли летів із Дніпропетровська, і забув увімкнути.

– Але він у тебе дзвонив.

– Це український МТС, він так працює.

– Я телефонувала в готель, там сказали, що на твоєму поверсі щось із лінією.

– Так, після пожежі в сусідньому будинку тут на двох поверхах досі не працює лінія.

– Мені сказали, що на одному. Утім, неважливо. Ти де?

– Як де, у номері своєму. Редагую портфоліо на предмет чергової премії.

– Чудово. Ти можеш відірватися від редагування портфоліо й вислухати мене?

– Я слухаю тебе, кохана.

– Альошо, у мене пухлина.

– Яка пухлина?

– Найімовірніше, злоякісна. Аналізи ще не готові.

– Пухлина чого?

– Шлунку.

За годину Олексій був у Бориспільському аеропорті, очікуючи рейс на Париж, аби потім долетіти до Нью‑Йорка й звідти до Далласа. Довелося купити бізнес‑клас.

З Парижа Олексій подзвонив Ксюші:

– Я кохаю тебе. Усе буде добре.

Нічого доброго не було. Пухлина виявилася неоперабельною. Четверта стадія. Найгірший рак із можливих – низькодиференційований. Майже на три чверті шлунку. Майже без симптомів. Неймовірно. Так, була відрижка після їжі. Але це треба бути американцем, щоби бігти з відрижкою до лікаря. Так, Ксюша худла. Але вона дотримувалася посту щозими й щовесни, не через релігійний фанатизм, а заради здоров’я.

Ну трохи більше схудла, ніж зазвичай.

Болі й відчуття швидкого насичення їжею почалися тільки наприкінці квітня. Найкращий американський онколог сказав, що оперувати не можна. Буде лише гірше. Уся надія тільки на ударну хіміотерапію.

Три тижні в лікарні. Крапельниці й таблетки. Син Арсеній, його дружина Джейн і Олексій змінювали одне одного біля її ліжка. Ксюша танула на очах.

У перерві між першою й другою хімією Ксюшу привезли додому. Вона ще ходила, але їй дедалі важче було ковтати їжу.

Одного разу, повернувшись із крамниці, Олексій застав її у своєму кабінеті. Вона сиділа, не ворухнувшись і не обертаючись, навпроти його увімкненого комп’ютера.

– Любий, нам доведеться з’ясувати стосунки, – сказала вона майже байдуже.

Ідучи, він забув закрити пошту й вимкнути комп’ютер. На екрані світилося їхнє останнє листування з Нікою.

Ніка: «Я обожнюю тебе».

Олексій: «Я теж».

– Вибач, я не хотіла залазити в твою пошту. – так само відчужено сказала Ксюша, дедалі більше схожа на свою тінь. – Я хотіла подивитися погоду.

Вона повернулася до нього й подивилася так, як ніколи ще не дивилася.

– Як ти міг? Я так тебе кохала. Так вірила тобі.

– Це було один раз. Так вийшло. Була війна.

– У тебе було двадцять п’ять війн. І завжди так виходило? Я мала здогадатися ще в Києві, коли вона сказала, що ти «справжній професіонал». Так, Альошо, ти справжній професіонал, і не лише б…дства, але й брехні.

Він почув від неї матюк уперше й востаннє в житті.

– Прости мені. Це була помилка. Емоційний зрив. Війна. Ксюшо, прости мені.

Він сів перед нею й уткнувся головою їй у коліна. Вона почала автоматично гладити його волосся. Потім зупинилася. Відвела руку.

– Бог простить. Я не хочу більше жити.

Ксюша заридала й закашлялася. Олексій подав хустинку. Ксюша надривно кашляла й випльовувала в хустинку частинки пухлини, яка розпадалася. Він стояв поруч і обіймав її. Їй сказали: це гарний знак, що пухлина розпадається, – отже, хімія діє. Йому лікар сказав, що це кінець.

Коли напад минув, вона раптом різко піднялася, обійняла його й закричала йому на вухо:

– Я кохаю тебе, я кохаю тебе! Врятуй мене, врятуй!

Він одніс її в ліжко, і вони знову були щасливі разом.

Коли вона заснула, Олексій вийшов у двір і набрав Ніку. Та відразу взяла слухавку.

– Так, коханий. Ну, як у вас справи? Як Ксенія? Їй краще?

– Ксенія помирає.

– Як же це? За що? Чому? – Ніка заплакала в слухавку, і її сльози були щирі.

– Ніка.

– Так, коханий? – Олексій чув, як вона сякалася в хустинку.

– Вона знає про нас. Мені довелося їй усе розповісти.

Ніка перестала плакати, довго мовчала, потім, нарешті, вимовила таким тоном, якого він від неї ніколи не чув, наче його вухо доторкнулося до крижаної криці:

– Це дуже жорстоко щодо до неї. Це дуже жорстоко щодо мене. Більше ніколи мені не дзвони. – І вимкнула телефон.

Він спробував передзвонити, але почув автовідповідач, що говорив так само крижаним тоном: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».

* * *

Як дивовижно часом підвішене життя – на такій тонесенькій ниточці, що багато, якщо не більшість, подій у житті відбуваються абсолютно випадково. І часом шанси на те, що щось відбудеться, мізерні, і подія видається абсолютним дивом. Але дива трапляються.

У далекому 87‑му році, спекотного й задушливого московського серпня, він повернувся з офіцерських таборів – засмаглий, зубастий, підтягнутий, мускулястий і веселий. Він не був тверезий жодного дня цього літа.

Якщо бути до кінця чесним, він не був тверезим жодного дня відтоді, як повернувся з армії в 1984 році та вступив до священного ІКАА, Інститута країн Азії й Африки при МДУ, який зазвичай всі називали по‑старому – Інститутом східних мов.

На третій парі, а іноді й на другій він був уже фактично й хімічно напідпитку, і решта дня, а дні тоді були нескінченні, складалася з портвейну, дівчат, гітари, портвейну, дівчат, жінок, портвейну й знову дівчат. Або жінок. Утім, під вечір ця непевна грань стиралася начисто.

Уранці, ніби нічого й не було, він пробігав свої п’ять кілометрів берегом Хімкінського водосховища, робив свої коронні тридцять шість підйомів із переворотом на турніку й не мав ані найменшого уявлення про те, що таке похмілля. У його жилах замість крові був портвейн, а в голові були тільки дівчата й жінки, або навпаки, і більше взагалі нічого.

Цього серпневого вечора він випивав зі своїм приятелем Сашком Філімоновим у маленькій потайній комірчині. Двері до комірчини відчинялися через стінку шафи в диспетчерській готелю «Супутник», де Сашко, його однокурсник, що через здоров’я відкосив від таборів, підробляв черговим.

Сашко відлучився на годинку в якихось справах (бігав по портвейн; за тих билинних радянських часів портвейн не лише був найпопулярнішим напоєм передової радянської молоді, але й зазвичай несподівано закінчувався на найцікавішому місці). Сидячи в зашаф’ї, він прийняв кілька телефонних дзвінків за Сашка і, сам того ще не розуміючи, став володарем інформації, яка вже за кілька хвилин переверне все його життя й життя інших людей.

Невдовзі Сашко повернувся, пиятика продовжилася, і от уже забігав‑заковзав нестійкий палець по Раях, Наташах, Оленках і Ольгах у засмальцьованому записнику, але тут у головній кімнаті раптом утворилася чиясь присутність у вигляді стукоту в двері, шелесту кроків і сукні.

Сашко вийшов із шафи й долучився до розмови з невідомої дівчиною, яку цікавив час прильоту гурту німецьких туристів із ФРН. Сашко не знав про це анічогісінько.

Його друг, що володів тією самою інформацією, отриманою під час короткої телефонної бесіди з невстановленою особою, гучно вигукнув із шафи: «Їм скасували рейс з Іркутська. Вони завтра прилітають, о цій же порі».

– Ой, а хто там у вас у шафі? – живо, з непідробним інтересом спитала гостя.

– Це в нас песик балакучий у шафі живе, – пожартував Сашко.

– А цього вашого песика часом звуть не Альоша Молчанов? – наполегливо і з якоюсь надією в голосі вела далі дівчина.

Заінтригований Альоша, похитуючись, вийшов із шафи. Після вигуків, сповнених подиву, захвату, насолоди, передчуття й обіцянок, міцних обіймів і дружніх, але в процесі перетворюваних на щось нове, взаємних поцілунків, дівчина‑гід‑перекладач, а за сумісництвом писана красуня, далека родичка Льва Толстого й просто комсомолка‑спортсменка, яку звали Таня, була затягнута до шафи. І після того, як Сашко ще разок зганяв за портвейном, бенкет продовжився.

Таня й Олексій ходили до одного дитячого садочка (вона навіть пам’ятала, як він очолював у садочку гонки на горщиках – історичний епізод, що зовсім випав із його пам’яті), а потім навчалися шість років у паралельних класах, аж допоки його сім’я не переїхала до іншого району. Одного разу, років у тринадцять, вони двома класами ходили в похід. Там біля вогнища Альоша співав усі поспіль пісні Висоцького, поки зірвав голос на «Парусі», який «порвали». «Каюсь, каюсь, каюсь…» – хрипів Альоша, і всі дівчата включно з Танею дивилися на нього схвильованими, якшо не закоханими очима. Кожній із них цієї миті хотілося зануритися рукою в його пишні кучері…

І волею випадку й долі після тривалої розлуки Тані судилося впізнати в кількох словах, що долинули з шафи, знайомі хрипаві нотки Альошиного голосу.

Після трьох годин, двох пляшок портвейну, двадцяти поцілунків, тисячі анекдотів і моря спогадів Таня й Альоша мчали з Південно‑Західної, самі, у темному салоні інтуристського автобусу. Його виписав задля цього Сашко незадовго до остаточної втрати свідомості. Мчали вони крізь темну дощову Москву на вулицю Правди, у будинок з ідіотичним, але нестерпно символічним номером 1/2, де для Олексія назавжди й безповоротно закінчувалася перша п’яна половина його життя та починалася друга, не надто тверезіша, звісно, але зовсім інша, сповнена кохання, щастя й найрізноманітніших супутніх проблем.

Сувора Танина мама, удова, викладач гірничого інституту, була у відпустці в Криму. Танина сестра Ксюша, на два роки молодша за неї, теж була у відпустці, в Абхазії. А Танин трирічний син від першого швидкоплинного шлюбу, Єгорка, відпочивав і лікував слабкі легені в санаторії в підмосковному Звенигороді. Таким чином, у розпорядженні заново віднайдених, але зі швидко мінливим статусом друзів дитинства було трикімнатне… ліжко, гаряча вода, три пляшки портвейну та дві «Кассісу», – і вся решта ночі, що тривала ще два чи три дні.

Якоїсь рідкісної миті просвітлення посеред алкогольно‑тестостеронового сп’яніння, коли Альоша, похитуючись, вибрався в довгий коридор, він раптом зустрів там граційно сором’язливу тінь рудоволосої дівчинки, яка втиснулася в стіну, наче намагаючись пройти крізь неї спиною й назавжди зникнути з його життя, як геній швидкоплинного видіння. Так відбулася перша зустріч Альоші та Ксюши, тієї самої Таниної молодшої сестри.

Через кілька днів після остаточного пробудження Таня повідомила Альоші, що вона їде у відрядження, і попросила за її відсутності навідати Єгорку, що нудився в санаторії під Москвою. До слова, запальний Альоша на той момент уже встиг зробити Тані пропозицію руки й серця, і Таня мала вибрати між ним і десятком інших женихів, що оббивали пороги будинку першої красуні Москви.

Вибір вона, звісно, уже зробила, і зрозумію який, але заявила, що повідомить своє рішення за тиждень, після повернення з поїздки. У цьому «конкурсі», звісно, не працював принцип fair play , оскільки Альоша вже певний час безвилазно перебував, так би мовити, усередині дому й мав неспростовну перевагу практично свого поля перед тими претендентами на руку, які маялися від невизначеності назовні.

На час їхньої розмови й передачі доленосних інструкцій на кухню нечутно ввійшла, а точніше, впливла повітрям, наче в режимі уповільненої зйомки, легка, граційна, хоч і трохи заспана, ботічеллівська Ксюша, що складалася переважно з веснянок, вогняно‑рудого волосся й підсліпуватих очей за товстими скельцями окулярів.

І тут Таня зробила фатальну помилку: вона недооцінила підступність Альоші, її рідної сестри та Долі. Вона спитала Ксюшу, яка обожнювала Єгорку й за частої відсутності Тані виховувала його, як рідного сина, чи не хоче та за компанію з Альошею з’їздити у Звенигород. Ксюша, з якої моментально злетів сон, змінившись, щоправда, певним трепетом, без роздумів погодилася.

Таня, не відчуваючи підступу, не вагаючись і не думаючи про наслідки, радісно розцілувала обох і зникла за дверима, духами дишачи й туманами.

Альоша нарешті поїхав додому в Тушино, де сказав мамі, що одружується. Мама перехрестилася й зварила йому пельмені. Уранці наступного дня спекотний п’яний серпень змінився на прохолодний тверезий вересень. Ксюша й Олексій, як і було домовлено, зустрілися біля Білоруського вокзалу (обидва прийшли хвилина в хвилину), звідки й вирушили порожньою електричкою в бік Звенигорода, попередньо припасши газети й журнали з кросвордами у привокзальному кіоску «Союздрук».

Дорогою Олексій демонстрував освіченість, а Ксюша, не підводячи очей, вписувала нерівні літерки в рівні клітинки. А за «пропиленим дряпаним склом» тим часом миготіли станції з дурнуватими назвами – Робітниче селище, Тестівська…

У звенигородському дитячому санаторії оголосили карантин, і Єгорку можна було побачити лише через високе вікно на першому поверсі пошарпаної старовинної будівлі ядучо‑салатового кольору. Ксюша стояла, залізши на Альошине коліно, і спілкувалася з Єгоркою через скло. Альоша, своєю чергою, бережно підтримував Ксюшу за талію й інші частини спини для стійкості конструкції, й вони обидва вже починали відчувати ці зростаючі вольти й ампери електричних розрядів, що сполучали їхні тіла, життя й долі того прохолодного вересневого опівдня.

Через півгодини вони вже сиділи в якійсь звенигородській «склянці». Сміялися, пили тепле «Советское шампанское» на Альошині останні кишенькові (інших у нього ніколи й не було) гроші та були щасливі. Так само, як і всі наступні двадцять сім років.

Мов одна мить, минув тиждень, і коли Таня повернулася, Ксюша чесно розповіла їй про те, що сталося. Таня суворо подивилася їй в очі й сказала тоном схвильовано‑гарного гіда‑перекладача: «Ксюша, ти збожеволіла! Подивися на нього! Йому ж у голові самі жінки й випивка! Він же тебе за тиждень покине!».

«Танюшо, навіть якщо він кине мене через тиждень, я буду щаслива всю решту життя», – вимовила Ксюша тремтячим голосом, і веснянки попливли наввипередки її блідим, схвильованим обличчям…

* * *

Двадцять сім років потому, помираючи в найкращому техаському онкологічному шпиталі, Ксюша, неймовірно виснажена й схудла за короткий час хвороби, але досі така ж молода й гарна, неслухняними пальцями набирала повідомлення для Альоші. Той вийшов із лікарні чогось перекусити в сусідній В.В.Q. ‑забігайлівці.

Допиваючи свій еспресо без цукру, Олексій прочитав повідомлення від Ксюші, у якому було тільки одне слово – Zvenigorod !

Коли він повернувся до Ксюшиної палати й вона отямилася від забуття, то найперше спитав її про це дивне смс в одне слово.

Ксюша взяла його руку своїми довгими, холодними й висхлими пальцями, з яких уже давно сповзли всі кільця й персні, притисла її до своєї ще холоднішої щоки й прошепотіла: «Хоч ти нічого і не пам’ятаєш, я все одно так кохаю тебе, дурника!».

Ксюша померла наприкінці червня в нього на руках. Її поховали на затишному зеленому просторому кладовищі неподалік їхнього будинку. Навколо не було ні хрестів, ні надгробків. Лише суворі могильні плити.

На її сірій мармуровій плиті ви карбувано два імені: Ксенія Верховська, дати народження й смерті, та Олексій Молчанов, дата народження…

* * *

Через дев’ять днів Ніка та Степан повінчалися в Михайлівському соборі в Києві. Степан був у парадній військовій формі, вона в стриманій чорній сукні. Церемонія теж була сувора, як і сукня нареченої, і найменше нагадувала весілля. З гостей були тільки родичі. Наступного дня Степан повернувся до себе на війну.

 

 

Глава XVI. Олександр Сергійович – Водила

9 жовтня 2014 року. Піски

Олександр Сергійович не помітив, як заснув, і не зрозумів, де прокинувся. Зрозумів лише, що живий. Поки що. Стеля підвалу ходила ходором, струшуючись разом із землею. На голову сипався сухий дощ із пилу.

Спочатку він подумав, що в нього так б’ється серце. Потім зрозумів, що це розриви снарядів нагорі. Він освітив телефоном підвал і потроху почав згадувати. «Ах, де вчора я був, не знайдеш, хоч убий…» Олександр Сергійович не був з похмілля. Він не пив учора. Він взагалі вів тверезий спосіб життя. Зокрема, і через роботу.

Колишній інженер на Дніпропетровському машинобудівному заводі, він уже п’ятнадцять років сидів за баранкою. Спершу таксував, а останні п’ять розвозив весілля й похорони на мікроавтобусі «Мерседес», якого пестив і беріг, хоч той і не був його власністю, а належав приватній транспортній конторі «Поїхали».

Випивав Олександр Сергійович, якщо це можна назвати випивкою, раз на тиждень, суботнього вечора, перед вихідним. І лише пару пляшок «Львівського» (пива, звісно). І лише якщо в неділю не працював.

До випивки, на відміну від усіх його рідних і знайомих, давно не тягнуло. П’ятдесятичотирирічний водила «відпив своє» після армії, коли років зо два бив байдики, повернувшись з Афгану й доводячи всім, що він герой і за них кров лив. Так би й спився остаточно, якби не зустрів жінку своєї долі, Надю. З нею він і жив досі душа в душу, виховуючи спочатку дочку й сина, а тепер уже трьох онуків на вихідні та свята. Життя вдалося.

Крім Надійки він мав у житті ще одну полум’яну пристрасть – рибальство. Рибалив щосуботи, незалежно від сезону й погоди. Був час, коли він навіть власні гачки для риболовлі виточував, не кажучи вже про грузила й поплавки. Він, як ніхто, знав усі до єдиного рибні місця довкіл.

Початок жовтня в їхніх краях випав теплий і сонячний. До шаленого рибальського кайфу на хисткій першій кризі було ще далеко, і він мріяв просто розслабитися в останніх теплих сонячних променях. Просто «на поплавок подивитися». Надійка вже склала все в дорогу – поїсти й попити, і чекала його в п’ятницю ввечері перед телевізором.

Робота того дня випала не бий лежачого. Відвезти підрозділ солдат на війну. Усього й клопоту. І не в Паншер триклятий чи Саланг[70], а в Красноармійськ. Три години дороги від Дніпра, як усі тут називали їхнє велике гарне індустріальне місто, яке давно було у стагнації.

Солдати вантажилися біля будівлі міської адміністрації. Виносили звідти свої величезні, з них завбільшки, рюкзаки, зброю – автомати, кулемети й гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами тощо. Їх було дванадцятеро. Усі, крім одного, були в новенькому камуфляжі, без знаків розрізнення, із жовтою ізострічкою на рукаві. Усі були в бронежилетах, навіть той один цивільний, сивуватий сумний чоловік років п’ятдесяти п’яти, як не шістдесяти.

До чорного броника в нього була пристебнута синя каска. На шиї висіли дві величезні камери, якими він і знімав із різних ракурсів посадку в автобус. А трохи раніше – двох заплаканих жінок, що уважно читали вивішені у вестибюлі будівлі роздруковані списки з тисячі прізвищ: загиблих і пропалих безвісті.

Досі Олександр бачив багато фотографів на весіллях. Але цей сумний фотограф із запалими неголеними, а тому сріблястими щоками, з вусами та бородою, відрізнявся від тих, кого він бачив за роботою раніше. І не через те, що він був у бронику й касці, а тому, що робив свою роботу спокійно й майже непомітно, наче його тут і не було. А якщо й був, то являв собою просто складову частину вулиці, автобуса.

– Ну що, по конях? – бадьоро промовив невисокий сухоребрий військовий, коли всі, викуривши під час вантаження пачку цигарок кожен, уже були в автобусі.

Водій «Мерседеса» був єдиним в автобусі, хто не мав при собі ні каски, ні броника, не кажучи вже про зброю. А навіщо? День теплий. Надвечір він повернеться. Солдати вийдуть у Красноармійську, останньому мирному місті перед Пісками, Водяним і Краснокам’янським аеропортом, де проходила лінія фронту, і вирушать далі своїм ходом на БТРі на свою війну.

Саме на свою, бо принаймні по цей бік Дніпра, у самому Дніпропетровську й у Києві особливо, жодної війни не відчувалося взагалі. Наче й сліду її не було. Діти ходили до своїх садочків і шкіл, студенти – до своїх університетів, дорослі – на свою роботу, літні сиділи в тихих двориках або біля під’їздів, просвічуючи своїм рентгеном усіх, хто входив і виходив із під’їздів, усіх, хто проходив повз.

Вулиці були забиті машинами, що сигналили одна одній, ресторани й кав’ярні заповнені натовпами більш‑менш молодих людей, театри й філармонії ломилися від жінок із біноклями й кашлем, із зачісками та без.

І лише солдати їхали на свою війну, наче це розважливе, а часом невгамовне й шумне життя саме витискало їх із себе, як небажані, зайві елементи. І забувало про них одразу, щойно остання жінка переставала дивитися «з‑під руки у круглі ці потилиці»[71]…

Вечорами по телеку нудний, застібнутий на всі гудзики штабний офіцер із порожніми холодними очима і з так само байдужим голосом недорікувато читав із папірця сухі цифри втрат, перекручуючи українську мову. Якийсь політик усоте повторював заклинання про гібридну війну й агресію. А потім горлала реклама, яку змінював серіал про ментів‑бандитів, що їх не відрізниш, ток‑шоу про свободу меншин і знову та сама або інша реклама.

Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали.

А поки що вони їхали в мікроавтобусі «Мерседес», за кермом якого сидів Олександр Сергійович, на війну. В автобусі було тихо, їхали мовчки. Нікому не хотілося розмовляти. Вони навіть не дивилися у вікна. Кожен дивився всередину себе. Зокрема й Олексій.

Він провів три місяці в Техасі, з родиною. З тим, що залишилося від них усіх після смерті Ксюші. Син Арсеній, його чарівна дружина Джейн, п’ятирічна онучка Зоя й трирічний Максим. Ну й кицька з трьома кошенятами.

Олексій проводив багато часу з онуками, грав із ними у дворі у футбол і баскетбол. Вони обожнювали дивитися, як він смішно падає під час гри у сокер[72]. Увечері пили чай, яку Росії, – з варенням, сиром і медом. Вина майже не пили. Не пилося зовсім. «Напевне, усе випили з Ксюшею», – думав Олексій. Вона обожнювала гарне червоне вино. Вона взагалі обожнювала життя, чоловіка, Арсенія, Джейн, онуків, рідних, друзів. Вона була, як прийнято в Росії, хлібосольною й обожнювала готувати. Любила гостей. При Ксюші дім завжди був живим. Їхній дім, який наче помер разом із нею.

Олексію тепер було важко в ньому. Спершу він усюди чув її кроки, дихання, сміх. Він усюди ловив її аромат. Він прибрав усі її фотографії, крім одного портрета, де вони вдвох на фоні фінського середньовічного замку. Десять років тому. Молоді, гарні, вічні. Закохані одне в одного й у життя. Він роздав усі її речі.

Тоді дім перестав звучати й пахнути нею. Дім помер. Для нього.

Тиждень він провів із другом Ренді на форельній риболовлі, на White River  в Арканзасі. Вони піймали багато форелі. Щоправда, жодного «екземпляра», як він говорив. Олексій трохи розважився, але все одно в очах, ніздрях і вухах стояла їхня з Ксюшею щорічна щуча риболовля у Фінляндії, до якої вони починали готуватися відразу після останньої пійманої рибини.

Вони завжди були щасливі одне з одним, але Фінляндія була королівством їхнього кохання. Разом вони рибалили, він чистив, вона готувала. Разом збирали ягоди й гриби. Вони завжди залюбки гукали одне одного в лісі, щоби подивитися на кожний новий білий гриб. Фіни не збирають білі й підосичники, тому ті виростають до казкових гігантських розмірів.

«Завжди були щасливі? Щось із пам’яттю твоєю стало, Альошенько», – наче долетіло до нього здалеку відлуння її голосу.

Йому важко було дивитися в синові очі. Очі, які теж часто були на мокрому місці. Тому Олексій намагався якомога більше часу проводити з онуками.

Удома він мав велику колекцію східного мідного, срібного й латунного посуду. І стару любительську колекцію монет, яку вони збирали ще разом із маленьким Арсенієм, поки той у п’ятнадцять років не поїхав навчатися до Америки, де й залишився.

Перед від’їздом в Україну Олексій подарував онукам живу піратську історію. Усе вийшло дуже правдоподібно. Спочатку в дуплі дуба дідусь знайшов пожмаканий, пожовклий, надірваний аркуш старовинного паперу (А4), де були намальовані черепи з кістками й кострубатим піратським почерком було надряпано кілька слів із помилками, а саме «каштовності», «влісі» «камяний хрест».

А ще була накреслена примітивна карта лісу (Арсеній недавно прикупив невелику ділянку дубового лісу, що межував із його землею) з нерівними стрілочками й кривуватим хрестом наприкінці.

Записку явно писали кров’ю. Мабуть, у пірата був розбитий ніс.

Збуджені знахідкою онуки в супроводі батьків і дідуся вирушили на пошуки й скоро знайшли притрушений сухим дубовим листям, нерівно викладений камінням хрест. Почали копати.

Як часто трапляється в таких випадках, не надто глибоко під шаром землі знайшли срібний арабський чайничок, невеликий, але ваговитий.

На денці була арабська в’язь, яку дідусь, що знав мови, одразу, без словника й без окулярів, переклав: «Скарби Алі‑Баби».

Коли чайник нарешті відкрили, він виявився вщерть наповненим золотими та срібними монетами минулих років і країн, які тепер навіть на карті не знайдеш. Наприклад, Польська Народна Республіка, Німецька Демократична Республіка, якась СРСР, ІІІ Рейх тощо.

Одне слово, неждано‑негадано привалило багатство. Макс і Зоя миттєво стали найбагатшими дітьми Північного Техасу. Довго не могли заснути. Розглядали свої незліченні скарби, й уява малювала їм однооких і одноногих піратів у трикутних капелюхах із папугами на плечах.

Уранці, поки вони спали, він поцілував їх, поцілував Джейн, обійняв і поцілував Арсенія, уперше поглянувши в його очі так, наче прощався надовго. Притиснув його до себе, й Арсеній притиснувся до батька, обійняв його. Олексій раптом згадав, як шестирічний Сеня (так вони його звали вдома) сидів на його колінах за столом. Олексій малював війну. А Сеня її озвучував – бух, бух, бух, тррррр‑тррррр‑трррр!

І от він знову мусив їхати на війну, і він обіймав дорослого, вищого за нього на зріст і ширшого в плечах, сина. Обіймав його і за себе, і за маму. Вони обидва раптом подумали про одне й те саме. У обох дорослих і гарних мужиків очі стали вологі… Ксюша, навіть мертва, пов’язувала їх своєю любов’ю і їхньою любов’ю до неї…

* * *

У редакції були проти його поїздки. Хотіли дати йому ще місяць оплачуваного відпочинку, але він наполіг. Сказав, що українська війна – головна новина десятиліття, якщо не століття, і вони погодилися.

До того ж за цей час сталися драматичні події, у яких «через трагічну випадковість» загинув його гарний московський друг і колега.

Семен Саприкін, спеціальний кореспондент The Los Angeles Herald  у Москві, поїхав в Україну ще в червні, щоби замінити і Кетлін і Олексія. Семен, якого друзі називали ЕсЕс, давно працював у московському бюро газети, почавши як перекладач. Потім став репортером, а згодом і фотографом. І дуже непоганим. Це визнавали всі знайомі професійні фотографи.

Він, як і Олексій, наїздився по війнах. Тільки редакції він коштував значно дешевше. На нього не оформлювали військову страховку. Просто питали, чи хоче він поїхати, чи ні. І він завжди погоджувався, і, по суті, був і залишався до кінця гарматним м’ясом для газети. Йому й платили удвічі менше, ніж американцям.

Він так і не став у газеті по‑справжньому білою людиною. Тому з ним відбувалися дивовижні речі, які б ніколи не сталися з американцем на його місці. Наприклад, він просидів усю війну 2003 року під американськими ракетами й бомбами в Багдаді, особисто пробивши саддамівську акредитацію для себе й другого кореспондента газети, американця Джона Банишевського, який згодом по‑своєму відплатив йому за послугу.

Коли Джон приїхав у Багдад, Семен був уже там. Вони почали писати статті разом із подвійним авторством. При цьому Семен їздив під бомбами містом і країною, а Джон майже постійно сидів у готелі й писав, переважно використовуючи репортажі Семена. Зрештою, того дня, коли американські морпіхи увійшли в Багдад, у квітні 2003 року, Семен цілий день провів на вулиці, узяв масу інтерв’ю, зокрема й у морпіхів. І віддав увесь матеріал, як було заведено, своєму старшому колезі. Той практично весь день не виходив із готелю.

Наступного дня на першій сторінці газети була стаття від першої особи (!), підписана Джоном («Я прийшов, я побачив, я поговорив, мені сказали тощо»).

Джон потім виправдовувався, нібито був «емоційно» так вражений, що переплутав записи Семена зі своїми. Семен завжди був тихим і згідливим. Але тут його терпець урвався. Він поскаржився редактору іноземних новин. Та попросила Семена «не виносити сміття з хати», а газета через пару номерів помістила маленьку поправку в підвалі двадцятої сторінки.

Після цього скандалу Семена відправили додому в Москву, а Джон повернувся в Америку героєм і пішов на підвищення.

У 2004 році інша американська кореспондентка – Кора Брайтлі, з тієї ж газети, поїхала в маленьке містечко в Каракумикії, детерористи захопили дитячий садок і тримали в заручниках кілька десятків дітей, вихователів і деяких батьків. Семен знову був під рукою, але йому вдалося взяти історичне інтерв’ю в матері, яка разом із двома дітьми опинилася в заручниках. Історія буквально повторила сюжет блокбастера Вільяма Стайрона «Вибір Софі». Коли під час перемовин терористи вирішили відпустити заручниць із маленькими дітьми, одній матері запропонували вибір: узяти з собою на свободу або маленького сина, або школярку‑доньку. Вона вибрала сина. Треба сказати, що донька зрештою вижила під час штурму, коли десятки дітей загинули. Але не дай, Боже, нікому мати такий вибір…

Семен узяв у неї вражаюче інтерв’ю й надіслав його Корі. Кора була розлючена, вона намагалася знайти цю жінку й знову поговорити з нею сама, але та відмовилася. З людьми треба вміти розмовляти. Семен умів.

Урешті наступного дня, коли сенсаційна стаття з’явилася на першій шпальті й основна частина базувалася на інтерв’ю Семена, у заголовку було тільки ім’я Кори. Участь Семена в статті була позначена дрібним шрифтом наприкінці статті на четвертій сторінці: «Спеціальний кореспондент Семен Саприкін брав участь у зборі матеріалу для статті». Ще й яку!

За всіма американськими законами професії Кора була зобов’язана поділитися авторством цієї сенсаційної статті з Семеном, та не зробила цього. Нехай тішиться, що йому взагалі дозволяють працювати в їхній газеті, а про етичні норми щодо нього можна забути. Адже він не здійме скандалу, бо він, по суті, для неї й для газети як був, так і лишився non‑person . Він і не здійняв. Проковтнув і змовчав.

Наступного року за маленьку серію статей, у якій головним був матеріал про нещасну мати, поставлену перед вибором, Кора отримала Пулітцерівську премію. Могла б і грішми поділитися, таки ж 10 тисяч доларів, але навіть «дякую» Семену не сказала. А Семен утерся й далі гарував на них за маленьку за американськими мірками зарплату, робив усю чорнову роботу, без вихідних і без контракту (його могли звільнити будь‑якої миті, що потім, по суті, й зробили), тягався для них із війни на війну.

Коли Олексій поїхав до Америки лікувати, а потім ховати свою дружину, а Кетлін Дж. Вотерс вирушила в чергову відпустку на Багами, війна в Україні, хоч як дивно, тривала.

Щоби не відстати від інших, а заразом і зекономити гроші, The Los Angeles Herald  спитала, чи не хоче Семен поїхати на війну. Він сказав, що хоче, і поїхав саме вчасно. Був збитий пасажирський «Боїнг», потім російські війська вторглися в Україну й узяли в кільце тисячі українських солдат під Іловайськом. Сотні з них загинули в оточенні та при трагічному виході з нього.

Семен в обох випадках проявив себе неймовірно. На місці падіння «Боїнга» він був уже наступного ранку. А з Іловайського котла він взагалі виходив разом із розбитими українськими частинами й описав у деталях їхню трагедію та героїзм. Але найголовніше: у своїх статтях він переконливо довів, що під Іловайськом воювали російські десантники, а ніякі не «ополченці». Настільки переконливо, що в Росії почали погрожувати його життю й життю його сім’ї. Уночі в одне вікно його квартири на другому поверсі кинули вихлопну трубу, а в друге димову шашку.

Керівники газети зобов’язані було негайно вивезти принаймні його сім’ю з Росії, але для них його родина не існувала, а самого Семена вони й далі тримали в Україні, поки не підоспіла «допомога», звідки не чекали. Під час відпустки Кетлін читала кожну статтю Семена й кусала лікті, а потім використала улюблений американський прийом – відшукала в їхньому розумінні «компромат» і настукала на Семена начальству. Він, бачте, порушив їхній внутрішній етичний кодекс. Був надто відвертий у соцмережах, явно зайняв «проукраїнську» позицію.

Семен був активним і популярним блогером у Фуйсбуці. В одному відвертому пості, що отримав тисячі лайків, він, зокрема, мав необережність написати таке:

Гадаю, що Путін буде оголошений міжнародним воєнним злочинцем, якщо розслідування аварії пасажирського «Боїнга» доведе, що лайнер був збитий або «ополченцями»‑сепаратистами, або російськими військовими. У всякому разі зброю їм дала Росія, тобто Путін.

Інших варіантів не буде.

Дозвольте мені, однак, виступити адвокатом диявола й захистити Путіна, наскільки це можливо. Цей малий чоловічок, з випадково отриманою необмеженою владою, спонуканий і роздертий комплексами й фобіями, цілком міг обмежитися нескінченною війною з тероризмом усередині Росії, що насправді – усі розуміють – є нічим іншим як боротьбою нанайських хлопчиків.

Путін не може запропонувати своєму народу нічого позитивного, тому, аби утриматися при владі, він весь час уже п ’ятнадцять років пропонує одне й те ж – війну. Спершу з бандитами й терористами, яких сам же творить і пестить, а тепер і з рештою світу.

Цього ніколи б не сталося, якби народ сказав НІ на виборах так, що підтасовувати марно. Але російський народ весь час говорить путінський владі ТАК.

Саме тому головним винуватцем і творцем беззаконня й злочинів у своїй країні та за її межами є насамперед не Путін, а народ, ті самі 86 %, які його підтримують.

У Адольфа Гітлера підтримка в народі була меншою, але все одно німецький народ був винен у злочинах нацизму. Так і російський народ, створений шляхом негативної генетичної селекції протягом майже ста років (83роки того століття й 14 цього), винен у путінських злочинах проти самого себе, проти інших країн і народів.

Тому санкції проти Росії не повинні бути точковими й націленими проти вузької групи осіб, а мають спрямовуватися проти всього російського народу як головного винуватця злочинів, про які ми говоримо.

Росіянам треба заборонити в їзд в Америку та країни Євросоюзу. Крім того, слід уводити санкції проти кожної країни, яка дозволить в’їзд росіянам.

Треба припинити експорт у Росію всього, навіть ліків і препаратів, за винятком хіба презервативів.

Треба арештувати все майно Росії й росіян за кордоном, а також всі банківські вклади.

Хай варяться у власному соку ненависті.

Тільки такі рішучі заходи щонайшвидше приведуть до зміни режиму в Росії, задовго до того, як Путін сам відкине копита.

Будь‑які дипломатичні контакти з Росією слід заборонити, доки в Росії не поміняється влада, поки не припиниться війна на Донбасі й поки Крим не буде повернуто Україні.

І не треба боятися ядерного шантажу з боку Росії. Це в гіршому разі виявиться блефом. Насправді російські ракети, навіть якщо Путін вирішить покінчити із собою в такий апокаліптичний спосіб, нікуди не долетять. Просто не зможуть. Розваляться на землі чи в повітрі. Це просто ядерний брухт часів «холодноївійни» – і не більше.

Тільки сам російський народ може відправити Путіна принаймні у відставку. Але для цього народ має дозріти, і решта світу зобов’язані йому в цьому допомогти.

Так, ризикував ЕсЕс, коли постив такий текст, не тільки роботу втратити, але й життя. Але такою вже він був людиною.

Кетлін, яка побоювалася, що її більше не пошлють в Україну через відмінну роботу Семена, зробила своє домашнє завдання прекрасно: вона стежила за кожним постом надто відвертого Семена у Фейсбуці та ось знайшла, що шукала. Кетлін швиденько переклала фейсбучні відвертості англійською й подала їх своїм керівникам як доказ необ’єктивності Семена та як причину погроз йому і його родині в Росії. Йому погрожують у Росії не тому, що він щось не так у газеті пише, а тому, що він займає однобоку політичну позицію в соцмережах, резюмувала вона. Насправді гарний начальник мав би послати Кетлін куди подалі з її смердючим доносом, та тільки не в Америці, де подібне стукачництво, навпаки, заохочується.

Головні редактори прийняли «правильне» рішення. Вони відсторонили Семена від роботи в Україні. Так і сказали йому: «Ти необ’єктивний. Ти проти Путіна, і ти за Україну. Ми не можемо дозволити собі бути упередженими. Читач скаржиться». При цьому, щоправда, вони забули додати, що цим «читачем» була Кетлін. Поки йшла війна, Семен тягав для них каштани з вогню. Коли означився хоч якийсь крихкий мир, Семен виявився необ’єктивним.

Семен поїхав назад у Москву, а Кетлін – назад в Україну, і наче виходило в них усе як по писаному: Семен сам кругом винний.

Семен Саприкін, прекрасна людина, чудовий журналіст і фотограф, загинув під Москвою у вересні 2014 року. Офіційна версія: заснув за кермом. The Los Angeles Herald  послала його родині 12 тисяч доларів, його чотири місячні зарплати. Ніхто з редакції навіть на похорон не приїхав. Ніхто з колег, крім Олексія, не подзвонив його дружині.

Олексій їхав в Україну, зокрема, й через це. Він хотів подивитися Кетлін в очі й поставити їй кілька питань. Але не застав її в Києві. Вона, як ведеться, була зовсім поруч (!) з війною. У Харкові. Але просила його дістатися принаймні Пісок, аби зробити воєнні action ‑фото для її статей.

У Києві Олексій не втримався й набрав Ніку. Вона не взяла слухавку, а потім вимкнула телефон. Олексій не намагався аналізувати свої дії, просто хотів її бачити.

Пізніше він подзвонив їй з номера, по готельному телефону. Вона взяла слухавку, упізнала його голос, сказала: «Вас не чути. Передзвоніть». Навіть через телефонну слухавку Олексій чув, як у неї перехопило подих.

Він написав їй лист на імейл, просто хотів «дізнатися, як вона». Ніка не відповіла. І ось тепер він сидів у автобусі, який їхав на війну, думав про Ксюшу, про Ніку, про те, як раптом розбилося все його життя на дрібні незрозумілі шматочки, наче кришталевий бокал, який не можна ні зібрати, ні склеїти.

Уже затемна вони доїхали до Красноармійська. Стали чекати на бронетранспортер. Стояли на узбіччі, курили в кулачок, переговорювалися впівголоса, наче вже були на передовій. У кожного з них це була далеко не перша ходка на війну.

На окраїні Красноармійська в будинках світилося, лунали звуки телевізора, чийсь безладний спів. А попереду була непролазна ніч. Там були селища й села, але не було ні світла, ні життя більше ніякого. Лише суцільна пітьма війни. Солдати стояли між світлом і тьмою, як давні вікінги на березі океану. Куди їх винесе хвиля? Чи всі повернуться додому? Аж у глибині чорної діри виднілися короткі спалахи. Ще беззвучні.

– Усі в автобус, – різко сказав командир.

– Розвантажуємося? – поцікавився хтось.

– Ні. Усі в автобус!

Олександр Сергійович, у футболці з короткими рукавами, тонкій літній жилетці, легких штанах і так само легких, але добре нагуталінених черевиках, стояв разом із бійцями, і його вже пробирав холод жовтневої ночі. Він був радий повернутися в теплу кабіну. Зараз прийде транспорт, повезе бійців. Він подзвонить дружині, щоби не турбувалася, вип’є чайку з термоса, закусить пиріжком і поїде додому.

У цей момент пасажирські дверцята розчахнулися так, наче хтось хотів зірвати їх. У хмарі перегару й порохового диму на сидіння біля нього бухнувся військовий у брудному подертому камуфляжі, у бронику й без каски. У розгрузці поверх броника в нього гримав весь арсенал армії Берега Слонової Кістки. Волосся було скуйовджене й стирчало в різні боки, як у дикуна.

– Значить, так, – почав прибулець, і весь автобус наповнився димним перегаром. – Відтак переходите під мою команду. Обстановка бойова. Зброя – до бою. Я капітан спецназу, позивний «Дикун»! Драстуй, дядя, Новий рік! – повернувся він до водія. – Слухати сюди! Їдемо без світла. Виконувати тільки мої команди. Один неправильний рух – і ми всі двохсоті. Ласкаво просимо до пекла! Поїхали!

Олександр Сергійович не зрозумів, як так вийшло, але він завів движок і без слів рушив із місця.

– Прямо сто метрів, потім бери лівіше трохи, – горлав команди спецназівець. – Додай газу, дядя! На такій швидкості нам усім п…дець! Зараз через п’ятдесят метрів буде згорілий танк. Нам би в нього не в’ї…тися!

На вулиці, у суцільній темряві – близькі звуки кулеметної й автоматної стрілянини.

– Усі на підлогу, б…дь! – спецназівець кричить у салон і сам втискається в сидіння. – Зараз мертва зона – двісті метрів. Якщо виявлять – все, гаплик, б…дь!

Усі в салоні падають один на одного, брязкаючи зброєю й матюкаючись. Олексій залишається сидіти. Він намагається зняти цю картинку. Автобус трусить. Стрілянина ближчає. Темінь жахлива. Тріск розбитого скла. Холодний вітер свистить усередині. На плечі й на голову збоку сиплються осколки. Попали.

– Ще п’ятдесят метрів, б…дь! – горлає Дикун. – Давай, давай, дядя!

Тріскається ще одне скло. Автобус в’їжджає в Піски.

– Стоп, машина, – кричить спецназівець і зразу – в салон: – Трьохсоті є?

Мовчанка.

– Нема, чудово. Тепер ми прикриті будинками. Вмикай габарити, дядя.

Вітер у салоні вщух. Чутно, як дихають солдати.

– Це не зйомка, а х…рня якась, – шепоче Олексій. – Ну справді, ні х…я не видно.

На війні часом виривається нецензурних слів на секунду більше, ніж за місяць мирного життя. «Невже це лайно так міцно сидить усередині й вилазить, коли гарненько натиснуть? – питає себе Олексій. – Якість життя диктує культуру спілкування».

За командою Дикуна автобус знову рушає. Габаритні вогні вихоплюють силуети танків і бронемашин, що ховаються за будинками. Ніде нема світла. Неподалік падають міни. Одна за іншою. Потрапить така в хату – і братська могилка готова. Олексій нараховує сім близьких розривів, які освітлюють вулицю й великий напівзруйнований будинок попереду.

– За цією руїною стаємо на якір до ранку, – спокійно говорить спецназівець. Схоже, він уже протверезів. – Виходимо, вивантажуємося. БК залишаємо всередині до ранку. Нам ще двісті метрів іти. За моєю командою. Ідемо один за одним, крок у крок. Дистанція – метр.

Коли всі вивантажилися й нав’ючили на себе все що можна, Дикун підходить до вікна водія й каже неголосно, але жорстко:

– А тобі, дядя, особливе запрошення? Ти хочеш тут у залізній могилі залишитися?

Олександр Сергійович дістає НЗ – пачку цигарок із бардачка (друга – в кишені), і в темряві прилаштовується останнім до групи, забувши в автобусі торбинку з термосом і пиріжками. Спецназівець веде шеренгу по багнюці, якої подекуди по коліно. Чого‑чого на війні аж із лишком, то це багнюки, наче її навмисне завозять сюди невидимі вантажівки, поки солдати воюють.

Ось Дикун довів їх до якогось перехрестя. Чекає, доки всі підтягнуться.

– Значить так. Перебігаємо вулицю по одному. Вулиця вся прострілюється. На іншому боці – другий будинок ліворуч ваш. Розташовуйтеся, хто як може, до ранку. Уранці буде хавчик і буде поставлена задача. Питання є?

Питань нема. Поки один за одним перебігають те, що називається вулицею, а насправді селевий потік багнюки, поряд падають чотири міни. Спалахує дах будинку праворуч. Стає світліше й зрозуміліше, куди йти.

– Сепари освітлюють нам дорогу, – жартує один із солдатів.

У будинку, куди врешті дісталися на нічліг, у чотирьох кімнатах уже сплять або просто валяються без сил чоловік десять. «Легко» розміщуються ще десять. У темряві розстилають на підлозі каремати. Запалили на всіх один налобний ліхтарик. Уночі й у хаті світло помітне. Валяться, хто куди. Хтось одразу починає хропти. Бувалий. За вікнами в саду й на сусідніх ділянках одна за одною падають міни.

– Вісімдесята, фігня, – коментує хтось. – О, а це вже серйозно – сто п’ятдесят два міліметри – гаубиця, не х…р собачий.

Олексієві й водію виділяють підвал, у якому вже сплять, похропуючи, троє. Олексій вмикає свій ліхтарик, відстібує від рюкзака килимок, стелить його в кутку: Дістає спальник. Протягує його водієві. Той спершу відмовляється, потім погоджується прийняти. У Олексія светр і штани теплі. Олександр Сергійович взагалі нічого теплого не має. На підлозі знаходять ще один килимок, укладаються. Обстріл припинився.

* * *

Прокинуся Олександр Сергійович так само несподівано, як і заснув. Від холоду. Устав, походив по підвалу, переступаючи через тіла. Звик до темряви. Знайшов сходи. Піднявся в хату, де значно тепліше, але замало кисню. Стараючись нікого не збудити, вийшов надвір, аби подихати… димом своєї цигарки.

Згадав про Надю, про те, що збирався ввечері повернутися, про риболовлю. Поспіхом дістав телефон. Зони покриття нема. Зарядка в автобусі. Як його зараз знайти й де? Як він узагалі по такій багнюці сюди дістався? «От що значить німецька якість, – подумав він і жахнувся, згадавши прострелені вікна. – Хто їх ремонтуватиме? За чий кошт? «На війні був? – спитають. – А хто тебе туди посилав, дорогенький?»

А й справді? Чому він поїхав? Чому погодився? Адже він не злякався, врешті‑решт, захмелілого Дикуна. Клієнти різні йому траплялися. І страшніші за цього. То чому поїхав? Нема відповіді.

Олександр кидає недопалок на землю, обхоплює плечі руками, щоби зігрітися, сходить із ганку й іде до вітру в глиб саду. Відходить метрів на тридцять між добряче посічених осколками яблунь і груш. Світає.

– Стій, мужик! – несамовитий крик іззаду. – Не ворушись!

До нього біжить якийсь рудий солдат років тридцяти, без каски, без зброї, з перев’язаною кистю правої руки. Добіг, обдав водія перегаром, відсунув його рукою назад і показав йому дріт на рівні щиколотки, між двома яблуневими стовбурами.

– Розтяжка, дядя! – переводячи подих, говорить рудий. – Ще б один крок – і все. Аля‑улю. Ми тут поставили парочку проти нежданчиків із флангу. Оно в тій лісосмузі сепари.

Рудий вказує рукою на чорну лінію дерев майже на горизонті. У світанкових сутінках здається, що далеко, а насправді – лише кілометр. На головній вулиці, яку вночі перебігали, раптом починається автоматна стрілянина. Вибухає поспіль кілька гранат.

– Бувай, дядя, – кричить рудий, – бережи себе тут.

Він біжить назад до будинку, навіть не спитавши, що взагалі тут робить беззбройний цивільний і хто він такий.

Із зусиллям відливши (спробуйте попісяти під обстрілом), він рушає назад до будинку, з вікон і дверей якого вистрибують озброєні хто чим солдати й біжать на вулицю, за рудим.

Олександр повертається в будинок, аби спитати когось, що далі, як йому бути, де його автобус. У будинку вже нікого нема. Усюди розкидані килимки, рюкзаки, чоботи, черевики, шкарпетки, відкриті й закриті консервні бляшанки, пляшки й бутилі, порожні та з водою, газові пальники, цинки з патронами різного калібру, коробки з гранатами, парочка автоматів і гранатометів. У кутку однієї з кімнат – каністра з бензином для генератора. Меблів майже нема, пішли на обігрів як дрова (усі кімнати сполучені масивною пічкою на дровах). У даху над однією з кімнат зяє велетенська діра. Добре, що вночі дощу не було. Над усім цим бедламом височіє чорний телевізор з кульовим отвором посеред екрану.

На вулиці триває справжній бій. Олександр свого часу відслужив строкову від дзвінка до дзвінка, спочатку рік у десантній учебці в Рязані, рядовим і сержантом. А потім ще рік в Афгані, у Паншері, був кулеметником на справжній війні проти самого паншерського лева – Ахмад‑Шаха Масуда. Тобто відчуття знайомі, але не з приємних.

Стрілянина трохи вщухла. Чути лише одиночні. І то – не близько. Олександр обережно виходить надвір, аби подивитися, де його автобус. Рудий надягнув каску. Лежить в укритті прямо на вулиці. Перед ним димиться кулемет.

«Та це ж рідний «дегтяр»![73] Оце вже не очікував, що зустріну, – дивується Олександр. У нього був такий в армії, але й тоді, у 80‑х, він був уже застарілою моделлю, таки з 40‑х років машинка. – Скорострільність так собі, сто п’ятдесят пострілів на хвилину. Якщо не дати вчасно охолонути, то дуло перегрівається після трьохсот пострілів», – приходять Олександрові з глибин пам’яті спогади про те, чого його старшина в караулі навчав. Ніхто тоді не пробував на стрільбищі триста пострілів зробити, та й не дали б. Так, пару черг. А у рудого, схоже, вже перегрівся. Навколо середини дула хмарка чи то диму, чи пари.

– Щас знову попруть, – кричить рудий водієві, – оно їхній танчик крутиться.

За спиною рудого стоїть український танк Т‑64. Без руху. І, схоже, без команди.

– Движок накрився, – спокійно веде далі кулеметник. – Але се‑ пари не знають. Нехай думають, що в нас є танк. Узагалі‑то, було два, але перший ще на тому тижні спалили, там, на краю села.

Рудий невизначено показує рукою кудись удалину, водить стволом зліва направо, не підводячись.

У повітрі характерний свист, кулі пролітають над головою Рудого. Стріляють метрів із трьохсот. Прямо з середини поля за селищем. Олександр присідає на коліно, глухне від звуку кулеметної стрілянини. Це Рудий починає «працювати».

– Ось вони, ось вони, падли сепарські, – кричить Рудий, не відриваючись від кулемета. Потом різко повертається до водія: – Дядя, поможи!

Ні, він не поранений. У магазині закінчилися стрічки (дві стрічки по п’ятдесят патронів на магазин).

– Оно коло паркану, коло кільця бетонного, бачиш пару магазинів, – кричить збуджений кулеметник. – Піднеси мені хоч один.

Кулеметник врятував йому життя, там, у саду. Як не допомогти? Олександр із зусиллям піднімає обидва споряджені вже магазини (двісті патронів, по сто в кожному – у такому щільною бою – п’ять хвилин, якщо з передишкою), біжить до Рудого, пригнувшись, і падає поряд на купу ще теплих гільз. Перед ними бетонна будівельна плита з кватирковим отвором збоку. У нього й виставлене дуло кулемета.

– Спасибі, друже, – не озираючись, говорить Рудий. – Мене Ваня звуть, позивний «Рижий».

– Мене Саша, – автоматично відповідає водій. – Просто Саша. Без позивного.

В Афгані в нього був позивний «Хохол». Але він його не назвав.

Над головою свистять кулі. Кулі стукотять по бетону перед ними. Ваня не припиняє стріляти.

Коли він нарешті зупиняється, Саша на секунду визирає через плече Рижого у віконце. Нікого там не видно. Посеред поля здіймається дим.

Олександр лягає спиною на сотні гільз, дивиться в сіре небо.

– Що у вас за війна тут така, що х…р розбереш? – говорить він.

– Позиційна називається, – відповідає Рижий. – Стріляємо одне в одного тут уже пару місяців. Але в них «арта» серйозно прибавила останнім часом. Стодвадцятки, САУ, «Град», б…дь.

«Так, а якого х…ра я тут роблю? – раптом із жахом думає Олександр. – Риболовлю проґавив, гаразд. Надюша нервує, розберемося. Але як мені взагалі звідси вибратися? Як у пастці, б…дь. І виходу нема».

Рижий Ваня пристібає другий магазин.

* * *

Олексій сидить в окопі на околиці Пісок. Зараз із ним двоє бійців. Двох уже забрали. Трьохсоті, слава Богу, – міна поряд упала. В його бронику прямо під шиєю стирчить осколок. Гарячий ще. Уже зверху впав, без сили. А то міг би ключицю зламати. Олексій згадує про зламане ребро на Майдані того дня, коли він закрив Ніку своїм тілом. Хай би про що він думав, усі його думки й спогади починалися із Ксюші, а завершувалися Нікою. Дістає телефон. Вона не говоритиме. Та й зони нема, слава Богу. Ховає його знову до кишені.

Щоби відволіктися, починає гортати на екрані камери зняті за ранок фото. Чудовий кадр із рудим кулеметником. Рука перев’язана. У роті цигарка. Каска набік з’їхала. Кулемет допотопний, весь у диму. Навкруги море стріляних гільз, на хвилях якого й хитається кулеметник у такт своєму кайфу. Видно, що він кайфує.

Ось боєць випустив автомат у багнюку. Стоїть на колінах, витирає автомат об розгрузку. Позаду нього спини бійців. Вони біжать до окопів, під обстрілом, пригнувшись. Боєць упівоберта дивиться на них. Він не боїться війни. Він боїться залишитися з нею сам‑на‑сам.

Ось іще боєць сидить на дні траншеї, закривши лице руками. Між брудними пальцями з вугільною шахтою під обкусаними від болю й страху нігтями скрапує темна кров, наче він витискає її з обличчя. Збоку від нього лежить другий, поранений. У кадрі неможливо почути, як він стогне, але зігнуте коліно наче пронизано болем. «Чистий тобі Спілберг», – усміхається Олексій і зразу ловить себе на думці, що він зняв чужий біль і радіє йому, як великому успіху.

– Пощастило мужикам, – наче почувши ці думки і заспокоюючи його, говорить один із двох бійців, які залишилися в окопі. – В одного наскрізне в щоку, у другого – в стегно. Кістки не зачеплені, мізки, серце, яйця й інші життєво важливі органи теж. Вже ї…атися зможуть через пару днів. Обережно. А щас поїдуть додому героями, а ти тут сиди в цій багнюці поки не підстрелять, б…дь.

– От у мене влітку випадок на кордоні був, під Слов’янськом, – раптом продовжує перервану розмову інший боєць із позивним «Чижик», який і справді схожий на чижика: кругле дитяче лице з довгими віями. Щоправда, Олексій чижиків ніколи в природі не зустрічав. – На висотці закріпилися чоловік двадцять наших. А сепари думали, що ми пішли, що там нікого…

Ранок, виправ усе, форма сохне, я в шортах… До висотки під’їжджають пара мікроавтобусів метрів сімсот – вісімсот від нас. Якісь люди… Подумав, за нами, або їжу хтось привіз! Усі хлопці з іншого боку в окопах. Я взяв на всякий випадок «лимонку», до кишені поклав і пішов глянути, хто там… Іду… Підходжу ближче, не можу роздивитися, хто в чому, наші чи свої?.. Кричу: «Мужики! Я свій, свій!!!». Бачу на одному рясу… Священик! Значить, свої!.. Звідки у сепарів священик? Вони, не зважаючи на мене (у шортах і брудного), сперечаються між собою й махають руками… Підходжу ближче, священик повертається до мене лицем… А в нього АКМ колорадською стрічкою перемотаний! Дивлюся – в інших теж… У голові думка: попався, кінець мені… Вони питають: «Чего тебе?». А я гранатку тихенько так намацав у кишені, дістав обережно й у долоні за спину… вусики… кільце… Сміюся, не знаю, що сказати. І вони сміються чомусь. Я гранату їм під ноги – і ходу до своїх… Вибух! Падаю й повзу щосили до своїх, а наді мною кулі – вжик, вжик! Але тут наші з окопів їх побачили й кулеметом поклали всіх. А я от приповз без жодної подряпини, хіба що лікті позбивав!

* * *

– Ви водій автобуса? – спитав Олександра високий військовий, років сорока, у новій, чудово підігнаній формі й затягнутій касці, коли Рижий і водій закінчили стріляти й уже були вирушили до будинку в пошуках «жрачки». – Прекрасно. Я – майор Михайленко, тутешній комбат, позивний «Макс». Нам терміново треба евакуювати в Первомайськ шістьох поранених і двох двохсотих. Ви ж усе одно маєте додому їхати.

– А що ж у вас військової «швидкої допомоги» нема? – спитав Олександр.

– Уявіть собі, нема. Якби тільки цього не було, а тут за що не візьмися…

– А як же ви поранених евакуюєте?

– Отак і евакуюємо, принагідно. На чому пощастить… Сьогодні ось – із вами.

Перебіжками майор і водій дісталися автобуса. Чотири вікна були розбиті, один бік продірявлений осколками. Олександр відчинив дверцята. Четверо бійців внесли поранених і вбитих, самі зайняли місця біля розбитих вікон із автоматами напереваги. Майор сів поруч із ним у кабіну.

Їхати вдень було ще небезпечніше, ніж уночі. Майже півкілометра нічийною землею. Як виїхали на відкрите місце, одразу почалася стрілянина. Незрозуміло чия, бо четверо солдат і двоє поранених, які могли стояти, сидіти й стріляти, зайняли місця біля розбитих вікон і відчинених дверей і без упину палили по невидимому ворогу.

Проїхали, точніше, пролетіли повз спалений танк. Стрілянина припинилися. Вже за хвилину вони з усього маху влетіли в мирне життя. По узбіччю назустріч одна одній ішли дві баби – одна з відрами й коромислом, інша з козою. Олександр був щасливий бачити їх, як нікого й ніколи досі в житті. Війна була в минулому. Війна була позаду.

Біля величезного знаку «Красноармійськ» їх чекали дві міські «швидкі допомоги». Поранених і вбитих швидко перевантажили в них. На підлозі в салоні розтікалася велика кривава пляма. «Видно, когось під час перестрілки ще разок полоснуло», – вирішив Олександр.

Майор почав тиснути йому руку, прощатися, перепрошувати за затримку. І тут у нього запрацювала рація.

– Слухаю тебе, Цунамі, – майор відійшов убік. – Добре. Плюс, плюс.

Він повернувся до Олександра. Вираз його обличчя з привітного й спокійного змінився на сумний і стурбований. З таким лицем просять у борг грошей у жебрака…

– Ви, звісно, можете послати нас на х…й, і правильно зробите, – тактовно почав майор. – Але там, на самій окраїні Пісок, там, де ми проїжджали, двох цивільних щойно підстрелили. Вони їхали майже слідом за нами на своїй «дев’ятці». Чоловік і дружина, немолоді. Обоє поранені. Вона – тяжко. Транспорту іншого зара нема. Що скажете?

– Х…лі тут говорити, – Олександр сів за кермо і почав розвертатися. – Слухаюсь, товаришу командир…

Майор залишився в Красноармійську, а з Олександром поїхали четверо солдат із автоматами для прикриття. Дивно, але танк проїхали без стрілянини. І лише потім уже кілька снарядів приземлилися десь за ними, але далеко. Одне слово, проскочили. На самому в’їзді в Піски назустріч їм летів БТР із синьо‑жовтим прапором на башті і, не зупиняючись, промчав повз, злегка зачепивши бік автобуса.

На початку головної вулиці димилася покорчена червона «дев’ятка». Поряд стояли п’ятеро військових. Пригальмувавши біля «дев’ятки», Олександр відчинив вікно й спитав у солдат, де поранені. «їх забрали хвилину тому на бетеері «правосеків», – не повертаючись, кинув кремезний офіцер, без каски, зі скуйовдженим волоссям. Потім раптом різко обернувся до автобуса. Олександр із жахом упізнав у ньому Дикуна.

– Дядя! От ти‑то мені якраз і потрібний! – радісно загорлав Дикун.

* * *

Олексій ішов назад по багнюці через Піски. Стрілянина й обстріли припинилися, наче обидві сторони за взаємною домовленістю почали обідати. Будинки на окраїні села, де проходила лінія фронту, стояли повністю зруйновані. Навіть дерева були наче спиляні осколками. Далі, в глиб села, руйнувань було менше. Подекуди в стінах і дахах зяяли величезні діри від снарядів і мін. На вулиці й навколо будинків було повно сміття, наче мешканці весь рік вивалювали його з осель, перш ніж остаточно виїхати. Цілого скла не було в жодному вікні. Зрідка вікна були затягнуті целофаном або тканиною. Це означало, що там міг залишатися ще хтось із цивільних.

Біля одного з таких будинків він і почув голоси й дитячий плач. Хвіртка була зірвана й валялася на землі. Він увійшов у двір і побачив скорботну картину: хлопчик років десяти лежав долілиць, ридав на повен голос і обіймав мертвого собаку, видно, щойно вбитого осколком. Поряд стояли чоловік і жінка, обидва років сорока. За ними – стара «Волга» з вибитим склом і вся в дірках від осколків, мов решето. Метрів за п’ять від них, у саду, ще димилася в землі велика воронка.

– Вот скажите этим освободителям из Киева, какого хрена они сюда пришли! – одразу почав, побачивши камеру, чоловік. – Мы тут жили нормально, никто никого не обижал. Они заняли здесь дома, как позиции. Напьются пьяные, выйдут на улицу ночью, хирак из гранатомета, а те в ответку по ним. Но мы‑то здесь живем! Это ж, б…дь, не Курская дуга. Хотят воевать, пусть вон в поле воюют. Зачем здесь?[74]

Дружина підняла сина, обняла його і разом з ним почала ридати вголос.

– Мы, дураки, остались, думали дом сберечь, барахло сберечь от разграбления, – вів далі чоловік. – Вот дождались. Спасибо вам, ребята! Освободили нас! Спасибо, товариш Президент! Только вот кто за это все заплатит? Кто вернет нам машину, собаку, дом отремонтирует?[75]

* * *

Дикун наказав Олександру їхати з ними на інший край села, «шукати коректувальника вогню».

– Надійшов сигнал, – сказав Дикун. Перегар за ніч не випарувався, а лише став густіший. – А ось і вони, голубчики. Стій, стій!

Олександр різко загальмував, і Дикун з іншими вибігли з автобуса й кинулися за двома сільського вигляду мужиками (на війні якось усі цивільні набувають сільського вигляду), які зникли у провулку.

Олександр заглушив мотор. Ударив себе долонею по лобі. Вилаявся міцно. Він знову забув подзвонити дружині! Дістав телефон. Блимає остання паличка, і зони нема.

* * *

Надія не спала всю ніч. Під ранок вона почала телефонувати в міліцію, обдзвонювати лікарні й морги. Олександра або схожого на нього чоловіка ніде не було. Це зовсім не заспокоїло її, а навпаки. Вона випила таблетку, увімкнула телевізор, послухала місцеві новини, вимкнула. Руки трусилися. Обличчям котилися сльози. Вона вся зразу якось стислася й постарішала. Вона знала, що вінповіз кудись якихось військових, але не знала, кого й куди. Була субота. Телефон диспетчера в його конторі не відповідав.

* * *

– Стоять, б…дь! – Олександр почув голос спецназівця, що долітав із початку провулку. – На землю, б…дь! Лицем вниз, б…дь! Руки за спину! Лежать, б…дь! Кому сказано!

Далі він чув крики, які не міг розібрати, і стогони, які не треба було розбирати.

Через кілька хвилин обох чоловіків підвели до автобуса. У одного з носа сочилася кров. У другого розпливався синець на всю щоку під лівим оком.

Того, що з розбитим носом, з вигляду старшого, завели в автобус. Олександр сидів, не рухаючись і не обертаючись. Дивився в дзеркало заднього виду.

– Так, документи в тебе місцеві, я дивлюся, і з собою, а телефон де? – спитав Дикун. У голосі його затриманий, хоч би як старався, не зміг би вловити для себе жодної надії.

– Удома залишив, – відповів хлопець років двадцяти п’яти, сплюнувши кров у калюжу крові на підлозі. – Тут же все одно вже зони нема.

– Я, б…дь, тобі щас зроблю зону! – загорлав Дикун страшним‑престрашним голосом. – На підлогу, лицем вниз, б…дь. Мабуть, скинув, гад. Якщо щас його знайдемо, я тобі точно, б…дь, яйця відстрелю, сука йо…на! Карась і Шкет, б…дь! Подивіться там у траві по ходу їхнього руху. Точно, мобільні скинули, підараси! – крикнув Дикун у розбите вікно автобуса.

Ті скоро повернулися й доповіли по формі, що «ні х…я підозрілого не знайшли».

Двоє солдат поклали затриманого лицем вниз прямо в калюжу крові, що застигала на підлозі. Дикун сів на коліно позаду, дістав із розгрузки мисливський ніж. І так натиснув вістрям на задню частину стегна затриманого, що в того на сірій штанині проступила кров.

Хлопець застогнав, засмикав головою. Усе його лице було в крові. Своїй і чужій. Спецназівець прибрав ножа.

– Коротше, ми залишаємо ваші документи собі й брата твого затримуємо, – прогарчав Дикун. – Якщо до вечора ти, б…дь, не принесеш нам інформацію про коректувальника, ти дуже пошкодуєш. Ми знаємо твою адресу. Ми прийдемо з твоїм братом, з тим, що від нього залишиться, до вас у гості. Як зрозумів мене, прийом?

– Усе зрозумів, зрозумів, – стогнав і плювався кров’ю хлопець.

Його підняли, підвели до дверей, дали копняка. Він упав у багнюку так, що не міг одразу підвестися. Він сидів задом у багнюці. Він був увесь у багнюці й крові. Він плакав. Ні, скавчав.

У цей час автобус розвернувся й поїхав у «штаб», що розташувався в місцевому клубі. Другого брата повезли туди.

Біля штабу Олександр вийшов з автобуса, оглянув його з усіх боків, похитав головою. Чалапаючи вже без розбору по багнюці, пішов на інший бік місцевого майдану, до колонки. Раптом у ній є вода? Води не було. Але тут засвистіли міни. Вони вибухали навколо щохвилини. Десятки вибухів. Олександр лежав біля колонки, закривши голову руками. Вибухова хвиля возила його по багнюці з боку в бік. Обстріл тривав, здавалося, цілу вічність. Аж ось він закінчився.

У стіні штабу була велика пробоїна. Звідти вивели й винесли чотирьох поранених і вбитого. Убитим був Дикун. Його Олександру було не шкода. Вперше за цей найстрашніший день війни в його житті він відчув щось на зразок задоволення. Серед поранених був і той цивільний хлопець. Завантажили їх усіх разом із двохсотим у його «Мерседес», чи в те, що від нього лишилося…

На зворотному шляху, у мертвій зоні, осколок пробив йому заднє колесо. Але він вирулив на диску, і вони доїхали до Красноармійська. Там Саша поміняв колесо. У Пісках під час останнього обстрілу Саша залишив у багнюці черевик і навіть не намагався його відшукати. Так він і їхав до кінця в пораненому закривавленому автобусі, босий, знявши для зручності другий черевик.

Коли поранених і вбитого забрала «швидка допомога», Олександр залишився з молодим офіцером, який теж їхав у Дніпропетровськ. Олександр намагався подзвонити дружині, але батарейка в телефоні остаточно сіла. Офіцер запропонував свій, але Саша не пам’ятав номер телефону дружини. Прикурювач в автобусі більше не працював. Зарядити акумулятор він не міг. По дорозі штабний офіцер між іншим розповів йому, що вони сьогодні хотіли відправити Дикуна додому, бо той «зовсім з котушок з’їхав на цій війні».

Доїхали до Дніпропетровська, як уже споночіло.

– Я все хотів спитати, а де ваша каска й бронежилет? – прощаючись, спитав офіцер.

– Я їх зняв, – усміхнувся у відповідь Олександр. – А то в них їхати незручно. Війна ж закінчилася, так?

У нього не лише не було бронежилета й каски, він цілий день нічого не пив і не їв. Про термос і пиріжки згадав уже біля гаража. Цигарки у нього теж закінчилися.

Він ішов додому босий, в самих шкарпетках, уже зовсім сивий. Йому більше не було холодно. Він усміхався. Він виконав свій обов’язок пред Батьківщиною. Він допоміг солдатам на війні. Як міг.

А автобус – дрібниці. Відмиє й відремонтує. Головне, щоби не було війни.

З цими думками, з усмішкою на обличчі він дійшов до будинку, піднявся пішки на п’ятий поверх своєї старої «хрущовки» й подзвонив у двері свого минулого та завтрашнього, нового життя.

Коли Надійка отямиться й почне ставити питання, його єдиним, але в прямому значенні залізним алібі буде понівечений автобус, без якого в його історію з пригодами на війні ніхто не повірить. Не лише дружина.

 

Глава XVII. Панас і Свєтік

19 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Стрілянина напередодні вщухла пізно ввечері. Два сепарські танки безроздільно господарювали на злітці аж дотемна й довбали термінал, як хотіли. Ні міномети, ні «Гради» не могли їх дістати. Послана «з материка» обслуга ПТУР[76], яка мала якщо не спалити, то, принаймні, відлякнути танки, сама нарвалася на засідку. БТР згорів. Троє бійців відступили, забравши трьохсотого. Більше спроб не було.

Обидва пости на південно‑східному розі будинку були покриті танковим вогнем. Сепари кількісно до роти зайняли весь третій поверх, потім за допомогою великокаліберних кулеметів і гранатометів витіснили кіборгів із другого на перший, і далі з оранжевого залу на першому поверсі – в багажне відділення, де люди Степана‑Бандера, маючи великі втрати, і зайняли під ніч на 20 січня свою останню кругову оборону.

Відступати далі було нікуди. Хіба що на злітку, де максимум через хвилину ти стаєш мішенню для тих, хто окопався навпроти біля зруйнованого й розграбованого ще півроку тому магазину «Метро» та православної церкви – на іншому краю зони ураження. Оточення було повне, абсолютне. Ворог був повсюди: нагорі, внизу, навкруг. Його перевага в живій силі й техніці була несумірною. На кожного кіборга припадало до сотні сепарів. Не кажучи вже про кулемети, танки та «Гради». Іноді здавалося, що вся російська армія штурмує Аеропорт.

Після того як комбат Медвідь («папа») потрапив у полон разом із «мамою» (рацією), сепари «перешили» свої рації. Тепер вони могли безперешкодно слухати український радіообмін, а кіборги на їхню нову секретну частоту вийти вже не могли. Рації стали непотрібні. Останнім наказом від командира бригади було припинити радіообмін і користуватися мобілами, які сепари успішно глушили, а якщо не глушили, то теж слухали…

У Бандера з іще досі живої сили в строю залишалися тридцять чотири людини, включно з сімома легко пораненими, які ще могли тримати автомат у руках. Решта були або вбиті, або тяжко поранені. Хавчик сякий‑такий іще лишався – перловка, гречка, тушонка в консервах. Днів на три вистачить. Армійські галети давно використали на топку. Так, галетами кілька днів тому ще топили останню буржуйку. Їх не можна було їсти, зуби зламаєш, але тепла й особливо диму вони давали достатньо. Для вузького кола людей, що практично притулялися спиною до буржуйки. Грілися по черзі між боями. У бою не холодно. В Аеропорті всі, абсолютно всі, постійно кашляли, чхали й були в незмінних шмарклях. Провівши день у терміналі, можна було почути всі відтінки кашлю – від сухого надривного до глибокого мокротинного.

Ще місяць тому буржуйок у робочому стані було три. Попалили в них усі меблі, які могли знайти в межах Аеропорту, усю оббивку й обшивку, яка горить. Якось на другому поверсі в колишній кімнаті прикордонного контролю знайшли два великі ящики. Один із протигазами, інший із ЗЗК[77]. Ящик із протигазами знесли вниз й відклали вбік – а раптом знайдеться їм застосування, – а от ЗЗК один кмітливий хлопець, а саме Юрчик‑Паровоз, одразу пристосував як пальне для буржуйок. Сморід стояв нестерпний, але горіли ЗЗК яскраво, а головне – жарко. Останню буржуйку топили галетами, але й вони закінчилися.

Найстрашнішим, однак, було те, що критично танули запаси питної води. Сніг час від часу випадав, але бігати зліткою, ловити його ротом чи збирати жменями, поки він не розтанув або не перетворився на чорну ожеледь під ногами, було рівнозначно самогубству. До такого стану кіборги ще не дійшли.

Ні, питна, за складом (Н₂О), вода ще була в дюжині п’ятилітрових бутлів. Але за останні дні, що чергувалися з дедалі морознішими ночами, вода в бутлях замерзла. Розтоплювати її на пальниках було неможливо, та й ніколи, ну й газ уже закінчувався. Тому спрагу тамували досить первісним способом: зрізали ножем порожню частину верхньої секції бутля й потім цим же ножем довбли лід всередині. Відколювали шматочки, клали їх до рота й розсмоктували, як льодяники.

Салам зізнався Олексію, що раптом зрозумів: востаннє він їв два дні тому, усією його їжею чи питтям були ці самі льодяники, а от у туалет взагалі забув, коли ходив. Організм перелаштовувався на безвідходне виробництво. Олексій узагалі не міг згадати, коли востаннє їв.

Відступаючи напередодні з оранжевого заду, під час вибуху танкового снаряда Салам заліг на підлогу. Не встиг він це зробити, як йому на спину впав якийсь рюкзак, легкий і, здавалося, порожній. Але мудрий досвідчений Салам, і далі лежачи, поки не вщухла танкова стрілянина, таки перевірив кишені незнайомого рюкзака й виявив там літрову армійську алюмінієву флягу. Рідина, яка лишалася у флязі, дивним чином не замерзла. Вона заповнювала ємкість майже наполовину й заклично переливалася всередині. Салам відкрив флягу, поспішно підніс її до сухих губ і… Звісно, жодний соціально близький йому Хоттабич не вилетів звідти й навіть «окрім мордобою – жоднісіньких чудес» Висоцького не випливло та не розкидало по злітці незчисленні полчища орків, щоби нарешті відкрити кіборгам шлях додому.

Те, що так спокусливо булькало в таємничій флязі, обпекло йому губи різким, майже медичним смаком і хімічним ароматом холодної паленої горілки. Якби знайшли зараз цей скарб Юрчик, Панас, та той же Бандер, – і під дірявим склепінням скелета Аеропорту міг би пролунати переможний розкотистий рик первісного мисливця або збирача.

Салам не порушив тишу війни сторонніми звуками. Сорокадев’ятирічний ветеран, який любив повторювати, що «нарешті захищає Батьківщину на Батьківщині», незважаючи на роки, проведені в Радянській Армії, потім за контрактом у російській армії в Таджикистані й у Чечні, і ось тепер в українському окремому розвідбаті, він зберіг свою етнічну незайманість. І горілку не пив, як і не їв свинину, тобто свинячу тушонку. Навіть у «сраці світу» під назвою «Аеропорт».

Салам урочисто приніс флягу в КСП, де за столом навколо пальника, що неабияк коптів, зібралося чоловік сім кіборгів, включно з Бандером і Олексієм, тобто всі ті, хто не лежав чи не сидів, замерзаючи, на останніх п’яти постах по периметру.

Усі присутні озирнулися на прибульця, освітлюючи його налобними ліхтариками, наче виснажені голодом і спрагою шахтарі, які очікують, що Салам от‑от дістане звідкись кілька хлібів і риб, переломить хліби й розірве риб на частини… І наситяться всі стражденні, і лишиться ще дванадцять коробів недоїдків. Але те, що явилося їхньому погляду й особливо вразило їхній загострений нюх, перевершило всі їхні біблійні очікування.

Салам, мов той самий Хоттабич, пустив по колу відкриту флягу з півлітрою горілки. Спочатку її потримав Юрчик і раптом, не торкнувшись, передав Олексію. Той по секунді роздуму – Свєтіку, той моментально (чого ще від Свєтіка чекати?) передав її Панасу, той – іншому бійцю, той – ще далі, аж поки нарешті фляга, зробивши майже повне коло, опинилася в руках Бандера.

Він надсадно нюхнув (саме нюхнув, а не понюхав) із горлечка, наче був готовий самим лише носом вдихнути в себе весь уміст фляги. Потім відірвався від неї, струснув головою, як після нашатирю, й обвів усіх присутніх важким поглядом. Ніхто не наважився зробити перший ковток. Усі погляди тепер були спрямовані на командира.

Стояла мертва тиша. Було чутно, як у всіх, крім Салама й хіба що Свєтіка, буксуючи, ворушаться кадики.

– Отже, друзі мої! – з билинною значущістю промовив Степан. – Дозвольте мені завершити дебати на наших комсомольських зборах у вузькому колі загальною думкою, що вміст цієї фляги буде випито всіма нами разом, коли ми виберемося з цього пекла.

– У яке самі себе загнали, – сумно прошепотів собі під ніс засмучений Панас.

І було незрозуміло, чи це стосувалося конкретного Соломонового рішення, чи загальної гнітючої картини світу. Панас підвівся й вийшов з кімнати. Олексій вийшов слідом за ним, щоби зайняти місце біля холодильника з «днювальними» і ще раз прокрутити на екрані камери фото. Стійкого зв’язку не було вже другий день. І він навіть не діставав лептоп для обробки. Просто маркував потенційно цікаві фото прямо на флешці.

* * *

Після повернення з Пісок він з’їздив до Маріуполя, потім знову в Піски. Новий, 2015 рік зустрічав на самоті в прохолодному номері «Дніпра», коли раптом зателефонувала Ніка й сказала, що виявила його неприйняті дзвінки. Ага, «виявила». Востаннє він дзвонив їй три місяці тому, у жовтні, до першої поїздки на війну в Піски з тим приголомшливим водієм, який провів добу на фронті, під обстрілом, без броника, каски, теплого одягу й жодного разу не заскавчав.

– Я сумую за тобою, – раптом сказала Ніка. – Ні, тобто нічого такого. Просто заскучала за спілкуванням з тобою. Просто хотіла побачитися. І все. Може, якось вип’ємо чаю чи шампанського? До речі, з Новим роком тебе!

– І тебе. Я радий, що цей рік закінчився, нарешті. Я радий чути твій голос.

Олексій говорив неголосно, повільно й сухо, щосили намагаючись стримувати виниклий раптом приступ хвилювання, що стискав горло.

– Ти не відповів, – сказала вона теж тихо, після паузи.

– Ніко, я їду післязавтра.

– А завтра ти не можеш?

– Ні, – сказав він не дуже рішучо, тому що як міг стримував себе, щоби не крикнути: «Так! Так! Так! Хоч сьогодні! Хоч зараз…».

Вона мовчала. Він чув у слухавці її дихання, яке здалося йому трохи частішим, ніж на початку розмови. Ніка підготувала себе до цієї розмови, але дуже швидко зрозуміла, що втрачає самоконтроль. Їй важко було говорити. Їй здавалося, що голос у неї дрижить. Думки в неї збивалися, настрибували одна на одну. Голова йшла обертом. Вона простягнула руку, підсунула стілець, сіла й уважно, не відриваючи слухавку від вуха, подивилася собі в очі в дзеркалі навпроти.

– Я від’їжджаю, – повторив після паузи Олексій.

– Куди, якщо не таємниця?

– Не таємниця. В Аеропорт.

– Ти відлітаєш?

– Ні, звідти не літають літаки.

– Вибач, я не зрозуміла. Що?

– Я їду в Краснокам’янський аеропорт.

– Ти жартуєш? Туди ж нікого не пускають.

– Але там твій чоловік.

– Так, я знаю. То ти через це туди їдеш?

– Ні, просто там ніхто з фотографів ніколи не працював.

– І хто ж тебе пустив туди? Невже Степан?

– Ні, мені сказали, що він дуже заперечував.

– І як же ти туди потрапиш?

– Степану накажуть мене прийняти й розмістити.

– Хто?

– Міністр оборони.

– Ну так, ти ж тепер у нас герой України. Усі лише й говорять, що про твої воєнні фото в усіх газетах. До речі, вітаю. Мені теж усе, що бачила, страшенно подобається. Ти такий молодець! Я пишаюся тобою. Фото такі справжні… такі живі… Як і ти…

– Спасибі.

– Ти подзвониш мені звідти?

– Там, кажуть, поганий зв’язок.

– Так, я знаю. Я зі Степаном переписуюся лише смс‑ками.

– Ніко.

– Так?

– Ти щаслива з ним?

– Я… Мені з ним добре… Надійно.

Олексію хотілося крикнути: «То якого хріну ти мені телефонуєш?» – але він пересилив себе й сказав:

– Я напишу тобі, якщо зможу, коли приїду туди.

– Будь ласка. Я чекатиму. Дивно, що мені Степан нічого не сказав.

– Він ще не знає, що це питання вирішене. Ну, до побачення?

– До побачення.

– Бувай?

– Бувай.

Вони обидва не зрозуміли, хто першим поклав слухавку.

* * *

Прямо перед Панасом, спиною до нього, стояли два бійці. Вони прислухалися до виразних звуків, що долинали з дальнього кінця багажного відділення, над яким якраз і перебували сепари. Або спецназ ГРУ, або чеченські бандити, хто їх там тепер розрізнить. У цілковитій темряві ночі згори на бетонну підлогу падали один за одним якісь масивні предмети. Зі звуків – спочатку мішок, потім щось важке, наче ящик, потім знову мішки. Не могли ж із таким звуком сепари десантуватися згори, як пожежні по тривозі, для останнього вирішального штурму? Панас витяг із розгрузки тепловізор і вдивився в темряву.

Зависла пауза, наче він побачив у зловісній пітьмі щось таке, що просто не міг повірити своїм очам.

– Що за х…ня?.. – нарешті пробурчав він, опустивши тепловізор.

У предметах, які один за одним падали згори вниз, він одразу розрізнив ящик з «монками» п’ятдесятками[78], потім мішки (імовірно, тротил або селітра, навряд чи гексоген), потім знову «монки» і так далі. Смертельна вибухівка й далі падала на підлогу багажного відділення за тридцять метрів від них. «Навіть однієї «монки», враховуючи щільність осколочного ураження на цій відстані, вистачило б, щоби зробити решето з носорога», – подумав Панас, який за сумісництвом і, як багато товаришів по службі небезпідставно вважали, за покликанням був сапером.

У минулому військовому житті, до Аеропорту, він був так захоплений мистецтвом вибухотехніки, що завжди тягав із собою пару чи навіть трійку готових розтяжок з еФками або РГДешками, пристібнутими до розгрузки за спиною. Його насилу переконали відмовитися в Аеропорті від цієї поганої звички. Усе‑таки «замкнутий простір». Аеропорт був чим завгодно, тільки не замкнутим простором.

– Але моя улюблена розтяжка – це така, що цілу роту може «покласти», – якось днями поділився Панас із Олексієм. – Надзвичайно просто! Усе геніальне просте, чи не так? Ну от, береш протитанкову міну ТМ‑72.

Панас витяг із розгрузки ручку, пачку цигарок, зняв з неї целофан і заходився малювати на ній коло з чимось на зразок маленького коліщатка посередині. Наче Олексій, як доколумбовий індіанець майя, ніколи в житті не бачив колесо.

– Так от, – вів далі Панас, уже майже розпалившись. – Ставиш її боком біля дерева або каменя, щоби за травою не було видно. До неї примотуєш скотчем шматок тротилу завбільшки зі шматок господарчого мила. У нього вставляєш підривник. Ну, скажімо, МУВ‑три або два. Вставляєш у те місце, де чека, велику швейну голку з широким вушком. У нас такі голки циганськими називають, не знаю чому. Але голку бажано якоюсь олією намазати, найкраще мастилом, якщо під рукою є. Щоби потім легко вистрибувала. Тоді обережно розтискаєш вусики. Виймаєш чеку. До голки протягуєш дріт. Далі все як у звичайній розтяжці. Але самий цимес у тому, щоб узяти порожній пластиковий п’ятилітровий, скажімо, бутель, набити його якимись сталевими кульками, шурупами, цвяхами, ну, різною такою хрінню. І обережно прихилити до міни. От і все. «Узяв та й дзьобнув він таргана, і не стало злого пана»[79]. Іде собі, скажімо, взвод по зеленці. Ідуть такі, – Панас, як у кіно, показує, як іде взвод, – і тут, ху…к – і нема взводу.

Так рибалки розповідають про риболовлю, а мисливці про полювання. Панас, до речі, був єдиним нагородженим Героєм України[80] в Аеропорті. Навички підривника йому дуже згодилися.

Між Солегорськом і Краматорськом він сам, вручну, у липні підірвав два сепарських або російських танки.

– Із Солегорська виходила колона сепарів: два танки і дві «бехи». «Бехи» летять попереду, танки замикають, – укотре на біс розповідає Панас.

«Йому б у театральне», – часто думав Олексій. Ну, нічого. Папанов теж був солдатом на війні. І Юрій Нікулін, до речі. А письменник‑сатирик Володимир Войнович узагалі до Берліна дійшов. Батько його близького друга, відомий літератор Бенедикт Сарнов, розповідав їм, як іще за радянських часів, коли Войновича висилали з країни й він заповнював довжелезну анкету в німецькому посольстві, там було питання, чи бував Войнович раніше в ФРН. Войнович написав, що, мовляв, бував. А наступне питання було таке: а яким видом транспорту ви мандрували? Він пише: пішки.

Ну, письменництво з його «посидючістю» Панасу не світить. А от артистом‑коміком цілком.

Так от, залишив Панас на шосе дві зв’язки по п’ять протитанкових мін у кожній. А міни – вони важчезні такі – по десять кіло кожна. Він виклав їх усі рядком на одну дошку – з танка, з «бехи» можуть не розібрати в багні та на сякій‑такій швидкості – наче дошка якась лежить, – і зв’язав їх мотузкою товстою між собою, мов гірлянду. Метрів через п’ятдесят ще одну таку поклав, трохи ближче до узбіччя.

«Бехи» проскочили зліва. Але тут їх «нацики»[81] підпалили з гранатометів. У паливні згори (там над дорогою горбочок) прямою наводкою довбанули. У одному навіть двигун загорівся, і БК рвонув, аж башту рознесло. А другому башту з РПГ «роз…ерачили».

Дим, вогонь. А танки пруть собі. Так ось, передній зачіпає перший заряд. Вибух. Башту не зносить. Але танк у кюветі. Танкісти вилазять, «нацики» їх кладуть. Другий танк пре далі. Там розвилка, і він пішов по зустрічній. Схоже, ніяк не потрапляє на другу розтяжку. Що робить Панас? Він мчить донизу. Після дощу. Багнюка. Слизько. Він падає. Наче з крижаної гірки, з’їжджає на дупі вниз.

До танка – двадцять метрів. Панас хапає дошку з мінами й тягне її навперейми танку. Кругом дим, вогонь від підбитих БМП. Десять метрів до танка, п’ять. Панаса впритул не бачать. Він буквально вкочує дошку з мінами за собою під танк. Сам відстрибує якомога далі. І лицем униз, в багнюку, руки на вухах. Одночасно з вибухом. Його хвилею кидає догори ногами ще далі крізь кущі під гірку. Другий вибух сильніший за перший. БК пішов. Башту зриває хвилею й стовпом вогню. Від команди мокре місце. Башта перевертається в повітрі кілька разів. Пролітає в нього над головою, «як фанера над Парижем». Приземляється, ламаючи гілки на деревах вище Панаса. Сповзає вниз. Він знову ледве встигає ухилитися.

Як п’яний, іде назад на дорогу. Сам не знає, навіщо. Починає падати, руками хапається за бік палаючого БМП саме під зруйнованою баштою. Рука права вся в чомусь липкому, незвичному такому. Глянув – а це мізки стікають на борт з голови розтрощеного разом із баштою кулеметника.

«Ну чому Панас щоразу не забуває ось про цю хрінь розповісти?» – подумав Олексій.

– Для реалізьму, для реалізьму, братці‑кролики, – додав він уголос, підкреслюючи м’якість для реалізму…

Поки подали на нагороду, поки суд та діло, Панас здійснює дев’ятий подвиг Геракла. Сам‑один бере в полон одинадцять справжніх російських піхотинців.

– Я такий шурую по зеленці біля Славного, – розповідає Панас, із яким діти й онуки точно не знудьгуються. – Задача – поставити на фланзі в зеленці кілька розтяжок. Уже п’ять поставив. Крайня залишилася.

Хай би про що Панас говорив, у нього, та й у більшості українських військових, слова «останній» нема, тільки «крайній». Та й узагалі, край – улюблене слівце: край («мені край»), краї («геть краї втратив») тощо. Так от, проходить він цю лісосмугу майже наскрізь і натрапляє на групу молодих солдатів. Виявилося, їх одинадцятеро. Новенька форма без знаків розрізнення.

– Один до одного, наче з ларця, – веде далі Панас. – Точно не наші. Ну не може бути в нас одинадцять чоловік, і щоб усі в однаковій формі. Ну, блін, не буває так. Хіба що на параді. І не сепари це. У цьому сенсі вони наче ми, теж переважно, як партизани, прикидаються. Я такий їм кажу: «Привет, ребята». І по‑армійському запарюю, мовляв, кому сидимо? Вони сидять курять, не чухаються.

Тільки в одного автомат, та й то на колінах. У інших – у кого до дерева приставлений, у кого під кущем, у кого на землі в траві лежить. Я жену, типу начальник: «Вы откуда, ребята?». Вони мені: «Мы из Оренбурга». Мотопіхота, коротше. Я питаю, як добралися сюди. Вони кажуть: потягом два дні, потім дві години машиною. Сказали їм усі знаки й шеврони зрізати. Зброю бойовими зарядити. На бойові стрільби їдуть, типу. Тут саме як бабахне за кілометр від нас. Потім ще як влупить. Вони такі: «Там что, полигон?». Я кажу: так, а, власне, на який полігон вони ідуть? Вони мені: «На Ростовский». Я: «А где ваш командир?». Вони: «Он с водителем поехал дорогу смотреть». Ну, тут я наставив на них автомат, в повітря для страху пальнув, кричу: «Лягайте, гады! Это Донбасс, б…дь!». Тут на постріли наші підбігли. Доставили їх усіх у штаб. Там їх СБУшники забрали.

Панаса за ці два подвиги нагородили Героєм України. Сам міністр у Києві вручав.

І от Панас здійснює свій третій, останній подвиг. Кричить хлопцям: «На землю! Щасї…не!». Біжить в КСП. Двері відчинив, кричить: «На землю, хлопці! Зараз атомний вибух буде!». Там усі на землю гепнулися один на одного. Але все одно не до кінця розуміють. Який, мовляв, на х…р, атомний вибух?

Кожен чим може прикривається – хто сміттям якимось, хто мішком, хто трупом. І пішла хвиля. Не секундна, а секунди на три – затяжна. Потужну вибухову хвилю називають тягучою. Тягне так, що можна збожеволіти. Усіх від землі відірвала! Як під час смерчу. У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У‑У! Потім знов об землю шмя‑а‑а‑а‑к щосили!

Останні опори в залі подекуди почали руйнуватися. КСП весь всередину склався, як картковий будиночок. Гарно стіни одна на одну понаїхали й зупинилися вігвамом таким, бо високі. А був би куб – усе склалося б до кінця. А там п’ять чоловік разом із командиром. Обломки стелі вниз зриваються, деякі висять на арматурі, розгойдуються, як маятники. Курява стовпом до небес.

Олексій знепритомнів. Лежить замертво біля холодильника. Дверцята холодильника відчинилися й злетіли з петель. Трупи‑«днювальні» відразу засмерділи. Усі навкруги лежать, хтось стогне. Усі, абсолютно всі контужені. Обличчя закривавлені. Кров тече з носа, з очей, з вух, у декого з пор. Ось один солдат відкопався, сидить на дупі, як собака, від пилу обтрушується. Стукає себе по вухах, головою трясе.

Салам відкопався чи не першим. Каску з нього знесло. Очі від пилу протер. Шукає зброю. Знаходить якийсь автомат. Приклад не його. Та х…й із ним. Поки згодиться. Прокинемося – розберемося. Згори якийсь жерстяний тріпотливий звук. Підводить голову. Над ним висить кулеметна стрічка від ПКМ[82], повністю заряджена, двісті патронів, 7,62 мм. Обмоталася навкруг погнутої навпіл сталевої палі, як змія. Висить собі, трясе хвостом, як бійці головами. «От як, б…дь, вона туди злетіла, на х…й?!»

На війні в таких випадках люди відкидаються на віки назад, знову стають первісними збирачами. Блукають навколо, не помічаючи одне одного, як зомбі, нахиляються, відкопують щось: хто автомат, хто ріжок, хто речмішок. А пил їдкий такий, із димом змішаний, висить у повітрі, не сідає.

«Наче двохсотих нема, усі трьохсоті», – озирається на всі боки Салам. Шукає свою каску. Ось вона, мила, вся під товстим шаром пилу. Піднімає її. А звідти голова викочується. Салам на коліна став. Дмухнув раз на обличчя голови. Дмухнув двічі. Панасова це голова. Навіть очі розплющені. Салам потім все повторював: «Дивні очі. Дивні!». Помилився він. Хотів «здивовані» сказати.

Спасибі, каже, за каску, брате. Заплющив йому рукою очі. На колінах далі повзе.

Свєтік схилився над Олексієм, підняв йому трохи голову, протер вологою серветкою лице. Притиснув серветку до його губ. Губи заворушилися. Олексій опритомнював.

Рентгенівський автомат для просвічування багажу кіборги використовували як складову частину барикади. Усі барикади розкидало цим «атомним» вибухом, і рентген перекинуло. І тут із перевернутого рентгену викочуються дві півторалітрові пляшки з мінералкою, прямо Свєтіку під ноги, як приз за живучість. Свєтік одну відкрив: наполовину замерзла, але газована. Назву крізь пил не розібрати.

Свєтік зробив три великі ковтки. Олексій поглянув на нього так, що, здавалося, зараз він помре або вб’є Свєтіка голими руками, якщо не дати йому води. Свєтік протягнув йому другу пляшку. Сидять поряд. П’ють обидва спочатку великими, потім маленькими ковтками.

– Ніколи в житті не пив нічого смачнішого, – говорить Олексій, щасливе обличчя з‑під пилу очима світиться.

Свєтік усміхається у відповідь. Він‑бо знає, що вода буває й смачнішою.

* * *

На вигляд Свєтік такий недосвідчений, як Божа кульбабка. Але зовнішність часом оманлива. Свєтік на війні з першого дня. Якби заснували приз першому добровольцю, він би точно його отримав. І в таких бував «замєсах» (усі в українській армії вперто використовують цей жаргонний, напівблатний термін на позначення безвихідної ситуації, з якої метикуваті солдати, на зразок Свєтіка й Салама, завжди знайдуть вихід), що мама‑не‑горюй.

Свєтік і Салам поряд видаються схудлим блондинистим Мауглі й ведмедем Балу після жорсткої фітнес‑програми. Вони познайомились у серпні, коли разом виходили з котла під Іловайськом. Тому індусу з «Життя Пі»[83], що провів рік із живим тигром в одному човні, вижити було легше. І якби Салам і Свєтік читали цю книжку або хоч кіно дивилися (там Пі в якийсь момент з’їдає тигрові не креветки, а какульки), і якби вони мали можливість помінятися місцями з Пі, вони б це зробили не замислюючись.

Салам – розвідник, Свєтік – десантник. З них і ще сімох при виході із Савур‑Могили 23 серпня поспіхом сколотили групу охорони для важливого чина, полковника зі штабу АТО. Спочатку йшли пішки, потім у селі неподалік Іловайська «віджали «КамАЗ» у якихось хліборобів». Усі поїхали ним. Полковник із водієм – у кабіні. Коли виїхали на велику дорогу поряд із маленьким незаселеним хутірцем, поблизу селища Петрівка, раптом опинилися у хвості колони, яка йшла з оточення. Тисячі півтори людей, не менше. Хто на вантажівках, хто на джипах, пікапах, на інших машинах. Росіяни за домовленості, що вся важка техніка буде залишена тими, хто виходить з оточення, нібито відкрили колоні зелений коридор. Танки й іншу техніку з раннього ранку кинули в прорив в іншому місці, щоби відволікти супротивника, принаймні його артилерію.

– Навіщо йшли на заріз? – досі згадував Салам. – Чому не билися? Стільки хлопців зберегли б. З тих, хто йшов у колоні, третина вийшла, третину вбили, а третина в полон потрапила.

– Прямо, як Червона Армія влітку сорок першого року, – додавав Свєтік.

Аж раптом під Петрівкою – з усіх боків пальба, з усіх видів зброї. І вже вибухи кругом. Попереду народ у паніці тікає хто куди. Хто з піднятими руками, хто зі зброєю. Урозсип. Осколок від міни, мов космічне сміття, беззвучно пролетів кабіну наскрізь. Водія вбив на місці. Полковнику півпотилиці знесло. Пульс є, але не жилець. Усі вистрибнули з кузова, розбіглися. Лишились Салам і Свєтік, старий і малий, з помираючим полковником.

Поклали його на каремат. У кузові «КамАЗу» ковдра лежала як підстилка‑блоходром. Накрили нею полковника. Салам підбіг до першого‑ліпшого будинку. Будинок порожній, але йде масований мінометний обстріл. Донесли полковника до хати. А в ній уже півдаху знесло. Досвідчений Салам швидко знайшов підпіл, відкрив люк, а підпіл увесь забитий пораненими й мертвими. Сморід звідти страшенний іде, суміш запахів смерті, поту, тютюну, екскрементів, сечі, наче в трюмі баржі із зеками, що йде в Магадан. Один кричить, вони там третій день сидять уже. Половина померли. Півгодини Свєтік із Саламом під обстрілом витягали обісраних, обісцяних, завошивлених бійців на світ Божий. Двох одразу вбило міною, яка у двір залетіла. Трупи, штук шість, у підвалі так і залишили. Спека страшенна. Повітря складається з пилу й жирних чорних мух і гедзів. От кому радість. Стільки крівці. Бенкетуй донесхочу. Десерт.

Так, на вулиці зараз, схоже, небезпечніше, ніж у підполі, але в поранених на вулиці все одно шансів вижити більше, ніж у цій смердючій братській могилі. Що робити? Полковника тягти нема на чому. Та й помре він із ними в полі чи у лісі.

Попрощалися з пораненими. Залишили полковника під їхній нагляд. Вийшли на дорогу. Праворуч від дороги сепарська чи російська піхота йде прямо на них. Сто метрів. Як фашисти в кіно. Рукави закочені. Поливають із автоматів від пояса. Мауглі з Балу ноги в руки – і в соняшники. А полю тому – ні кінця, ні краю. Для картинки красиво, для тих, хто тікає, – смерть. Стебла трусяться, соняшники над ними хитаються. Видають утікачів. Кулі свистять безупинно.

Упали. Лежать. Дихають.

– Б…дь! – хрипло шепоче Салам. – Мамою клянуся. Добіжимо до тієї лісосмуги, кину палити. Усе гарної нагоди чекав. Тепер точно кину.

До лісосмуги метрів вісімсот. Підводяться, біжать. Кулі знову їх обганяють. Коротше, добігли. Упали, перекотилися на інший бік. Свєтік лежить, легені вихаркує, а Салам сидить, у роті дві цигарки зразу. Курить, клятвопорушник.

Удень відлежувалися. Уночі йшли. У напрямку до Волновахи. По зірках орієнтувалися. Як Язон із аргонавтами. Тиха українська ніч… Їли сухі качани кукурудзи, якщо пощастить. Їх не всі зібрали. Соняхи теж не всюди зібрали, але те, що лишилося, було таке пересушене, що їсти неможливо. Дзьобали‑дзьобали, як птахи, і далі йшли.

Спрага гірша за голод у рази, особливо в перші дні. Спека. За тридцять градусів. А на сонці й усі п’ятдесят! І вночі тридцять. Але хоч не пече. Усі калюжі та струмки на їхньому маршруті давно висохли. Жаб ніде нема. «Їх хоч у рота можна запхати, як бузьки або чаплі роблять, і тримати там, посмоктувати – і закуска і питво, – говорить Салам. – Жаби – розкіш, ресторан п’ять зірок!»

У лісосмугах лягали, витягали пальцями стебла трави. Згори вона зелена, жорстка, а внизу біла, соковита. Смоктали ці стебельця. Солодші за мед. Спати чи відпочивати лягали біля заростей лопухів. Уранці на них багато роси. Вилизували жадібно язиком. Чисте джерело.

Салам навчив Свєтіка східної пустельної мудрості: береш камінець, кладеш до рота й катаєш його на язику за зубами. Слина починає виділятися. Її ковтаєш. Тільки дивися, камінь не ковтни, бо «х…р висереш його при такому розкладі». Таки краще, ніж свій піт чи сечу пити. Вони солоні й гіркі, та й не тамують спрагу. Утім, ніщо не тамує.

На третій день дороги голод почав мучити. Ловили в повітрі таких блискучих зелених жуків, бронзівки називаються, і їли їх. Свєтік сказав, що це гнойовики, але все одно їв. В усій Європі – мир. Та що там казати, майже в усій Україні мир. У Києві, в Одесі народ розкошує на пляжах, пиво холодне посмоктує, у вус не дме. Баби знов‑таки. Бікіні й таке інше.

А тут не до баб. Тут двоє дорослих мужиків посеред сухого поля ганяються за гнойовиками, щоби пообідати. Збоченці!

Оце і є війна. Поетика, героїка війни, романтизм…

Двічі нарвалися на дикі райські яблучка, нестиглі. Об’їли обидві яблуні до останнього яблучка. Салам звелів жувати до насіння й аж потім ковтати. Одного разу їм попалася дика груша. Майже всі груші, перестиглі, коричневі, напівсухі або гнилі, уже валялися на землі. З’їли всі до одної, які змогли знайти, разом із мурахами, яким не пощастило.

Нарешті, вийшли на якийсь розграбований, покинутий хутір. Їстівного там нічого не знайшли, натомість натрапили на брудний порваний цивільний одяг – жіночий і чоловічий. А в холодильнику знайшли півторалітрову пляшку прокислого пива. Вдягли чоловічу одежу. Висить на них обох, як лахи. Салам, зарослий чорною щетиною, як ватажок розбійників Ємельян Пугачов із підручника історії, спершу сказав, що задля переконливості Свєтік мав би надягти жіноче вбрання й хустку, оскільки борода в нього зовсім не росте.

– Ну, по‑перше, так ми будемо, як кіт Базіліо й лисиця Аліса, – повстав проти цієї креативної ідеї Свєтік. – По‑друге, якщо зловлять у такому вигляді, сепари зґвалтують мене в неприродний спосіб. А я до цього випробування ще не готовий.

– Нехай це буде найстрашніше випробування у твоєму житті, лисиця Базіліо, – пожартував Салам, і обидва всміхнулися сухими, потрісканими губами…

Вони передбачливо залишили документи й усю зброю, включно з ножами, у підполі хати. Там же виявили п’ятилітрову банку законсервованих сто років тому товстих, як сардельки, «білуватих, мов гандони» огірків. З’їли всі «гандони» до крайнього. Розсіл вилили один одному на голову. «Щоб амбре оновити», – сказав Свєтік. Залишили там і свої розряджені мобілки.

Далі пішли в лахах, перемазали обличчя багнюкою, розчиненою в тухлому пиві, для запаху, взяли в руки драні пластикові пакети, набили їх всяким лайном. Салам у спортивній куртці. На спині правильний напис великими літерами Russia . Справжні тобі бомжі й алкаші. Таких у Донбасі хоч греблю гати. Ще й гірші екземпляри трапляються.

Як, наприклад, на першому блокпосту, на який вони натрапили. Там такі самі бідаки похмільні сидять на покришках, щоправда, з автоматами. Посміхаються беззубими ротами. Мовляв, дивись, братан, цих життя ще гірше, ніж нас, пошарпало. Хоч аж ніяк не факт. Тут для визначення переможця потрібний неупереджений суддя.

За відсутності такого бомж‑розвідник і бомж‑десантник пішли дорогою далі, ворожою територією своєї власної країни.

Щойно вийшли за пост, а там – гребля! Найстрашніше випробування за два тижні! Вода, кругом вода. І сепари, – або на постах, або купаються й засмагають. Не підійти. Пішли далі з уже зовсім затьмареною свідомістю.

Від початку цих мандрів парочка героїв була в дорозі чотирнадцять (!) днів. І лише вийшовши у Волноваху, наче ще «свою», вони вмовили дебелу продавщицю місцевого кіоску дати їм у борг води й телефон, щоби подзвонить у частини. Затискаючи носа рукою, жінка відгукнулася на їхні прохання.

Через дві години за ними приїхала машина, але не з частини, а з СБУ, і відвезла їх у Краматорськ – давати свідчення.

Поки їхали в машині, Свєтік розповів Саламу історію свого дідуся, який воював із першого дня, а в подібній ситуації в 1941 році при виході з котла під Києвом потрапив у полон і потім у німецький концтабір.

– Коротше, якось вранці німці вивели зі строю чоловік тридцять, включно з дідусем, видали їм нові бутси, незважаючи на розмір. Головне, щоби налізли. Відвезли їх на якийсь місцевий стадіон і під дулами автоматів змусили бігати по колу, аж поки ув’язнені, усі вже з кривавими мозолями, почали падати. Тоді в них забрали черевики й відвели в табір босими. Так вони розношували бутси для своїх солдатів.

– Ну й до чого ти мені все це розповів, друже? – спитав Салам.

– Просто коли в сорок п’ятому році дідуся звільнили червоноармійці, інші червоноармійці його відразу відправили в радянський табір у Сибір, – відповів Свєтік. – Він говорив, що радянський табір був у рази гірший за німецький. Усе‑таки Німеччина – це не Сибір, навіть узимку. І годували їх у радянському таборі значно гірше, бо російські вохрівці крали пайку в зеків, а німецькі ні. От тепер цікаво мені, куди нас пошлють. Тепер у нас Сибіру теж нема, як і Криму, до речі.

– Але ж ми не були в полоні, – стурбовано заперечив Салам.

– А ти спробуй, доведи, – хмикнув Свєтік.

У Краматорську їх нагодували, зводили в лазню, видали не нове, але випране й майже за розміром обмундирування, допитали прискіпливо, але без фанатизму та биття пики, і розвезли з оказією по їхніх частинах. Це Балу потім уже зателефонував Мауглі й «запросив» того в Аеропорт, «на справжнє діло». Краще б не додзвонився. Та хто ж знав? Хто взагалі міг знати, що Путін збожеволіє й нападе на Україну? Ніхто…

* * *

Підмерзла мінеральна вода в Аеропорті була дуже смачна, але не така смачна, як у Волновасі, резюмував свої спогади Свєтік, коли він і Олексій закінчили збирати різні корисні предмети по периметру їхнього «крайнього» клаптика землі. Після підрахунку поранених, убитих і озброєння Бандер визначив, що БК залишилося максимум на день‑півтора гарного бою, а особового складу не контуженого взагалі нема.

Свєтік і Олексій, що стояв за ним, раптом обидва випросталися й почали дивитися в бік клубів рудого диму, що піднімалися відразу за вікном.

Куля, випущена з великокаліберного кулемета, пробила передню пластину бронежилета, пройшла Свєтіку через серце, вийшла крізь пластину на спині й застрягла в камері Олексія, що звисала в нього нижче грудей.

* * *

Лекція в полковника закінчилася, і він ішов бадьорим кроком по довгому коридору петербурзької академії до свого кабінету, щоби зібрати речі й вирушати додому. Раптом двері «конторського» кабінету на його шляху відчинилися, і звідти, наче кобра‑альбінос із нори, вилізла очкаста капітанська голова з ріденьким світлим зачесаним назад волоссям і білястими очима без вій.

– Товаришу полковник, чи не могли б ви зазирнути до мене буквально на хвилинку, будь ласка, – промовила очкова змія й сховалася за дверима, залишивши їх відчиненими.

Полковник зайшов і сів на стілець через стіл від капітана. На столі лежала відкрита папка, у якій капітан майже машинально перегортав один за другим віддруковані дрібним шрифтом аркуші.

– Товаришу полковник, давайте відразу перейдемо до справи, – сказав капітан, не дивлячись на свого співбесідника. – Де зараз ваш старший син?

– В Україні, а що?

– А чим він там займається, дозвольте спитати?

– Наскільки мені відомо, служить строкову службу у збройних силах дружньої нам країни.

– Ну, щодо дружньої, це ви жартун, – захихикав капітан, неприродно струшуючи головою, як лялька з театру Образцова. – За нашими даними, ваш син зараз перебуває у фашистському угрупованні в Краснокам’янському аеропорті та разом з іншими найманцями розстрілює мирних мешканців.

– Мені про це нічого не відомо.

– А нам відомо, – підвищивши голос на октаву, майже проспівав білястий. – Наступного разу, коли говоритимете з ним телефоном, чи не могли б ви попросити його облишити це злочинне заняття й умовити його з друзями залишити Аеропорт. Це позбавить усіх, зокрема і вас, проблем у майбутньому.

Полковник різко підвівся. Рушив до дверей. У дверях озирнувся й сказав: «А чи не пішов би ти на х…й, капітане».

І вийшов, не зачинивши за собою двері.

З вулиці він подзвонив Свєтіку. Дзвінки проходили, але телефон не відповідав.

* * *

Олексій і Салам сиділи над тілом Свєтіка. Олексій мовчав, дивився Свєтіку в обличчя. Ведмідь Балу закрив руками своє пошрамоване лице і… беззвучно ридав. Його велетенські похилі плечі трусилися. У Свєтіка заливався телефон. Олексій підняв його, щоби вимкнути. Телефонував «Папа».

* * *

Мати Свєтіка подзвонила його батькові через три дні. Вона не розмовляла з ним жодного разу відтоді, як вони розійшлися.

– Ви вбили мого хлопчика, – сказала вона коротко, коли він узяв слухавку. – Ти задоволений, полковнику? Генерала дадуть?

І поклала слухавку. Ще через три дні сорокатрирічного полковника несподівано звільнили з академії та відправили в запас… за вислугою років.

На похорон сина він не приїхав…

Глава XVIII. Степан‑Бандер

– Гази, гази! – кричав, біжучи, боєць.

Він хрипів і захлинався кашлем. З очей у нього навіть не котилися, а летіли сльози, з носа текли руді шмарклі, а на губах виступила руда піна. Боєць промчав повз них, стрибнув через підвіконня й упав на злітку лицем донизу.

– Не пи…ди! Які, на х…р, гази? – загорлав натомість Салам. – Зараз не Перша світова.

І тут щось приземлилося прямо біля ніг Салама й Олексія, перед тілом мертвого Свєтіка.

– Атас! ВО‑О‑О‑О‑О‑Г! – устиг крикнути Салам перед стрибком.

Олексій вивалився за підвіконня, на поле, на спину. Здоровезний Салам долетів тільки до «холодильника» й упав на трупи «днювальних». Заліг на них, каскою до вибуху, руки вниз: якщо вб’є – то зразу, а поранить – щоби кисті не посікло.

Вибуху не вийшло. ВОГ виявився невідомою вистрілюваною з АКМного підствольника касетою, яка не розірвалася, а тихесенько сипіла, як проколоте колесо. З касети вгору піднімалася спочатку цівка, потім уже клуби рудавого чи то диму, чи то газу.

Олексій устиг залізти назад у термінал, і тут вони із Саламом одночасно відчули різь в очах. Дихання лише на півподиху. Паніка. Обидва знали про війну майже все, але такого ще не відчували, хоча кожен із них і пройшов свого часу через садистське навчання у наметі з хлорпікрином. Проте буквально через секунду те «веселеньке» випробування здалося грою «Зарниця» порівняно з цим лайном.

Залягли на підлогу, обличчям униз. Кашляли обидва, як туберкульозники, до блювоти. Треба терміново промити очі, але нема чим. Останню воду Олексій зі Свєтіком устигли випити до його смерті.

Олексій поквапливо дістав вологу серветку, спробував закрити ніс, протерти очі. Стало ще гірше. Потрібна була вода, багато води. І тоді він, лежачи, повернувся на бік, розстібнув зіпер на джинсах, які йому купив Арсеній. На внутрішній відкидній стороні зіпера було надруковано великими літерами Lucky You! [84] Цей підбадьорливий напис могла прочитати лише людина, яка розстібувала тобі зіпер, стоячи перед тобою на колінах.

На крижаній бетонній підлозі термінала не було кому в такий спосіб випробовувати свою удачу (це була не студентська вечірка), і задиханий Олексій просто дістав член і помочився відразу на три серветки в руці. Сеча була застояна, темна. Олексій раптом із чорним гумором подумав, що, можливо, востаннє робить це самостійно, – поки протирав очі та притискав серветки до носа й рота. Одразу полегшало.

– Б…дь! Як я сам не здогадався? – кмітливий і досвідчений Салам, дивлячись на Олексія, теж повернувся на бік і розстібнув штани.

– Дядьо Льошо, не виходить у мене ні х…ра, – закричав він, давлячись від газу й бризкаючи рудою слиною кілька секунд потому. З прищулених очей Салама текли руді сльози. – Нема чим сцяти!

Олексій без слів простягнув йому пару своїх іще мокрих серветок. Салам вирвав їх у нього з руки й міцно притис собі до носа й очей.

– Відпускає, – прошепотів він майже відразу і знову зайшовся кашлем.

Страшна різь в очах відпустила й Олексія. Він спробував подивитися вбік і побачив, як газ піднімається вгору під неіснуюче вже склепіння термінала. Якби протяг заносили до Книги рекордів Гіннеса, то новий термінал точно вийшов би переможцем. Газ швидко відносило вгору й убік на злітку.

Паніка в терміналі, однак, тривала. Солдати каталися по підлозі, хрипіли, кашляли, блювали. Багато хто вистрибнули з вікна на злітку, але швидко влетіли назад, коли по них відкрили прицільний вогонь. Поранені, які вже не могли рухатися, просто лежали лицем униз, хто в мішку, хто без, і хрипіли, готуючись до смерті.

– Хлопці, хорош помирати, – голосно, але сипло прокричав Бандер. – Усі до мене за протигазами.

Усі, хто могли, поквапилися до командира в центр зали. Той сидів на речмішку поряд із відкритим великим зеленим ящиком. У ньому були невдягані протигази прикордонників. На всіх однаково не вистачить. І командир роздавав кому маску, кому балон. Маска оберігала очі й ніс. Дозволяла затримати дихання й забитися кудись, де газу було менше. Ті, хто отримував балон, охоплювали губами горлечко, закривали ніс і очі й дихали через балон.

– Це газова атака, – сказав Бандер, коли газ розсіявся й дихати стало легше, – вони ще раз спробують. Першого разу в них майже вийшло.

У Степана були звірячі, налиті кров’ю очі. Його щетинистим підборіддям і грудьми сповзала коричнева блювотина. Перед атакою він насолодився кухлем розчинної кави.

– Суки, суки кацапські! – викашлював кожне слово Тритон, сидячи прямо на підлозі поряд із Бандером. – Не можуть із нами по‑пацанськи, б…дь, розібратися. То, б…дь, ху…чать нас вибухівкою, то гази пускають. Ох…ли вкрай!

– Не п…ди, Тритон, – засипів зовсім зірваним голосом командир. – І без тебе гидко. Віднеси краще ось фотографу повний комплект і біжи на пост. Йо…ний Сталінград! Кому рушницю, кому набої, кому маску, кому балон!

Тритон бігцем поніс Олексію протигаз, але перечепився об щось, випустив його, наступив і полетів уперед через себе. Коли підвівся й простягнув руку до протигаза, виявилося, що одне вічко тріснуло.

– Ось, дядьо Льошо, це вам, – Тритон простягнув Олексію маску й балон, коли добрався до їхнього з Саламом кутка, і вів далі з винуватим виглядом: – Усе, що залишилося. Суки, брак підсунули.

– Нічого, спасибі, – усміхнувся Олексій, – щось придумаємо.

Задихаючись і помираючи від газу, він устиг зробити кілька божевільних знімків загальної паніки, і тепер, задоволений, переглядав їх поряд із Саламом на їхньому вже звичному місці біля холодильника. Хазяйновитий Салам устиг вибігти на злітку, відшукати там вилетілі під час «атомного» вибуху дверцята від холодильника й повернути їх на місце, накривши смердючих «днювальних» і всівшись поряд.

Спроби газових атак повторювалися ще разів чотири, але здійнявся вітер, він продував кіборгів до кісток, забираючи із собою невідому БОР[85] до того, як вона могла завдати відчутної шкоди. Паніка припинилася. На війні солдат швидко звикає до всього, якщо хоче жити. У житті солдата, як і в житті космонавта, найголовніше правило – Don’t panic!

Останні два слова Олексій вимовив вголос.

– Не зрозумів, – перепитав його Салам.

– Головне – не сцяти, – Олексій переклав для нього фразу людською мовою.

– Це точно, – погодився Салам, потім поглянув на Олексія червоними, ще сльозавими очима і додав: – Але іноді не завадить.

Обидва розсміялися, але сміх швидко переріс у новий приступ кашлю.

Єдиним, хто ніяк зовні не панікував і на кого, схоже, не діяв газ, був Мойсей Соломоновим Гриневич, сорокатрирічний художник із Феодосії. Він утік разом із дружиною й чотирма дітьми до Дніпропетровська відразу після анексії. На фронт пішов у червні добровольцем. Сказав, що не хоче більше нікуди тікати. Він був євреєм‑ортодоксом і тим самим ідеальним жидобандерівцем, яким у Росії лякають дітей. А воював він у складі «Правого сектора», тобто за російськими мірками він іще був і євреєм‑гестапівцем.

Мойсей Соломоновим, позивний Раввін, був радий, що приїхав у Дніпропетровськ, бо там «найкрасивіша синагога в Україні». «Я таки проти того, щоб її осквернили казаки, – сказав він, ідучи на фронт під благальний плач свого величезного сімейства. – Не хочу, щоби Дніпропетровськ перетворився на Бабин Яр».

Він і з вигляду був як рабин, лише у формі, через що вважався найбільш ефектним персонажем в Аеропорті. Олексій навіть подумав, що класне могло бути кіно із сюжетом, де Раввін залишився б останнім пасажиром в Аеропорті. Заснув, спізнився на рейс і його накрило цунамі війни. Як він учився воювати й т. д.

«Треба комусь продати цей божевільний сюжет, коли повернуся», – сказав собі Олексій, усміхнувся й проспівав під носа улюблені рядки з Галича:

Коли повернуся, не смійся, коли повернусь,

Коли пробіжу, не торкнувшись лютневого снігу,

Тим слідом, помітним ледь‑ледь – до тепла і нічлігу –

Щасливий, на поклик пташиний я твій озирнусь –

Коли повернусь… О, коли повернусь!..[86]

Якщо хто не знає, Олександр Галич не повернувся…

Волосся Раввін мав коротке, а бороду – мистецький витвір – довгу і з косичкою. Під бронежилетом він цілодобово носив таліт катан – ціціт[87]. У бою для зручності й маскування своєї «фашистської» сутності він акуратно ховав бороду в балаклаву.

Йом Кіпур, священне іудейське свято Судного Дня, яке у 2014 році припало на ніч з 3 на 4 жовтня, він зустрів в окопі на передовій у Пісках. А на початку січня приїхав добровольцем в Аеропорт.

Поки в багажному відділенні всі «пасажири» корчилися від газу, Раввін спокійно сидів біля вікна, поклавши АКМ перед собою на підлогу й надівши на голову й руку чорні коробочки. Якби кіборги відволіклися від судом і вихаркування своїх легень, вони б вирішили, що Раввін використовує якийсь секретний ізраїльський захист. Але це був лише Тфілін зі шкіряними ременями[88]. На плечі поверх форми й броника він накинув Таліт га доль[89], у руках тримав сидур – молитовник. Він похитував головою, як маятником, швидко‑швидко, і беззвучно читав молитви.

Коли орки пішли в атаку з трьох сторін із вогневою кулеметною підтримкою з третього поверху, Раввін першим зустрів їх вогнем і першим загинув у цьому бою. Так і лишився лежати біля вікна, поклавши руку й голову на своє чорно‑біле покривало, по якому розтікалася кров’яна пляма.

Тритон став до бою другим і швидко з ДШК змусив тих, хто йшов на них зліткою, залягти та повзти назад.

– Імітація атаки, – сказав Олексій, – перевірка вашої боєздатності після газів.

Надвечір, ще завидна, стався другий і останній «атомний» вибух. Так само незліченна кількість вибухівки, як і першого разу, а може, й більше, рвонула тепер уже в підвалі, прямо під руїнами КСП. На місці вибуху утворилася гігантська воронка, яка засмоктала в себе не менше десяти бійців, серед яких опинилися Чикатило і Сєргєїч‑Айболить, а також увесь запас БК й медикаментів.

Знову в повітрі стояли дим, пил і чад. Кілька колон багажного відділення впали й потягли за собою рештки стелі другого поверху.

Усі живі оглухли. Вони сиділи або лежали на підлозі та ледь чули стогони поранених і помираючих, що долинали з‑під плит і знизу, із самої воронки.

Олексієві, що ледь стояв на тремтячих ногах, знову саднило почуття, яке вже навідувало його на війні – коли замість самому допомагати пораненим, він знімав, як це роблять інші. З носа і з вух на його груди й на камеру скрапувала кров. Руки дрижали. Серце витанцьовувало скажену лезгинку. Другу, останню камеру від пилу тепер уже ніколи ні протерти, ні продути. Потрібна нова.

«Кому?» – усміхнувся він сірими від пилу губами.

Навколо нього люди відкопували самих себе й товаришів. І потім перш за все шукали патрони.

Вибух був такий сильний, що зігнув ствол одного з автоматів і триногу ДШК, яку взагалі неможливо зігнути.

– Відкопуємо товаришів, кого зможемо, потім перевірка БК та секторів[90] по периметру, – спокійно, мов нічого й не було, командував Степан. Він був живий, навіть не поранений. Голос повернувся до нього.

– Тритон, Тритон, витягни мене, – стогнав Паровоз, на якого впала плита, притиснувши ногу по коліно. Друга метлялася поверх плити й була зламана. Треба було поквапитися. Згори щомиті могла впасти ще одна величезна плита, що повисла над ними на сухожиллі арматури, як Дамоклів меч.

Тритон спробував. Нічого не вийшло. Олексій, Салам, Скерцо, Людоїд і ще три бійці, роздираючи руки об холодну плиту, надриваючись, викашлюючи пил і матюкаючись, намагалися зрушити її всі гуртом. Марно. Вони лежали поряд і задихалися від зусилля. Юрчик зрозумів, що не вибратися. Він перестав стогнати й раптом спокійно промовив:

– Тритон, ріж мені ногу. Мене дружина додому не пустить, якщо я не повернуся.

Ніхто не засміявся. Тритон уколов хлопцю свій тюбик буторфанолу, а Салам пішов до Степана по горілку й ножівку. Наче в нього колись була.

Цієї миті згори пролунав скрегіт – і плита вагою в тонну, не менше, зірвалася вниз і поховала під собою самого пораненого, а з ним Тритона й Людоїда. З‑під неї не було ані звуку. Усі троє загинули на місці.

Знизу, з воронки, і далі благали про допомогу. Одного витягли звідти з проломленою головою й перебитою рукою. Він був живий і притомний. Серед інших, що лишилися під завалами, тільки троє подавали ознаки життя. Вони досі кричали, кликали на допомогу. Сєргєїч мовчав.

– Пацани, пацани, поможіть, не залишайте нас, – благав знизу Чикатило.

– Тримайтеся, пацани. Ми вас витягнемо, – брехали згори. А що ще вони могли сказати?

Степан відкликав Салама вбік, обійняв його за плечі й тихо сказав:

– Саламе, уся надія на тебе. Ти мусиш піти й пригнати сюди МТЛБ з лебідкою. Ми мусимо витягнути звідси усіх. Одна надія на тебе. Крім тебе ніхто не зможе.

– Так, командир, – коротко відповів Салам.

Степан простягнув йому стопку споряджених магазинів.

– У мене є чотири, – відповів Салам. – Вам самим згодиться.

Вони обнялися. Салам рушив до Олексія.

– Давай, дядьо Льошо, не хворій, – сказав он.

– Ти куди? – спитав Олексій, відриваючись від камери.

– Як куди? Рятувати світ. Може, і тебе врятую. Прощавай!

Салам легко перестрибнув підвіконня й побіг по злітці в напрямку Пісок… Якихось три кілометри під вогнем… По пересіченій місцевості… Дрібниці. Усі дивилися йому вслід. Хто заздрячи, хто сподіваючись. Салам біг легко, наче на тренуванні, невеликими зигзагами, наче ухилявся від куль.

– Кіборг, – прошепотів Олексій йому навздогін і відразу почав дивитися, як він його зняв.

У цей момент пробилася зона. І всім пішли повідомлення та дзвінки. Навіть у Олексія задзвонив телефон. Він, не дивлячись, різко схопив його. Це була не Ніка. Це була Кетлін.

– Ні, Аlexei. How are you? Are you still inside the Airport?[91]

– Yes[92].

– They say on the Russian news that the Airport has fallen. So it is not true? Is it?[93]

– No[94].

– Are you doing OK?[95]

– I am fine, thank you. Just can’t transmit photographs any more. No signal most of the time[96].

– That’s OK. Right now we don’t need photographs, we need news[97].

– The news of the day being that the Airport is still holding[98].

– Thank you so much. Everybody says the Ukrainian troops at the airport have surrendered[99].

– It’s a lie[100].

– Great. Could you do me a favor and describe the atmosphere inside the Airport[101].

– It’s jubilant[cciv].

– ОК. I see. Could I speak over your phone with one of the defenders if you could help me and translate what he would say?[102]

Тут орки пішли в нову атаку. Запрацювали автомати й кулемети.

– Listen, Cathlyn, why don’t you go fuck yourself?[103]

Олексій вимкнув телефон і далі знімав війну. Війна тривала хвилин п’ять. БК залишалося на годину. Атаку відбили.

Потім була танкова атака. Танк прасував багажне відділення хвилин п’ять. Потім усе стихло. Тримати великий периметр уже було неможливо. Підтягли два кулемети ближче до центру, зібрали в терміналі та на злітці всі стрічки й цинки з БК, все, що можна було використовувати для барикади: речмішки, залізні балки, обломки стін, трупи товаришів. Усе пішло в діло.

У строю залишалося шестеро тих, хто ще міг стояти, ходити, стріляти. Не рахуючи Олексія. Ще троє могли стріляти сидячи й лежачи. Ще четверо були важко поранені. Решта вбиті або замуровані живцем у підвалі або на нульовому поверсі.

Після танкової атаки настала тиша, яку раптом розрізав голос із гучномовця, що долинав з оранжевого залу.

– Фашисты, парни, у вас только одын виход – сдаться, – голос із сильним кавказьким акцентом видався Олексію знайомим. – Мы даем вам пят минут подумат, потом пойдем в атаку и будэм вас рэзать, как баранов[104].

Далі – тиша.

Степан підвівся в центрі зали з автоматом напоготові та сказав російською так, щоб усі почули:

– Как говорится, лучше стоя, чем на коленях. Кто еще может стоять?[105]

П’ятеро стали з ним поряд, утворивши коло, спина до спини, автомати й один ПКМ у руках. Поранені підповзли до їхніх ніг і теж зайняли позиції.

Олексій із захватом і подивом знімав усе це й раптом зрозумів, що знімає не фото, а своє улюблене кіно і що зараз командир скаже: «Нас шестеро», – а він скаже: «Ні, семеро». – «Але ви не мушкетер». – «Душею я мушкетер», – відповість він. Пролунає його улюблена музика з «Трьох мушкетерів» 1961 року[106]: «Та‑татата‑ та‑та!». І вони всі разом підуть пити анжуйське.

Але ніхто нічого такого не сказав, а кіно наче поставили на паузу. Раптом пауза закінчилася й заграла інша музика. Це була українська народна пісня у виконанні Вакарчука «Ой, чий то кінь стоїть…». На всю гучність, у тиші, вона вилітала, наче з‑під ніг, з розгрузки одного з убитих. Так дзвонив його телефон:

Ой, чий то кінь стоїть,

Що сива гривонька.

Сподобалась мені,

Сподобалась мені

Тая дівчинонька.

Ті, хто стояв і сидів почали потихеньку підспівувати, спочатку тихо, невиразно й не до ладу, потім впевненіше, голосніше, а тоді всі гуртом, на повен голос, майже в унісон. Тільки Скерцо не підспівував, він дістав свою флейту й награвав.

Не так та дівчина,

Як біле личенько.

Подай же, дівчино,

Подай же, гарная,

На коня рученьку.

Кіборги стояли й співали, а американський москаль‑фотограф знімав усе це, не вірячи своїм очам. Це була і його улюблена пісня. Єдина українська пісня, яку він знав напам’ять.

Дівчина підійшла,

Рученьку подала.

Ой, краще б я була,

Ой, краще б я була

Кохання не знала.

Олексій раптом зрозумів, нарешті, навіщо він їхав в Аеропорт, навіщо невмолима доля несла його сюди, звідки виходу не мало бути й не було. Він це відчув іще кілька хвилин тому, коли послав на х. р старшого іноземного кореспондента The Los Angeles Herald  Кетлін Дж. Вотерс. А тепер остаточно з’ясувалося. Йому стало легко, вільно. Він був майже щасливий. Він повертався додому, до своїх. Олексій витягнув із запиленої камери флешку, поклав її в нагрудну кишеню, зняв із себе камеру, поцілував її й поклав на підлогу. Підняв автомат одного з убитих, перевірив магазин, затвор і підійшов до кіборгів. Вони розступилися. Він став плече до плеча з ними й теж заспівав.

Кохання‑кохання

З вечора до рання.

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде,

Кохання відійде.

Коли пісня закінчилася й телефон замовк, Степан запитав його російською:

– Ты с нами? Почему?[107]

– Пісня дуже гарна, – відповів Олексій українською.

Орки пішли в свою останню атаку. Вони були всюди. Їх були сотні… Вони накочувалися й відкочувалися хвилями. Кіборги відстрілювалися. БК кінчався.

Степан сів на коліно позаду тих, хто стріляв, зв’язався по мобілці з Майком і викликав вогонь на себе.

– Бандер, ти впевнений, що так хочеться курити? – перепитав Майк.

– Так, просто зараз, просто зараз, – уже кричав Степан крізь автоматне тріскотіння. – Нам край, Миша! Нам край!

– Плюс, плюс, Стьопа! Зараз вишлемо! Ловіть!

Термінал уже практично не мав ні стін, ні даху, коли надвечір 20 січня налетів «Град», розметав своїх і чужих і обвалив усе, що ще стояло в Аеропорті.

Олексій отямився, коли вже темніло. У повітрі були чад і пил. Щось іще догорало. З усіх сторін досі лунали стогони.

Він озирнувся й побачив Скерцо. На ньому не було каски, і він упізнав його за косичкою. Скерцо схилився над командиром. Той був живий, але поранений. Осколочні поранення обох ніг. Одне важке, вище коліна. Велика крововтрата. Скерцо зупинив кров. Степан був при тямі.

Олексій не мав ані подряпини, лише ще одна, вже котра заліком, контузія. Він підійшов і схилився над Степаном поряд зі Скерцо. Підняв край бинта. Все ясно. Негайна госпіталізація. Перекинувся поглядами зі Скерцо. Вони зрозуміли одне одного без слів.

– Де наші? Найближча позиція? – спитав Олексій.

– Метеостанція. Тисяча шістсот метрів он туди, – Скерцо чітко показав напрямок рукою.

– Інші як?

– Я нарахував п’ять поранених тут і двох там, унизу, які досі відгукуються, – відповів Скерцо.

– Я зрозумів, – відповів Олексій, нахилився, взяв два валетом перемотаних скотчем споряджених магазини з розкиданої пірамідки поряд зі Степаном і пристебнув до автомата в себе на грудях замість порожніх. Степан лежав із заплющеними очима. Дихав рівно. Скерцо вколов йому нафлубін – усе, що мав із собою. Він знайшов рюкзак Сєргєїча, але ще не встиг дослідити його вміст.

Олексій підвівся й пішов по терміналу, переступаючи через трупи, зброю, стельові плити й гори всякого непотребу. У багажному і в оранжевому залі виявив до сорока тіл орків. Багато були ще живі. Теж стогнали й кликали на допомогу.

Олексій дійшов до ще однієї величезної воронки в підлозі й почув знайомий голос, що долинав звідти.

– Брат, брат, помоги! – кричав Шаміль Бараєв, притиснутий невеликою плитою на дні воронки. – Я денег дам, мамой кланус![108]

– Я сам тебе должен, Шамиль, – крикнув у відповідь Олексій, присівши над воронкою за метр від обличчя Бараєва, й показав тому свою кисть без мізинця й безіменного пальця. – Прости, что убил твоих родных. У меня не было выбора[109].

Бараєв упізнав його, загарчав, потягся рукою до автомата, але дістати не міг. Олексій підвівся й повернувся спиною, збираючись іти.

– Жюрналыст, жюрналыст, я тибэ тайну сыкажу! Сыкажу, кто дома в Москве взорвал, жюрналыст![110] – загарчав Бараєв йому в спину.

– Это и так все знают[111], – Олексій зупинився, повернувся до краю воронки.

– Нэт, нэт. Ты нэ понял, брат. Я скажю, кто прыказ отдал, кто заказал, скажю, брат, а?[112]

– Это больше никому в мире не интересно[113], – сказав Олексій, підняв автомат і короткою чергою стрілив ватажку бандитів і офіцеру МВД Росії в лице.

Степан був проти того, щоби його намагалися врятувати. Він хотів залишитися з «пацанами».

– Я тобі наказую залишити мене тут, – сказав він Олексію.

– Ти мені нічого наказати не можеш, Стьопо, – сказав Олексій. – Я не твій підлеглий. Ти маєш жити, Стьопо. Подумай про Ніку. Вона мені не пробачить, якщо я тебе не витягну. Скерцо залишиться на господарстві з пацанами. У нього на всіх є ліки. Вони з ним дочекаються допомоги. Ти лише заважатимеш йому й сам помреш за пару годин.

Степан заплющив очі. Скерцо завдав його на плечі Олексію. Степан обхопив рукою його шию, і Олексій у згуслому мороці, з автоматом на грудях, поніс свій хрест через злітку.

Їх, здавалося, ніхто не помічав. Олексій ішов повільно, розуміючи, що, якщо він перечепиться й упустить Степана, то більше його не підніме.

Степан то втрачав свідомість, то приходив до тями. Олексій відчував це по його руці навколо своєї шиї.

Олексій, незважаючи на його добру фізичну форму, не зміг би без відпочинку пронести Степана, та ще й у бронежилеті, і п’ятиста метрів. Тому, щойно вони дійшли до першого згорілого танка, Олексій поклав Степана на броню, а сам сів на коліна поряд унизу, намагаючись віддихатися.

– Слышал вот этот анекдот? – чистою російською раптом заговорив Степан. – Значит, командир несет раненого бойца на себе с поля боя и рацию за спиной, ну, целый ящик такой, как раньше, с антенной. Раненый стонет: «Брось, командир, брось». Тот шмяк его на землю. Раненый стонет: «Да не меня, командир, а рацию!»[114].

Обидва засміялись як могли, один – долаючи біль, інший – втому.

– Зачем мы вообще защищали этот Аэропорт? – спитав Степан. – Кому это было надо? Смысл, б…дь?[115]

– Вам это нужно было, – відповів Олексій. – Потому и защищали. Должны же были украинцы хоть что‑нибудь защитить, вот вы и защитили. Жальтолько ребят[116].

«Обмін нерівноцінний, навіть якщо один до десяти, – подумав Олексій, встаючи й повертаючись спиною до Степана на броні. – Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців».

– Жаль – не то слово, – Степан і далі говорив російською: – Такие пацаны. Панас, Светик, Дракон, Профессор, Сергеич, Людоед, Чикатило, Паровоз, Тритон…[117]

– А как ты хотел, Степа? Чтоб война и чтоб все живые?[118]

– Я не хотел войны[119].

– Ты солдат, Степа, ты должен родину защищать и иногда умирать. Но не каждый день, конечно. Понимаешь?[120]

– Понимаешь, когда вынимаешь[121], – прошепотів Степан і замовк.

Олексій знову взяв його собі на спину, і тут його пронизав гострий біль під лівою лопаткою, наче голку встромили. Він майже скинув Степана назад на броню. Навіть не сів, а впав на бетонну плиту. Голку різко витягли, біль зник.

«Мабуть, повернувся якось не так», – подумав Олексій. Дихання поверталося до нього. Степан мовчав. Знову непритомний.

Олексій звівся на ноги й побачив їх. Ледь помітні в темряві, двоє, скрадаючись, пригинаючись і озираючись, як тіні, бігли зліткою із сепарського боку в бік їхнього танка. Свої? Чужі? Олексій перевів автомат на одиночні. Якщо доведеться стріляти, чергою позицію легше видати. Спалах довший.

– Дядьо Льошо, це не наші, це орки, – прошепотів над його вухом Степан, він отямився. – Допоможи мені пістолет дістати.

Ті, що бігли, метрів за десять зупинилися, пригнулися. Почули Степана?

– Восемь, – неголосно крикнув один із них. Це був пароль. У кіборгів уже три доби паролів дня не було. Усі були разом. Отже, справді орки.

– Четыре, – відповів Олексій. Тримати паузу було ніяк. Тиша говорить більше за слова. Раптом вгадаєш відповідь. Та й додаткова крихта часу на реакцію.

Олексій не дав їм цієї крихти. Він так і не дізнався, чи вгадав він пароль, чи ні. Він стрілив двічі від корпусу. Одиночними. У голови. Обидва впали. Один мовчав, другий стогнав. Олексій, не кажучи й слова, підійшов до них і з розмаху прикладом розтрощив голову тому, який стогнав. Той затих. На його грудях ворушилася георгіївська стрічка, мов жива. Олексій повернувся до танка.

– Розвідники, – прошепотів Степан. – Ти де так стріляти навчився, дядьо Льошо?

– У тирі.

– Ну‑ну, – хмикнув Степан. – Ти, взагалі, журналіст чи хто?

– I am bad guy, Styopa, – відповів Олексій англійською. – A very bad guy[122].

– Отож‑бо я й дивлюся, – прошепотів Степан. Англійської він не знав зовсім.

Вони насилу дісталися до наступного привалу – згорілого БМП. Знову двічі кольнуло й відпустило.

Степан лежав на броні, дивився на зірки. Олексій сидів на бетоні, притулившись спиною до крижаного траку машини.

– Навіщо ти рятуєш мене, дядьо Льошо? – почав Степан.

– Хтось же має розповісти, як усе було.

– Ти й розкажеш.

– Я говорити не вмію. Лише знімати.

– І стріляти ще, і кров зупиняти, і поранених виносити.

– Стьопо, помовч. Тобі не треба напружуватися зараз.

– Добре, останнє запитання. Тільки поклянися, що не збрешеш.

– Клянуся.

– Ти ж розумієш, що мені кінець. Скажи мені правду.

– Не розумію, але скажу.

– Ти спав із Нікою?

– Ні. Я вже говорив тобі.

Степан знову знепритомнів.

Залишалося ще метрів сто. Олексію здавалося, що він уже розрізняє в темряві обриси метеостанції. «Тепер головне, щоби свої не підстрелили», – подумав він.

* * *

Снайпер Шакал замерзав у своєму лігві. Він обклав його двома «віджатими» кожухами, і все одно холод був собачий. Приклався ще раз до прицілу з тепловізором і побачив рухомий живий хрест.

«Так‑так‑так, працюємо, Сергійко, – сказав він сам собі, потер руки, подмухав на них. Мисливський азарт повертався до нього. Прицілився. Підняв голову. – Надто просто. Надто тупо. Не спортивно, Сергійку. Дай йому шанс, як оленю. Вистріли йому в броник. Якщо не проб’є, нехай іде собі, герой. На цій відстані п’ятдесят на п’ятдесят».

Постріл. Куля снайперської гвинтівки Драгунова діаметром 7,62 мм пройшла між двома пластинами бронежилета на боку, пробила наскрізь обидві легені й застрягла в краю передньої пластини на виході. Живий хрест упав. До метеостанції залишалося п’ятдесят із лишком метрів.

«Ну от, тепер сотий, і по‑справжньому, – сказав сам собі снайпер Сергій, поцілував холодний приціл, почав збиратися, і тут небо над метеостанцією висвітилося зеленою ракетою. Це Степан, отямившись від удару об бетон, вистрілив зі своєї ракетниці й знову відключився.

* * *

Ніка сиділа біля ліжка Олексія у військовому шпиталі в Дніпропетровську. Степан у сусідній палаті ще не відійшов від операційного наркозу. Олексій втратив менше крові. Його мали оперувати через кілька хвилин. Ніка схудла, змарніла за ці вісім годин, поки їхала в машині з Києва. Їй подзвонив комбриг і сказав, що Степана й відомого американського журналіста везуть із Пісок у шпиталь. У тяжкому стані. Але надія є, як сказав йому лікар.

Олексій прийшов до тями, усміхнувся до Ніки, потім простягнув їй руку й розтиснув долоню. Там лежала флешка. Ніка взяла її, поклала в сумочку.

– Не віддавай у газету, – тихо‑тихо, наче видихнув, прошепотів Олексій, – покажи людям.

– Ти сам покажеш, – відповіла Ніка й уже не могла стримувати сліз.

До палати зазирнула сувора медсестра.

– Прощайтеся. Зараз повеземо в операційну, – сказала вона й знову зачинила двері.

Ніка схилилася над Олексієм, поцілувала його в запечені губи та сказала:

– Я кохаю тебе. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе понад усе на світі. Хлопчику мій сивий. Хлопчику мій…

Увійшли лікарі й медсестри. Олексія почали відвозити. Він був при тямі. Ніка тримала його за руку до останнього. Перед тим як вона забрала руку, Олексій усміхнувся їй, як тоді, найпершого разу, вночі в кав’ярні «Мафія» на Європейській площі в Києві, а потім ще й підморгнув. Ніка перейшла в палату до чоловіка. Той був без тями. Ніка беззвучно ридала, сховавши лице в матрац у ногах його ліжка, намагаючись не торкатися поранених ніг.

За півгодини до палати зазирнув професор‑хірург, попросив її вийти в коридор.

– Перепрошую, але я маю вам повідомити… – рівним голосом сказав він, виказуючи своє хвилювання лише тим, що крутив у руках окуляри. – Ми навіть не встигли почати операцію. Ваш знайомий помер. Великий інфаркт. Ми боролися. Зробили все, що могли. Але… Схоже, що він нещодавно переніс інфаркт на ногах.

Ніка ридала вголос, сидячи в палаті чоловіка. Степан прийшов до тями. Побачив ридаючу дружину й тихо прошепотів:

– Нікулю, не плач, я живий.

* * *

За два кілометри від термінала вранці наступного дня з катакомб оперативного штабу української армії в сіре світло холодного дня вийшов генерал з охороною. За формою й озброєнням він нічим не відрізнявся від своєї охорони. Подивишся здалеку – звичайний солдат з автоматом на грудях.

Натомість начальник охорони, вищий за всіх на зріст, навпаки мав на собі сяючий білий маскувальний костюм і чорну розгрузку поверх нього. Відволікаючий маневр. Чим не мішень. Показний офіцер, що вирізнявся на фоні решти, мов тінь, слідував за генералом. У складі групи були також фотограф і журналіст, обидва теж військові.

Напередодні вночі сепаратисти зробили спробу прориву в напрямку Водяного в районі Краснокам’янського аеропорту, але були розсіяні українською артилерією, «зазнали значних втрат у живій силі й техніці».

Генерал, незважаючи на протести начальника охорони, вирішив на власні очі побачити поле битви, а заразом прогулятися по холодку. Коли генерал і його почет, місячи багнюку, що подекуди підмерзала, крокували розбитим, у глибоких воронках шосе до бронемашин, танків і вантажівок учорашнього супротивника, що димилися за сто метрів від них, над головами одна за одною просвистіли дві міни. Усі пригнулися, стали на коліно.

І лише генерал не ворухнувся. Потім, коли прилетіли й вибухнули вже ближче ще дві міни, охорона кинулася займати позиції в сусідній лісосмузі. Начальник охорони благав генерала йти за ними. Генерал спокійно, не підвищуючи голосу, наказав йому піти «на х…й» і відступити в кювет – наказ, який офіцер не міг ігнорувати.

Журналісти й усі охоронці, включно з їхнім командиром, лежали або сиділи в лісосмузі зі зброєю напоготові, утворивши щось на зразок півкола. Генерал і далі стояв посеред шосе сам‑один. Він закурив. Ще дві міни промчали над його головою й гухнули зовсім близько, обдавши охоронців багнюкопадом із липких грудок не повністю замерзлої глини.

Генерал стояв, наче глухий, наче чекав, коли міна, нарешті, прилетить до нього і для нього закінчаться всі скрути й поневіряння військової служби на такій високій посаді. Але обстріл припинився. Охорона й журналісти вибралися на дорогу, обтрусили багнюку й рушили за генералом далі. Зупинилися біля підбитого Т‑72. Поряд із ним лежали два чорних, як головешки, ще задимлених трупи. Генерал постукав долонею по холодній броні танка.

– Можемо ж, коли схочемо, – сказав він уголос, схоже, сам до себе. – Більше не відступатимемо. Не маємо права. Якщо полізуть знову, для них тепер усюди буде суцільний Аеропорт.

Журналіст із блокнотом на цей момент наздогнав генерала й почув останню фразу.

– Що сталося в Аеропорті? – вдихнувши глибше морозне ранкове повітря, наважився спитати журналіст. – Яка там зараз ситуація?

Генерал зупинився, байдуже подивився на співбесідника й так само байдуже відповів:

– Нічого особливого в загальній ситуації не сталося. Ми контролюємо частину території Аеропорту. Супротивник контролює іншу частину. Лінія фронту зараз проходить посередині. Якщо ви хотіли спитати конкретно про термінал[123], то, з огляду на відсутність доцільності й далі утримувати цей абсолютно зруйнований об’єкт, наші вояки організовано залишили його…

Орки зайшли в термінал без пострілів. Вони забрали своїх поранених і вбитих, і всіх живих кіборгів. Вони не стали нікого відкопувати, бо ніхто більше під руїнами не стогнав.

Над задимленим терміналом до смерку кружляли дві пташині зграї. Одна велика, чорна, друга – маленька, біла. Вони не кричали. Кружляли мовчки. Потім обидві зграї розлетілися в різні боки.

* * *

Олексій ішов до берега річки. На березі, спиною до нього, сиділа жінка. Він одразу впізнав її, навіть не з рудого волосся. Він упізнав би її з мільйона. Тихо підійшов іззаду, хотів закрити їй очі долонями, але вона, наче знала, сказала йому: «Сідай».

Він сів поряд. Вони не дивилися одне на одного, вони дивилися на тиху воду перед ними. Мовчали.

– Хлопчику мій, я так сумувала за тобою, – раптом сказала вона. – Я вже зачекалася тебе тут. Я сама не донесу.

І простягнула йому руку.

Біля її ніг на піску стояв чималий плетений кошик, повний білих і підосичників. Молодих і міцненьких, один до одного…

Епілог

«Цивілка» сиділа на ньому так собі. Медвідь уже не видавався хвацьким сталевим комбатом десантної бригади. Його обміняли через місяць полону. Він досі накульгував на одну ногу. На всю праву щоку й частину лоба розповзлася зарубцьована бузкова опікова пляма. Десну справа натирав не надто ретельно підігнаний протез.

Трохи кривлячись від стерпного болю в роті й у нозі, він повільно переходив від фото до фото, від портрету до портрету, і губи його беззвучно ворушилися. Зі стін прямо в очі йому дивилися мертві й живі. Медвідь просив прощення в усіх своїх хлопців, яких він мав би врятувати й не врятував.

Двадцять троє з них загинули, дванадцятеро пропали безвісти, вважай, теж загинули, залишилися під завалами Аеропорту, як у братській могилі. Решта двадцять п’ятеро з тих, чиї очі буравили комбрига з шістдесяти портретів на стінах головної зали Українського дому, у центрі Києва, були поранені – хто тяжко, хто полегше. Дехто досі лежав у шпиталі, двоє були в комі.

Дружина з ним не приїхала. Сказала, надто складно буде на ці фото дивитися. Вона зберігала вагітність. Знову хлопчик, як сказав лікар.

– Може, дівчинка вийде, коли ти воювати перестанеш, – усміхнулася вона до чоловіка.

– Напевно. От лише не схоже, що ця війна скоро закінчиться.

На момент, коли в Києві нарешті відкрилася посмертна виставка робіт американського воєнного фотографа Олексія Молчанова, Медвідь уже командував десантно‑штурмовою бригадою.

Він затримався довше біля портрета Скерцо. Той присів, спираючись на одне коліно, на тлі зруйнованого вікна, у якому виднівся задимлений силует згорілого танка, з автоматом на колінах і флейтою біля губ. Очі його були живі й веселі, як завжди. Ось зараз він перестане грати й відмочить якусь свою хохму.

Він і відмочив свого останнього дня. Він був єдиним неушкодженим бійцем зі жменьки поранених, яких сепари взяли тоді в полон. Міг піти з Олексієм і допомогти йому нести Степана. Але відмовився залишити поранених хлопців, і за відсутності загиблого лікаря Айболитя‑Сєргєїча до кінця допомагав їм, як міг: поїв спиртом зі своєї фляжки, перев’язував голови, руки й ноги. Обшукуючи його в ангарі з пробитим, як решето, дахом, сепари серед іншого знайшли в його розгрузці флейту в чохлі.

– Музыкант, что ли?[124]

Скерцо мовчав.

– Ага, понятно, еще один немой, – сказав командир сепарів Ваха, весь у чорному, худий і смиканий. – А сыграй‑ка нам какую‑нибудь песенку, немой. Сыграй нам, падла, «Ще не вмерла…» Вдруг и правда оживет[125].

Сепари навколо розреготалися. Скерцо байдуже подивився на Ваху, потім на решту бойовиків, сплюнув криваву піну під ноги чорному й повільно, наче по складах, процідив:

– А чи не пішли б ви, товариші краснопері, на х…й зі своїми проханнями. Вакарімас ка?

Промовчав би Скерцо, залишився б живий. І побачив би знову свою дівчину, яка повернулася до нього, надіслала смс, що кохає й чекає.

Важко сказати, що більше розлютило Ваху – запропонований кіборгом маршрут руху чи гортанні звуки незнайомої мови, – та він вистрілив Скерцо в живіт чотири рази. Коли Скерцо помирав на холодній бетонній підлозі, йому в горло, ще живому, забили його улюблену флейту…

Медвідь дивився на портрет, у веселі очі загиблого друга, і губи його тремтіли.

Ваха не надовго пережив свою жертву. Він невдовзі загинув від кулі снайпера на порозі найкращого ресторану в Красному Камені. Стрілка, з чуток, найняв один місцевий авторитет на прізвисько Сиропчик, у якого, вибившись у люди, «легендарний» командир «ополченців» «віджав» «ліву» бензоколонку.

Ще одна «легенда народного спротиву Донбасу», у минулому ростовський мийник машин на прізвисько Ламборгіні, загинув тиждень потому, коли давав чергове інтерв’ю двом співробітникам «Первого канала» на руїнах Аеропорту. Прилетів нежданчик – міна 120 мм – і вбив на місці всю трійцю.

Кремль оголосив у Росії триденний траур, по дню на кожного героя, й ухвалив рішення поховати прах трьох «мучеників» у кремлівській стіні. Громадяни очікували на цю розрекламовану телеком подію як на Парад Перемоги.

Московська Патріархія вирішила була розпочати процедуру зарахування Ламборгіні (у миру Гліба Живоглотова) до лику святих Російської православної церкви, але хитрий борзописець Орловський десь розкопав «фактики» про те, що за п’ять хвилин святий мав свого часу дві «ходки»: одну за спробу згвалтування малолітньої, другу – за пограбування.

Скандал піднявся неабиякий, але його швидко зам’яли, як і історію з годинником, що сам собою зникає. Зрештою було прийняте компромісне рішення: до лику не зараховувати, а в стінці поховати. Вирішили, що там і так упирів досить. «Одним більше, одним менше», – сказав, за чутками, приватно ну дуже великий начальник, мало не Сам…

Тимура Орловського незабаром по‑звірячому побили. Йому проломили залізною трубою голову й перебили пальці на правій руці. Нападники не знали, що він шульга. Поліція злочинців не знайшла. «Хулігани, з п’яних очей, – сказав слідчому прокурор, закриваючи папку чергового «висяка». – Хай Богу своєму дякує, що голову не відрізали».

Садист‑маньяк‑романтик «руського міра» Диркін зміг дивним чином безпечно для життя проїхати через численні блокпости з обложеного Солегорська в Красний Камінь. Кажуть, при цьому не обійшлось без епізоду, в якому дуже великі брудні гроші змінили одні ну дуже брудні руки на інші.

Але навіть для Москви він виявився надто «романтичним». Був відставлений, повернувся на батьківщину, став отаманом казачих військ Бийжидівського адміністративного округу в ранзі генерал‑полковника. Їздить із охороною на броньованому «Мерседесі», отримує раз на місяць кремлівський пайок. Заснував організацію «Русский дух», раз на тиждень обов’язково виступає в найпопулярнішому телешоу «Мертвий ефір». Картає Путіна за нерішучість, через яку «просрали Донбас».

Снайпер Сергій випадково поперхнувся чаєм прямо на кухні й помер на місці. Нещасний випадок. Не пощастило.

Виставку фотографій Олексія Молчанова в київському Українському домі Ніка підготувала сама, трохи допомогли ентузіасти та волонтерські організації. На флешці, яку залишив їй Олексій перед смертю, були тисячі фотографій останніх днів КАПу. Друг Ніки, Сергій Карцев, головний фотограф і редактор київського бюро міжнародної новинної агенції, сам редагував для неї кожне фото й сам друкував їх для виставки. Останньої їхньої зустрічі у шпиталі, перед смертю, Олексій попрохав Ніку не віддавати фото ні в його газету, ні в якісь інші, а «просто показати людям».

Карцев поділився з Нікою, що сам мало не плакав, коли працював із цими, тепер уже історичними, кадрами. Вони вдвох урешті‑решт відібрали сто двадцять фотографій, шістдесят із яких були портретами.

Чоловік Ніки, Степан, тепер уже Герой України і в ранзі підполковника, проходив другий курс реабілітації в шпиталі Міністерства оборони. Він отримав призначення на високу посаду в Генеральний штаб. Юрій Баркасов, популярний український блогер і експерт номер один у воєнних справах, назвав це призначення історичним і віщував Степану блискуче армійське майбутнє.

Син Олексія Арсеній, який прилетів із Техасу на церемонію кремації до Києва, на виставку не залишився. Бізнесмен. Багато роботи. Криза й таке інше.

Ніка згадувала, як мало не кинулася йому на шию, коли він увійшов до зали прощань у крематорії. Високий, гарний, молодий і такий… знайомий.

– Як ти… Перепрошую, як ви… – затнулася вона, не знаючи, як це сказати.

– Схожий на батька?

– Так, саме так. Дивовижно схожі.

– Ви були знайомі з моїм батьком? – Арсеній усміхнувся їй такою знайомою усмішкою, з такими знайомими ямочками біля рота.

– Так… Він урятував мені життя. Двічі.

– Це його улюблена справа – рятувати світ, – усмішка зійшла з обличчя Арсенія. – Вам пощастило. Свою дружину, мою маму, він не зміг врятувати. Жодного разу…

Арсеній летів бізнес‑класом до Х’юстона, не випускаючи з рук урну з прахом батька.

– Пап, пам’ятаєш, як ти віз мене дитиною в Америку вперше? – прошепотів син, притискаючи урну до грудей. – Як ми надовго потім розсталися. А ось тепер я везу тебе. Додому, в Америку. Назавжди.

Він не торкнувся розкішної, навіть за мірками бізнес‑класу, їжі, лише випив свій черговий Jameson  із льодом. Так і заснув – із урною в руках.

Ховали батька й дідуся всією маленькою родиною. Ще прийшов його друг і колега по риболовлі Ренді. Коли в могилу опустили прах, діти – п’ятирічна Зоя й трирічний Макс – опустили туди старовинний срібний глечик із чорненою арабською в’яззю. Вони поклали туди кілька «золотих» монет із того піратського скарбу, який знайшли разом із дідусем минулого його приїзду в їхньому лісі. Дідусеві, якого вони називали Дєда, «на перших порах у раю можуть знадобитися золоті», – сказала Зоя, а Макс схвально закивав головою.

Джейн підійшла до них, присіла, обійняла дітей. Потім підвелася, обняла чоловіка. Вона любила і Ксюшу й Олексія, як рідних батьків, і щиро й беззвучно плакала.

Невдовзі на могильному камені під іменем Олексія з’явилася друга дата – 22 січня 2015 року. Ксюша померла 22 червня 2014 року. Вони жили не довго, але щасливо, й померли майже в один день…

А між тим Український дім раптом спорожнів. Біля дверей виникли кремезні хлопці в цивільному й нарешті до зали рішучою ходою увійшов високий статечний сивуватий чоловік середніх років у строгому ідеально підігнаному на нього костюмі без краватки. Він почав повільно обходити виставку, зупиняючись біля кожного портрета, біля кожної воєнної фотографії.

За ним ішли помічник, дві журналістки без камер і начальник охорони. Ніхто не порушував мертву тишу в залі. Навіть Ніка мусила очікувати назовні.

Сивіючий гарний чоловік не був царем гори, він не був королем бидла, хоч дехто позаочі називав його шоколадним королем. Сам він, випробувавши купу професій, високі державні посади, з нуля створивши свою міні‑бізнес‑імперію, у своєму колишньому житті називав себе просто бізнесменом. Як полюбляв говорити його vis‑a‑vis, отой Цар гори МВЧ, «скромність страшить». Проте скромність Президента нікого не страшила, особливо той вільний народ, який його й обрав.

Він не був людиною війни. Він не хотів воювати. Він не знав, як це робити. Навіть для мирного життя країна не мала достатньо грошей, а їй доводилося вести криваву війну, нікому не потрібну ні в Україні, ні в Росії, крім одного‑єдиного Маленького Великого Чоловіка, який і сам не міг до пуття пояснити навіть самому собі, навіщо…

Президент із печальними втомленими очима в червоних прожилках повільно йшов від портрета до портрета, схиляючи час від часу голову, наче вклоняючись.

Ось він зупинився біля останнього портрета. В Аеропорті на вцілілій частині однієї стіни залишався великий шматок потрісканого дзеркала, де павутиною розходилися кільця від кульових отворів. Лице сумного й утомленого літнього чоловіка в касці, який дивився на себе в дзеркало, було не в фокусі. Він зробив цей автопортрет від стегна, і фокус припав на тріщини на передньому плані.

– Шістдесят перший, – уголос промовив Президент, наче весь цей час рахував про себе кількість фотографій кіборгів на стінах.

– Перепрошую, пане Президенте, насправді кіборгів на цих фото загалом шістдесят, – м’яко виправив свого шефа помічник, стоячи за його спиною. – Це не кіборг. Це сам фотограф.

Президент повернувся до нього. У його очах уперше з’явилася якась емоція, крім печалі й скорботи.

– Я знаю, хто це, – сказав він в обличчя помічнику. – Це ви не кіборг. А їх тут шістдесят один. Так і запишіть.

Дві журналістки почали запопадливо записувати за ним у свої блокноти.

На виході біля дверей Президент зупинився, повернувся в порожню залу й тихо сказав, наче відповідав на чиєсь питання:

– Це бетон не витримав…

– Перепрошую, що? – перепитав помічник, поки журналістки перезирнулися між собою з німим питанням.

– Нічого, – відповів Президент і вийшов із зали. – Ще не вмерла…

Потім тисячі людей проходили за день через виставковий зал. Жінки ридали, деякі чоловіки теж не могли стримати сліз. Посеред зали, як на похоронах, виріс величезний пагорб із квітів. Черга на вулиці розтяглася через площу до готелю «Дніпро».

Наприкінці дня, коли останні відвідувачі розійшлися й літня жінка в синьому халаті почала заклично дзвеніти зв’язкою ключів, Ніка, у строгій чорній сукні, з волоссям, просто прибраним назад, підійшла до автопортрета в дзеркалі. Вона тримала руку трохи нижче грудей, під серцем, там, де вже ворушився син Степана.

– Хлопчику мій, хлопчику мій, – без жодної сльозинки прошепотіла вона, хитаючи головою й дивлячись на портрет, і лише їй одній було ясно, якого хлопчика стосувалися її слова…

* * *

І останнє: The last but not the least[126], як то кажуть.

Легендарний розвідник Салам, що залишив Аеропорт за наказом Степана «крайнього» дня, щоби за будь‑яку ціну знайти й пригнати транспорт для евакуації принаймні поранених, безслідно зник.

Сепари забрали своїх убитих зі злітки і з термінала, щоби відправити тіла на батьківщину у восьми білих рефрижераторах із гуманітарного конвою. Вони дозволили українцям забрати звідти тіла їхніх бійців, які там залишалися. Саламового тіла серед них не було. Поміж полонених, яких пізніше обміняли, його теж не виявилося. Він наче розчинився.

Його друзі й рідні, а тепер і тисячі читачів вірять, що він не загинув. Вони чекають на його повернення. Додому, в Україну.

Салам арабською означає «мир».

Кінець

Корінф, Техас – Москва – Київ – Дніпропетровськ – Харків – Слов’янськ – Краматорськ – Донецьк – Донецький аеропорт

2014–2015

Примітки

1

Сепаратиста (жарг. ).

2

БМП – бойова машина піхоти; БТР – бронетранспортер, МТЛБ – багатоцільовий транспортер легкий броньований, абревіатура усталена російською – «многоцелевой».

3

Кулемет Калашнікова модернізований.

4

Ручна протитанкова граната, зазвичай звана «лимонкою».

5

Ручна граната.

6

Гранати для підствольників АКМ.

7

Радянська реактивна протитанкова граната РПГ‑18.

9

Російська пісня на слова Дмітрія Садовнікова, яку вважають народною.

10

Уривок із вірша Ніколая Рубцова «Тихая моя родина!» (переклад О. Гончар).

11

Dallas Mavericks  – професійний американський баскетбольний клуб, виступає в Південно‑Західному дивізіоні Західної конференції Національної баскетбольної асоціації (NBA ).

12

Перерваний статевий акт (лат. ).

13

Крупний план (англ. )

14

Джетлаг (від англ. jet  – реактивний і lag  – відставання) – синдром зміни часового поясу, розбіжність між ритмом людини та денним ритмом, що викликана швидкою зміною часових поясів під час перельоту.

15

Пісня «Крутится, вертится шар голубой» вперше прозвучала в 1934 році у фільмі «Юність Максима» з кінотрилогії режисерів Григорія Козинцева й Леоніда Трауберга.

16

Олександр Дейнека – радянський живописець.

17

НСВ – радянський великокаліберний кулемет «Утьос», 12,7 мм, обслуга з двох людей, скорочення за прізвищами розробників: Нікітін, Соколов, Волков.

18

«Усе своє ношу з собою» (лат. ).

19

– Перепрошую, сер! – … – Я зараз іду воювати, але ви можете скористатися моїм килимком і спальним мішком, доки мене немає, ну і, звісно, якщо я не повернуся (англ. ).

20

Роберт Капа – легендарний воєнний фоторепортер 40–50‑х років, родом з Угорщини.

21

Автор ненавидить це слово (Прим. авт. ).

22

Вантаж «200» – убиті, «300» – поранені.

23

– Ти, брате, гориш там, чи як? – … – Зачекай, брате, зараз ми погасимо тебе, брате.

24

– Дивись, у мене гангрена! Я помираю!

25

– Що сталося?

26

У 1969 році під час війни у В’єтнамі американські військові в ході однієї операції вбили близбко п’ятсот мирних жителів у селі Сонгмі. Командира взводу лейтенанта Вільяма Келлі визнали винним у тому, що він особисто керував розстрілом п’ятдесяти селян, що ховалися в ямі на околиці села.

27

Снайперська гвинтівка Драгунова.

28

Калібр СВД.

29

– Так, добре. Перший у мінус. Другий його тягне. Все правильно. Молодці хлопці. – … – Нумо додамо йому десять грамуль ваги.

30

– Від страху? Прицілюємося. Плавнесенько, Сергійку, плавнесенько. Б…дь, це ж дівчисько. Стоп. До них хтось біжить. – … – Журналіст, по ходу. Дві камери.

31

– По журналісту мінус, мінус.

32

– Роботу закінчили, роботу закінчили. Кінець зв’язку.

33

Розмовна назва МТЛБ.

34

– Я Ваха, якщо хто не знає.

35

– Ти командир, чи як?

36

– Відповідай, боров, коли питають! Чи не годували ще? – … – Жери, падло, кому кажуть! Жери, гнидо! У вас, карателів, зара сніданок має бути за розкладом!

37

– Отже, так, фашисти х…ві. Ми у вас у «коробочці» кулемет знайшли. – … – Хто з вас кулеметник? Хто вчора з вежі покришив моїх хлопців?

38

– Ну що, тварюки, пам’ято не повернулася?

39

– Все, хлопці, все. – … – Дихає ще. Лікарня треба.

40

– Лікарня, кажеш? А курорт, море Чорне, шашлик‑машлик не треба?

41

– Що ж ви робите, сволота! – … – Він же просто солдат, як і ви.

42

– Які ви, на х…й, солдати! Ви фашисти йо…ні! Бандерівці, б…дь!

43

Популярна марка австралійського вина.

44

Великий італійський скульптор XVII століття.

45

Не Телебачення Взагалі.

46

Дворовий футбол – популярний дитячий вид спорту в СРСР.

47

Ручний протитанковий гранатомет.

48

– Двадцятий, двадцятий, що у васза х…рня? Чому не працюєте по об’єкту? Мені доповідають рух!

49

– Товаришу п’ятдесятий, подивіться самі. Від вас об’єкт зараз теж видно. Їм іще п’ятсот метрів пхатися. Чекаю наказу.

50

– Двадцятий, двадцятий! По цілі не працювати. Один‑два попереджувальних у повітря, щоби знали, що ми тут. Виконувати. – … – До міста, б…дь!

51

– Йо…на війна. Хай вона буде проклята! Ненавиджу!

52

– Усе. Стій, стій! Чекаємо на наших. Картинки нема поки що.

53

– Товариші, товариші, проходимо далі. –… – Усім місця вистачить, не юрміться позаду, не юрміться.

54

– Усе, почали! – … – Працюємо, працюємо, тільки без матюків, будь ласка. Пам'ятайте, ви в ефірі. Поводьтеся принаймні пристойно.

55

– Ще вчора ці фашистські карателі, яких послала нелегітимна київська хунта, обстрілювали із систем залпового вогню житлові квартали Красного Каменя. – … – А тепер вони мають подивитися в очі рідним тих, кого вони вбили й покалічили! Тим, хто втратив дружин, чоловіків, старих і дітей у цій варварській війні, яку приспішники заокеанських хазяїв, що окопались у Києві, віроломно розв'язали проти власного народу!

56

– Вони вбили мого маленького сина Мишка‑а‑а‑а‑а‑а‑а‑а! – … – Немає прощення недолюдкам. Нена‑а‑а‑а‑виджу. Будьте ви прокляті!

57

– Немає прощення недолюдкам! Хай їхні сім’ї зазнають такого ж горя, яке випало мені!

58

«Усе в нормі – повний п…ць».

59

Юрій Візбор. За цигаркою цигарка (переклад О. Гончар).

60

Переклад О. Гончар.

61

– Стьопочко, ну нарешті! –… – Щойно меншого з садочка привела. Яка у вас у Ростові погода? У нас сіро й снігу нема.

62

– У нас теж. Як хлоп'ята?

63

– Все добре. Санька «п'ятірку» з читання приніс. Ходить пишається. Всім показує. А що це за номер у тебе?

64

– Та позичив у товариша. Мій телефон сів.

65

– У тебе все гаразд, Стьопо? Якийсь голос у тебе не такий. Стьопо! Ау!

66

– Нікуль! Поцілуй їх від мене. І мамі зателефонуй, скажи, що все в мене нормально. Ну, все, мені час.

67

– Я тебе кохаю, Стьопочко, приїзди скоріше!

68

– Я тебе теж дуже кохаю.

69

Уривок із поеми «Євгеній Онєгін» Олександра Пушкіна.

70

– Ідіть на х…й звідси, поки не почали стріляти.

71

– Що ви робіте? Що тут відбуватися? Що все це значити?

72

– Увага! – … – Панове журналісти, увійдіть у наше становище, пліз. Ми отримали сигнал, що в готелі перебувають озброєні люди. Щойно все з'ясується, ми відразу підемо. А поки прошу нічого не знімати. Задля вашої ж користі.

73

– Хто ви такі? –… ‑ Ви російські військові?

74

– Ні, – … – Російських військових у Криму нема. Ми самооборона Криму і стежимо за порядком. Зокрема, щоб із вами нічого не сталося.

75

– Усі назад!

76

– А тепер камеру швидко сюди, суко!

77

– Ми викличемо міліцію.

78

– Як же кепсько штовхати дівчат і матюкатися, пане трамвайний хаме.

79

– Я зара тебе штовхану, козел.

80

– А ну подивимося, як це вийде. – … – Тільки по‑чесноку, як у вас кажуть. Без зброї. Бо я теж візьму рушницю й стану військовим.

81

– Добре, спробуємо.

82

– Досить, Веселий! – … – Досить ваньку валяти. Кінчай цей базар.

83

– Усе чесно. – … – Тягніть Веселого в машину. Ми йдемо, але обіцяємо повернутися, як Карлсон. Після референдуму.

84

– Привіт, Олексій. По‑перше, дозволь подякувати тобі за чудові фото на початку першої шпальти вчора й сьогодні. –… – І чи не поділишся з нами, що це за вовтузіння з твоєю участю було в готельному холі позавчора?

85

– Привіт, Джеймсе. Нічого особливого. Я просто попередив падіння дівчини, колеги‑журналістки.

86

– А, так он воно що це було. Ну‑ну. Однак на відео, яке прокрутили всі провідні телеканали, ти наче допоміг упасти комусь іншому. Я правий, чи то мені здалося?

87

– Не зовсім. Я просто захищав колегу‑журналістку.

88

– Зрозуміло. Що ти скажеш, якщо ми терміново евакуюємо тебе з Криму?

89

– У жодному разі, сер. Зі мною все гаразд.

90

– Гаразд. Добре. Але чи не міг би ти зробити мені послугу й не брати більше участі в подібній акробатиці, поки ти на редакційному завданні. Розумієш, нам не дуже комфортно від усвідомлення того, що наш штатний фотограф ще й Чак Норріс за сумісництвом.

91

– Обіцяю, сер.

92

– Радий чути. Ну а тепер між нами, зізнайся, як тобі це вдалося? Як ти викинув подібний фінт із озброєним чуваком, який удвічі більший за тебе?

93

– Випадковість, сер. Я не хотів. І хлопець був без зброї. Він просто перечепився. І… я трохи займався боксом в університеті свого часу.

94

– Отже, боксом. Молодець. Але, будь ласка, тримай свої таємні таланти при собі наступного разу.

95

– Так, сер. Ви можете бути спокійні.

96

– Ну гаразд. Радий був із тобою поговорити, Олексій. Наступного разу знатиму, на кого ставити у вуличній бійці.

97

– Радий був із вами поговорити, сер. Гарного вам дня.

98

– І тобі того самого, боксер…

99

Фраза з пісні Семенича «Штрафні батальйони».

100

«Правий сектор».

101

Кевлар – арамідне волокно, що має високу міцність.

102

– Особові отримаєте, а інші ваші папери нам самим знадобляться –… – Завтра приходьте.

103

Офіцери Служби безпеки України.

104

– Усе гаразд! – … – Це не якісь прибульці із заходу. Це наші хлопці зДонбасу. Я… я… я завжди виступала проти нової влади, і ось вона закінчилася, правда?

105

– А допуск маєш? А що ти за телебачення? А брешете ви все!

106

– Брешуть, брешуть, брешуть все, жиди прокляті!

107

Тут Машинобудівний технікум.

108

– Добге, мені якгаз потгібна гозминка. – … – Ведіть у «пегемовну» на сходах. Пгиготуйте пацієнта. Я загаз зійду.

109

– Я так і знав. – … – СБУшник. Отямиться, запиши все, що скаже. Дати води – і в підвал. І пегевіг, чи не зламані ноги.

110

– Усе йде за планом. Облаштовуємося. Нагод задоволений. Жовто‑блакитні не вогушаться.

111

– Папа дуже задоволений вами. – … – Продовжуйте в тому ж дусі та тримайте нас у курсі. Ще дві телевізійні групи в дорозі. Це все, чим зараз ми можемо допомогти.

112

– Служіть, служіть.

113

«Городяни й мешканці Солегорська вітають ухвалу про референдум. – … – Ви бачите, як радіють люди, як обіймаються з ополченцями, приносять їм квіти і їжу…»

114

– Ось і зустрілись, дорогий! Аллаху акбар!

115

– Гозстгіл слухає.

116

– Ну, здрастуй, Розстрільчик, здрастуй, дорогий. Ворон це, Ворон.

117

– Вогон, гадий тебе чути. В Кгасному вас зачекалися.

118

– Завтра‑післязавтра будемо, брат.

119

– Буду гадий побачити у себе в Солегогську. Я завжди на зв'язку.

120

– Я зрозумів, дорогий, зрозумів. Буду радий! Так, брате, одне прохання є.

121

– Слухаю, Вогон.

122

– Там у тебе під носом один журналіст із Америки. Олексій Молчанов його ім'я.

123

– О'кей, Олексій Молчанов. Записав. І що?

124

– Закрий його для мене, брат. Притримай без шуму. Я приїду. У мене до нього своя розмова є.

125

– Але ж він амегиканець.

126

– Ну, просто зник, і все Загубився, так, брат? Люди губляться, так? Я тебе прошу, брат. Все зроблю, брат. Тільки візьмеш – тримай його міцно Він, шакал, крутий дуже.

127

– Добге, якщо він тут, знайдемо його. Ще питання є?

128

– Ні, брат, нема.

129

– Ну, до зв'язку тоді. –… – Не бгат я тобі, гнидо чорножопа.

130

– А де ж Ленін?

131

– Так, уявіть собі, це пгес‑пап'є.

132

– А де ж портрет Леніна? – … – Для фул‑хауса (Комбінація в покері: будь‑які три карти однакового рангу й пара з двох інших карт, три плюс два. – Прим. ред. )бракує ще одного лиходія.

133

– Згоден з вами! – … – Лиходій, як ви висловилися, Ульянов‑Ленін був жидомасоном. Саме він ствогив пегший жидівський угяд, який гозстгіляв цагя‑батечка, Цагство йому Небесне! – … – Він же готувався остаточно гозвалити Госію.

134

– За все на євреїв готовий суддя –

За ніс, за сутулість, волосся.

За те, що убити хотіли вождя,

За те, що їм це не вдалося. (Переклад О. Гончар)

135

– Губегмана цитуєте? – … – Євгеїв любите? (Ігор Губерман – радянський, а пізніше ізраїльський поет, відомий передусім своїми місткими чотиривіршами – «гаріками», сповненими ненормативної лексики – Прим, ред. )

136

– Ви з собою возите всі ці портрети?

137

– Ні, Дзегжинський жив тут до мене. Тут було укгаїнське НКВС, якщо ви не знаєте. Загаз наше.

138

– Ось, до речі, про НКВС. Ви не помилилися –… – Мої НКВСники загаз спілкуються з їхнім НКВСником. За допомогою дгилю. Чи не бажаєте спуститися подивитися?

139

– Пгавильна відповідь – … – Навіть не думайте. За двегима мого кабінету стоять п'ять озбгоєних до зубів спецназівців. Мій начальник охогони впізнав вас. Це ж ви зламали гебго одному з його найкгащих хлопців у сімфегопольській «Москві»?

140

– А, це? Він просто невдало впав. Ви що, привезли із собою всі ці «маски» з Москви, заїхавши в Крим, аби допомогти демократичному волевиявленню громадян?

141

– Це кгимська самообогона. Я був там від початку. Готував моїх людей з нуля. Це я пговів голосування в їхній Вегховній Гаді, штугханами зганяв туди їхніх депутатів. Це я пговів їхній смішний гефегендум, і саме я повернув Кгим Госії.

142

– А Путін каже, що він.

143

– Путін багато чого каже.

144

– Це точно. Тепер, коли ми з'ясували, нарешті, істинне авторство великого повернення, у мене виникає законне питання. А чому не татарам і не грекам одразу, якщо вже на те?

145

– Вони його знову пгосгуть, як уже було в історії. Кгим – госійська земля! Кгим – Госія. Вони самі висловили бажання жити в Госії.

146

– Знаєте, якщо провести референдум у Мордовії з питанням, чи хочуть вони жити в Парижі, то неважко передбачити, яким буде результат, і навіть французькі спецназівці з Іноземного легіону не знадобляться. І що тоді? Доведеться облаштовувати мордовсько‑паризький кордон?

147

– А ви жагтун, як я бачу. Чи не бажаєте спуститися зі мною у підвальчик? Адже ви фотоггаф, чи ні? Вам має бути цікаво, чи ні?

148

– У мене з собою нема камери, але якщо ви наполягаєте, я можу спуститися.

149

– Ні, камеги були погожні. –… – Коли ми прийшли сюди, будівля була погожня, і камеги були погожні. Зате загаз вони повні. Забиті шпигунами й колабогаціоністами.

150

– Це дигектор місцевої школи. – … – У день нашого пгиїзду ця фашистська б…дь наказала скинути госійський пгапог з будівлі школи й встановити там знову їхній жовто‑блакитний кухонний гушник. Не бажає гозкаюватися. Не дозгіла ще. Хоча у статевому плані вже навіть пегезгіла. Бажаєте знати, що з нею згобили мої люди?

151

– Це агент СБУ. – … – Він був небалакучий. Уявляєте, йому дгилем пгосвегдлили обидві ноги. Якщо він отямиться й відмовиться говогити, мої люди гозпогють йому живіт для певності, надягнуть на нього гюкзак із цеглою та скинуть у гічку. І ніхто не дізнається, як то кажуть, «де могилка моя».

152

– Клієнт готовий і чекає, як замовляв. Ми його відвезли в затишну місцинку. Там вам ніхто не завадить. Це на гогі Кагатау, на південній окгаїні. Там колишня база вегтолітників. Там вас ніхто не почує, ха‑ха‑ха! Ось Ваня вас пговеде. У вас є ще одне місце в машині?

153

– Знайдеться, брат. Спасибі. Буду винен.

154

Прихильників об’єднання з Росією.

155

Розумієш? (яп. ).

156

Міномети 120 мм.

157

Міномети 80 мм.

158

– Вам же російською мовою сказали, що ваш син був звільнений у запас після закінчення терміну служби та полишив розташування частини. – … – Ось наказ про його звільнення, а ось його підпис Вам зробити копію?

159

– Але Сергійко телефонував мені нещодавно. Він сказав, що перебуває на навчаннях у Ростовській області. –… – Він нічого не говорив ні про яке звільнення в запас. Говорив, що ще рік залишається за контрактом. Ми ще мало не посварилися. Я кажу: навішо? Він каже: обстановка така. Яка обстановка? Хіба в нас війна?

160

– Я повторюю, що кажу вам тільки те, що мені відомо з наявних у нашому розпорядженні документів –… – Може, він і хотів лишитися за контрактом, та передумав. Я не знав його особисто, але мені відомо, що він не доповідав, куди має намір вирушити після закінчення військової служби. Усю належну йому грошову винагороду за останній місяць він отримав. Ось його розписка.

161

– Але ось, будь ласка, подивіться на це. – … – Останні сім дзвінків Сергійка, до того, як його номер перестав відповідати. Ось, помічені як «Укртелеком».

162

– Ростовська область межує з Україною. Подекуди на території Росії діє український мобільний зв'язок, а в Україні, навпаки, російський. У цьому немає нічою дивного. Мене навіть дружина питає. Каже: чому ти мені з України телефонуєш? Тут у всіх така плутанина Добре, що в грошах різниці нема, як кажуть.

163

– А може, він до дівчини поїхав або до друзів? Молодь, знаєте яка, веселяться собі. Забудуть усе. Навіть матір рідну.

164

– Я можу зустрітися з його прямим начальником або з командиром частини?

165

– Звісно, можете. – … – Вони зараз усі на навчаннях. Ви скільки будете в місті?

166

– Я сьогодні їду.

167

– Добре, я вам зателефоную, коли вони повернуться.

168

Переклад О. Гончар.

169

Селище біля Аеропорту.

170

Заборонений в СРСР роман Василя Гроссмана.

171

«Але знаєш, хоч Бога до себе поклич, хіба можна збагнути любов хоч на мить?»

172

Райони в Афганістані.

173

Цитата з пісні Булата Окуджави «Пісенька про солдатські чоботи».

174

Європейський футбол.

175

РПД – радянський ручний кулемет Дегтярьова (РПД), 7,62 мм.

176

– От скажіть цим визволителям із Києва, якого хріна вони сюди прийшли! – … – Ми тут жили нормально, ніхто нікого не чіпав. Вони зайняли тут будинки, як позиції. Нап’ються п’яні, вийдуть на вулицю вночі, хірак із гранатомета, а ті у відповідь по них. Але ми тут живемо! Це ж, б…дь, не Курська дуга. Хочуть воювати, хай оно в полі воюють. Навіщо тут?

177

– Ми дурні, залишилися, думали будинок зберегти, барахло зберегти від грабежу. – … – Ось, дочекалися. Спасибі вам, хлопці! Звільнили нас! Спасибі, товаришу Президенте. Тільки хто за все це заплатить? Хто поверне нам машину, собаку, дім полагодить?

178

Протитанкова керована ракета.

179

Загальновійськовий захисний комплект – костюм з товстої важкої гуми; на звичайній, неядерній війні непотрібні, особливо для прикордонників, але дуже гарні в цивільному житті для екстремальної риболовлі.

180

МОН‑50 – протипіхотна міна.

181

Переклад Галини Верд.

182

Найвища нагорода країни.

183

Бійці Національної гвардії.

184

Кулемет Калашникова модернізований.

185

Роман Яна Мартелла (2001), який удостоївся Букерівської премії та за яким у 2012 році був поставлений однойменний голлівудський блокбастер.

186

«Тобі пощастило!» (англ. )

187

Бойова отруйна речовина.

188

Олександр Галич. Коли я повернуся (переклад О. Гончар).

189

Кисті, які звисають у районі поясу.

190

Елемент молитовного одягу іудея.

191

Велике покривало з чорними смугами і кистями на краях, яке накидають під час ранкової молитви.

192

Тут: обстрілу (авт. ).

193

– Олексію, привіт. Як справи? Ти досі в Аеропорті?

194

– Так.

195

– В російських новинах сказали, що Аеропорт ліг. Отже, це неправда, так?

196

– Ні.

197

– З тобою все гаразд?

198

– Зі мною так, дякую. Тільки фото передавати більше не виходить. Зв’язку майже ніколи нема.

199

– Це нічого. Просто зараз нам не фотографії потрібні, а новини.

200

– Сьогоднішня новина в тому, що Аеропорт досі тримається.

201

– Дуже дякую. Бо всі кажуть, що українські солдати здалися.

202

– Це неправда.

203

– Чудово. Чи не міг би ти зробити послугу й описати атмосферу в Аеропорті?

204

– Святкова.

205

– О’кей, зрозуміло. Чи могла б я поговорити зараз із кимось із захисників телефоном, а ти переклав би, гаразд?

206

– Слухай, Кетлін. А чи не пішла б ти на х…р?

207

– Фашисти, хлопці, у вас тільки один вихід – здатися. – … – Ми даємо вам п’ять хвилин подумати, потім підемо в атаку й різатимемо вас, як баранів.

208

– Як то кажуть, краще стоячи, ніж на колінах. Хто ще може стояти?

209

Йдеться про французько‑італійський фільм «Три мушкетери».

210

– Ти з нами? Чому?

211

– Брат, брат, допоможи! – … – Я грошей дам, мамою клянуся!

212

– Я сам тобі винен, Шаміль. – … – Пробач, що вбив твоїх рідних. Я не мав вибору.

213

– Журналіст, журналіст, я тобі таємницю скажу! Скажу, хто будинки в Москві підірвав, журналіст!

214

– Це й так усі знають.

215

– Ні, ні. Ти не зрозумів, брат. Я скажу, хто наказ віддав, скажу, брат, а?

216

– Це вже нікого в світі не цікавить.

217

– Чув цей анекдот? – … – Значить, командир несе пораненого бійця на собі з поля бою й рацію за спиною, ну, цілий ящик такий, як раніше, з антеною. Поранений стогне: «Кинь, командире, кинь». Той беркиць його на землю. Поранений стогне: «Та не мене, командире, а рацію!».

218

– Навіщо ми взагалі захищали цей Аеропорт? – … – Кому це було треба? Сенс, б…дь?

219

– Вам це треба було. – … – Тому й захищали. Мали ж українці хоч щось захистити, от ви й захистили. Шкода лише хлопців.

220

– Шкода – не те слово, – … – Такі хлопці. Панас, Свєтік, Дракон, Професор, Сєргєїч, Людоїд, Чикатило, Паровоз, Тритон…

221

– А як ти хотів, Стьопа? Щоб війна й щоб усі живі?

222

– Я не хотів війни.

223

– Ти солдат, Стьопо, ти маєш батьківщину захищати й іноді помирати. Але не щодня, звісно. Розумієш?

224

– Розумієш, коли виймаєш.

225

– Я паскудний хлопець, Степане. – … – Препаскудний хлопець.

226

Тут: Новий (ред. ).

227

– Музика, чи що?

228

– Ага, ясно, ще один німий. – … – А заграй‑но нам якусь пісеньку, німий. Заграй нам падло, «Ще не вмерла…». Раптом і справді оживе.

229

І останнє, але не менш важливе.

---

[1] – Особові отримаєте, а інші ваші папери нам самим знадобляться –… – Завтра приходьте.

[2] Офіцери Служби безпеки України.

[3] – Усе гаразд! – … – Це не якісь прибульці із заходу. Це наші хлопці зДонбасу. Я… я… я завжди виступала проти нової влади, і ось вона закінчилася, правда?

[4] – А допуск маєш? А що ти за телебачення? А брешете ви все!

[5] – Брешуть, брешуть, брешуть все, жиди прокляті!

[6] Тут Машинобудівний технікум.

[7] – Добге, мені якгаз потгібна гозминка. – … – Ведіть у «пегемовну» на сходах. Пгиготуйте пацієнта. Я загаз зійду.

[8] – Я так і знав. – … – СБУшник. Отямиться, запиши все, що скаже. Дати води – і в підвал. І пегевіг, чи не зламані ноги.

[9] – Усе йде за планом. Облаштовуємося. Нагод задоволений. Жовто‑блакитні не вогушаться.

[10] – Папа дуже задоволений вами. – … – Продовжуйте в тому ж дусі та тримайте нас у курсі. Ще дві телевізійні групи в дорозі. Це все, чим зараз ми можемо допомогти.

[11] – Служіть, служіть.

[12] «Городяни й мешканці Солегорська вітають ухвалу про референдум. – … – Ви бачите, як радіють люди, як обіймаються з ополченцями, приносять їм квіти і їжу…»

[13] – Ось і зустрілись, дорогий! Аллаху акбар!

[14] – Гозстгіл слухає.

[15] – Ну, здрастуй, Розстрільчик, здрастуй, дорогий. Ворон це, Ворон.

[16] – Вогон, гадий тебе чути. В Кгасному вас зачекалися.

[17] – Завтра‑післязавтра будемо, брат.

[18] – Буду гадий побачити у себе в Солегогську. Я завжди на зв'язку.

[19] – Я зрозумів, дорогий, зрозумів. Буду радий! Так, брате, одне прохання є.

[20] – Слухаю, Вогон.

[21] – Там у тебе під носом один журналіст із Америки. Олексій Молчанов його ім'я.

[22] – О'кей, Олексій Молчанов. Записав. І що?

[23] – Закрий його для мене, брат. Притримай без шуму. Я приїду. У мене до нього своя розмова є.

[24] – Але ж він амегиканець.

[25] – Ну, просто зник, і все Загубився, так, брат? Люди губляться, так? Я тебе прошу, брат. Все зроблю, брат. Тільки візьмеш – тримай його міцно Він, шакал, крутий дуже.

[26] – Добге, якщо він тут, знайдемо його. Ще питання є?

[27] – Ні, брат, нема.

[28] – Ну, до зв'язку тоді. –… – Не бгат я тобі, гнидо чорножопа.

[29] – А де ж Ленін?

[30] – Так, уявіть собі, це пгес‑пап'є.

[31] – А де ж портрет Леніна? – … – Для фул‑хауса (Комбінація в покері: будь‑які три карти однакового рангу й пара з двох інших карт, три плюс два. – Прим. ред. )бракує ще одного лиходія.

133

 – Згоден з вами! – … – Лиходій, як ви висловилися, Ульянов‑Ленін був жидомасоном. Саме він ствогив пегший жидівський угяд, який гозстгіляв цагя‑батечка, Цагство йому Небесне! – … – Він же готувався остаточно гозвалити Госію.

[32] – За все на євреїв готовий суддя –

За ніс, за сутулість, волосся.

За те, що убити хотіли вождя,

За те, що їм це не вдалося. (Переклад О. Гончар)

[33] – Губегмана цитуєте? – … – Євгеїв любите? (Ігор Губерман – радянський, а пізніше ізраїльський поет, відомий передусім своїми місткими чотиривіршами – «гаріками», сповненими ненормативної лексики – Прим, ред. )

[34] – Ви з собою возите всі ці портрети?

[35] – Ні, Дзегжинський жив тут до мене. Тут було укгаїнське НКВС, якщо ви не знаєте. Загаз наше.

[36] – Ось, до речі, про НКВС. Ви не помилилися –… – Мої НКВСники загаз спілкуються з їхнім НКВСником. За допомогою дгилю. Чи не бажаєте спуститися подивитися?

[37] – Пгавильна відповідь – … – Навіть не думайте. За двегима мого кабінету стоять п'ять озбгоєних до зубів спецназівців. Мій начальник охогони впізнав вас. Це ж ви зламали гебго одному з його найкгащих хлопців у сімфегопольській «Москві»?

[38] – А, це? Він просто невдало впав. Ви що, привезли із собою всі ці «маски» з Москви, заїхавши в Крим, аби допомогти демократичному волевиявленню громадян?

[39] – Це кгимська самообогона. Я був там від початку. Готував моїх людей з нуля. Це я пговів голосування в їхній Вегховній Гаді, штугханами зганяв туди їхніх депутатів. Це я пговів їхній смішний гефегендум, і саме я повернув Кгим Госії.

[40] – А Путін каже, що він.

[41] – Путін багато чого каже.

[42] – Це точно. Тепер, коли ми з'ясували, нарешті, істинне авторство великого повернення, у мене виникає законне питання. А чому не татарам і не грекам одразу, якщо вже на те?

[43] – Вони його знову пгосгуть, як уже було в історії. Кгим – госійська земля! Кгим – Госія. Вони самі висловили бажання жити в Госії.

[44] – Знаєте, якщо провести референдум у Мордовії з питанням, чи хочуть вони жити в Парижі, то неважко передбачити, яким буде результат, і навіть французькі спецназівці з Іноземного легіону не знадобляться. І що тоді? Доведеться облаштовувати мордовсько‑паризький кордон?

[45] – А ви жагтун, як я бачу. Чи не бажаєте спуститися зі мною у підвальчик? Адже ви фотоггаф, чи ні? Вам має бути цікаво, чи ні?

[46] – У мене з собою нема камери, але якщо ви наполягаєте, я можу спуститися.

[47] – Ні, камеги були погожні. –… – Коли ми прийшли сюди, будівля була погожня, і камеги були погожні. Зате загаз вони повні. Забиті шпигунами й колабогаціоністами.

[48] – Це дигектор місцевої школи. – … – У день нашого пгиїзду ця фашистська б…дь наказала скинути госійський пгапог з будівлі школи й встановити там знову їхній жовто‑блакитний кухонний гушник. Не бажає гозкаюватися. Не дозгіла ще. Хоча у статевому плані вже навіть пегезгіла. Бажаєте знати, що з нею згобили мої люди?

[49] – Це агент СБУ. – … – Він був небалакучий. Уявляєте, йому дгилем пгосвегдлили обидві ноги. Якщо він отямиться й відмовиться говогити, мої люди гозпогють йому живіт для певності, надягнуть на нього гюкзак із цеглою та скинуть у гічку. І ніхто не дізнається, як то кажуть, «де могилка моя».

[50] – Клієнт готовий і чекає, як замовляв. Ми його відвезли в затишну місцинку. Там вам ніхто не завадить. Це на гогі Кагатау, на південній окгаїні. Там колишня база вегтолітників. Там вас ніхто не почує, ха‑ха‑ха! Ось Ваня вас пговеде. У вас є ще одне місце в машині?

[51] – Знайдеться, брат. Спасибі. Буду винен.

[52] Прихильників об’єднання з Росією.

[53] Розумієш? (яп. ).

[54] Міномети 120 мм.

[55] Міномети 80 мм.

[56] – Вам же російською мовою сказали, що ваш син був звільнений у запас після закінчення терміну служби та полишив розташування частини. – … – Ось наказ про його звільнення, а ось його підпис Вам зробити копію?

[57] – Але Сергійко телефонував мені нещодавно. Він сказав, що перебуває на навчаннях у Ростовській області. –… – Він нічого не говорив ні про яке звільнення в запас. Говорив, що ще рік залишається за контрактом. Ми ще мало не посварилися. Я кажу: навішо? Він каже: обстановка така. Яка обстановка? Хіба в нас війна?

[58] – Я повторюю, що кажу вам тільки те, що мені відомо з наявних у нашому розпорядженні документів –… – Може, він і хотів лишитися за контрактом, та передумав. Я не знав його особисто, але мені відомо, що він не доповідав, куди має намір вирушити після закінчення військової служби. Усю належну йому грошову винагороду за останній місяць він отримав. Ось його розписка.

[59] – Але ось, будь ласка, подивіться на це. – … – Останні сім дзвінків Сергійка, до того, як його номер перестав відповідати. Ось, помічені як «Укртелеком».

[60] – Ростовська область межує з Україною. Подекуди на території Росії діє український мобільний зв'язок, а в Україні, навпаки, російський. У цьому немає нічою дивного. Мене навіть дружина питає. Каже: чому ти мені з України телефонуєш? Тут у всіх така плутанина Добре, що в грошах різниці нема, як кажуть.

[61] – А може, він до дівчини поїхав або до друзів? Молодь, знаєте яка, веселяться собі. Забудуть усе. Навіть матір рідну.

[62] – Я можу зустрітися з його прямим начальником або з командиром частини?

[63] – Звісно, можете. – … – Вони зараз усі на навчаннях. Ви скільки будете в місті?

[64] – Я сьогодні їду.

[65] – Добре, я вам зателефоную, коли вони повернуться.

[66] Переклад О. Гончар.

[67] Селище біля Аеропорту.

[68] Заборонений в СРСР роман Василя Гроссмана.

[69] «Але знаєш, хоч Бога до себе поклич, хіба можна збагнути любов хоч на мить?»

[70] Райони в Афганістані.

[71] Цитата з пісні Булата Окуджави «Пісенька про солдатські чоботи».

[72] Європейський футбол.

[73] РПД – радянський ручний кулемет Дегтярьова (РПД), 7,62 мм.

[74] – От скажіть цим визволителям із Києва, якого хріна вони сюди прийшли! – … – Ми тут жили нормально, ніхто нікого не чіпав. Вони зайняли тут будинки, як позиції. Нап’ються п’яні, вийдуть на вулицю вночі, хірак із гранатомета, а ті у відповідь по них. Але ми тут живемо! Це ж, б…дь, не Курська дуга. Хочуть воювати, хай оно в полі воюють. Навіщо тут?

[75] – Ми дурні, залишилися, думали будинок зберегти, барахло зберегти від грабежу. – … – Ось, дочекалися. Спасибі вам, хлопці! Звільнили нас! Спасибі, товаришу Президенте. Тільки хто за все це заплатить? Хто поверне нам машину, собаку, дім полагодить?

[76] Протитанкова керована ракета.

[77] Загальновійськовий захисний комплект – костюм з товстої важкої гуми; на звичайній, неядерній війні непотрібні, особливо для прикордонників, але дуже гарні в цивільному житті для екстремальної риболовлі.

[78] МОН‑50 – протипіхотна міна.

[79] Переклад Галини Верд.

[80] Найвища нагорода країни.

[81] Бійці Національної гвардії.

[82] Кулемет Калашникова модернізований.

[83] Роман Яна Мартелла (2001), який удостоївся Букерівської премії та за яким у 2012 році був поставлений однойменний голлівудський блокбастер.

[84] «Тобі пощастило!» (англ. )

[85] Бойова отруйна речовина.

[86] Олександр Галич. Коли я повернуся (переклад О. Гончар).

[87] Кисті, які звисають у районі поясу.

[88] Елемент молитовного одягу іудея.

[89] Велике покривало з чорними смугами і кистями на краях, яке накидають під час ранкової молитви.

[90] Тут: обстрілу (авт. ).

[91] – Олексію, привіт. Як справи? Ти досі в Аеропорті?

[92] – Так.

[93] – В російських новинах сказали, що Аеропорт ліг. Отже, це неправда, так?

[94] – Ні.

[95] – З тобою все гаразд?

[96] – Зі мною так, дякую. Тільки фото передавати більше не виходить. Зв’язку майже ніколи нема.

[97] – Це нічого. Просто зараз нам не фотографії потрібні, а новини.

[98] – Сьогоднішня новина в тому, що Аеропорт досі тримається.

[99] – Дуже дякую. Бо всі кажуть, що українські солдати здалися.

[100] – Це неправда.

[101] – Чудово. Чи не міг би ти зробити послугу й описати атмосферу в Аеропорті?

204

 – Святкова.

[102] – О’кей, зрозуміло. Чи могла б я поговорити зараз із кимось із захисників телефоном, а ти переклав би, гаразд?

[103] – Слухай, Кетлін. А чи не пішла б ти на х…р?

[104] – Фашисти, хлопці, у вас тільки один вихід – здатися. – … – Ми даємо вам п’ять хвилин подумати, потім підемо в атаку й різатимемо вас, як баранів.

[105] – Як то кажуть, краще стоячи, ніж на колінах. Хто ще може стояти?

[106] Йдеться про французько‑італійський фільм «Три мушкетери».

[107] – Ти з нами? Чому?

[108] – Брат, брат, допоможи! – … – Я грошей дам, мамою клянуся!

[109] – Я сам тобі винен, Шаміль. – … – Пробач, що вбив твоїх рідних. Я не мав вибору.

[110] – Журналіст, журналіст, я тобі таємницю скажу! Скажу, хто будинки в Москві підірвав, журналіст!

[111] – Це й так усі знають.

[112] – Ні, ні. Ти не зрозумів, брат. Я скажу, хто наказ віддав, скажу, брат, а?

[113] – Це вже нікого в світі не цікавить.

[114] – Чув цей анекдот? – … – Значить, командир несе пораненого бійця на собі з поля бою й рацію за спиною, ну, цілий ящик такий, як раніше, з антеною. Поранений стогне: «Кинь, командире, кинь». Той беркиць його на землю. Поранений стогне: «Та не мене, командире, а рацію!».

[115] – Навіщо ми взагалі захищали цей Аеропорт? – … – Кому це було треба? Сенс, б…дь?

[116] – Вам це треба було. – … – Тому й захищали. Мали ж українці хоч щось захистити, от ви й захистили. Шкода лише хлопців.

[117] – Шкода – не те слово, – … – Такі хлопці. Панас, Свєтік, Дракон, Професор, Сєргєїч, Людоїд, Чикатило, Паровоз, Тритон…

[118] – А як ти хотів, Стьопа? Щоб війна й щоб усі живі?

[119] – Я не хотів війни.

[120] – Ти солдат, Стьопо, ти маєш батьківщину захищати й іноді помирати. Але не щодня, звісно. Розумієш?

[121] – Розумієш, коли виймаєш.

[122] – Я паскудний хлопець, Степане. – … – Препаскудний хлопець.

[123] Тут: Новий (ред. ).

[124] – Музика, чи що?

[125] – Ага, ясно, ще один німий. – … – А заграй‑но нам якусь пісеньку, німий. Заграй нам падло, «Ще не вмерла…». Раптом і справді оживе.

[126] І останнє, але не менш важливе.